Південна автострада

Gli automobilisti accaldati sembrano non avere storia…
Come realtà, un ingorgo automobilistico impressiona, ma non ci dice gran che.

ARRIGO BENEDETTI, «L’Espresso», Roma, 21, 6, 1964.[1]

Спершу дівчина з «дофіна» вперто намагалася стежити за часом, хоч інженер з «пежо-404» вважав, що це вже не має значення. Кожен міг дивитися собі на годинник, але час, причеплений до правого зап’ястка або ж оте «бі-бі», що раз у раз линуло з радіоприймачів, уже ніби відміряли щось зовсім інше — час таких людей, що не піддалися безглуздому бажанню повертатися з уїкенду до Парижа південною автострадою у неділю ввечері, і котрі не були змушені, щойно виїхавши з Фонтенбло, сповільнити швидкість, зупинятися раз у раз, вишикувавшись урешті в шість колон по обидва боки дороги (бо ж відомо, що вся автострада в неділю призначена лише для тих, хто повертається в столицю, — увімкнеш мотор, просунешся на два-три метри, знову зупинишся, погомониш про щось із двома черницями з «сітроена 2СУ» ліворуч, з дівчиною з «дофіна» праворуч, кинеш погляд через заднє скло на блідого чоловіка за кермом «каравели», жартома позаздриш пташиному щастю подружжя з «пежо-203» (за «дофіном» з дівчиною), яке бавиться з донечкою, жартуючи і наминаючи сир, терпиш подеколи галасливі витівки двох хлопчаків з «сімки», що рухається попереду «пежо-407», навіть виходиш роззирнутися, не дуже віддаляючись, бо хіба знаєш, в яку мить автомобілі попереду почнуть рухатися, а тоді — біжи бігом, поки сусіди з машин позаду не вчинили галасу, сигналячи і лаючись, і ось так доберешся до «таунуса», що попереду «дофіна» з дівчиною, яка щомиті позирає на годинник, перекинешся кількома словами чи то байдужими, чи й жартівливими, з двома чоловіками, які подорожують з білявеньким хлопчиком, який, незважаючи ні на що, з величезним задоволенням катає собі іграшковий автомобіль по сидіннях і буферу «таунуса»; можна насмілитися й піти далі, бо схоже, що попередні машини й не збираються рухатися вперед, і зі співчуттям позирнути на літню пару в «ІД-сітроені», схожому на велетенську фіолетову ванну, в якій плавають цих двійко старих, він — тримаючи руки на кермі з виразом пацієнта, що втратив уже всі сили, вони ж — відгризаючи шматок за шматком від яблука з виразом скоріше обов’язку, аніж бажання.

Проробивши такий огляд учетверте, все озирнувши, інженер вирішив більше не виходити зі свого автомобіля, а лише чекати, доки поліція в якийсь спосіб розчистить цей затор. Серпнева спека збиралася в цю пору дня десь на рівні шин, ніби зумисне для того, щоб стояння на місці дедалі більше нервувало всіх. Довкола — запах бензину, чулися крикливі голоси хлопчаків із «сімки», сонце відбивалося у склі та нікельованих частинах автомобілів, а на довершення всього — зростало суперечливе відчуття похованості в самому серці джунглів з автомобілів, які створені для того, щоб мчати вперед. Інженерів «чотириста четвертий» був другий в ряду справа, якщо рахувати від лінії, що ділить автостраду навпіл, отож праворуч від нього стояли ще чотири машини, а ліворуч ще сім, хоч виразно бачити він міг тільки ті вісім машин, що оточували його безпосередньо, а також і їхніх власників, на яких він уже надивився донесхочу. З усіма він вже поговорив, окрім хлопців з «сімки», що викликали в нього антипатію; поки проїжджали кілька метрів, ситуацію обговорювали до найменших подробиць, і загальне враження було таке, що до Корбей-Ессона доведеться просуватися так само поволі, або й ще повільніше, але десь поміж Корбей і Жювізі ритм почне пришвидшуватися, тільки-но вертольотам та мотоциклістам пощастить розчистити найважче місце у цьому заторі. Ніхто не мав сумніву, що десь неподалік сталась якась величезна катастрофа, що й викликала цей затор, бо ж як інакше можна пояснити таку неймовірну повільність. А ще — уряд, спека, податки, стан шляхів і мостів, усілякі катастрофи, три метри проїхали — ще одна банальність, ще сто метрів якась зарозуміла сентенція або ж стримана лайка.

