Таємна зброя

Цікаво: людям здається, ніби застелити ліжко — це просто застелити ліжко, потиснути руку — це завжди тільки потиснути руку, а відкрити банку сардин це все одно, що, знову ж таки, відкрити банку сардин. А тим часом усе на світі — виняткове, міркує П’єр, тупо розглядаючи потерту блакитну ковдру. Вчора дошило, сьогодні — сонце, вчора було сумно, сьогодні — прийде Мітель. Єдине, що залишається незмінним, — ніколи в житті не домогтися мені, щоб це ліжко мало пристойний вигляд. Врешті не біда, жінки полюбляють нелад у парубоцькому помешканні, це дає їм змогу вибачливо посміхатися (виявляючи при цьому материнські комплекси), запинати завіски, переставляти вазони чи крісла, промовляючи: «Тільки ти міг поставити стіл саме туди, де немає світла». Мішель напевне скаже щось подібне, торкатиметься книжок і лампи, переставляючи їх, а він погоджуватиметься з усім і лише дивитиметься на неї з ліжка або з глибокої старої софи, розглядатиме її крізь дим сигарети «Галуаз» і жадатиме її

Шоста година — неспокійна пора. — думає П’єр. У цей час весь квартал Сен-Сюльпіс починає змінюватися, готуючись до ночі. Невдовзі від нотаріуса вийдуть друкарки, чоловік пані Ленотр закульгає на сходах, буде чутно розмову сестер з шостого поверху, нерозлучних у пору, коли купуються хліб і газети. Мішель має прийти з хвилини на хвилину, хіба що заблукала або повіялась за своєю звичкою хтозна-куди і подорожує у дивовижних мініатюрних світах вітрин. Потім вона йому розкаже: ведмедик на брелоці. платівка Куперена[1], бронзовий ланцюжок з блакитним камінчиком, повна збірка творів Стендаля, літня мода. Такі зрозумілі причини — вона блукає вулицями, за звичкою десь затримуючись. Отже — друга сигарета «Галуаз», друга чарка коньяку. Непогано було б послухати пісеньок Мак Орлана; він ліниво шукає у стосах зошитів і паперів. Напевно, платівку забрали Ролан і Бабетта: могли б принаймні попередити його. Чому ж це не йде Мішель? Він умощується на краю ніжка, зібгавши ковдру. От і знову доводиться обсмикувати її з усіх боків, аби не висувався клятий ріжок подушки. А як смердить тютюновим димом! Мішель неодмінно зморщить носика і зауважить, що тут накурено, хоч сокиру вішай. Сотні і сотні «Галуаз», випалені протягом сотень і сотень днів: дисертація, приятельки, два приступи печінки, нудота. Сотні й сотні «Галуаз»? Його завжди дивує, коли він ловить себе на думці про якісь дурниці. Він пам’ятає старі краватки, викинуті десять років тому, колір марок з Бельгійського Конго — гордості його дитячого захоплення філателією. Так ніби в глибинах пам’яті відклалося, скільки сигарет він випалив за життя, яким був смак кожної з них, де закурив і де тицьнув кожний недопалок. Може, через цю невблаганну бухгалтерію йому й сняться часом безглузді цифри. Але ж тоді бог існує, — припускає П’єр. Дзеркало шафи повертає його власну посмішку, змушуючи, як завжди, надати обличчю певного виразу, відкинути пасмо чорного волосся, яке Мішель погрожує обстригти. Чому ж це не йде Мішель? Мабуть, не хоче заходити до мого помешкання, — вирішує П’єр. Але ж вона мусить якогось дня прийти і переспати в його ліжку хоча б заради того, щоб обстригти йому те чорне пасмо. Даліла заплатила високу ціну — за меншу не доберешся до чоловічої чуприни. П’єр твердить собі: треба бути справжнім дурнем, щоб думати, наче Мішель не хоче прийти до нього. Думка ця якась невиразна, ніби долинає здалеку. Часом думці доводиться пробиватися крізь всілякі перешкоди, щоб її почули. Це якесь безглуздя — гадати, що вона не хоче зайти до його кімнати. Якщо її немає, то лише тому, що задивилася на якусь вітрину галантереї або іншої крамниці, захопившись маленьким порцеляновим тюленем чи літографією Зао-Ву-Кі. Йому здається, ніби він бачить її, але водночас усвідомлює, що в цю саму мить, затягуючись сигаретним димом, уявляє собі мисливську двостволку і відчуває себе прощеним за власну дурість. Нічого надзвичайного. така собі дубельтівка, але як вона може раптом опинитись у його кімнаті і звідки це почуття подиву? Він не любить цієї пори, коли все сіріє, синіє. Недбало простягає руку, щоб засвітити лампу на столі. Чому не йде Мішель? Ні, вона вже не прийде, дарма чекати. Мабуть, таки справді не хоче приходити до його кімнати. Ну то що ж, врешті-решт. І це не трагедія. Ще чарку коньяку, погортати книжку, піти з’їсти щось у барі у Леона. Жінки завжди однакові: в Енгієні чи в Парижі — молоді чи літні. Його теорія «винятків» зависає в повітрі: миша задкує перед тим, як потрапити в пастку. Чому, власне, в пастку? Сьогодні чи колись, рано чи пізно… Він чекав на неї з п’ятої, хоч вона мала прийти о шостій; спеціально випрасував блакитну ковдру, як дурень узяв віничка з пір’я і заліз на крісло, щоб змести непомітне, геть безневинне павутиння. А втім, було б цілком природним, аби саме цієї миті вона вийшла з автобуса на Сен-Сюльпіс і рушила до його будинку, затримуючись перед вітринами і милуючись голубами на площі. У неї нема жодної причини не хотіти прийти до нього. І в нього немає причини думати про двостволку або саме цієї хвилини вирішити остаточно, що краще — вивчати творчість Мішо чи Грема Гріна. Раптовий вибір завжди був для нього загадкою. Але повинні бути певні причини, а не просто випадок, щоб саме Грін, а не Мішо, Мішо, а не Енгієн, тобто не Грін. Щоб не сплутати місцевість Енгієн з таким письменником як Грін… Просто неможливо, щоб усе було абсурдом, — міркує П’єр, відкидаючи сигарету. І коли Мішель не приходить, щось, певно, перешкодило їй, — якісь незалежні від нас обставини.

Він спускається на вулицю, з хвилину чекає біля брами. Бачить, як на площі спалахують вогні. Коли він умощується за столиком на вулиці і замовляє пиво, в Леона ще майже нікого нема. Йому видно вхід до свого будинку, отже, якби… Леон говорить про подорож по Франції. Приходить Ніколь з приятелькою, хрипкоголосою квітникаркою. Пиво прохолодне, отож чому б не замовити сосисок. Біля брами його будинку скаче на одній ніжці консьєржчин син. Втомившись, він починає скакати на другій, не віддаляючись від брами.

