XII

Новий сосницький сотник, приїхавши, оселився в тому будинкові, де жив Стецько Литовчик, попередній сотник, що поїхав у подаровану йому маєтність. Молявка-Многопіняжний відразу з’їздив у рангову сотницьку маєтність і показав себе тамтешньому поспільству як нового пана сотника. Повернувшись до Сосниці, заходився будувати будинок для дожиданого туди Дорошенка на просторому місці, виділеному на те з гетьманського наказу, відібрав через присланого від гетьмана канцеляриста гроші, наймав теслярів, столярів, малярів, критників та всяких майстрів, доглядав за їхньою роботою, а для дочасного життя Дорошенкові найняв двір близенько того двору, де сам жив. Ще Дорошенків будинок і до кінця був не дороблений, а Дорошенко на початку грудня приїхав — спершу, одначе, без сім’ї.

Колишнього чигиринського гетьмана зустрічали сотник із низеньким, тонким, із пташиним носом писарем та хорунжим — товстопиким, опасистим чоловіком із постыйно трохи роззявленим ротом. Сотенна старшина, зустрівши Дорошенка за містом, ішла без шапок пообіч його коляси. Сосничани — міщани, козаки й посполиті — збіглися подивитися на колишнього гетьмана, що ще недавно своїм ім’ям завдавав страху всій лівобережній Україні, що так часто дожидалася його нападу зі своїми союзниками-бусурманами.

Привезли Дорошенка в призначену йому оселю. Дорошенко, впізнавши в сотникові Молявку, приязно брав його за руку, радіючи, що настановили до нього сотником знайому людину. Але тут же спало йому на думку, що цей ввічливий і на вигляд послужливий сотник приставлений, щоб наглядати за ним.

Дорошенко оселився у відведеному йому будинку, де було дві половини: в одній — кухня та комора, в іншій, на протилежному боці через сіни, — дві просторі кімнати. На третій день після того він поїхав до Самойловичу в Батурин. Самойлович прийняв колишнього свого суперника надзвичайно привітно і гостинно: кілька днів підряд бенкетували, пили, веселилися, розважалися музикою, що завів у себе гетьман, дивилися на феєрверки, їздили разом на полювання. Бажаючи показати свою вірність цареві, Дорошенко повідомляв гетьману різні припущення і поради щодо захисту від турецького нападу, який тоді очікувався, і гетьман, передаючи їх до московського уряду, запевняв, що Дорошенко тримає себе, як годиться вірному царському підданому.

Повернувшися від гетьмана, Дорошенко жив у відведеному йому дворі, і кожного дня, як тільки він вставав зі сну, перед ним уже стояв невтомний сотник, доповідав про хід робіт у будівництві двору, питав: чи не потрібно того чи іншого, і виказував особливе задоволення, коли міг прислужитися Дорошенку. Не раз ходив із ним разом Дорошенко дивитися на будівництво. Оглядаючи велике місце, відведене йому при дворі, Дорошенко виявив бажання завести там коли-небудь сад, і сотник наступного дня почав розсаджувати плодові дерева. Будівництво дворових будівель йшла з надзвичайною швидкістю; в перших числах грудня, завдяки щедрості в витратах і безлічі робочих рук, будинок, де повинен був жити сам господар, був уже готовий, поставлені і перший раз протоплені печі, а вісімнадцятого грудня будинок освятили. Будинок складався з чотирьох покоїв, досить великих і світлих, прибрані були вони просто і чисто, як звичайне житло заможного малоросійського господаря: зелені кахельні печі, побілені крейдою з молоком стіни, лавки з полавочниками, столи, застелені килимами, образи на покуті з восковими свічечками перед ними в маленьких свічниках, чотири ліжка, поставлені в задніх кімнатах, висячий умивальник над великим мідним тазом в сінях. … Оглядаючи будинок на новосіллі разом із Молявкою та духовенством, запрошеним на освячення, Дорошенко (так здавалось їм) був дуже задовольнений, казав, що бажає й віку дожити в цьому куточку, а коли залишився один на один із сотником, запитав його:

— Козаче-товаришу! Скажи мені правду щиру. Кликав тебе особисто гетьман, коли тебе сюди сотником наставив?

