XI

Повернувшись із походу з-під Чигирина, Самойлович розпустив усі полки додому на зимній відпочинок; але Чернігівський полк поставив залогою в Чигирині. Борковський поїхав до Чернігова вибрати нових козаків із тих, що сиділи вдома, щоб послати їх до Чигирина замість тих, що були в поході, а полкового обозного настановити над ними наказним полковником.

Дома Борковський довідався від жінки, що десь зникла та молода, що її, за дозволом від владики, вінчано саме в той день, коли полк у похід рушив. Полковниця вже дізналася, що народ говорить на воєводу, ніби він це зробив; та й іншими своїми вчинками воєвода вже обурив проти себе людей і зробився їм огидний. Полковниця розказала чоловікові, що без його воєвода кликав до себе заможних чернігівських міщан і вимагав од них собі грошей: із кого сто рублів, з кого двісті й більше, а то нахвалявся, що поставить у їхніх домах своїх стрільців; щоб збутися таких лихих гостей, міщани давали воєводі те, що він казав. Воєводські стрільці й рейтари, ходячи по базару, силоміць брали в перекупок їстівну всячину і не платили, кажучи, що вони ж, бач, царські «служилые люди», так «хахлы» повинні їх годувати і всіляко догоджати; хотіли забрати в москалів пограбоване, так за тих заступалися їхні товариші ще й били українців. Жалілися на них до магістрату, війт із лавниками самі ходили до воєводи просити, щоб він припинив своїх людей, а воєвода прогнав магістратських, ще й зганьбив. Сам воєвода їздив по коморах, набирав краму, зазвичай фабричного виробництва, казав, що згодом заплатить, а коли хазяїни приходили до нього по гроші, так він глузуючи відказував, що заплатить, коли Христос удруге прийде на землю. Дуже він був ласий до жіноти, і воєводські люди водять до нього жінок і дівчат із міщанських та з поспільських дворів, — почали вже й у козацькі двори впиратися, почали піддурювати козацьких жінок та дочок, лякали їх, що силоміць поведуть, коли ті охотою не підуть; дізнавшися про те, чоловіки й батьки жалілися обозному, що був наказним полковником без Борковського. Обозний пішов поговорити з воєводою, але воєвода почав тупотіти ногами й репетувати, що все це дурниця, що обозний сам це вигадує на його людей і на нього, воєводу, та й прогнав обозного, зганьбивши. Отакі новини розказала полковниця чоловікові. Борковський покликав обозного, і той розказав те, що й полковниця, і додав, що воєвода сказав йому так: «Ти повинен припиняти дурнів, щоб таких нісенітниць не плели, а не приходити з ними до мене, — ось я на тебе пожаліюся великому государеві за ганьбу».

Борковський поїхав до Чоглокова, щоб роздивитися на нього та почути, що той казатиме.

Чоглоков, побачивши із вікна, що до нього в’їздить у колясі полковник, зараз вибіг на рундук, кланявся, торкаючись пальцями аж до долу, усміхався, радісно скрикував, обіймав і цілував полковника, мов старого приятеля, просив до себе в хату і, пустивши його попереду, сам ішов за ним та приговорював:

— Ось коли в мене справжній Великдень, коли я побачив дорогого гостя, шановного Василя Кашперовича!

Посадовивши Борковського на почесному місці, Чоглоков заметушився, велів давати вина та всяких закусок і казав до полковника:

— Сам я, без хазяйки. Вам, жонатим людям, інша річ: є кому все приготувати й пошанувати дорогого гостя. А я сам. То, може, в мене що й не так буде, то вже не гнівайся, приятелю мій!

— Та хазяйку легко знайти, — заговорив Борковський, — аби панові воєводі вподобалась яка панночка.

— Воно так, та бачиш, приятелю мій, — сказав Чоглоков, — я думаю про те, як спасіння на тому світі заробити більше, ніж про те, щоб на цьому дочасному світі було добре. Що наше життя тут? Живемо літ сімдесят, як є сила вісімдесят; що ж воно перед вічним життям у царстві божому, де й тисяча літ як день єдині. А якою стежкою йти туди, до царства божого? Вузькою, тернистою стежкою, бо широкий та рівний шлях веде до загину. У мене, Василю Кашперовичу, книжечка є. Чудесна книжечка. Ось глянь лиш, приятелю!