 

— Безглуздя якесь, — каже Мішель, — чому б це я не хотіла до тебе прийти, коли ми умовились?

Едмон подає каву, зараз одинадцята година ранку, в кав’ярні о цій порі майже нікого нема, і Едмон затримується біля них, щоб потеревенити про подорож по Франції. Потім Мішель пояснює, що, власне, сталося — про це можна було здогадатися з самого початку: її матері стало погано, переполоханий батько зателефонував до неї в бюро; потім таксі і чимдуж додому, і все надаремно — звичайне запаморочення. Так траплялось уже не раз, і треба бути П’єром, щоб…

— Радий, що їй уже краще, — дурнувато відповідає П’єр і кладе свою руку на руку Мішель. Мішель другою рукою накриває П’єрову, а ту, що насподі, вивільняє і кладе зверху. П’єр виймає свою руку спідсподу і знову накриває руку Мішель. Мішель знову вивільняє свою і притуляє її до П’єрового носа.

— Холодний, як у песика.

П’єр признається, що сам не може збагнути, чому у нього ніс такий холодний.

— Дурнику, — мовить Мішель.

П’єр цілує її в чоло, у коси. Мішель нахиляє голову, але він піднімає її за підборіддя і примушує дивитись на себе, а потім цілує в уста. Цілує раз і другий. Пахне свіжістю, тінню під деревами. Im wunderschonen Monat Mai, als…[2] — виразно чує він мелодію. Його дивує, що так добре запам’ятав слова, хоч тільки в перекладі вони мають для нього сенс. Йому подобається мелодія, так гарно звучать слова, він тихенько наспівує їх у коси Мішель, у її вологі уста: im wunderschonen Monat Mai, als… рука Мішель впирається в його плече.

— Боляче, — каже вона, відпихаючи його, і проводить пальцем по губах.

П’єр бачить слід своїх зубів на губі Мішель. Гладить їй скроню і знову її цілує. Чи не гнівається на нього Мішель? Коли ж бо, коли вони залишаться вдвох на самоті? Він не може зрозуміти: її пояснення ніби про щось інше. Охоплений прагненням побачити, як вона заходить до його будинку, піднімається сходами на п’ятий поверх і опиняється у його кімнаті, він ніяк не второпає, що ж раптом змінилось від того, що батьки Мішель виїжджають на два тижні и село. Хай собі їдуть, тим краще, тоді ж бо Мішель… Він раптом все усвідомлює, дивиться на неї. Мішель сміється.

— Ти будеш сама вдома аж два тижні…

— Який же ти дурненький, — каже Мішель. Вона випростує палець і малює уявні зірки, трапеції, спіралі. Звичайно ж, мама розраховує на те, що вірна Бабетта складе їй товариство протягом двох тижнів — на околицях тільки й чути про крадіжки та напади. Але Бабетта залишиться в Парижі, аж доки вони захочуть, ясна річ.

П’єр ніколи не бачив їхньої вілли, хоч думав про неї так часто, ніби вже й побував там. Ось він іде за Мішель до обставленого старомодними меблями салону, піднімається сходами, неодмінно торкнувшись рукою скляної кулі внизу. Невідомо чому, дім йому не подобається, хочеться вийти в сад, хоч не віриться, щоб при такій маленькій віллі був сад. Він насилу відривається від того образу й усвідомлює, що він — щасливий, сидить у кав’ярні з Мішель, що дім буде зовсім інший, ніж той, вигаданий ним, захаращений меблями й потертими килимами. Треба буде попросити мотоцикл у Ксав’є, — думає П’єр. Він зачекає на Мішель, і за півгодини —вони в Кламарі, а попереду два уікенди, можна поїхати кудись на прогулянку, треба подбати про термос і розчинну каву.

— Скажи, на сходах у твоєму домі є скляна куля?

— Ні, — відповідає Мішель, — ти плутаєш з…

Вона захлинається, ніби їй перехопило горло судомою. Потонувши в кріслі, притулившись головою до високого дзеркала, з допомогою якого Едмон ніби намагається збільшити кількість столиків у своєму ресторані, П’єр ловить себе на думці, що Мішель для нього ніби кішка або портрет незнайомки. Дарма, що вони так близько знайомі, та їй, напевно, так само важко його зрозуміти. Звичайно, кохання не приносить порозуміння, як не дають його спільні знайомі чи схожі політичні переконання. Все починається з переконання, що людина не мас ніяких таємниць, адже добути інформацію так легко: Мішель Дювернуа, двадцять чотири роки, шатенка, сіроока, служить у конторі. А вона знає, що я — П’єр Жоліве, двадцять три роки, блондин… Але ж вранці ми поїдемо до неї додому, за півгодини будемо в Енгієні. Знову той Енгієн, — похоплюється П’єр, відмахуючись від назви, як від настирливої мухи. Вони матимуть два тижні, щоб побути разом; біля дому, напевно, є сад, либонь, зовсім не схожий на той, який він собі уявляє; треба б розпитати Мішель про сад, але Мішель підкликає Едмона: вже пів на дванадцяту і шеф гніватиметься за спізнення.

— Зачекай ще трохи, — просить П’єр. — Дивись, он Ролан і Бабетта. Просто неймовірно, але нам ніколи не щастить посидіти вдвох у цьому кафе.

— Удвох? — перепитує Мішель. — Але ж ми умовилися з ними…

— Я знаю, а все ж таки…

Мішель поводить плечима, але П’єр знає: вона розуміє його і в глибині душі засмучена, що приятелі такі пунктуальні. Ролан і Бабетта, завжди такі безтурботно щасливі, цього разу чомусь дратують його. Вони — по той бік, захищені хвилерізом часу. їхня роздратованість чи незадоволення стосуються навколишнього світу, політики або мистецтва, проте ніколи — їх самих, їхніх стосунків в найглибшому розумінні. Їх рятує звичка, автоматичні жести. Все випрасуване, розправлене, перенумероване. Самовдоволені поросятка, бідолахи, такі з них щиросердні приятелі. Несподівано він відчуває, що йому не хочеться подавати руку Роланові. П’єр ковтає слину, вглядається йому в очі, а потім стискає пальці так, ніби хоче їх зламати. Ролан, сміючись, сідає навпроти; в нього новини з кіноклубу, треба неодмінно побувати там в понеділок. Самовдоволені поросятка, — дратується П’єр. — Які дурниці. Але ж це несправедливо. Фільм Пудовкіна. Ну й що з того? Дайте спокій, можна б уже про щось новіше.

— Про щось новіше? — сміється Бабетта. — Новіше? Який ти старий, П’єре!

Але ж не подати руку Роланові нема причини.