Двом черницям з «сітроена 2НР» конче треба було потрапити до Міллі-ля-Форе до восьмої, бо вони везли кошик з овочами та пішою городиною для куховарки. Подружжя з «пежо-203» за всяку ціну хотіло встигнути подивитись телевізійну гру, яку передають о пів на десяту; дівчина з «дофіна» сказала інженерові, що їй однаково, о котрій вона добереться до Парижа, але вона вважає неприпустимим змушувати тисячі людей рухатися із швидкістю каравана верблюдів. В ці останні години (було, мабуть, близько п’ятої, але сонце все ще пекло немилосердно), вони, на думку інженера, проїхали кількасот метрів, але один з пасажирів «таунуса», що підійшов до них, тримаючи на руках хлопчика з іграшковим автомобілем, щоб перекинутися кількома словами, іронічно всміхаючись, показав на верховіття самотнього платана, і дівчина з «дофіна» згадала, що цей платан (а може, каштан), стоїть на одній лінії з її машиною вже стільки часу, що не варт позирати на годинник і ламати собі голову над непотрібними підрахунками.

Все ще не смеркалось, сонячний жар вібрував над шосе і кузовами машин, доводячи усіх до знемоги, коли вже голова йшла обертом, мало не до млості. Темні окуляри, змочені одеколоном, хусточки на чолах, імпровізовані накриття від сонця, від сліпучих сонячних променів і клубків вихлопного газу, що виривалися з труб при кожному просуванні вперед, ставали щоразу досконалішими, запозичувалися іншими і жваво обговорювались. Інженер знову вийшов з машини, щоб розім’яти ноги, обмінявся кількома словами з селюкуватою на вигляд парою з «аріана», що стояв перед «2НР» із черницями. За «2ИР» стояв «фольксваген» із солдатом і юною дівчиною, очевидно молодятами. Третій ряд до узбіччя дороги вже не цікавив інженера, бо ж так можна було відійти на небезпечну віддаль від «чотириста четвертого»; в нього мигтіло в очах від різноманітних кольорів і форм — «мерседсс-бенц», «ІД», «4Р», «ланча», «шкода», «моррісмайнор» — повний каталог. Ліворуч по інший бік шосе тягнулися непрохідні хащі — «рено», «Англії», «пежо», «порш», «вольво»; все це було таке одноманітне, що врешті, побалакавши трохи з двома чоловіками із «таунуса» і безрезультатно спробувавши зав’язати розмову з самотнім водієм «каравели», інженер не знайшов нічого кращого, як вернутися у свій «чотириста четвертий» і знову погомоніти про час, відстані й кіно з дівчиною з «дофіна».

Раз у раз до них забредав який-небудь чужинець, якийсь сміливець, що протискався поміж автомобілями з іншого боку дороги чи від самих крайніх рядів праворуч, приносив якусь новину, скоріше фальшиву, але яку повторювали від машини до машини на всьому просторі вздовж розпечених кілометрів. Чужинець смакував успіх своїх повідомлень, дослухався до грюкотіння дверцят, — пасажири поспішали прокоментувати принесену ним новину, — але за мить десь звучав гудок або ж гуркіт мотора, і прибулець бігом кидався геть, видно було, як він виписує зигзаги поміж машинами, щоб дістатися до своєї і уникнути справедливого гніву сусідів. Отак протягом вечора вони довідалися про зіткнення «флоріди» з «2НР» біля Корбей — троє вбитих, дитина поранена; про подвійний наїзд — «фіат-1500» налетів на критий ваговоз «рено», який у свою чергу зім’яв «остін», повний англійських туристів; про те, що дорогою від Орлі перекинувся автобус, який віз пасажирів з копенгагенського рейсу. Інженер не мав сумніву, що все це, або майже все, вигадка, хоча щось серйозне, мабуть, таки справді сталося біля Корбей або й біля самого Парижа, якщо вже рух зупинився на такому великому відтинкові шляху. Селяни з «аріана», у яких була своя ферма поблизу Монтре, добре знали околиці і розповідали, що якось, теж у неділю, рух було зупинено на п’ять годин, але тепер цей період здавався майже нікчемним — бо сонце, хилячись до горизонту ліворуч від дороги, вихлюпувало на кожну машину останню лавину помаранчевого желе, від якого закипав метал і темнішало в очах, і позаду все ніяк не зникали ті самі крони дерев, а ледь помітні спереду тіні інших дерев все ще не наближалися ніби умисне для того, щоб дати відчути всім, що колона рухається, — нехай ледь-ледь, нехай раз у раз зупиняється і знову рушає, і несподівано гальмує, і повзе тільки на першій швидкості, і щоразу доводиться переживати прикре розчарування, коли знову і знову перша швидкість закінчується повною зупинкою — гальмо ножне, гальмо ручне, стоп, і знову те саме, і ще, і ще.