Він достав із покуття з-під образів рукописну книжку з малюночками, показав йому на малюнок і говорив далі:

— Оце вузька, а оце широка дорога. Чим вони виявляються? Ось вузька та терниста дорога — якими горами, скелями та безоднями вона звивається вузенькою стежкою, а стежка та вся обросла колючками: а тією дорогою йдуть усе хромі сліпі, вбогі та схимники-пустельники, що ввесь вік свій у скорботі та в сльозах про гріхи свої й людські проживають. А куди ця дорога веде? Глянь: он церква, а на рундуці церковному в архирейських ризах сам Господь стоїть, а коло нього апостоли, і благословляє Господь тих, що йдуть до нього, — от як у Євангелії сказано: прийдіть благословенні? А он друга, широка дорога. Глянь: усе сади та квітки прекрасні, запашні, і дорога така рівненька, а по ній усе столи стоять, а за столами все гультяї та п’яниці сидять, а перед ними чоловік із балабайкою в руках, шапка набакир, гопака віддирає. А он купальня далі, а в ній миються мужчина з жінкою, — це вже перелюбство; а далі он глянь — чоловік з жінкою та з сім’єю обідає, люди багаті, в одежах цяцькованих, у хутрах дорогих, а на столах у них кубки, чарки й кухлі все срібні, а крізь двері старець до них руку простягає, а вони на нього й не дивляться. Бачиш, усі ці широким шляхом ідуть, і ті, що в законному шлюбі живуть у достатках і в щасті мало до вбогих милосердні, бо самі горя не знають, і вони на широкому шляху там, де п’яниці й перелюбники. А глянь, куди цей широкий шлях веде їх. До кладочки, а кладочка тоненька як хвойдиночка, а під кладочкою безодня, а в ній гади многочисленні, дракони, змії, крокодили, скорпії… Он один грішник упав із тієї кладочки та просто в пашу крокодилові! Он який цей широкий шлях! А ми, грішні, нечуственні, живучи на цьому суєтному світі, не думаємо про те, що нас може дожидати на тому світі. О Господи Боже! Господи Боже! А ще б ми частіше згадували останній час наш смертний, менше б, мабуть, грішили в нашому житії. Ото ж бачиш, шановний і возлюбленний приятелю мій, часом би й хотілося мені женитися, та боюся, щоб не зійти на гарний та широкий шлях отой, а самотнє житіє хоч недобре і терпіти всячину доводиться, так же знаєш, що за терпіння буде спасіння,— тим і розважаєшся.

На що Борковський сказав:

— Тимофію Васильовичу! Подружнє життя Бог благословив, і воно не заведе в пекло, хіба чоловік стане неправдою жити; так то вже буде йому кара за інші гріхи, а не за те, що оженився, — це зовсім не гріх.

Воєвода поглянув убік, підвів очі догори й зітхнув.

Борковський почав про інше:

— Без нас тут сталося дивне діло. У той день, коли ми виступали в похід, вінчали в церкві св. Спаса нашого козака Молявко-Многопіняжного, і ми з твоєю милостю разом у церкві тоді були. У той же вечір, як ми вийшли, ухоплено молоду в потайнику, що до Стрижня з города пророблений, — там знайшли її відра й коромисло, а самої не знайшли; і досі немає. Кажуть би, твоя милость посилав одшукувати її — чи де не знайдено сліду її?

— Правда, — сказав Чоглоков, — до мене приходив її батько і просив, так я й посилав стрільців шукати. Ніде не знайдено її. А от згодом прийшла до мене звістка, що мій холоп Васька Чесноков, він випросився з Чернігова в мій маєток, — привіз туди малоросійську дівку і хоче з нею женитися. Я написав, що дозволяю, і запитав, що то за дівка? Учора прислали мені звістку, і з неї я довідався, що це саме та дівка, що тут шукали. Вони вже повінчались, обоє охотою і за моїм дозволом. Ганна Кусівна зветься ця дівка, адже так?

— Вона! — вигукнув страшно здивований полковник. — Та як же їх там повінчали, коли вона вже повінчана з іншим тут, у Чернігові?

