X

Після того як її схопили в тайнику, Ганна Кусівна стала мов непритомна. Викрадачі притягли її в будинок до воєводи. У нього на горищі зроблено було так, мов окрему світлицю; там стояло ліжко з постіллю, кілька ослонів та стіл. Туди затягли Ганну по крутих вузьких східцях і замкнули за нею двері. Скільки часу не могла Ганна стямитися й очунятися: усе це їй здавалось якимсь страшним сном, а їй хотілося швидше прокинутися.

Нарешті у світлицю до неї ввійшов Тимофій Васильович Чоглоков. Усміхаючись та причепурюючися, він сів на ослін і заговорив улесливим голосом:

— Здорова була, красуне моя хороша, чудесна, люба, найкраща! Здорова була!

Ганна, ще не отямившися, стояла перед ним, не знаючи що діяти, і дивилася, нічого не розуміючи.

— Побачив я тебе раз тільки, — говорив далі Чоглоков, — і припала ти мені до душі аж о-поки!

Та й тернув рукою по горлу. Ганна стояла, мов із каменю тесана.

— Кращої й гарнішої за тебе не бачив на світі, — казав Чоглоков — їй-богу не бачив кращої!

Ганна, ще не отямившися, стояла перед ним розгублена і дивилася переляканими очима.

Воєвода продовжував:

— Ти не знаєш, дівко, хто я. То знай: я тут у вас найстарший. Вельможнішого й вищого за мене тут із ваших нікого нема. Ваш полковник не вартий і підошви мого чобота, та й гетьман ваш мені не рівня. Он який я! Я від самого царя-батюшки, великого государя сюди присланий. Я — царське око, я — царське вухо. Сам великий государ мене знає й ласку свою до мене виявляє. А ти, дурочко-хохлушечко, чи ти знаєш, що то є наш цар, великий государ? Він усе одно, що Бог на небі, то так він цар на землі, — з кожним що схоче, те й зробить. А я близький до нього чоловік, воєвода над вами. Дак я для вашого братчика однаково, що й сам цар. От і розбери лиш, дівко!

Ганна Кусівна починала помалу приходити до тями, але ще не зовсім розуміла своє становище і не спроможна була ні відказувати, ні запитати.

— Тепер чула, — запитав воєвода, трохи помовчавши, — який я чоловік? Он який чоловік уподобав тебе, дівко, дужче за всіх. Бач, яка ти щаслива, дівко! Я хочу, щоб ти стала моєю коханочкою, моєю миленькою.

—  Я чужа жінка! — ледве вимовила Ганна.

— Яка там чужа жінка? — зареготав воєвода. — Не вигадуй аби чого, дівко! Хіба чужі жінки, заміжні, ходять простоволосі, з стрічками в косах, як ти?

— Я повінчана, — відповіла Ганна.

— Коли? — знову запитав воєвода.

— Сьогодні, — сказала Ганна.

— Сьогодні? — воєвода продовжував сміятися. — Чого ти мені голову морочиш? Сьогодні? Хіба я турок або католик, що своєї віри не знаю? Що сьогодні? Тепер Петрівка. У такі дні вінчати не можна.

— Я не знаю, — вимовила Ганна. — Владика дозволив. Нас вінчали, я повінчана.

— Неправда твоя, дівко, — заговорив Чоглоков, — того не може бути. І в вас така віра, як і в нас. А коли в вас такі дурні владики, що в піст вінчати дозволяють, то твоє вінчання все одно, що й не вінчання, бо воно проти святого закону. Коли ти кажеш, що вінчалась, то де ж твій чоловік і нащо ж ти, повінчавшись із ним, ходиш по-дівоцькому простоволоса?

— Чоловік мій пішов із козаками в похід, — казала Ганна, потроху заспокоюючись, — а я буду ходити по-дівоцьки, поки повернеться з походу; тоді весілля справлять і мене покриють.