— Кликав, — відповів сотник.

— А що він тобі тоді казав? — ще раз запитав Дорошенко. — Казав, щоб ти за мною пильно доглядав і назирав, і йому про мене звістку давав? Так, серденько?

— От же й не так, — сказав Молявка-Многопіняжний. — Казав пан гетьман, щоб я робив для тебе все, що тобі здається потрібним і був би тобі у всім на послузі. Казав, щоб я не доводив до того, щоб сам твоя милость попросив чого для себе, а щоб запобігав твоєму хотінню. Казав до того, щоб я, Боже храни, чим твою милость не уразив і не роздражнив. От тобі хрест святий, що це мені гетьман, покликавши до обозу під Воронівкою, розказував. А того, щоб я за твоєю милостю назирав, цього і не треба було мене навчати. Бо не в гнів твоїй милості буде: якби я що побачив од твоєї милости недобре, то й без гетьманської науки учинив би згідно з присягою, яку давав цареві.

— Добре кажеш, козаче, — похвалив Дорошенко. — Отже і я хочу жити згідно з присягою, що дав царському величєству перед гетьманом і царським боярином, і не маю ні з чим ховатись ні від тебе, ні від пана гетьмана. Тепер, коли царське величество мене прийняв і я зрікся навіки свого гетьманства, то вже їй Богу не хочу нічого, аби тільки жити приватно без клопоту. Далебі, не жалію того нещасливого уряду гетьманського. Нічим добрим його спом’янути. Дякувати Богові, що цей тягар із моїх плечей упав. От у цьому куточку віку доживатиму тихо і смирно, нічого не відаючи, ні про що не дбаючи, що там на цьому многомятежному світі діятися буде. Відкрилися мої сліпі очі: побачив я, що всі великощі світові, за якими тут ми побиваємося,— все порох і сміття. Подарував мені пан гетьман маєток, по весні поїду туди, буду порядкувати, господарювати, а тут у дворі сад, бачиш, заводжу: може, Бог доведе і плоду з нього покуштувати! Про те тільки думаю, аби моїй матері і родичам худоба, залишена в Чигирині, не пропала, коли війна там почнеться.

— Коли, не дай Боже, те станеться, — сказав Молявка, — пан гетьман нагородить твою милость і всіх родичів твоєї милости совито[43] на цім боці.

— Пан гетьман так і обіцяв. Я йому вірю, бо в нього серце дуже добре, дай, Боже, йому здоров’я! — додав Дорошенко.

На Різдво приїхала сім’я Дорошенка. З ними приїхали слуги, привезли двадцятьма підводами всякий припас і хатню худобу. Тоді одну світлицю в новому будинкові залишили було для гостей, а в інших порозміщувалась уся сім’я; у гетьмана були тоді жінка, мала дочка, мати й брат Андрій. Між Петром Дорошенком та жінкою відразу ж почалися звичайні сварки. Молявці-Многопіняжному, що часто, як і раніше, відвідував Дорошенка та всіляко прислуговував йому та догоджав, траплялося бачити страшенні колотнечі в нелагідного подружжя, а Дорошенко, знаючи від самого Молявки про його нещасливу сімейну пригоду, говорив йому:

— Не журися, пане сотнику, що в тебе жінку відняли. Буває з жінкою справжнє пекло, от як і мені. Ожениться чоловікові буває діло добре, тільки рідко щастить. Із тобою, може, сталося б таке ж, як і зі мною. А коли тебе жінка покинула, то й дякуй за це Богові.

Молявка-Многопіняжний говорив Дорошенкові, що самому нудно жити, то він, може, вдруге ожениться. Дорошенко ж на те:

— А не дай тобі, Господи! Навіщо тобі та жінка здалася, — камінь за плечима!

