Ван-Ґоґ

Добрий ранок, моя одинокосте!
Холод холоду. Тиша тиш.
Циклопічною одноокістю
небо дивиться на Париж.
            Моя муко, ти ходиш по грані!
            Вчора був я король королів.
            А сьогодні попіл згорання
            осідає на жар кольорів.
            Мертві барви.
            О руки-митарі!
            На мольбертах розп’ятий світ.
            Я — надгріб’я на цьому цвинтарі.
            Кипариси горять в небозвід.
            Небо глухо набрякло грозою.
            Вигинаються пензлів хорти.
            Чорним струсом палеозою
            переламано горам хребти.
Струменіє моє склепіння.
Я пастух. Я дерева пасу.
            В кишенях дня,
            залатаних терпінням,
            я кулаки до смерті донесу.
                      Самовитий — несамовитий —
                      не Сезанн — не Ґоґен — не Мане —
            але що ж я можу зробити,
            як в мені багато мене?!
Він божевільний, кажуть. Божевільний!
Що ж, може бути. Він — це значить я.
Боже — вільний…
Боже, я — вільний!
На добраніч, Свободо моя!