— Цього я не знаю, — відповів воєвода. — Тільки до мене такий лист прийшов і випис про їхнє вінчання від попа. Але ж якщо по правді: той шлюб, що тут був, незаконний, — творився ж у Петрівку.

— Архієпископ дозволив, — не погоджувався Борковський.

— Не сміє архиєпископ того дозволяти,— почав повчати воєвода. — Як піде через це, боронь Боже, справа та довідається найсвятіший Патріарх із усім священним собором, — не похвалять за те вашого архиєпископа. Знаєш, патріарх Никін не рівня був архиєпископові Лазареві, але й із того зняли патріаршество вселенські патріархи. То щоб і з вашим архиєпископом того не було.

— У нас, — сказав Борковський, — з прадідів так ведеться, що в піст забороняється починати малженське сожитіє, а вінчання не забороняється, і владика може дозволити обрядок хоч і в піст, аби тільки в малженське життя не вступали до кінця посту.

— Довго ви жили під ляхами і багато латинського паскудства до вас перейшло, — продовжував Чоглоков. — А тепер ви вже пішли під державу царів православних, то треба вам такі плевели з церкви Божої викорінювати. Ваш архиєпископ Лазар добре те знає. Навіщо ж він так робить?

— Це вже діло не наше, а духовне, — відповідав полковник, — може, архієпископові Лазареві й не годилося того тепер дозволяти, але як тую жінку тут із одним уже повінчано,— не годилось її перевінчувати з другим.

— І чого б вашому козакові жаліти за такою жінкою!.. — засміявся воєвода. — Причепилася до іншого, то й нехай собі! Вона, певне, й сама розуміє, що те вінчання не до ладу, коли зважилася тікати з чужою людиною та й повінчатися з нею. Нехай твій козак ще й Богові дякує, що така жінка від нього відчепилася.

— Тут, — промовив Борковський, — є щось, що торкається твоєї милості. Як тільки твоя милость приїхав до нас у Чернігів, зараз посилав стрільця Якушку за бабою Білобочихою, відомою всім зводницею, і прохав, щоб вона твоїй милості добула на ніч Ганну Кусівну, про яку казано твоїй милості, що то найкрасовитіша з дівчат чернігівських. Білобочиха те сама нам повідала і свідки на те є: нашого полку старшини; обозний і писар. А скоро після того Ганна Кусівна пропала. З того немалий якоби суспект[38] виникає на поступки твоєї милості.

— Не годиться тобі таку дурницю мені говорити, такі незвичайні речі, не мені таке слухати! — аж кинувся з гніву воєвода. — Тобі дурна баба наплескала, а ти з дурощів своїх хохлацьких смієш мені те в вічі казати! Білобочиха твоя як собака бреше, а ти її брех за вітром розносиш, та ще й мені насмілюєшся говорити, забуваючи, що я старший і шановніший за тебе вдесятеро! Я — царський воєвода, а ви всі козаки-мужики й мужичі сини!

— Вибачай, пане воєводо, — промовив Борковський, — тільки про те, що розповіла Білобочиха при свідках, пошлеться в Приказ, та, може, й ще дещо про твою милость.

І не попрощавшися вже зі схвильованим воєводою, Борковський пішов від нього. Повернувшись додому, він сказав полковниці:

— Ота Кусівна, що пропала, — то я бачу — воєводське діло, прокляте то діло!

Через день прийшов до Борковського чернігівський війт із бурмистром та з двома давнинами (членами магістрату). Вони принесли Борковському скаргу до царя, в якій написали, що виробляв воєвода Чоглоков і просили, щоб його з Чернігова було взято. У цій жалобі обвинувачувано Чоглокова за всі ті вчинки, що полковниця розказувала чоловікові, коли він повернувся з походу. Борковський покликав полкового писаря, звелів читати супліку при собі і при війті з товаришами, а коли писар дочитав до того, що воєводські люди підмовляли жінок і дівчат на сороміцьке діло для воєводи, Борковський припинив читання й сказав:

— Припиши ще тут: чернігівська міщанка Білобочиха перед полковником і полковою старшиною розповідала, як воєвода, покликавши її до себе, казав їй підмовити на блудне з ним діло козачку Ганну Кусівну, що вступила перед цим у малженський союз із козаком Молявкою-Многопіняжним. Потім оця Ганна, коли її чоловік пішов у похід із іншими козаками, безвісти пропала; вже коли козаки повернулися з походу, цей воєвода повідомив полковникові чернігівському Дунин-Борковському, що начебто ця Ганна вступила в нове малженство з його воєводським чоловіком і нині мешкає з цим своїм новим мужем у його воєводській підмосковній вотчині. Того ради переконані, що воєводі було відомо про таке беззаконне викрадання жони від живого мужа і віддання оної в малженство з іншим чоловіком, і що воєвода сам був не безучастником такої справи.

