Заворожи мені, волхве!…

Вірш

* * *

«Заворожи мені, волхве!
Заворожи мені, волхве…»

Сидить по мавпі на зорях, на місяцях.
Респектабельні пілігрими
в комфортабельних «Волгах»
«ходять» по шевченківських місцях.
Вербують верби у монографії.
Вивчають біо- і гео-графію.
Полюють в полі на три тополі…

А цікаво, багато б із них потрафили
пройти шляхами його долі?

Давайте чесно,
                            не кнопки ж ми й не педалі.
Що писав би Шевченко
в тридцять третьому,
                  в тридцять сьомому роках?
Певно, побувавши в Косаралі,
побував би ще й на Соловках.

Загартований, заґратований,
прикиданий землею, снігами, кременем,
досі був би
                    реа
                          білі
                                тований.
Хоч посмертно, зате — своєвременно.

Звісило з трибуни блазенський ковпак
забрехуще слово.
Було так, було так, було так, було так…
А може, було інакше?

«Чуєш, батьку?
Чую, синку!..»
Пропадали ж люди ні за гріш.
Передсмертно лаявся Косинка.
Божеволів у тюрмі Куліш.
Курбас ліг у ту промерзлу землю!
Мовчимо.
Пнемося у багет.
Як мовчанням душу уяремлю,
то який же в біса я поет?!