IX

Визволившись із Чигирина, Молявка розповів насамперед про все, що з ним трапилося, своєму полковникові Борковському. Борковський негайно повідомив про це наказному, а Полуботок зрозумів, що принесені Молявкою звістки настільки важливі, що варто відравити самого цього Молявку до гетьмана, — нехай він сам особисто розкаже ясновельможному все, і тоді головні региментарі царського війська зможуть завчасно подумати, що їм робити і які заходи вжити, щоб зупинити баламутство, яке знову починалося. Полуботок звелів скласти про це листа до Самойловича, вручив його Молявці, щоб той подав гетьманові, і звелів у додаток до написаного ще й усно грунтовніше розповісти про все, що знайдуть за потрібне дізнатися від нього.

Того ж дня рушив Молявка і прибув у головний обоз під Воронівкою. Його як посланця від наказного провели до гетьманського становища. У ті часи походи відбувалися не так швидко і не з таким малим обозом, як тепер. Привідці зупинялися з військом часом надовго і повинні були мати собі всі вигоди, які мали дома. Про вигоди підстарших та рядовиків, навіть про їх харчування дбали тоді мало, але найстарші начальники, ті вже завжди брали з собою всього багато. В українського гетьмана в поході була і своя похідна церква з духовенством, і своя похідна кухня, і канцелярія, і прислуга — іноді дуже багаточисленна. Гетьман Самойлович, здійснюючи походи разом із великоросійським боярином, що командував присланим на Вкраїну царським військом, влаштовував бенкети, запрошував на них і свою й московську старшину, відправляв до столиці посланців із вістями, приймав московських та інших послів та гінців, чинив у поході суд і кару разом зі старшиною. За таких обставин необхідно було брати з собою та возити багато речей і людей, тим більше, що край був малолюдний, культура вбога і не скрізь можна було добути все, що раптом знадобиться. Тому, коли військо зупинялося де-небудь на тривалу стоянку, обоз перетворювався відразу на багатолюде та галасливе містечко. Так було й під Воронівкою.

Ставка гетьмана була посеред обозу. Там стояла купа наметів, а серед них найчепурніший та найкращий був Самойловичів. Поділений він був на три частини, відгороджені одна від одної полотняними пофарбованими завісами. Перша частина була мов велика зала, обставлена полицями, на яких було багато срібного посуду. Посередині стояли столи, а біля них — складані стільці. Туди і привели Молявку. Самойлович був тоді в іншій частині намету, де він спав, і сидів там на своєму похідному ліжкові перед столом, на якому лежали папери. З ним було двоє з близьких до нього людей, але таких, що ще не мали посади серед старшини: один був Іван Степанович Мазепа, а другий Василь Леонтович Кочубей: обидва були тільки військовими товаришами, одначе в війську всі вже знали, що то найближчі до гетьмана люди. Прочитавши лист від Полубота, що привіз Молявка і подав через служебника, гетьман дав його прочитати Мазепі й Кочубеєві, а тоді звелів Мазепі поговорити з тим хорунжим, що привіз листа.

Увійшовши в передню частину гетьманського намету, Молявка зупинився вражений такою силою срібного посуду. Нічого такого не міг він досі бачити, бо жив серед непишного козацького побуту, де якихось п’ять-шість срібних чарок та срібна солянка в судникові[32] вважалися вже за прикмету не знати якого достатку. А тут у мисниках, скрізь порозставлюваних, жахтіла як жар безліч позолочених та срібних з черню роструханів[33], кубків, солянок, ложок, колодочки ножів та виделок — все пороблене дуже штучно.

Молявка вже привчив себе до шаноби перед вищими особами та ще й чув од Булавки, що в гетьмана Самойловича генеральна старшина не зважується сама сісти — аж поки гетьман запросить; через те Молявка не посмів сісти, хоч і чимало стільців було порозставлювано там. Молявка стоячи розглядав посуд, не зважуючись підійти до нього поближче. Нарешті відгорнулася завіса, що відгороджувала передню частку намету від середньої, з-за неї вийшов худорлявий, середнього зросту чоловік; обличчя в нього було дуже добродушне, губи всміхалися, але чорні очі проймали поглядом глибоко. То був Мазепа.

— А де хорунжий чернігівської сотні, що привіз од Полуботка лист до ясновельможного пана? — запитав він, позираючи по намету.

Молявка зараз підійшов до нього та поклонився низько. Мазепа сказав:

— Розкажи мені, серденько козаче, як ти ходив до Дорошенка в Чигирин, що там бачив і що чув. Усе розкажи, не поспішаючи та не пропускаючи нічого; ясновельможний гетьман велів тебе розпитати.