— Люка одягла помаранчеву блузку, вона їй так личить… — розповідає Мішель.

Ролан витягає «Галуаз» і замовляє каву. Чому б все ж не подати руки?

— Вона дівчина розумна, — каже Бабетта.

Ролан дивиться на П’єра і підморгує йому.

Вдоволене поросятко, ніяких проблем. П’єрові огидна ця вдоволеність, коли Мішель може теревенити про помаранчеву блузку, така далека від нього, як і завжди. Що у нього з ними спільного? Він долучився до них останній, вони його насилу терплять.

Розмовляючи (тепер ідеться про якісь чоботи), Мітель проводить пальцем по губі. Навіть поцілувати її по-людському він не вміє. Зробив боляче, а вона це запам’ятала. Ну й нехай — йому всі роблять боляче, підморгують йому, всміхаються до нього, «дуже його люблять». Це — як тягар в грудях, як необхідність підійти від них, щоб знов усамітнитися в своїй кімнаті і гадати, чому не прийшла Мішель, чому Ролан і Бабетта забрали його платівку без дозволу.

Мішель поглядає на годинник і підхоплюється з місця. Домовляються йти разом до кіноклубу, П’єр платить за каву. Йому стає трохи легше, хочеться перекинутись слівцем з Роланом і Бабеттою, він сердечно прощається з ними. «Самовдоволені поросятка», найкращі друзі Мішель.

Ролан дивиться, як вони віддаляються залитою сонцем вулицею. Неквапливо допиває каву.

— Мені здається… — каже Ролан.

— Мені теж, — погоджується Бабетта.

— Зрештою, чом би й ні?

— Справді, чом би й ні? Але це було б уперше відтоді, як…

— Зараз найслушніша пора, щоб Мішель якось дала собі раду, — каже Ролан, — та, коли хочеш, мені здається, вона вже закохана.

— Обоє вони закохані.

Ролан замислюється.

Він домовився зустрітися з Ксав’є у кафе на площі Сен-Мішель, але прийшов зарано. Замовив пива і переглянув газету. Не пригадує, що, власне, робив з ті<ї миті, як розлічився з Мішель перед входом до її контори. Останні місяці були такі невиразні, як і цей ранок, що лише почався, а вже приніс якусь дивну мішанину фальшивих спогадів, непорозумінь. У його житті, що воднораз ніби й не його життя, єдина певність — це прагнення бути якнайближче до Мішель: він чекав цього щохвилини і воднораз відчував, що цього не досить, що все якесь химерне, дивне. Він не знає про неї нічого, власне, абсолютно нічого: ну, має вона сірі очі, по п’яти пальців на руках, незаміжня, зачісується, як дівчинка. По суті, абсолютно нічого. А через те, що він нічогісінько про неї не знає, досить не бачитися з нею хвилину, і в його душі непролазними гіркими хащами вже проростає порожнеча: вона боїться тебе, бридиться тобою, інколи відпихає, відштовхує посеред найпалкіших поцілунків, не жадає тебе, вона ніби чимось настрахана, навіть сьогодні несподівано різко відштовхнула тебе: а яка була гарна, як щиро пригорнулася до тебе при прощанні і як добре все залагодила, щоб завтра вранці зустрітися і разом поїхати до Енгієна, а ти залишив слід зубів на її устах: цілував і вкусив, аж вона пожалілася, провела пальцем по губі, пожалілася без гніву на тебе, тільки здивувалася дуже, als alle Knospen sprangen[3] — він подумки мугикав Шумана, ах ти ж, хаме, мугичеш, а сам вкусив її, цілуючи, і тепер згадуєш, як рушив тоді вгору сходами, так-так, рушив сходами, погладивши мимохідь скляну кулю внизу, але ж потім Мішель пояснила, що в її домі взагалі немає жодної скляної купі.

П’єр засовався на канапі, шукаючи сигарети. Зрештою Мішель теж не дуже багато про нього знає, очевидно, цікавитись не в її характері, хоча вона й вислуховує всі звіряння так уважно і шанобливо, і навіть може співпереживати кожну мить життя, все, що завгодно, — і кота, що виходить з воріт у бурю в Сіте, листочок конюшини, платівку Джеррі Муллігана. Уважна, водночас сповнена захвату і поваги, вміє і вислухати, і змусити прислухатись до себе. Так від зустрічі до зустрічі, від розмови до розмови дійшло до того, що вони стали окремою «парою» серед натовпу; трохи політики, трохи романів, піти десь у кіно, цілунки щоразу палкіші, його руці вже можна пестити її шию, торкатися грудей, безліч разів повторюючи те саме запитання, що лишається без відповіді. Дощить — треба сховатись під якийсь дах, надто пече сонце — зайдемо до тієї книгарні; завтра познайомлю тебе з Бабеттою, моєю давнього приятелькою, вона тобі сподобається. Потім виявляється, що Бабеттин приятель — давній колега Ксав’є, найближчого П’єрового друга, отже, коло звужується. Часом у Бабетти і Ролана, часом у кабінеті Ксав’є, вечорами в кафе Латинського кварталу. Власне, не замислюючись над цим, П’єр вдячний Роланові й Бабетті за приязнь, якою вони обдаровують Мішель, за їхнє ненав’язливе піклування про неї, хоча Мішель ніби й не потребує такого піклування. У них, як правило, не розмовляють про людей, вони полюбляють велезначні теми: політику, судові процеси, понад усе люблять перекидатися промовистими поглядами, частувати одне одного сигаретами, тинятися по кафе, бути завжди в оточенні приятелів. Йому пощастило, що його прийняли, дозволили наблизитись до себе. З ними не так легко зійтися, вони знають, як «відшити» нахабу. «Вони мені до вподоби», — каже подумки П’єр, допиваючи пиво. Мабуть, для них він вже коханець Мішель, принаймні так думає Ксав’є. Ксав’є і на думку не спало б, що Мішель весь час відмовляє йому, П’єрові, власне, безпричинно, просто відмовляє, дарма що вони зустрічаються, прогулюються разом, розмовляють між собою. До чого тільки не звикають люди, навіть до неймовірних речей. Починаєш вірити, що таємниця пояснює себе сама і хтось спроможний жити життям внутрішнім, приймаючи щось неприйнятне, розлучаючись на розі вулиць або в кафе, — коли все могло скластися так просто: сходи зі скляною кулею внизу, де починаються поручні, сходи, що ведуть до справжньої зустрічі… А втім, Мішель сказала, що не існує ніякої скляної кулі.

Високий худий Ксав’є приходить із стомленим багатоденною працею обличчям. Він говорить про якісь досліди, про біологію, як причину скептицизму. Приглядається до свого зжовтілого від тютюну пальця. П’єр питає:

— Скажи, тобі іноді не спадає якась несподівана думка, щось зовсім не зв’язане з тим, про що ти досі міркував?