— Как ето весілля? — питав воєвода, не розуміючи добре вкраїнського слова. — Дак по-вашому, як у церкві повінчають, то-то ще не все? Ще якесь весілля справляти! Дак ти й сама свого вінчання за велику річ не маєш, коли тобі ще якогось весілля треба. То й виходить по-моєму, що твоє вінчання — все одно, що й не вінчання. І виходить, дівко, що ти вигадуєш, наче вінчалася. То він тобі не чоловік, а тільки ще жених. А задля такого важного чоловіка, як я, можна всякого жениха побоку.

— Ні, він мені не жених, а чоловіком став, як я повінчалась. Я чужа жінка! — сказала Ганна.

— Не чоловік він тобі, красуне, — повір мені! Я закон знаю краще від тебе. Можна його й к бісу послать заради такого великого чоловіка, як я, — промовив Чоглоков.

— Ні на кого я не проміняю свого чоловіка,— розважливо вимовила Ганна. — Не піду я на гріх нізащо на світі. Я Бога боюся. Ти — хто тебе знає, що за чоловік: говориш, буцім присланий од самого царя. Як же ти, царський чоловік, таке діло твориш: чужу жінку зводиш? Хіба цар тебе до нас на лихе послав? Коли ти від царя посланий, так ти нас на добре наставляй, а не на погане!

— Я тебе й наставляю на добре. За кого ти заміж ідеш? — допитувався воєвода.

— За того, кого полюбила, та за кого батько й мати віддають, — відповіла Ганна.

— Слухай, дівко! — казав воєвода, — я дуже багатий, грошей у мене страх багато і вотчини є, — в золоті ходитимеш.

— Не треба мені твоїх грошей та вотчин! Шукай собі зі своїми грішми та вотчинами іншу, а мене пусти до батенька й до матінки! — заридала Ганна.

— Не пручайся, голубочко. Чуєш, не пручайся! — сказав воєвода та, підвівшись, хотів обійняти її.

— Геть! — крикнула Ганна не своїм голосом. — Ліпше вбий мене на цім місці, а я на гріх з тобою не піду! Я чесного роду дитина, дівкою ходивши, дівоцтва свого не втратила і, пішовши заміж, своєї доброї слави не покаляю! Геть! Нехай тобі лихо!

— Що ти кажеш про добру славу та про гріх! —  воєвода все дужче розпалювався. — Яка тут недобра слава? Який тут гріх? Ти мені так уподобалася, що я тебе за себе заміж хочу взяти.

— Неправда! Заміж ти мене не візьмеш, а тільки дуриш, хочеш улестити мене. Як таки тобі, такому значному царському чоловікові та просту дівку за себе взяти та ще й не зі свого московського роду? А хоч би ти і справді це говорив, так цьому статися не можна, бо я вже казала тобі, що я чужа жінка вінчана і заміж іншому не можна мене вже брати.

— А я кажу тобі, що твоє вінчання — не вінчання. Беззаконно дозволив тебе вінчати владика. Над вашим владикою є старший владика, патріарх. Він твого вінчання за вінчання не візьме і дозволить тобі піти за мене.

— Я, — казала сміліше й розважливіше Ганна,— вже тобі сказала, що я чужа жінка, мене повінчано. Та хоч би й ваш патріарха, як ти кажеш, дозволив, то я б за тебе не пішла. Люблю я свого Яцька і ні на кого в світі його не проміняю.

— А мене так не любиш? — сказав воєвода, лютуючи по-звірячому.

Ганна мовчала.

Воєвода ще раз запитав:

— А мене так не любиш? Не гарний я тобі?

— Не люблю! — сміло сказала Ганна. — Як я любитиму того, що його вперше бачу?

— Я сказав тобі, хто я, — промовив воєвода. — Коли не віриш, запитай у кого хочеш: усі тобі скажуть, що я царський воєвода, в Чернігів присланий.