— Та ще припиши тут, що скарга подається не від самого міщанства, а й від чернігівського козацтва. Усе, як треба, скомпонуй і мені подай, щоб одіслати до ясновельможного.

…Молявка-Многопіняжний, відбувши похід, прибув у свій Чернігів, щоб, спакувавшись за якийсь тиждень, їхати з матір’ю та молодою жінкою в Сосницю. І не розказати, як страшенно зраділа стара Молявчиха, коли, зустрівши сина й обцілувавши його, довідалася, що він за такий короткий час із простого рядовика дослужився до хорунжого, а тоді й до сотника, та ще й так, що має право посилати листи просто до самого гетьмана. А тільки-но запитав він про жінку, мати відразу розказала йому про страшну подію. Почувши те, Молявка зблід як крейда і прикипів до місця.

Мати давай розважати сина:

— Синку! Не журись! Я тобі скажу: необачно ми зробили, що засватали дівчину з цієї сім’ї. Досвідчилась я, що непевні то люди. Звісно, перше, як нам було знати, що воно таке, а опісля стало видно, що люди недобрі, погана сім’я. Та й молода — Бог-зна що! Тут щось та не гаразд. Як-таки так, як вони кажуть: пропала, і хто його знає, де й куди поділась. А тут Кусиха наплела на мене таке, що й казати ніяково. І відьма я, і чарівниця, і лукава я, і злюча… такого наплела, такого на мене понабріхувала, що не сподівалась я ніколи дожити до такої ганьби.

Стара почала ридати. Тоді вже син почав її розважати, але слова матері глибоко зайняли йому душу і відразу відвернули його від жінки і породили злобу до Кусів, що здавалися йому винними через те вже, що мати на них жаліється, плачучи. Але така переміна тільки ще народилася в ньому, і він не то іншим посоромився б виявити її, але щиро хотів би й сам не помічати, що вона в ньому народжується. Молявчиха радила йому зовсім не ходити до Кусів і казала, що боїться, щоб там його не причарували. Син одначе цього разу не послухався такої ради і пішов до тестя й тещі.

З того страшного дня, коли зникла їхня єдина дочка, Куси не переставали тяжко журитися і так змарніли за журбою, що Молявка насилу зміг упізнати тих, що тільки три місяці не бачив. Обоє зустріли його ласкаво, але тяжко ридаючи. Заплакав із ними й зять. Але Кусиха зараз же почала докоряти Молявчиху, хоча щоразу все прохала в зятя вибачення, що так говорить про його матір. А про те палка й горда, але дуже добра серцем Кусиха казала, що вона готова й помиритися.

— Зганьбила, — казала Кусиха, — всю нашу сім’ю, повигадувала про нас чорт знає що таке, аби добрих людей од нас одвернути. І хто її знає, чого вона так на нас визвірилася. Нічого, далебі нічого ми їй не вдіяли, ми до неї з щирого серця як до родички нашої, а вона на нас — як лютий ворог. І тепер ми на неї нічого, Бог із нею, нехай Господь її судить. А ми нічого, таки нічогісінько!

Слухаючи те, Молявка не знав, що йому й одказати, але Кус допоміг йому. Він устав, пішов до дверей і сказав:

— А йди, зятю, сюди, я тобі щось скажу.

Молявка вийшов удвох із ним у сіни.

Кус тоді йому:

— Ти, зятю, на це не потурай! Поколотилися проміж себе жінки, а тут де взялися цокотухи збоку та й стали їх підцьковувати. Постривай, любий зятеньку, все переробиться й зміниться. Аби тільки Ганна знайшлася, то ми б гуртом узялись і зараз старих бабів на згоду привели. Ох! Та де-то тієї Ганни взяти!

