Загарбаний будинок

Цей дім подобався нам. Був він і просторий, і старий (а це трапляється не часто нині, коли старі будинки зносять задля зиску), але головне — він зберіг пам’ять про наших предків, про дідуся по батькові, про матір, про батька і про наше дитинство.

Ми з Ірене звикли жити самі, і це було чисте безглуздя, адже місця в нашому будинку стало б на вісьмох. Уставали ми о сьомій, прибирали, а близько одинадцятої я йшов на кухню, залишаючи сестрі прибирати решту кімнат. Ополудні ми снідали, завжди пунктуально, і більше не мали ніякого діла, хіба що помити брудний посуд. Нам подобалося думати за столом про великий, тихий будинок і про те, як ми самі, без сторонньої допомоги, добре його утримуємо. Іноді нам здавалося, що власне через будинок ми залишилися самотніми. Ірене безпричинно відмовила двом женихам, а моя Марія Естер померла до заручин. Нам обом було під сорок, і ми гадали, кожен нишком, що тихою, простою здруженістю брата й сестри і повинен згаснути рід, який мешкав у цьому будинку. Колись уявлялося нам, ми тут помремо; непривітні родичі заволодіють будинком, розберуть його, щоб використати цеглу і землю, а може, ми раніше самі зруйнуємо його, поки не пізно.

Ірене зроду не завдавала клопоту нікому. Після ранкового порання вона сідала на канапу і цілий день плела у себе в спальні. Не знаю, навіщо вона стільки плела. Мені здається, жінки плетуть, щоб під цим приводом нічого не робити. Жінки, але не Ірене; вона плела усілякі потрібні речі, щось зимове — шкарпетки для мене, кофтини для себе самої. Якщо їй щось не подобалося, вона розпускала щойно сплетений светр, і я любив дивитися, як вовняні питки в кошику протягом годин зберігають попередню форму. В суботу я ходив у центр по вовняні нитки. Сестра довіряла мені, я добре добирав кольори, і нам не довелося міняти ані клубочка. Під час цих вилазок я принагідно заходив до книгарень і запитував — завжди марно — чи нема новинок із Франції. Від 1939 року нічого вартого уваги до нас в Аргентину не надходило.

Однак я хотів розповісти про будинок, про будинок і про сестру, бо сам я нічим не цікавий. Не знаю, що було б з Ірене, якби вона не плела. Можна перечитувати книжки, але переплітати светр — це вже подія. Якось я знайшов у нижній шухлядці комода, де лежали зимові речі, купу білих, зелених, лілових хусток, пересипаних нафталіном і складених стосами, як у крамниці. Я так і не наважився запитати, навіщо їх аж стільки. Грошей ми не потребували, вони щомісяця надходили з села, і наші статки зростали. Очевидно, Ірене просто подобалося плести, і плела вона напрочуд майстерно, я міг годинами дивитися на її руки, схожі на срібних їжаків, на те, як спритно мигтять дротики і як ворушаться клубки у кошиках на підлозі. Просто очей не можна відвести.

Ніколи не забуду, як розташовані кімнати. Їдальня, вітальня з гобеленами, бібліотека і три великі спальні були в другій частині будинку, і вікна їхні дивилися на вулицю Родрігеса Пеньї. А на нашій половині містилися кухня, ванна, кімната і зала, з якої можна було потрапити й до нас, і в коридор, а через маленький тамбур — до передпокою, оздобленого майолікою. Ввійдеш до цього передпокою, відчиниш двері — і потрапиш у вітальню, а звідти — до себе, або, як підеш коридором, і в другу половину будинку, відокремлену від нас іншими дверима, дубовими. Якщо ж перед цими дверима повернеш ліворуч, у вузький коридор, то потрапиш у кухню і у вапну. Коли ті дубові двері були розчинені, видно було, що дім величезний; коли їх зачиняли, здавалося, що ви — в сучасній тісній квартирці. Ми з Ірене мешкали в цій половині, а на другу ходили лише прибирати: просто неймовірно, як швидко осідає порох на меблі. Буенос-Айрес — чисте місто, але це заслуга його мешканців. Повітря запилюжене, земля суха, і варто повіяти вітерцю, як пил сідає на мармур консолів і на мереживні скатертини. Нема з ним ніякої ради, він скрізь. Змахнеш віхтиком, а пил уже знов огортає і крісла, і рояль.

Я завжди пам’ятатиму це, бо сталося все дуже просто. Ірене плела у себе, вибило восьму, і мені закортіло випити мате[1]. Я дійшов коридорові до прочинених дверей і, звертаючи на кухню, почув шелест десь у їдальні чи бібліотеці. Шелест був глухий, невиразний, ніби там гомоніли якісь люди чи падали крісла на килим. І одразу чи трохи згодом зашелестіло в тому, іншому кінці коридору. Я мерщій штовхнув двері, причинив, підпер їх собою. На щастя, ключ стирчав з цього боку, а для більшої безпеки я ще замкнув двері на засув.