— Та будь ти не те що воєвода, будь ти найперший, як там у вас зветься, князь чи що, хоч самого царя син — я за тебе не піду, а гріха творити не стану ні з ким.

— Так таки не підеш за мене? — питав воєвода, а в самого пика ставала дедалі все дужче звіряча.

— Так-таки не піду! — відказувала Ганна.

— І не любиш мене? — несамовитів воєвода.

Ганна забарилася відповісти. Воєвода знову запитав.

— А сам знаєш! — одказала вона, а тоді, заридавши, кинулася йому до ніг і благала: — Відпусти мене, боярине, Христа ради відпусти до батенька й до матінки.

— Е, ні, дівко! Не на те я тебе звелів сюди привести, щоб, нічого з тобою не зробивши, та й пустити. У нас кажуть: кто бабе спустит, тот баба сам. Хоч плач, хоч кричи — нічого не вдієш. Тут тільки я тебе й почую, більше ніхто. Ти тепер у мене в руках і від мене не вирвешся. Коли не хочеш по-доброму, з ласки, так буде по-моєму, силоміць.

— Боярине! — голосила Ганна, — відпусти мене! Батечку! Голубчику! Пожалій мене! Я нікому не скажу, що зі мною діялось, ні батькові, ні матері, нікому! Відпусти! Бог тобі за те нагородить усяким добром. Голубчику! Пошануй! Відпусти!

— Ні, дівко-красуне, не відпущу! — казав воєвода. — Дуже вже я тебе вподобав.

— Пане воєводо! — промовила Ганна, підвівшись і ставши з повагою. — У мене є чоловік. Він довідається й оступиться за мене. Він аж до царя дійде і суд на тебе знайде!

— Еге, дівко,— злісно всміхнувся воєвода,— так ти ще й лякаєш мене своїм козаком! Он який він великий чоловік, що аж до царя дійде! Ге! Далеко йому до великого государя! Що там твій козак! Начхав я на нього! Що він мені зробить? Я царський воєвода. Мені більше повірять, ніж якомусь паршивому хохлові-козакові. Не боюсь я його, дурня. Що схочу, те й зроблю з тобою зараз. Вельми я тебе вподобав, дівко.

Він ухопив її за стан.

— Я розіб’ю вікно, кинусь! Уб’юсь! На тобі гріх буде! — закричала Ганна.

— Вікно вузьке, — не пролізеш! — зловтішався воєвода.

Ганна пручалася. Не допомогло…

* * *

Вранці наступного дня воєвода сидів у себе вдома. Перед ним стояв його холоп Васька — один із тих, що вхопив у тайнику Ганну, двадцятилітній парубчак, з нахабними очима, що все відвертав голову то праворуч, то ліворуч, часто струшуючи русявими кучерями. Воєвода говорив:

— Васька, хочеш жениться?

— Коли твоя панська воля буде, — відказав Васька.

— У тебе молодої нема? — допитувася воєвода. — Правду кажи мені.

— Нема, пане! — широко посміхаючися, відповів Васька.

— Найти тобі молоду? Хочеш, найду — красуню таку, що аж-аж! — продовжив воєвода.

Васька тільки вклонився.

— Оту дівку, що ви з Макаркою вхопили? Хочеш? — запитав воєвода.

— Змилосердься, пане, — вигукнув голосно Васька. — Чи моєму холопському рилу такі калачі їсти! Вона просто краля писана!

— Так от із тією кралею я й хочу тебе оженити, — казав далі воєвода. — Хочеш, чи ні?

— А вона ж повінчана, пане?

— То байдуже, — перепинив воєвода — Розвінчаємо. У піст їх вінчано, — таке вінчання негодяще.

— А як удруге вінчати не схочуть? — зауважив Васька.