На Водохрещі 1677-го року приїхав до Дорошенка тесть його Яненко: він заїхав по дорозі з Чигирина в Нові Млини, — там гетьман наказав йому жити та в околиці цього містечка подарував йому маєток. З цього приводу Дорошенко влаштував пишний обід. Звичайно, покликали й сотника. Яненко побачив, що зять його до сотника по-приятельському, і собі так само ставився до нього. А в Молявки-Многопіняжного вже ворушилася лукава думка: кортіло йому заробити ласки в гетьмана своїм умілим доглядом за Дорошенком; дуже хотілося йому, щоб хтось, або сам Петро Дорошенко, або хто з його родичів, переселених на лівий бік Дніпра, якось пробовкнувся, а він би подав про те до гетьмана. Його замірові допоміг необережно брат Петра Дорошенка — Андрій.

Загорили за обідом про Юраська Хмельницького, бо тоді про нього скрізь по Вкраїні чутка йшла. Петро Дорошенко почав розповідати:

— Я його знаю давно, як йому був тільки сімнадцятий рік і настановили його гетьманом. О, сміху було немалого з того гетьманства! Я тоді прилуцьким полковником був. Боярин Василь Борисович Шереметєв, перебуваючи в Києві, на всю громаду промовив: цьому гетьманьчику тілько би гусей пасти, а не гетьманувати! Ми всі, скільки нас було там, трохи не луснули з реготу.

— За таку ущипливу примовку на нашого гетьмана боярин Василь Борисович достойно сидить уже двадцятий рік у тяжкій неволі, — сказав Андрій Дорошенко. — От так йому Бог і заплатив! Глядіть же, щоб Юрасько тепер не показав, що прийшов йому час не гусей пасти, а москалів бити! Коли б він москалям і козакам лівобережним не задав прочухана! Ось побачите. Сила турецька велика; і москалеві з нею не справиться! До Юраська ввесь люд сипне, не тільки з того боку, а навіть і з цього, тільки почує, що за турецькою поміччю йде батьківщину свою відбирати.

Злобно радіючи, слухав те Молявка-Многопіняжний і хотів, щоб ще й Петро Дорошенко так саме відказав на братові слова; але гетьман, гострю глянувши на брата, що розпустив язика, добре випивши вина, сказав:

— Андрію! Не варто таке верзти! Ми вже свою справу покінчили, все втратили. Прохали ласки і притулку в царя і отримали. Маємо до кінця нашого віку дякувати сердечно великому государеві за милість, а не хвалити царських злочинців.

— Я, брате Петре, їх не хвалю, — відказав схаменувшись Андрій. — Я кажу тільки, яке нещастя нам трапитися може, а того я не жадаю, щоби воно сталося, не дай, Боже!

Після цієї розмови Молявка-Многопіняжний повернувся додому, нашкрябав донос до гетьмана, а в ньому написав, що говорив Андрій Дорошенко на обіді в колишнього гетьмана, але не збрехав пишучи і приписав, що Петро Дорошенко спинив свого брата і покартав його за непристойні слова.

Цей наклеп прийшов не зовсім до речі для Молявки-Многопіняжного, хоч і наробив шкоди Петрові Дорошенкові.

Через кілька днів після тієї розмови поїхав Андрій Дорошенко в Батурин до гетьмана у дуже важливій справі, такою, що в ній міг догодити Самойловичеві. Тоді саме відбувався суд над стародубським полковником Рославцем та ніжинським протопопом Адамовичем. Ці панове дали донос на гетьмана в Москву, але їх відіслано до гетьмана на військовий суд. Скинутий чигиринський гетьман посилав свого брата Андрія з важливими і корисними доказами для Самойловича. Андрій приїхав до Батурина зараз після того, як гетьман одібрав донос від Молявки-Многопіняжного. Самойлович бачив щиру прихильність Дорошенків до себе, тому прийняв Андрія дуже привітно і прямо запитав його: навіщо він говорив непристойні слова на обіді у свого брата Петра про силу Юраська Хмельницького, яку нібито і Москва не здолає? Хоча Самойлович не сказав, звідки він дізнався про це, але Андрієві легко було здогадатися, що донос на нього посланий сосницьким сотником. Андрій Дорошенко відразу зізнався у всьому, вибачався тим, що був тоді напідпитку, і клявся бути обережнішим надалі. Самойлович повірив його щирості, до того ж розповідь Андрія ні в чому не суперечила доносові Молявки-Многопіняжного. Самойлович обмежився легким докором Андрію, але з обережності написав про це в Москву. У Москві ж, в Малоруському Приказі, розсудили так: за Петром Дорошенком нічого негожого не помічено, але у нього в будинку проголошуються непристойні слова, і сподівалися, що коли Петра Дорошенка з України забрати, то буде спокійніше.