І Кус гірко заплакав.

Зворушившись із плачу батька й матері, Молявка обіцяв із усієї сили шукати Ганну, переконував, що він і в пекло ладен іти, аби тільки її визволити з лиха та повернути. Наприкінці сказав, що піде зараз до полковника спитати ради, куди йому кинутися.

Прийшов Молявка-Многопіняжний до свого полковника.

Борковський звичайно поводився зі своїми підвладними згорда по-начальницькому, робив так саме досі й із Молявкою, але цього разу зустрів його всміхаючися, поздоровляв із сотництвом, казав, що, зостаючись і далі в Чернігівському полку, він завжди може розраховувати на свого полковника, як на щирого протектора й добродія. По тому Борковський розказав йому, що чув од воєводи про шлюб Молявчиної жінки з воєводським чоловіком. Молявка зблід і затрусився. Борковський почав його розважати так само, як і мати, доводив, що хоч тут і був підступ од воєводи, але так би не сталось, якби молода Молявчиха сама тому не сприяла і на те не пристала, а то як би ж вона опинилася десь під Москвою й повінчалася з іншим. Полковник радив і Молявці зректися такої жінки, бо вона зламала йому вірність, та й пошукати іншого подружжя.

— Моя рада, серце козаче, — говорив далі полковник, — піти до воєводи та взяти від нього випис про те, що, казав він, до нього прислано від попа того, що вінчав твою жінку, та з цим виписом іти до преосвященного Лазаря: нехай він, побачивши, що жінка твоя порвала малженський союз, дозволить і тобі як вільному і взагалі від того союзу свободному з іншою дружиною закон прийняти. Архієпископ повинен тобі те на письмі дати. Ти молодець голінний і дуже розумний: піднесешся високо. Я це бачу. Бо я старий птах — наскрізь тебе, як і кожного чоловіка, бачу. Кусова дочка — невелика пташина, а за тебе тепер хоч яка панночка заміж піде. Та от, прикладом сказати: у моєї жінки є небога — сестрениця[39]. Багато вже до неї молодят залицялося, вона всіма гордувала і гарбуза їм підносила. А тобою і та не погребувала б. Це я тобі так тільки, на приклад кажу; таких панночок чимало знайдеться в сім’ях у наших значних товаришів. А то все не рівня якимсь Кусам. Бо ти, серце козаче, тепер уже не рядовик, а сотник, наш брат, значний товариш, так тобі вже слід із нашим братом, а не з простими рядовиками ріднитися.

Молявка-Многопіняжний одразу підбадьорився від таких слів і дякував полковникові за добру батьківську раду.

Повернувшись до матері, він розказав їй про все, що чув від полковника.

— А що! — раділа Молявчиха. — Говорила я тобі: щось не гаразд, непевні вони всі, і необачне було твоє оженіння. Так воно й є, як я казала. Не без власної вини її було те, що вона зникла. А що, чи не правда моя? Тепер сам бачиш і розважиш: уже ж не без її згоди повінчано її з кимось іншим. І полковник, бач, теж говорить. Полковник тобі добра хоче. Що він тобі натякнув про якусь свою сестриницю, так це, щоб ти догадався та посватав. Цур їй, тій Кусівні, — нехай її ті люблять, що в болоті трублять. Іди, синку, швидше до воєводи та попрохай у нього той випис, що полковник тобі казав, а там чвалай до владики, щоб тобі дозволив оженитися з іншою. І справді, синку, ти вже не абиякий рядовик, а сотник, дякувати Богові, з панством урівні, так тепер тобі вже не з простими черняками, а з родовитими знатися і приятелювати годиться. Ти ж молодий та хороший, мій синочку любий! Авжеж після всього оце, хоч би Кусівна та й повернулася до тебе, хіба ж би ти її прийняв за жінку з-під якогось там — чорт батька зна! — московського холопа. Таку паскуду й скибкою взяти гидко!