— Ви повезете її в мою підмосковну вотчину: там отець Харитоній вас повінчає. Він усе так зробить, як я схочу. А я листа до нього через вас передам, — він вас і повінчає. Тільки ось що, Васю: коли мене з Чернігова заберуть, тоді я тебе з жінкою в Москву покличу: ти пускатимеш до мене жінку свою наніч?

— Не те що пускатиму, сам її до тебе приведу, — відповів радісно Васька. — Хто ж від такого щастя відмовиться.

— А ти, Васька, за те в розкошах купатимешся, — обіцяв Чоглоков. — Найбільшим чоловіком у мене станеш. Коли схочеш, то й прикажчиком тебе над усією вотчиною настановлю. І одежу з мене носитимеш, і їстимеш та питимеш те, що й я.

— Як твоя милость схочеш, так і буде,— сказав Васька, кланяючися. — Ми всі раби твої і повинні тебе в усьому слухатися. Ти нам за батька рідного кращий, годуєш нас із ласки своєї.

Чоглоков перервав його слова:

— Запряжете троє коней у кибитку, посадите в неї хохлушку, закриєте шкурами та рогожами, та й повезете з города нишком опівночі. Держіть її добре, щоб не вискочила та не кричала, аж поки далеченько од города од’їдете. Нічого їй не кажіть — куди її везете і що з нею буде. А коли привезете в нашу вотчину, зараз отцеві Харитонієві мого листа подайте: він вас повінчає. Житимеш із жінкою у мене в дворі в окремій хаті, а я напишу до прикажчика, щоб давав вам харчу щомісяця досхочу.

Опівночі виїхала з чернігівського замку воєводська кибитка, уся затушкована шкурами й рогожами. У середині в ній сиділа Ганна Кусівна, — ноги їй зв’язано було товстою вірьовкою; з обох боків коло неї були Васька та Макарка. Вона пручалася, хотіла була вирватись, але Васька держав її добре, а Макарка затикав їй рота хусткою щоразу, коли вона хотіла крикнути. За кучера були двоє московських «стрільців», що сиділи спереду. Переїхали поромом Десну. Проїхали ще верств із п’ять. Тоді Васька відгорнув шкуру в кибитці.

— Не бійся, дівко, не пручайся, не борсайся! — крикнув він. — Не втечеш. Будеш сидіти й мовчати, — покину кибитку не закритою і держати тебе не буду; а почнеш дуріти, — знову закрию і так тебе притисну, що заболить.

Проїхали ще верств із двадцять. Ганна мовчала. Тоді Васька й Макарка розв’язали їй ноги, але обв’язали за стан і по черзі держали за кінець мотузка, не випускаючи з рук навіть тоді, коли вставали з кибитки. Але й із самою Ганною сталася тоді така зміна, що вона сама не могла б такої сподіватися. Вона так думала: горе мене спіткало велике, таке, що гіршого й важчого вже й бути не може. Треба терпіти. Мабуть, це з Божої волі. Коли Бог зласкавиться до мене, то пошле по мою душу й забере мене з цього світу, або з цієї тяжкої та гіркої біди мене визволить; а не буде Божої на те волі, а буде його свята воля така, щоб я на цьому світі довго мучилася, — буду мучитися й терпіти. Усе, що зі мною робитимуть, — нехай собі роблять, збиткуються, знущаються з мене, як хочуть: то все Божа воля. І з такою думкою вона мов закам’яніла: не пробувала тікати, у всьому слухалася своїх мучителів; дадуть їй обідати, сказавши їж та пий, вона їсть і п’є; скажуть: лягай та спи, — вона й лягає і навіть засипає, бо горе її притомлює.

Так везли її городами й селами; коли до неї говорили, вона озивалась, але коротко, здебільшого казала: не знаю. Так довезли її в маєток Чоглокова, в село Прогной на річці Пахрі.