Якось, виснажений бездіяльністю, інженер вирішив скористатися зупинкою, особливо довгою і нудною, і обійти ряди машин ліворуч; проминувши «дофін», він помітив «ДКВ», ще один «2НР», «фіат-600», затримався на мить біля «де-сото», щоб побалакати із схвильованим і розгубленим туристом з Вашингтона, який мало що розумів по-французькому, але на восьму годину конче повинен був потрапити на Плас-Опера — you understand, my wife will be awfully anxious, damn it[2], — розмовляли про се, про те, аж тут із «ДКВ» вибрався чоловік, на вигляд торговий агент, і заявив, що серед автостради ущент розбився «піперкеб», і є кілька вбитих. Американець не надав особливої ваги випадкові з «піперкебом», інженер теж, бо, почувши хор гудків, метнувся до свого «чотириста четвертого», на ходу, однак, зумів розповісти цю історію пасажирам з «таунуса» і подружжю з «двісті третього». Детальнішу оповідь він приберіг для дівчини з «дофіна» і тепер переповідав усе з подробицями, в той час як машини повзли своїх кілька метрів (тепер «дофін» трохи відстав від «чотириста четвертого», трохи згодом порядок змінився, але загалом усі дванадцять рядів рухалися, як одне ціле: ніби невидимий регулювальник що сховався десь над автострадою, випускав усі машини водночас і ніхто не міг  уперед). «Піперкеб», мадемуазель, це невеличкий літак для прогулянок. Он воно як! І треба ж було вигадати отаке — впасти посеред шосе саме в неділю. Якби хоч не так спечно було у цих клятих машинах, якби ж хоч оті дерева праворуч опинилися нарешті позаду нас, якби остання цифра на показнику кілометрів збіглася вже з чорною стрілочкою, а не висіла на власному хвості немов завмерла назавжди.