Молявка почав детально розказувати про всі свої пригоди і коли довелося йому розповідати про свої власні вчинки, Мазепа рухами виявляв йому хвалу. Але Молявка й цього разу, як і Борковському не сказав, так і Мазепі не згадав, що про Мотовила його перестережено заздалегідь у Чигирині. Мазепа, пильно дивлячись йому в очі, перепинив його питанням: — А Вуєхович тобі нікого про це не казав? Він не говорив із тобою? Може, він, коли не сам, то через кого іншого звістив тебе?

Не зважився Молявка сказати «ні», тому що відразу зрозумів, що цей пан, що ставить запитання йому, мов сам читає його думки. Він відповів, що саме так і було.

— А не знаєш, як звати того, хто тебе звістив? — запитав Мазепа.

— Його звуть Остаматенко. Я довідався про те опісля, коли мене Яненченко підмовляв, — тоді й цей був із Яненченком, — відповідав Молявка.

— Кажи далі, — звелів Мазепа.

Молявка розповідав, як Дорошенко залишив його аманатом.

Мазепа спокійно промовив:

— Дорошенкові хотілося, щоб московські бояри не знали, що він хотів бусурмана знов закликати. Нехай не турбується. Хоч нічого не втаїться від нас перед царським величеством, але Дорошенкові з того лиха не буде.

Молявка продовжував розказувати, як Яненченко з товаришами примусили його дати присягу на вірність Хмельниченкові.

— А як же, козаченьку, не стидно було тобі давати мальовану присягу? — вимовив Мазепа. — Хто ж після цього віру матиме і другій твоїй присязі?

Не чекаючи відповіді, Мазепа вийшов. Молявка стояв, мов хто його мокрим рядном накрив. Він відчув, що Мазепа вивернув йому всю душу навиворіт і зазирнув у неї так глибоко, що сам Молявка ніяк не хотів би, щоб хто так туди загядав.

Мазепа переказав гетьманові все, що чув од Молявки.

— Я думаю, — сказав гетьман, — тепер, як ми вже знаємо, що в Чигирині складається факция[34] за Хмельниченка і його навіть чекають із турецькою силою, то вже Дорошенка жодною мірою не можна залишати в Чигирині. Бо Дорошенко через свою жінку свій чоловік Хмельниченкові. І Павло Яненко, тесть його, і діти Павлови того ж роду. Коли Дорошенко приїде до нас, сказати йому зараз, що з царської волі мусить він негайно перебиратися на наш бік Дніпра. Я йому покажу мешкання. Ти що на це повідаєш, пане Йване?

— Ясновельможний пане! — лестився Мазепа. — Ти нашого зданя[35] питаєш, ніби шкілюючи[36] із нас. Адже нам залишається тільки як дурням лупати очима і ніби твоїй милості похлібствувати. Хоч який справедливий слуговець своїй одчизні — не здолає тобі власної ради дати, бо як скаже щиру правду, то правда та мусить походити не від нього, а від тебе, бо скаже те, що ти перше сам вимовиш. Твоя милость завше даси сам таку мудру резолюцію, що нам не залишиться нічого, тільки згодитися з тобою. Бо хоч би ми три дні, п’ять днів міркували, то не додумалися би ні до чого кращого. Якби в царя, великого государя нашого, на Москві, коло його пресвітлого престолу були такі особи мудрі, як наш гетьман, — не діялося би того, що діється часом.

— Я думаю, — говорив далі Самойлович, — Дорошенкові дати мешкання в Сосниці, бо то буде недалеко від Батурина. А в Сосниці сотником наставити козака такого, щоб він за Дорошенком пильно назирав.

— Істино розумно! — промовив Мазепа, а за ним ті самі слова повторив і Кочубей.

— А сотником наставити того хорунжого, що привіз нам цей лист. Що ви на це скажете, панове? — запитав гетьман.

— Ясновельможний пане! — промовив Кочубей, — цей хорунжий, бувши в Чигирині, заприсягся Хмельниченкові слугувати. Чи не зрадить він і нас, як тепер уже зрадив Хмельниченка, заприсягши йому віру?

— А ти що на це скажеш, пане Йване?— запитав Самойлович Мазепу.