Потім я пішов до кухні, приготував мате, приніс його на таці сестрі і промовив:

— Довелося замкнути двері. Ту половину дому захопили.

Вона впустила плетиво і глянула на мене своїми серйозними, втомленими очима:

— Ти певний?

Я кивнув.

— Ну що ж, — сказала вона, знов беручись за спиці, — житимем на цій половині.

Я обережно сьорбав мате. Ірене трохи посиділа непорушно і знову взялася плести. Пам’ятаю, плела вона сірий жилет, він мені дуже подобався.

Попервах було нелегко, адже по той бік дубових дверей залишилося багато наших пожитків. Наприклад, мої французькі книжки стояли в бібліотеці. Ірене бракувало серветок і теплих капців. Я сумував за своєю ялівцевою люлькою, а сестрі, можливо, хотілося подеколи, за звичкою, дістати пляшку старого вина. Ми раз у раз відсували якусь скриньку і, не дошукавшись ще однієї потрібної речі, промовляли, журно перезираючись:

— Ні, не тут.

Правда, мали ми від того і деяку вигоду. Легше стало прибирати: нині, вставши пізно, о пів на десяту, ми встигали навести лад у себе до одинадцятої. Ірене ходила зі мною на кухню. Ми подумали і постановили, що, поки я готую сніданок, вона приготує на вечерю якусь холодну закуску. Адже ввечері завжди ліньки поратися біля плити. А нині ми просто ставили закуски на сестрин столик.

Ірене, на її втіху, залишилося більше часу для роботи. Я не радів так, бо мені шкода було книжок. Але щоб не засмучувати її, я заходився впорядковувати батькову колекцію марок і якось гаяв час. Ми жили добре, обоє не нудилися. Сиділи більше у сестри, так було затишніше, і вона іноді казала:

— Дивись, яке вічко! Ніби трилисник.

А я показував їй паперовий квадратик, і вона милувалася екзотичною маркою. Нам було добре, і ми потроху відвикали думати. Можна було жити й без цього.

Коли Ірене голосно розмовляла уві сні, я відразу ж прокидався. Школи не зміг би звикнути до цього голосу, — ніби статуї чи, може, папуги, — голосу, що виринає зі спів, а не вихоплюється з горла. Ірене ж запевняла, що я уві сні кидаюсь, та так, що не раз аж ковдра спадає на підлогу. Хоч між нашими кімнатами була вітальня, але поночі в будинку чути найтихіший шурхіт. Ми чули, як кожен із нас дихає, кашляє, як часом тягається рукою до вимикача, щоб засвітити нічник, відчували ми і наші часті спільні безсоння.

Поза тим в домі напувана тиша. Протягом дня трохи господарських шумів, металевий дзенькіт в’язальних спиць, шелест сторінок альбому з марками. Дубові двері — як я вже згадував — були дуже важкі. В кухні і ванній, які прилягали до зайнятої частини будинку, ми говорили голосніше, а часом Ірене навіть мугикала колискові пісні. Якщо в кухні досить шуму від фаянсу і скла, то до неї вже не долинають звуки ззовні. Там рідко коли ми дозволяли собі мовчати, але коли верталися до наших кімнат і вітальні, оселя наша поринала в тишу і напівтемряву, ми навіть і ходили обережніше, щоб не зчиняти шуму. Думаю, що, мабуть, саме тому, коли Ірене починала голосно розмовляти уві сні, я відразу прокидався.

Описувати було б, власне, нічого, якби не кінець. Якось увечері перед Сном мені захотілося пити, і я сказав Ірене, що піду на кухню випити склянку води. Переступивши поріг, я почув шелест чи то в кухні, чи то в ванній (до обох треба було йти коридорчиком, і тому одразу розрізнити було важко). Сестра — вона плела — помітила, що я зненацька зупинився, і вийшла до мене. Ми почали дослухатися разом. Шелестіло вочевидь не за дверима, а тут, у коридорі чи ванній.

Ми намагались не дивитись одне на одного. Я схопив гостру за руку і, не озираючись, «отягнув до передпокою. Глухі звуки за нашими плечима ставали дедалі гучнішими. Я причинив двері. В передпокої було тихо.

— І цю частину загарбали, — промовила сестра. Вовняні нитки тяглися по підлозі, а кінці їх губилися там, за дверима. Побачивши, що клубки лишилися там, Ірене байдуже впустила плетиво.

— Ти нічого не встигла забрати? — по-дурному спитав я.

— Нічого.

Ми пішли, в чому стояли. Я згадав, що в мене в шафі п’ятнадцять тисяч песо. Але брати їх було запізно.

Годинник був у мене на руці, і я побачив, що вже одинадцята. Я обійняв сестру (здається, вона плакала), і ми вийшли з дому. Мені стало сумно. Я замкнув міцніше двері і кинув ключі у риштак. Навряд, подумав я, якомусь бідоласі заманеться красти в таку годину. Та й будинок уже загарбано.

1. [1] Мате — тонізуючий напій з трави мате, на зразок чаю.