На Андрія Дорошенка не звернули особливої уваги, тим більше що слова ті були сказані «напідпитку» — так Самойлович писав. Все навалилися на Петра, дарма, що той ніяк не схвалював витівок свого брата. Правду каже прислів’я: із хворої голови на здорову! З Москви направили до Самойловича указ прислати Петра Дорошенка в Москву «для ради у військових справах». Самойлович на це відписав у Приказ, що Петрові Дорошенку обіцяно було царським іменем, що він житиме на Вкраїні; він веде себе смирно: не варто його так негайно зривати з місця проживання, щоб не було якого заколоту серед народу. Відправивши таку відповідь, Самойлович думав, що тепер уже більше не вимагатимуть присилати Дорошенка до Москви.

Андрій Дорошенко, повернувшись із Батурина в Сосницю, розказав братові Петрові, що гетьман уже знає про те, що говорилося у них за обідом про похід Хмельниченка з турецькими силами. Обидва брати тоді зрозуміли, що доноса написав сосницький сотник, і домовилися уникати надалі цього чоловіка. Молявка-Многопіняжний, випросивши листом від гетьмана дозвіл, поїхав до Бутримів, у яких Булавка тим часом уже висватав йому наречену. Замість себе він доручив управління сотнею хорунжому. Пройшов січень. У другій половині лютого прийшла Масляна. Гетьман Самойлович запросив до себе Петра Дорошенка. Поїхав до нього Петро, пробув у нього всю Масляну; разом бенкетували, веселилися, їздили з собаками на полювання. Гетьман не сказав Дорошенку ні слова про те, що вже приїжджав царський посланник вимагати його висилки в Москву: гетьман думав, що московський уряд уже заспокоїлося з того, що йому написано, і що вже все закінчилося, а тому не хотів турбувати свого гостя.

У понеділок на першому тиждні великого посту Петро Дорошенко виїхав із Батурина в свою Сосницю, ніякого лиха не сподіваючись. Але другого дня приїхав до Батурина новий царський посланець, вимагаючи Петра Дорошенка до Москви. Нічого не міг зробити Самойлович, доводилося слухатися, а надто, що йому обіцяно згодом, коли гетьман забажає, відпустити Дорошенка. Послав Самойлович до Дорошенка генерального суддю Домонтовича з листом, у якому писалося: «Пане Петре! Їдь без жодного сумніву до Москви. Тебе за тим тільки кличуть, щоб бачити царські очі і хочуть тебе розпитати про справи турецькі й татарські».

Мов грім ударив над Дорошенком, — так вразила його та несподіванка. Українцеві в той час їхати за покликом в Москву уявлялося чимось зловісним, а надто Дорошенкові, бо він, покорившись цареві, так наполегливо домагався, щоб йому дали обіцянку залишити його на батьківщині. І він гірко промовив:

— Хоч би й на смерть кому велено було йти, то й того б попередили. Суди, Боже, пана гетьмана, що не сповістив мене заздалегідь.

Збирався він не довго, хоча Самойлович, посилаючи за ним Домонтовича, і не казав поспішати. 8 березня 1677-го року виїхав Петро Дорошенко навіки з любої України. Тяжкими слізьми плакала його стара мати й мала донька, плакав і брат Андрій, але жінка Петрова була байдужа і, випроводивши чоловіка, не посоромилася сказати:

— Слава тобі, Господи! Повезли від мене мого нелюба.

Через тиждень після того, як поїхав Дорошенко, повернувся до Сосниці Молявка-Многопіняжний із молодою жінкою.

[43] Совито (совите) — вдвічі, подвійно; щедро.