В якусь мить (поволі вже починало смеркати і горизонт автомобільних дахів забарвився у фіолетовий колір) великий білий метелик сів на вітрове скло «дофіни», і дівчина з інженером замилувалися його крильцями, скороминущою і довершеною миттю цілковитої нерухомості; з якоюсь особливою тугою дивились вони навздогін метеликові, коли він, перелетівши «таунус» і фіолетовий «сітроен» літньої пари, полетів до «фіата-400», вже ледь помітного в далині, потім вернувся до «сімки», де незграбна рука спробувала спіймати його, потім легко перелетів «аріан», що належав селянському подружжю, яке, здається, саме вечеряло, і щез врешті з очей десь праворуч. Коли вже смерклося, колона вперше просунулась на значну відстань — щонайменше сорок метрів; коли інженер розгублено позирнув на лічильник кілометрів, шістка щезла і з’явився початок цифри сім. Всі ввімкнули приймачі, а власники «сімки» пустили радіо на повну потужність, і, підспівуючи мелодії твіста, смикались і тряслися так, що здригалася вся машина; черниці перебирали чотки, хлопчик з «таунуса» заснув, притиснувшись лобом до скла і не випускаючи з рук іграшкового автомобіля. Знову з’явились незнайомці (запала вже глупа ніч) і поповзли нові чутки, так само суперечливі, як і попередні, про які на цей час всі забули. Тепер вже йшлося не про «піперкеб», а про планер, яким керувала донька генерала. Таки справді ваговоз-фургон налетів на «остін», але це сталося не в Жювізі, а при самому в’їзді у Париж; один з новоприбульців розповів подружжю з «двісті третього», що асфальт автостради розколовся білі Іньї і що п’ять автомобілів перекинулися, врізавшись передніми колесами в тріщину. Плітки про цю катастрофу дійшли й до інженера, який лише стенув плечима і нічого не сказав на це. Пізніше, перебираючи в пам’яті хвилини ранніх сутінків, коли дихати стало легше, він згадав, як чомусь висунув руку з машини і, постукавши по обшивці «дофіна», розбудив дівчину, яка заснула, похиливши голову на кермо, не турбуючись вже про те, що треба їхати далі. Очевидно, було десь опівночі, коли одна з черниць несміливо запропонувала інженерові бутерброд з шинкою, вважаючи, що він голодний. Він прийняв його з ввічливості (насправді ж його трохи нудило) і попросив дозволу поділитися з дівчиною із «дофіна», яка взяла бутерброд і з’їла його з апетитом, закусивши ще й шматочком шоколаду, який запропонував їй сусід зліва, власник «ДКВ». Декотрі навіть повиходили на свіже повітря із своїх розпечених сонцем машин, що знову на багато годин застигли на місці; люди відчули спрагу, бо ж на цей час усі запаси фруктової води, кока-коли й вина вже скінчились. Першою попросила пити дівчина з «двісті третього», і солдат з інженером і батьком дівчинки, полишивши автомобілі, подалися на пошуки води. Попереду «сімки», мешканцям якої радіо, очевидно, цілком заміняло їжу, інженер виявив «больє» і в ньому жінку середніх літ із стривоженим поглядом. Ні, води в неї немає, але вона може дати для дівчинки цукерок. Подружжя з «сітроена» трохи порадилось між собою, а потім стара витягла з сумки банку фруктового соку. Інженер подякував і запитав, чи вони не голодні і чи не може він чимось стати їм у пригоді; старий заперечливо похитав головою, але дружина його очевидно готова була прийняти допомогу. Через деякий час інженер разом з дівчиною з «дофіна», оглянувши ряди машин, що стояли від них ліворуч, і намагаючись не відходити далеко від своїх, добули трохи печива і віднесли його бабусі у «сітроен», а потім ледве встигли вернутися на свої місця під перегук автомобільних сирен. Крім цих недалеких походів від своїх машин, — розваги ніякої, тож години врешті почали нашаровуватися одна на одну, зливаючись у пам’яті в єдине ціле; в якусь мить інженер вирішив викреслити увесь цей день із свого записника і стримав усміх, але далі, коли виявилось, що черниці, і чоловіки з «таунуса», і дівчина з «дофіна» не сходяться в підрахунках часу, він зрозумів, що варто таки і тут дотримуватись порядку. Передачі місцевого радіо вже припинились і тільки короткохвильовий приймач у пасажира з «ДКВ» уперто передавав біржові новини. На третю ранку між усіма виникла мовчазна згода відпочити, і до самого світанку колона так і не рушила з місця. Молодики із «сімки» повитягали надувні матраци і повлягались біля машини; інженер опустив спинки передніх сидінь «чотириста четвертого» і хотів поступитись цим ложем черницям, але ті відмовилися; перш ніж лягати інженер подумав про дівчину з «дофіна», яка непорушно сиділа за кермом, і ніби мимохідь запропонував їй до світання помінятися машинами; вона відмовилась, пояснивши йому, що може добре спати за будь-яких умов. Деякий час до нього долинав плач дитини, якій, мабуть, було надто гаряче на задньому сидінні в «таунусі», де її поклали спати, черниці все ще молились, коли інженер влігся нарешті на сидіннях і поринув у сон, але сон його був такий близький до реальності, що незабаром він прокинувся стривожений і спітнілий, в першу мить не розуміючи, що трапилося і де він; підвівшись, інженер почав дослухатися до невиразного гамору зовні, помітив тіні, що просувалися поміж автомобілями, і якийсь силует, що віддалявся до краю шосе. Він зрозумів причину цих пересувань, і трохи згодом і сам, намагаючись не зчиняти шуму, виліз з автомобіля, щоб і собі відійти в потребі на узбіччя шосе; не було ні кущів, ні дерев, тільки чорне поле, що у беззоряну ніч, ніби якийсь абстрактний мур, відділяло світлу полосу шосе із застиглою рікою автомобілів. Він мало не спіткнувся об селянина з «аріана», той буркнув щось нерозбірливе; до запаху бензину, що висів над нагрітою автострадою, долучився тепер гострий кислий дух, що нагадував про присутність людини й інженер поспішив до свого автомобіля. Дівчина з «дофіна» спала, схилившись на кермо, і волосся спадало їй на чоло; перш ніж зайти до себе в машину, інженер якийсь час вдивлявся у її профіль, відгадуючи лінії невидимих вуст, з яких виривався подих з легеньким присвистом. З іншого боку на дівчину дивився власний «ДКВ» і мовчки курив.