— Зовсім не зв’язане — це лише гіпотеза, над якою треба попрацювати, та й тільки, — відповідає Ксав’є.

— Бачиш, я почуваю себе якось дивно останнім часом. Дай мені щось, ну, щось для об’єктивного бачення.

— Для об’єктивного бачення? — перепитує Ксав’є. — Такого не існує, старий.

— Забагато копаюся в собі, — пояснює П’єр. — Така дурість.

— А Мішель не дає тобі об’єктивного бачення?

— Атож, власне, вчора мені спало на думку…

Він чує свої слова, бачить Ксав’є, який дивиться на нього, бачить відображення Ксав’є в дзеркалі, його шию, бачить себе самого, як він розмовляє з Ксав’є (але звідки та нав’язлива думка, що внизу на поручнях має бути скляна куля?), і час від часу помічає його рух головою, професійний рух, такий сміховинний, коли це відбувається не в лікарському кабінеті і лікар не в білому халаті, що ставить його зовсім в іншу площину, надає якоїсь владності.

— Енгієн? — каже Ксав’є, — не переймайся цим. ЯI, приміром, завжди плутаю Ламанш із Ментоном. Це, поза сумнівом, провина якоїсь вчительки десь у далекому дитинстві.

«Im wunderschonen Monat Mai…» — мугиче подумки П’єр.

— Якщо погано спатимеш, випишу тобі щось. Я певен, ці два тижні в раю обов’язково вплинуть на тебе якнайліпше. Нема нічого кращого за спільну подушку. Це враз прояснює думки, а то й взагалі їх проганяє — і цим приносить спокій.

Може, коли б він більше працював, більше втомлювався, коли б сам побілив свою кімнату чи пішки ходив на лекції, а не їздив автобусом, то… Якби йому доводилося самому заробляти сімдесят тисяч франків, які посилають йому батьки на прожиття… Зіпершись на балюстраду Понт-Неф, віп дивиться на баржі, відчуваючи на шиї і плечах гаряче проміння літнього сонця. Зграйка дівчат минає його, сміючись, чути цокіт кінських копит. Обганяючи дівчат, рудий велосипедист протяжно свище, вони сміються ще голосніше, і раптом у П’єра зринає відчуття, ніби в повітрі закрутився рій опалого листя і вигриз йому обличчя одним жахним чорним укусом велетенських щелеп.

П’єр тре очі, поволі випростується. То не були слова ані галюцинація: щось середнє поміж тим і тим, якийсь невиразний образ у словах, яких набралося стільки, скільки є опалого листя на землі (воно раптом злетіло вгору, щоб заліпити йому обличчя). Він бачить, як тремтить його права рука, сперта на балюстраду. Він стискає її в кулак, щоб побороти той дрож. Ксав’є вже далеко, марно бігти за ним, додавати ще один анекдот до безглуздої колекції. «Опале листя? — перепитає Ксав’є. — Але ж на Понт-Неф немає опалого листя». Скаже так, немов П’єр не знає, що на Понт-Неф нема опалого листя, що опале листя є лише в Енгієні.

 

А тепер я думатиму про тебе, кохана, цілу ніч лише про тебе. Про тебе одну, тільки так можна вповні відчути себе самого, мати тебе в собі, як дерево: поволі відділятися від стовбура, що підтримує мене і спрямовує, обережно кружляти навколо тебе в повітрі, торкаючись тебе кожним листочком (зелені, зелені — ти і я, стовбур повен життєдайних соків, і листя зелене, зелене, зелене), і не віддалятися від тебе, не допустити, аби щось стороннє було поміж нами, одвернуло від тебе мою увагу, позбавило мене хоч на мить знаття, що ця ніч поволі пливе до ранку і що там, де ти мешкаєш, там, де спиш, знову буде ніч, коли ми приїдемо разом і увійдемо до твого дому, долаючи сходи ганку, засвітимо світло, погладимо твого пса, вип’ємо кави і дивитимемось одне на одного, аж поки я обійму тебе (мати тебе в собі, як дерево) і потихеньку спрямую до сходів, на яких немає скляної кулі; ми рушимо, рушимо вгору, двері зачинено, але ключ у мене в кишені…

П’єр зривається з ліжка, підставляє голову під кран з холодною водою. Марити лише про тебе… але чому воно так виходить, що то — глуха і темна жага, в якій Мішель — вже не Мішель (мати тебе в собі, як дерево), а він не відчуває її в своїх обіймах, коли виносить по сходах, бо щойно ступив на першу сходинку, як побачив скляну кулю і відчув, що він — сам, сам іде сходами, а Мішель нагорі, за зачиненими дверима, і не знає, що другий ключ у нього в кишені і що він підіймається сходами.

Він утирається, широко розчиняє вікна у ранкову свіжість. Якийсь п’яничка, благодушно мурмочучи, плентається вулицею, заточуючись так, немов бреде по в’язкій воді, наспівує, ходить туди-сюди якимсь церемонним танцювальним кроком, посеред сірості, яка поволі вгризається в брук, у зачинені брами. Als alle Knospen sprangen, — зриваються слова з пересохлих губ П’єра і прилипають до мелодії, що прилетіла знизу, хоч вона не має з ними нічого спільного, але ж і слова також не мають ні з чим нічого спільного, приходить так, як і все інше, вриваються в його життя, а потім — виснажлива стурбованість, повна люті порожнеча, що, розверзаючись, відкриває очам якісь клапті, що чіпляються за все навколо — за двостволку, за купи сухого листя, за п’яничку, який ритмічно танцює щось на зразок павани з реверансами, що тонуть у лахмітті, спотиканнях, невиразному шамотінні.

 

Мотоцикл торохтить по вулиці д’Алезія. П’єр відчуває, як на поворотах і коли вони обганяють автобуси, Мішель дужче горнеться до нього. Зупиняючись перед червоним світлом, він одхиляє голову назад і чекає на пестощі, на поцілунок у чуприну.

— Мені вже не страшно, — каже Мішель, — ти дуже добре ведеш. Тепер повертай праворуч.

Вілла загубилася серед десятків інших у долині зразу ж за Кламаром. Для П’єра слово «вілла» звучить як «захисток», як втілення спокою і усамітнення, де мусить бути сад і солом’яні крісла, а вночі, може, і світлячки.

— А в твоєму саду є світлячки?

— Мабуть, нема, — відповідає Мішель, — що ти все вягадуєш?

Важко вести мотоцикл і розмовляти водночас, дорога вимагає уваги, а П’єр стомлений, бо спав лише дві-три години перед світанком. Треба не забути ковтнути ліки, що їх дав Ксав’є, навряд чи він про них згадає, а втім, може, це й не потрібно. Він одхиляє голову назад і мугиче, бо Мішель не поспішає цілувати. Мішель сміється і проводить рукою по його чуприні. Зелене світло. «Досить уже придурюватися», — сказав Ксав’є, помітно знервований. А втім, це минеться, два порошки перед сном, ковток води. А як спить Мішель?