Кріпаки, що привезли Ганну, в’їхали в боярський двір, вивели її з кибитки і посадили на горище в окремий закамарок. Залишившись сама, Ганна спершу плакала довго, тоді знеможена заснула. Вона вже не дбала про те, що з нею буде. Її замикали: принесуть їсти й пити та й знов замкнуть замком. Та тепер вони могли б цього й не робити: невільниця не втекла б, коли б їй покинути й відчинені двері; вона не зважилася би втекти вже через те, що не знала, куди її завезено і чи далеко вона від рідного Чернігова.

Тим часом Васька й Макарка пішли з листом од Чоглокова до попа, отця Харитонія. Той піп був з холопів Чоглокова. Пан оддав його вивчитися читання й писання, а тоді, давши хабара в патріаршому Приказі випросив, щоб його висвятили на попа в маєток до пана. Ставши отцем Харитонієм, цей неосвічений мужик, насилу читав церковні книги, а в своїх попівських справах слухався не церковної установи, а свого пана Чоглокова. Що пан скаже, те все він і зробить слухняно, так собі міркуючи, що коли що зі звеленого й не по правді, то відповідатиме за це не він, а пан. Отак розуміючи свою пастирську повинність та нічогісінько не тямлячи у вірі, отець Харитоній тільки й міг зараз же згодитися зробити все так, як у листі до нього велів тепер пан. І ото незабаром, в одну неділю, Васька з Макаркою увійшли до Ганни та звеліли їй іти з ними. Вона пішла, не питаючи куди та чого йти. Її приведели до церкви, де саме скінчилася служба. Окрім Васьки та Макарки стояли там ще троє невідомих Ганні кріпаків. Паламар у мужицькому «зіпуні» (московська свита) та в личаках посвітив перед образом свічки і дав по запаленій свічці Васьці й Ганні. Отець Харитоній вийшов у ризах, одчинив царські врата та, підійшовши до стільця, що стояв посеред церкви, почав вінчати. Додержуючись усього написаного в книзі, що лежала на стільці, він запитав Ваську й Ганну: чи зі своєї волі хочуть вони вінчатися? Тільки тоді зрозуміла Ганна, що з нею коять, і з усієї сили закричала:

— Не хочу! Не можна! Я повінчана з іншим.

Але піп не зважав на це, мов і не чув її слів, а правив своє далі. Ганна ніяк не хотіла надівати персня, але холопи наділи його на палець силоміць, а Васька шепнув, що битиме люто, якщо вона буде противитись, а все-таки її повінчають. Ганна вже не скидала надітого персня. Коли ж її з Ваською повели кругом стільця, Ганна гірко плакала, хотіла кричати та тікати, то Васька, йдучи поряд, сказав: «Цить! А то ми з тебе шкуру здеремо!». Ганна тільки заридала гірко. Повінчавши, піп, знову-таки дотримуючися того, що бачив написаним у требнику, звелів повінчаним поцілуватися. Ганна з огидою відвернулася, але Макарка, що був у неї за боярина, повернув їй голову назад і наткнув просто на Васьчину голову. Коли Ганну виводили з церкви, вона все ридала й хлипала, а новий чоловік нахвалявся, що здере з неї шкуру, пектиме вогнем, повиколює очі. Навкруги були холопи й холопки, та їх зовсім не вражало те, що молода ридає, бо в москалів молода звичайно плаче — так годиться в них робити на весіллі. Усі розуміли, що молоду віддано заміж силою, з панського наказу, але це в них була звичайна річ і нікого це не обурювало.