Молявка-Многопіняжний прихилився до материної мови. Довідавшися, що його жінка вже належить іншому, — чи з власної її волі те сталося, чи ні, — однаково вона вже йому стала нелюба, та й думка породичатися з панами, з самим навіть Борковським, що раніше уявлявся йому так пишно-високо, що й не доступишся до нього, надія взяти за жінкою маєтності, запанувати, побачити до себе від своїх колишніх товаришів-рядовиків ту покірну шанобу, що звичайно бувала до урядових та значних людей, — дуже вже все це принадне було тому, що й попереду раз-у-раз думав про те, як би йому піднестися вище. Він пішов до свого зятя, до сотника Булавки. Той, довідавшись про те, що Кусівна пішла заміж, та про загадкову мову полковникову, страшенно зрадів. Булавка у всьому тому добачив, що й собі самому можна якоїсь користі запобігти: через свого шваґра і він міг посвоїтися з полковником. Булавка підганяв шваґра швидше йти до воєводи, радив йому, благав його не зачіпати воєводу нічим у цій делікатній справі, не дратувати його, не виявляти перед ним ніякого смутку за втраченою жінкою, а шанобливо попрохати у нього виписку та й подякувати, а тоді з тією випискою іти до архиєпископа.

Молявка пішов до воєводи.

Слуги воєводи не хотіли його пускати, але Молявка звелів доповісти воєводі, що прийшов до нього сосницький сотник і потребує поговорити з воєводою про дуже важливу справу.

Воєвода вийшов та, побачивши Молявку, сердито промовив:

— А чого це ти назвав себе сотником? Я тебе знаю, ти простий козак, а не сотник. Чого тобі треба? Мужик ти нахабний, неввічливий!

— Вашець прошу, — сказав Молявка. — За похід під Чигирин мене піднесено спершу хорунжим сотенним, а потім сотником, і сам ясновельможний наставив мене в Сосницю.

— Ну, то й будь собі сотником, — сказав воєвода, позираючи на нього ще й досі сердито, бо думав, що він прийшов задля прикрих розмов про свою жінку. — Ну, то яке ж у тебе діло до мене, пане сотнику?

— Рач[40] твоя милость, — сказав Молявка, шанобливо поклонившись воєводі, — дати мені випис про те, що, як мені повідав пан полковник, моя жінка в непритомності моїй, повінчалася з якимось чоловіком. Щоб я, маючи таке свідоцтво і відаючи, що жінка моя, будучи зі мною повінчана в законнім малженстві, розірвала закон, і сам би мав право оженитися з іншою.

Побачивши, що Молявка не з докорами приступає, а дуже, шанобливо просить, Чоглоков почав говорити інакше, зласкавився і промовив добродушно:

— Це, братику, можна. Задля приятеля все можна. Дам я тобі випис від попа про те, що жінка твоя охотою повінчалася з моїм чоловіком. Тільки я тобі, приятелю, скажу: то неправда, що вона твоя шлюбна жінка повінчана. Еге, приятелю, це ти помиляєшся. Не жінка вона тобі була. Незаконно дозволив архиєпископ тебе з нею в Петрівку повінчати. Це вона й сама знала і через те, як ти поїхав, зазналася з моїм чоловіком. Вони обоє просили мене, — я й звелів їм їхати в мою вотчину і дозволив там повінчати їх попові. Ось тобі випис. Читай, коли вмієш читати.

Він виніс і дав йому папір. Молявка мовчки прочитав його.

— От бачиш, — говорив далі воєвода, — що твоя жінка зробила. Сам винен, що в незаконний час вигадав вінчатись. А про те — нема чого тобі журитися по ній. Коли вона зараз після вінчання, зоставшися без тебе, не схотіла дожидати тебе, а злигалася з іншим, то й цур їй! Ти, сотнику, пошукай собі іншої, кращої — і роду кращого, і значнішої. Хай Бог помагає на все добре!

Молявка, нічого не сказавши, поклонився воєводі низько та й вийшов із виписом. Йому спало на думку таке: мабуть, Ганна ще попереду злигалася з тим холопом та тільки, щоб покрити те, й захотіла піти заміж за іншого; а коли Молявка пішов у похід, вони змовились і втекли, а тоді в чужому краї й повінчалися.