— Мішель, як ти спиш?

— Та добре, — каже Мішель, — правда, часом бувають кошмари, як у всіх, зрештою.

Звичайно, як у всіх, але, прокинувшись, вона знає, що сон минув, лишився позаду і не вдиратиметься у вуличний гамір, у розмови з приятелями, у найневинніші заняття (але ж Ксав’є обіцяв, що два порошки допоможуть), вона, мабуть, спить обличчям до подушки, трохи підібгавши коліна, дихання ледь чутне, і такою, як уявив її зараз, вона біля нього, у спокійному сні, гола і беззахисна, а він покладе їй одну руку на коси, і… жовте світло, червоне світло, стоп…

Він гальмує так різко, що Мішель скрикує, а потім завмирає без руху, — ніби присоромлена своїм криком. Нога на асфальті. П’єр повертає голову і посміхається чомусь, і ніби так і лишається завислий у повітрі, усміхнений. Він знає, що зв мить засвітиться зелене світло, а за його мотоциклом — вантажна машина і авто. Зелене світло! За мотоциклом — вантажна машина і авто, хтось сигналить двічі, тричі…

— Що з тобою? — питає Мішель.

Минаючи їх, тип з авто лається. П’єр повільно рушає. То на чому ж ми зупинились? Ага, побачу її таку, яка є — беззахисну і голу. Тобто це ми сказали, дійшли саме до тієї миті, коли побачили її сонну, голу, беззахисну, проте нема, здається, ніякої причини хоч на мить припустити, що треба буде… Так, чую. Спершу ліворуч, потім знову ліворуч, потім знову ліворуч. Отой дах з черепиці? Сосни, як тут добре, слухай, твоя вілла чудова з цим сосновим бором, і твої батьки поїхали на село — аж не віриться, Мішель, у таке щастя неможливо повірити…

Боббі, заливаючись привітним гавканням, старанно принюхується до штанів П’єра, який штовхає мотоцикл до порога дому. Мішель уже увійшла, підняла жалюзі і повертається до П’єра, який роззирається навколо і пересвідчується, що тут нічого не нагадує його фантазій.

— Тут мало б бути три сходинки, — каже П’єр. — А ця вітальня… а втім… не зважай на мене: завжди все уявляєш собі інакше. Навіть меблі. Тобі теж так здається?

— Буває, — погоджується Мішель. — П’єре, мені хочеться їсти. Слухай, будь ласка, допоможи мені. Треба щось приготувати.

— Кохана, — каже П’єр.

— Відчини вікно, впусти сонце. Та тримайся ж спокійно, а то Боббі подумає, що…

— Мішель, — каже П’єр.

— Я хочу перевдягнутись. Якщо хочеш, скинь піджак, а в тій шафі пошукай щось випити, я на цьому не знаюсь.

Він бачить, як вона відходить, як вибігає нагору входами, зникає на площадці. В шафі є щось випити, вона не знається на тому. Вітальня велика і темна. П’єрова рука обмацує край поручнів. Врешті, вона ж попереджала, але він відчуває приглушене розчарування, — таїш немає скляної кулі.

Мішель повертається в якихось старих джинсах і величезній блузці.

— Ти схожа на гриб, — ніжно мовить П’єр, як кожен чоловік, коли бачить жінку, вбрану в завеликий для неї одяг. — Може, ти покажеш мені дім?

— Будь ласка, — погоджується Мішель. — Знайшлося щось випити? Зачекай, ти просто ні на що не здатний.

Вони беруть чарки і сідають у салоні, край відчиненого вікна. Боббі лащиться, він лягає на килим і дивиться на них.

— Ти йому одразу припав до душі, — каже Мішель, пригублюючи чарку. — Чи подобається тобі мій дім?

— Ні! — каже П’єр. — Він темний, страшенно міщанський, та ще захаращений огидними меблями. А в ньому ти в цих жахливих штанах!

Він пестить її шию, прихиляє до себе, цілує в губи. Вони цілуються. П’єр відчуває тепло руки Мішель, вони цілуються в губи, присуваються ближче, але Мішель стогне і намагається визволитись, мимрить щось нерозбірливе. У свідомості П’єра майнула невиразна думка: найважче буде заткнути їй рот, але так, щоб не зомліла. Раптом він відпускає її, дивиться на свої руки, як на чиїсь чужі, чує уривчасте дихання Мішель, глухе гарчання пса на килимі.

— Я просто божеволію від тебе, — каже П’єр, проте благальність його слів зовсім не передає того, що він відчув мить тому. Владне, непереможне бажання заткнути їй рота, але так, щоб вона не зомліла. Він випростує руку, здалека торкається її скроні, пропонує приготувати якусь закуску, сам вибирає вино… так, біля вікна надто спечно…

Мішель їсть по-своєму — сир з анчоусом в олії, салат з омаром. П’єр попиває біле вино, дивиться на неї і посміхається.

— Дивно, — каже він, — у нас ніколи не заходила розмова про часи війни.

— Що менше про те згадувати… — відповідає Мішель, витираючи скоринкою таріль.

— Звичайно, але спогади однаково повертаються. Для мене ті часи не були вже такими жахливими, врешті ми ж були дітьми Це нагадувало якісь нескінченні канікули, було відчуття повного і майже веселого абсурду.

— Для мене то аж ніяк не було канікулами, — заперучив Мішель. —Весь час дощило.

— Дощило?

— Тут — Мішель торкається чола. — І перед очима всередині — за очима. Все було мокре, спітніле і мокре.

— Ти жила тоді тут?

— Лише спочатку. Пізніше, за окупації, мене послали до дядька й тітки в Енгієн.

П’єр не помічає, як сірник обпікає йому пальці, він розтуляє рота, махає рукою, чортихається. Мішель посміхається, задоволена, що можна змінити тему розмови. Коли вона йде по фрукти, П’єр запалює сигарету, затягується так, ніби хоче задихнутися димом. Отже, все на світі можна якось пояснити, якщо пошукати добре; зрештою Мішель не раз, коли вони тинялися по кав’ярнях, розповідала про Енгієн — тими нічого не вартими фразами, які одразу ж забуваються і тільки згодом навіюють мотиви якогось сну чи марення. Персик? Так, можна, тільки очищений. Ну що ж, йому дуже жаль, але жінки завжди чистили йому персики, а хіба Мішель не така, як усі?

— Жінки, кажеш? Якщо вони чистили тобі персики, то були такі ж дурні, як і я. Ти краще змолов би каву.