Привели Ганну в двір. Стала вона тепер жінкою новому незнайомому чоловікові, жила з ним в окремій хаті, невеличкій, приробленій до великої хати, куди збиралася двірська челядь на роботу. Їй загадували робити всяку всячину в дворі: колоти й носити дрова в хату, топити піч; узимку ввечері прясти разом із іншими дворовими бабами, — вона все слухалася. Часом дворові баби глузували з неї за її вкраїнську мову, за те, що все була засмучена; вона не сердилася, не огризалась, а тільки мовчки плакала; а холопки глузували з її сліз та ридань. Її вбрали в московський одяг і казали, що тепер вона чепурніша, що так краще, ніж у її хохлацькому вбранні, в якому вона приїхала, — тепер, принаймні, вона схожа на православну. Ганна все терпіла мовчки. Але в душі той силуваний спокій часом здіймався страшними бурями. Не раз їй спадало на думку вкоротити собі віку: розбити собі голову об піч у хаті, вигадавши момент, коли за нею менше доглядатимуть, або вибігти пошукати води та втопитися. Та думала й так, що то буде тяжкий гріх перед Богом, згадувала, як їй змалечку не раз говорили, що не буває від Бога на тому світі прощення тому, що сам собі смерть заподіє, і буде грішна душа блукати, мучитися, не маючи спокою; треба терпіти всяку біду, хоч би й як було тяжко, бо милосердний Бог колись таки пошле смерть, а на тому світі нагородить на небі. Часом зло обіймало її і хотілося звести зі світу цього ненависного Ваську, цього нелюба, або запалити вночі, коли буде вітер, хату і всю садибу: либонь усі згорять, кляті, а тоді нехай із нею що хочуть те й роблять — хоч огнем печуть, хоч із живої шкуру деруть, а вона вже за себе віддячила! Їй страшенно нестерпне було все те життя, в яке її кинули; їй, зроду вільній козачці, ворожий та огидний був той холопський лад, до якого призвичаїтись її присилували. Чула вона раніше вдома жалібні пісні про татарську неволю, завдавали печалі та муки її серцю оповідання про те, як татари хапали по полях та гаях необережних дівчат, що ходили туди по ягоди, гнали їх у свій край, і там бідолашні мучилися в їхній неволі; але ж то так роблять вороги-бусурмени з хрещеними, а тут же навкруги люди мов би й самі хрещені: і церкви в них є, і образи по хатах, а виробляють із нею таке, що гіршого й бусурмени не робили б, коли б упіймали. То чого ж їх і жаліти? Хай би й усі погоріли! Але тут зупиняла її така думка: гріх великий перед Богом таке думати, — Бог не велить робити зла ворогам. Ганна заливалася гіркими сльозами і благала Бога простити їй те бажання, що прийшло несамохіть. Так глибока дитяча віра берегла її від помсти за себе, і від того, щоб укоротити собі віку. Дні минали за днями. Ганна все дужче звикала до того безчулого спокою, що людина все терпить, не шукає вже й способу рятуватися, звикає навіть до того, до чого ніколи — так здавалося раніше — і звикнути не можна.

Васька одначе не надокучав Ганні своїми чоловічими правами. Ганна корилася йому у всьому мовчки, але сама неспроможна була сховати від Васьки свою огиду до нього. Через те й Васька відчув, що його щось відвертає від жінки, що зветься його жінкою з неволі, а він із неволі зветься їй чоловіком. Трапилася Васьці з челяді Чоглокова молода чепурненька вдовичка, сама почала зачіпати його, він і зазнався з нею.

— Ти думаєш, — жалівся він їй, — мені дуже любо панькатися з цією хохлачкою! А привалилась би вона від мене крізь землю! Наше діло холопське: що пан звелить, те й робимо! От уподобалася йому хохлачка, — женися, каже, Васько, а до мене вона ходитиме. Це бачиш, щоб я, оженившися, гріх його покривав. У розкошах, каже, купатимешся. Ну, чи купатимуся, чи ні, а нема чого робити, треба слухатися: хоч шкури на спині не спише. От і бережи цього чорта — принесла її нечиста! А бодай його! Іноді як почне рюмсати, — так би взяв, дав би їй кулаком по голові, щоб уже й не встала. А часом і самому, на неї глянувши, жалко стане, мов хто в серце колячкою штрикне. Ну, і махнеш рукою!