— Я, — відповів Мазепа, — своїм малим розумом уважаю так, що нема нічого мудрішого, як того хорунжого наставити сотником там, де мешкатиме Дорошенко. Видно вже, що то за голова, коли так хитромудро невеликим коштом і нам на користь виконав своє доручення в Чигирині. А що пан Кочубей промовив, то з надзвичайної прихильності

до спільного добра, але несправедливе. Коли ворог приставить ніж до горла та стане казати: присягайся мені, а то я тебе заріжу, то доведеться хоч кому згодиться з ним і обманом присягнути, а потім усе те на добро своїм повернути — то буде розумніше, ніж голову положити і дарма пропасти. Не ганьби, а шани вартий цей козак за свій учинок.

— І я так думаю, — сказав Самойлович. — Нехай цей хорунжий буде сотником у Соснині. Хто тепер там сотник?

— Стецько Литовчик, — відповів Кочубей.

— Я тому Литовчикові подарую маєтність і універсальний лист на неї дам. Нехай залишиться поки значним військовим товаришем. А цього сотником наставити. Іване, поклич його до мене, а ти, Василю, дай мені реєстр маєткам до роздавання в Чернігівському полку, — наказав гетьман.

Мазепа вийшов. Кочубей знайшов і подав гетьманові писаний реєстр маєткам до роздавання. Гетьман почав уважно його читати. Тим часом Мазепа покликав Молявку, і той, ступаючи навспинячки[37] обережно і шанобливо за Мазепою, увійшов до гетьманської спочивальні. Самойлович, не відводячи очей од реєстру і не повертаючи до Молявки голови, став говорити до нього так, мов би вже годину розмовляв із ним:

— Відсіля поїдеш у Сосницю. Я тебе наставляю туди сотником. Там житиме Дорошенко. Доглядай за ним. Пильно дивися. Коли що від нього почнеться недобре, а ти не доглянеш, то не втечеш жорстокого покарання і конечного розорення. Але не дражни його ніяк. Доглядай за ним так, щоб він не знав і не помічав, що ти за ним назираєш. Ґречно, уштиво і поважливо з ним поводься. Часто відвідуй його, але так, щоб він ні разу тобі не сказав: чого ти мене турбуєш? Ходи до нього ніби для услуги йому, доглядайся чого йому треба і не дожидаючися, поки він тебе попросить, сам йому все достарчай, а чого сам не здолаєш, про те зараз до мене давай вість. Щоб ти знав, коли хто до нього в гості прибуде і коли він кого з своїх домових куди посилатиме. Усе щоб ти вивідав і знав. І про все таке мені просто до власних рук моїх гетьманських пиши. Нікому про це не кажи, що ти за Дорошенком назираєш, тільки я та ти про це щоб відали. Їдь собі з Богом до своєї нової сотні. З моєї канцелярії оцей пан, — він показав на Кочубея, — дасть тобі універсальний лист на сотництво за моїм власним підписом.

Усе те проказавши, гетьман, що досі дивився тільки в реєстр перед себе, вперше глянув на того, до кого говорив, озирнув його всього і знову став дивитись у свої папери.

Молявка вклонився низько гетьманові, що вже не дивився на нього, і вийшов, дуже радіючи. Гетьманові слова про те, щоб він писав просто до нього, дуже йому сподобалися. Він розумів, що дозвіл сотникові писати просто до гетьмана, минаючи полковницький уряд, — це велика до нього увага і відчував, як високо підноситься на своїй службовій дорозі.

Не будемо описувати, як Дорошенко, забравши виборних од чигиринців та від таких, що в Чигирині ховалися, жителів інших правобічних городків, разом з Полуботком та його козаками, їздив в обоз під Воронівку, здав своє гетьманство, положив перед гетьманом Самойловичем свій бунчук, булаву, прапори й грамоти, прислані попереду від турецького султана, віддав йому дванадцять гармат; як перед царським боярином Ромодановським та гетьманом Самойловичем заприсягся на вічне й вірне підданство великому государеві; як потім, повернувшися до Чигирина, здав Самойловичеві це місто з усім військовим припасом; як звелів йому Самойлович (з царського наказу) переїхати з сім’єю жити по лівий бік Дніпра, де гетьман показав йому мешкання в Сосниці. Усі ці важні історичні події не належать прямо до нашого оповідання.

[32] Судник — полиця, шафа для зберігання посуду, а також продуктів, напоїв і т. ін.

[33] Рострухан – великий, багато оздоблений срібний кухоль.

[34] Факція — дії; напрям; партія.

[35] Нашого зданя — нашої думки, поради.

[36] Шкилювати — насміхатися.

[37] Навспинячки — навшпиньках.