— Отже, ти жила в Енгієні, — каже П’єр. приглядаючись до рук Мішель з легкою відразою, як завжди, коли бачив очищений плід. — А що робив твій батько під час війни?

— А нічого такого. Ми просто животіли, чекаючи, коли все це нарешті скінчиться.

— Німці вам не дошкуляли?

— Ні, — каже Мішель, обертаючи персик між залитими соком пальцями.

— Ти мені не казала, що ви жили в Енгієні.

— Не люблю згадувати ті часи, — каже Мішель.

— Проте, мабуть, колись таки казала, — сам собі заперечує П’єр. — Бо звідкись же я знаю, що ти жила в Енгієні.

Персик вислизає на тарілку, і шкуринки налипають на м’якуш. Мішель обдирає їх ножем, а П’єр знову відчуває відразу і щосили крутить млинок для кави. Чому вона не каже ні слова? Схоже, що страждає, зосереджено обдираючи той огидний, залитий соком персик. Чому нічого не каже? Але ж вона аж захлинається словами, досить глянути на її руки, нервове кліпання, що переходить зрештою у тик, одна половила обличчя пересмикується, — колись він уже звернув увагу на цей тик, коли вони сиділи на лавці в Люксембурзькому саду, це ознака, що вона себе погано почуває чи щось замовчує.

Мішель готує каву, повернувшись спиною до П’єра, який припалює нову сигарету від недопалка. Вони переходять до вітальні, забравши з собою порцелянові чашечки, розцятковані блакитним горошком. Від запаху кави вони приходять до тями, вдивляються одне в одного, ніби розгублені трохи і від цього перемир’я, і того, що йому передувало; зрідка перемовляються, перезираються, усміхаються і якось відчужено попивають каву, ніби смокчуть два фільтри, з’єднані назавжди. Мішель відчинила жалюзі, і з саду вливається світло, зеленаве й тепле, воно оповиває їх, як сигаретний дим, як коньяк, що його спроквола цідить П’єр, охоплений якимсь дивним запамороченням. Боббі спить на килимі, часом повискуючи і здригаючись.

— Йому завжди щось сниться, — каже Мішель. — Інколи плаче, навіть прокидається і так дивиться на нас, ніби з ним трапилося щось жахливе. А він ще зовсім щеня…

Як гарно сидіти тут, як йому зараз добре, він може заплющити очі і полегшено зітхнути, як Боббі; може скуйовдити їй коси, раз і ще раз, дивлячись на свою руку в волоссі, як на чиюсь іншу, відчуваючи легкий дрож, коли рука торкається її шиї. Розплющивши очі, він бачить розтулені губи Мішель, її обличчя, бліде, а не біле — ніби від нього за мить відринула вся кров. Він безтямно дивиться на неї, чарка котиться по килиму. П’єр стоїть проти дзеркала, його навіть потішає, що в нього проділ посередині голови, як у тих коханців з німих фільмів. Чому плаче Мішель? Чи не плаче? Але ж обличчя, затулене долонями, завжди справляй пряження, ніби людина плаче. Він рвучко відводить її руки, цілує її в шию, шукає губи. Народжуються якісь слова — його, її, ніби маленькі звірята, що шукають одне одного і знаходять; їхня зустріч триває в пестощах, у пахощах сієсти, в мовчанні самотнього дому, застиглих у чеканні сходів із скляною кулею на поручнях унизу. П’єрові хочеться взяти Мішель на руки, вибігти чимдуж нагору, ключ — у кишені, він увійде до кімнати, притулиться до неї, відчує тремтіння її тіла, невміло шукатиме застібок, ґудзиків; але немає скляної кулі внизу, на сходах, і через те усе видається якимсь віддаленим і жахливим. Ось Мітель, вона плаче біля нього, така далека, заховавши в долоні мокре від сліз обличчя, вона задихається, боїться його, відштовхує, не сприймає його.

Він стає навколішки і ховає голову в її колінах. Минає хвилина, друга, час стає чимось сповненим канчуків і слини. Руки Мішель пестять його волосся, він знову бачить її обличчя, тінь посмішки на ньому. Мішель зачісує його, пропускаючи пасма між пальцями, йому аж болить, коли вона з силою одгортає волосся назад, тоді нахиляється, цілує його, посміхається йому.

— Налякав мене — жах, щойно здалося мені… Боже, ну й дурненька, до того ж, ти взагалі зовсім не схожий на нього.

— На кого?

— Ні на кого, — відповідає Мішель.

П’єр застигає в чеканні, двері так порипують, ніби зараз розчиняться, Мішель відсапується, в ній щось від плавця, застиглого в чеканні звуку стартового пістолета.

Перелякалася, бо… Сама не знаю, ти нагадав мені…

Двері порипують, порипують, плавець чекає сигналу, щоб скочити у воду. Час тягнеться, як гумова стрічка, тоді П’єр випростує руки і обіймає Мішель, тулиться до неї, цілує міцно, шукає грудей під блузкою, чує її легенький стогін і сам стогне, цілуючи її, ходімо, ну ж бо, ходімо, він стискає її в обіймах (п’ятнадцять сходинок і двері праворуч), знову її стогін, її непотрібний протест; тримаючи її в обіймах, він підводиться, неспроможний чекати далі, зараз, негайно ж, дарма, що чіплятиметься за скляну кулю (але ж немає ніякої скляної кулі на поручнях), і так занесе її нагору, а потім — як сучку, сам він увесь, як єдиний м’яз, як сучку, ось тобі, хай це навчить тебе. Ох, Мішель, ох, моя єдина, не плач, благаю, не будь такою сумною, моя єдина, не штовхай мене знову в той чорний колодязь, як міг я так думати про тебе, о, не плач, Мішель.

— Облиш мене, — каже тихо Мішель, намагаючись вивільнитись. Відштовхує його, мить дивиться на нього, як на когось іншого, так, ніби це й не він, і притьмом вибігає з вітальні, причиняє двері кухлі, чути, як обертається ключ у замковій щілині. Боббі гавкає в саду.

Дзеркало показує П’єрові обличчя — безбарвне, позбавлене виразу, опалі плечі, полу сорочки, що вислизнула з штанів. Не відриваючи очей від дзеркала, П’єр механічно поправляє одяг, горло йому так перехопило, що коньяк аж палить уста, нема сил його ковтнути, але він змушує себе і п’є далі просто з пляшки, одним духом. Боббі замовк. Тихо, як завжди пополудні, все навколо залито зеленавими променями. З сигаретою в пересохлих губах він виходить на ґанок, простує по саду, минаючи мотоцикл. Пахне бджолинним гудінням, сосновою глицею, що встелила землю. Боббі гавкає десь між деревами, гавкає на нього, потім починає гарчати, не рухаючись з місця, але однаково дедалі ближче до нього.