Архиєпископ Лазар Баранович, старий чоловік років шістдесяти, хворий на гострець[41], хоч і жалівся часто на свої хвороби, а про те був надзвичайно діяльний і в писаннях, і в порядкуванні єпархією і всім доступний. Переселившись у 1672 році до Чернігова з Новгорода-Сіверського, Лазар оселивсь у Борисоглібському монастирі, що сам же він завів чи відновив у самому осередкові міста, недалеко від старовинної церкви св. Спаса. Щодня в нього був призначений час, коли він приймав тих, що до нього приходили у справах. Молявка-Многопіняжний потрапив до нього саме тоді, коли у архієпископа не було нікого, — келійник упустив його. Владика в чорній рясі та в каптурі сидів за столом, на якому лежала купа писаного паперу. Молявка-Многопіняжний поклонився йому до землі, а Лазар, привстаючи, благословив його і втупивши в його свої старечі, але ще не погаслі очі, приготувався слухати. Стоячи перед архиєпископом, Молявка-Многопіняжний розповів докладно, як зникла його жінка і повінчалася з іншим при живому першому чоловікові. Розказуючи, він натякнув, що тут було не без воєводи. Лазар, вислухавши уважно, сказав:

— Чоловіче! Втікай од наклепу. Жахливе те чудовисько, трьохголове та багатоязике, і на кождому язиці дзьоб гострий, пронизливий, як у птаха драпіжного[42] і тим дзьобом довбе душу і того заради від дзьоба такого наклепи називаються.

Але коли Молявка-Могопіняжний розповів, що воєвода говорив зневажливо про архиєпископа і все казав, що архиєпископ зробив

незаконно, дозволивши вінчання в Петрівку, Лазар промовив:

— Невже ж то його діло до цього втручатися? Його робота — місто будувати та царських ратних людей годувати й одягати. Набивав би вже собі кишеню від годування ратних людей, як вони, воєводи, звичайно звикли робити, а коли можна й коли не можна вінчати, до того б не встрявали, бо то вирішувати належить нам, а не їм. Не мають права світські люди до наших справ лізти, бо як у нас мовиться: коли не піп, то і в ризи не сунься! Архиреєве суть божих тайн тлумачі, то ж якщо мирянин зважиться в духовну справу самовільно втручатися, то не тільки від нашого смирення буде неблагословен, але від самого Бога осуд прийме.

Молявка-Многопіняжний показав владиці випис од попа про шлюб його жінки з іншим і прохав видати йому дозвіл одружитися вдруге. Владика, проглянувши випис, сказав:

— Печать церковна є. Так. У свідоцтві повінчана називається Ганна Пилипівна, дочка Куса, а я знаю, що та Ганна Кусівна з тобою повінчана була. Еrgo — від живого чоловіка вдруге заміж пішла. У Євангелії Господь забороняє чоловікові від жінки відлучатися, хіба тільки з причини перелюбства, а прелюбодійство жінки твоєї явне і без сумніву є. Маєш і ти право вступити в інший шлюб, якщо побажаєш. Краще женитися, ніже спокушуватися. Ти воїн, а не інок, що дав обітницю дівства, серед світу живеш і трудно тобі чистоту зберігати, до того ж і молодий ще. Повелимо тобі дати з нашої консисторії свідоцтво на повторний шлюб, а цей випис нам залиши: поставимо, якщо потрібно буде, жону твою перед судом церковним.

За кілька днів після цієї розмови Молявка-Многопіняжний забрав із консисторії свідоцтво на повторний шлюб і показав його матері й Булавці. Обоє страшенно зраділи. Булавка згодився піти старостою до батька й матері небоги пані Борковської.

Спакувалися Молявки та за тиждень і рушили в Сосницю. Випроводжали їх Булавка з жінкою. Молявка-Многопіняжний більше не бачив Кусів та й не думав, що треба їх бачити… Якщо по правді, то ніколи він не кохав Ганни щиро, а хотів оженитися з нею так собі — от як жениться більшість людей, та ще й за красу її дуже вподобав. А тепер він сотник, а Ганна — проста козачка; та й не могла вона, — так йому здавалося, — бути невинною за свій незаконний шлюб із воєводським холопом…

[38] Суспект — підозра.

[39] Сестрениця — племінниця, дочка сестри.

[40] Рачити — мати ласку, сприяти, старатися, зичити, благоволити, призволяти, побажати, воліти, хотіти і т. д.

[41] Гострець— ревматизм.

[42] Драпіжний — сповнений бажання захопити що-небудь, оволодіти чимсь; хижий.