Камінь вціляє собаці по хребту. Боббі вищить і тікає, і віддаля починає гавкати знову. П’єр, не поспішаючи, приміряється і влучає пса у задню лапу. Боббі ховається в кущах. Треба кудись піти й обдумати все, що сталося, — каже собі П’єр. Негайно кудись піти, де можна заховатись і подумати. Плечі його ковзають по стовбуру сосни, він поволі сідає. Мішель дивиться на нього з вікна кухні. Мабуть, бачила, як він кидав каменюку в пса, вона дивиться, ніби не бачить мене, дивиться на мене і не плаче, не мовить і слова, така самотня в тому вікні, треба підійти і бути добрим до неї, я хочу бути добрим, хочу взяти її за руку і цілувати її пальці, пальчик за пальчиком, цілувати її ніжну шкіру.

— У що це ми граємось, Мішель?

— Сподіваюсь, йому нічого не сталося?

— Кинув камінь, аби відігнати. Мабуть, він не впізнав мене, так само, як і ти.

— Не верзи дурниць.

— А ти не замикайся на ключ.

Мішель дозволяє йому ввійти, не опирається його обіймам. У вітальні темно, сходів майже не видно.

— Не гнівайся, — каже П’єр, — не можу тобі всього розтлумачити, це якесь безглуздя.

Мішель піднімає з землі чарку, закорковує пляшку з коньяком. Спека стає нестерпною, ніби будинок важко дихає їхніми палаючими вустами. Хусткою, що віддає мохом, вона витирає піт з лоба П’єра. Ох, Мішель, хіба можна не розмовляти, не прагнути зрозуміти, що ж саме відштовхує нас одне від одного саме в ту мить, коли… Так, кохана, сяду біля тебе, не буду робити дурниць, цілуватиму й цілуватиму тебе, загублюся в твоєму волоссі, в твоїй шиї, і ти зрозумієш, що нема причини… так, зрозумієш, що коли я хочу взяти тебе в обійми і занести нагору до твоєї кімнати — твоя голова на моєму плечі — то не робитиму тобі найменшої кривди…

— Ні, П’єре, ні, сьогодні ні, прошу тебе. коханий<

— Мішель, Мішель…

— Благаю тебе.

— Чому? Але ж поясни, чому.

— Не знаю. Вибач мені. Не закидай собі нічого, то усе тільки через мене. Ще маємо час, стільки часу…

— Не зволікаймо більше, Мішель. Зараз.

— Ні, П’єре. Сьогодні — ні.

— Але ж ти обіцяла, — недоладно каже П’єр. — Ми приїхали сюди… так довго чекали… ми так довго чекали, щоб ти хоч трішки мене любила… Сам не знаю, що кажу, слова все руйнують…

— Якби ти міг вибачити мені, якби я…

— Як можна вибачити тобі, коли ти нічого не кажеш, коли я майже не знаю тебе… Що, власне, я маю прощати?

Боббі гарчить біля порога, спека нещадна, одяг липне до тіла, липне цокання годинника, спека зліплює змокріле волосся Мішель, яка дивиться з глибини канапи на П’єра.

— Але ж і я не знаю тебе так добре, проте йдеться про інше… Думаєш, мабуть, що я божевільна.

Боббі знову гарчить.

— Багато років тому… — каже Мішель і заплющує очі. — Ми мешкали в Енгієні, я тобі вже казала. Мені здається, я вже казала тобі, що ми жили в Енгієні. Не дивись так на мене.

— Не дивлюся на тебе.

— Дивишся. Мені стає боляче.

То неправда, неможливо, щоб їй боліло тільки тому, що я чекаю на її слова, непорушний, чекаю, щоб оповідала далі, дивлюсь, як ледь ворушаться її губи… Зараз це станеться, зараз складе благально руки, квіти втіхи розкривається, коли вона благає його, вириваючись, схлипуючи в його обіймах, вологий пуп’янок, який розкривається, розкіш усвідомлення, що даремно поривається… Боббі прокрадається і розлягається в кутку. «Не дивись так на мене», — сказала Мішель, а П’єр відповів: «Не дивлюся на тебе», — а тоді вона сказала, що він дивиться і цим завдає їй болю, але змовкає, їй несила говорити далі, бо П’єр випростується, дивиться на Боббі, на себе в дзеркалі, закриває обличчя руками, глибоко зітхає, із стогоном, що нагадує нескінченний свист, раптом падає на коліна перед канапою, ховаючи обличчя в долоні, скоцюрблений, важко дихаючи, силкуючись скинути з себе образи, що липнуть до нього, як павутиння, як опале листя до липкого обличчя.

— Ох, П’єре, — озивається Мішель тоненьким, як ниточка, голосом.

Схлипування виривається з-під пальців, що дарма його стримують, наповнює повітря чимось важким, що весь час відроджується, весь час повторюється.

— П’єре, П’єре, чому ж, коханий, чому?

Вона ніжно пестить його волосся, подає носовичок із легким запахом моху.

— Перепрошую, кохана, я дурень… Каза… Ти почала казати…

Він опановує себе і важко вмощується на другому кіпці канапи. Не помічає, що Мішель якось раптом замикається в собі, що знову дивиться на нього — як тоді, перед втечею. Він повторює над силу: «Ти поча… почала була казати…», горло йому перехопило. Але що то знову? Боббі гарчить, Мішель відступає крок за кроком, спиною, не одриваючи від нього очей. Що ж то знову? Чому саме зараз? Чому вона тікає? Він посміхається, бачить у дзеркалі свій усміх, посміхається знову. Als alle Knospen sprangen, мугиче він крізь зціплені зуби, тиша, звук знятої з телефона трубки крутиться диск, одна літера, інша літера, тепер цифри. П’єр хитається, він усвідомлює невиразно, що мусить якось порозумітися з Мішель, але він уже на подвір’ї біля мотоцикла. Боббі гарчить біля ґанку, стіни дому відбивають гуркіт заведеного мотора, перша швидкість, тією вулицею вгору, друга швидкість, під сонце.

 

— То був той самий голос, Бабетто. І тоді я зрозуміла…

— Дурниці! — відповідає Бабетта. — Якби я була там, мабуть, відлупцювала б тебе.

— П’єр поїхав, — каже Мішель.

— То найкраще, що він міг зробити.

— Бабетта, якби ти могла приїхати…

— Навіщо? Приїду, звичайно, але ти просто дурепа.

— Заїкався, Бабетто, присягаюсь тобі, їй-богу… Я не помилилась, я вже казала тобі, що перед тим… Усе було так, ніби знову… Приїжджай швидше, не можу цього пояснити по телефону… Оце почула гуркіт мотора, од’їхав; мені його страшенно жаль: хіба він може зрозуміти, що зі мною робиться, бідолашний, але він теж якийсь дивний. Бабетто. Боже, цього не можна витримати…

— А я думала, що ти вже вилікувалась від усього того, — каже Бабетта неприродно байдужим голосом. — П’єр не дурень, і він усе зрозуміє. Я була певна, що він давно знає про це.

— Я збиралась розповісти йому, власне, почала була вже йому казати і сама тоді… Бабетто, присягаюсь, він почав заїкатись, а перед тим… перед тим…

— Ти вже казала мені, але перебільшуєш, я певна цього. Ролан так само часом змінює зачіску, і ти його, до речі, ні з ким не плутаєш, чорт забирай.

— А він поїхав, — монотонно повторює Мішель.

— Повернеться, — каже Бабетта. — Добре, приготуй Роланові щось перекусити, у нього жахливий апетит.

— Оббріхуєш мене! — озивається Ролан з дверей, — він там з Мішель?

— Їдьмо, — каже Бабетта, — їдьмо негайно.

 

Він керує світом з допомогою каучукового керма, затиснутого в руці. Трохи праворуч — і всі дерева вздовж дороги зливаються водно. Трохи ліворуч — зелене безмежжя розпадається на поодинокі тополі, що тікають назад, високовольтні стовпи наближаються поволі один за другим. Їзда — це щасливий ритм, до якого починають вплітатися слова, уривки образів, що не мають нічого спільного з дорогого, каучукова ручка праворуч, звук чимдалі гучніший, шнур цього звуку напнутий десь на межі людської витривалості, але П’єр уже не мислить, усе стало мотором, тіло — лише додаток до нього; вітер в обличчя, як забуття, Корбейль, Арнажон, Лінас Монтлері, знову тополі, будка регулювальника руху, світло чимдалі фіалковіше, свіже повітря входить у розтулені губи повільніше, повільніше, на тому перехресті праворуч, до Парижа вісімнадцять кілометрів, Сінзано, до Парижа сімнадцять кілометрів.

Не розбився, — думає П’єр, поволі в’їжджаючи на дорогу ліворуч. — Неймовірно, але не розбився. Утома навалюється йому відразу на плечі, як пасажир, вона чимдалі солодша, чимдалі необхідніша. Думаю, що пробачить мені, — міркує П’єр. Ми обоє чинимо по-дурному, треба, щоб вона зрозуміла, вона мусить зрозуміти, нічого не знаєш насправді, поки не оволодієш коханою. Я кохаю її волосся між моїми пальцями, кохаю її тіло, кохаю її, кохаю.. Біля дороги вигулькує лісок, опале листя, навіяне вітром, встеляє дорогу. П’єр дивиться на листя і бачить, як його ворушить і пожирає мотоцикл. Каучуковий циліндр праворуч, різкіше, ще різкіше. І раптом скляна куля ледь зблискує внизу, де починаються поручні. Немає потреби залишати мотоцикл якомога далі од вілли; хоча Боббі може розгавкатись, краще сховати його між кущами; темнішає, він іде пішки, входить до вітальні, шукаючи Мішель, але немає її на канапі, тільки пляшка коньяку і брудні чарки; двері до кухні одчинено, але через них не вливаються червоні промені сонця, що сідає за садом, і тільки тиша, тож найліпше було б підійти до сходів, орієнтуватись на блиск скляної кулі, а може, то очі Боббі, бо ось він лежить, зіщулившись, на першій сходинці і злегка гарчить, але неважко буде обійти його, треба підніматися тихенько, щоб не рипіли сходи — це може налякати Мішель, двері причинені, не може бути того, щоб двері були причинені, а в його кишені не було ключа, але коли двері прочинені, не треба ключа, приємно відгорнути рукою волосся, підходячи до дверей, штовхнути їх легенько ногою — і вони тихо розчиняться. Мішель сидить на краю ліжка, підводить очі і дивиться на нього, підносить обидві руки до вуст, здається, збираєтьея закричати, але чому волосся не спадає вільно на плечі, чому вона не в блакитній сорочці? На ній якісь джинси, і виглядає вона старшою, але посміхається, зітхає, встає, простягає до нього руки, каже: «П’єре, П’єре» — замість того, щоб благати, ламаючи руки, і опиратися йому, шепоче його ім’я і чекає на нього, і дивиться на нього, і тремтить, ніби від щастя, а може, від сорому, як сучка-донощиця, бо така і є, він добре її бачить, незважаючи на купу опалого листя, що знову огортає йому обличчя, а він здирає його обома руками, тоді як Мішель відступає на крок назад, наштовхується на край ліжка, з розпачем озирається через плече, і кричить, кричить, насолода, яка запаморочує його, в якій він тоне, кричи, ось тобі, волосся між пальцями, ось тобі, просись не просись, ось тобі, нарешті, сучко, ось тобі.

 

— Чорт забирай, але ж то вже давня історія, — каже Ролан на крутому віражі.

— Я теж так гадала. Майже сім років. І раптом вихоплюється. Чомусь саме зараз…

— Помиляєшся: якщо вже воно мало колись вихопитися на поверхню, то саме зараз. Навіть виходячи з того, що це абсурд, тут є якась логіка. Я сам… Буває. повертається до мене уві сні, віриш… Не можна забути, як ми його вбили. Правда, тоді не було, власне, вибору, — каже Ролан, натискаючи на педаль.

— Вона цього не знає, — каже Бабетта, — знак лише, що невдовзі його вбили. Справедливо було б, щоб вона дізналась хоч би про це.

— Припустімо. Але ж йому це зовсім не видалося справедливим. Пригадую його обличчя, коли ми в лісовій глушині витягали його з машини. Відразу ж зрозумів, що це — кінець. Треба віддати йому належне — в ту мить він був мужнім.

— Завжди легше бути відважним, аніж бути людиною, — каже Бабетта. — Зґвалтувати дитину… яка… Коли згадаю, як я повинна була стежити, щоб Мішель не наклала на себе руки. Ті перші ночі… не дивно, що зараз це повертається до неї. Мабуть, це навіть природно…

Автомобіль на великій швидкості в’їжджає на вулицю, де розташована вілла.

— Такий був мерзотник, — каже Ролан. — Чистокровний арієць, як вони себе тоді називали. Звичайно, попросив сигарету, все, як належить. Хотів також знати, чому його кінчаємо, ну, то ми йому пояснили, пояснили аж надто добре. Коли, бува, насниться мені, то завжди із тим виразом зверхності і подиву, з тим своїм мала не елегантним заїкуванням. Пам’ятаю, як він упав заюшеним обличчям в сухе листя.

— Досить, прошу тебе.

— Він заслужив на це, іншої зброї ми й не мали Якщо добре вцілити, мисливський набій… це там, ліворуч, в глибині?

— Так. ліворуч.

— Сподіваюсь, коньяк тут теж знайдеться, — каже Ролан, гальмуючи.