Вранці не набагато просунулися вперед, та все ж це дало надію, що після полудня дорогу на Париж буде звільнено. О дев’ятій звідкись прибув чоловік з добрими новинами: тріщини в асфальті вже зарівняно і незабаром відновиться нормальний рух. Хлопці із «сімки» увімкнули радіо, один із них вибрався на дах автомобіля і став співати й галасувати. Інженер подумки визначив, що й остання новина така ж, певно, сумнівна, як і попередні, і що той, хто приніс їх, просто скористався із загального збудження і радості, щоб випросити апельсин у пари з «аріана». Трохи пізніше ще якийсь чоловік хотів був проробити те саме, але цього разу вже ніхто нічого не дав. Спека посилювалась, і всі тепер воліли сидіти по своїх автомобілях і чекати, може- добрі звістки і справді якось підтвердяться. Опівдні дівча з «двісті третього» знову заплакало, дівчина з «дофіна» пішла трохи побавити малу і заприятелювала з її батьками. Власникам «двісті третього» не пощастило: праворуч від них стояла «каравелла», мовчазний чоловік, що вів її, був зовсім байдужий до всього, що відбувалося навколо, а від сусіди праворуч — власника «флоріди», їм доводилося терпіти потік гнівних слів, бо автомобільний затор на шосе він сприймав як образу, спрямовану проти нього особисто. Коли дівчинка знову почала скаржитися, що хоче пити, інженерові спало на думку поговорити з селянамиз «аріана» — він був певен, що ті мають у себе якісь запаси їжі. На диво, селяни зустріли його дуже люб’язно, вони розуміли, що в такій ситуації люди повинні допомагати одне одному, і висловили думку, що ніби хтось узяв на себе керівництво усією колоною (дружина рукою описала в повітрі коло, в яке входило і десяток довколишніх автомобілів), то вони б не мали клопотів до самого Парижа. Інженера не привабила можливість бути керівником, і він звернувся до чоловіків з «таунуса», щоб і вони взяли участь у нараді із власниками «аріана». Незабаром вони по черзі переговорили з усіма членами групи. Молодий солдат з «фольксвагена» погодився відразу ж, а подружжя «двісті третього» запропонувало невеликий запас продуктів, який у них ще лишався (дівчина з «дофіна» піддала склянку води з гренадином малій дівчинці, яка сміялася і бавилась, ні на що не зважаючи). Один з чоловіків із «таунуса» пішов спитати думку хлопців із «сімки» і дістав жартівливу згоду; блідий власник «каравели» знизав плечима і сказав, що йому байдуже, нехай роблять собі що хочуть. Старі з «сітроена» і дама з «больє» помітно зраділи, немовби одразу відчули себе під чиєюсь опікою. Водії «флоріди» і «ДКВ» промовчали, а американець, що сидів за кермом «де-сото», позирнув на делегацію із здивуванням і пробурмотів щось про волю божу. Інженер легко провів у керівники групи кандидатуру одного з чоловіків з «таунуса», до якого відчув інстинктивну довіру. Виявилось, що їжі вони мають досить, а найбільші труднощі — з водою. Обраний керівник, якого молодики з «сімки» жартома стали називати просто Таунусом, попросив інженера, солдата і одного з хлопців обстежити дільницю довкола шосе, і, може, запропонувати комусь їжу в обмін на питво. Таунус, у якого були явні здібності керівника, підрахував, що їм необхідно відразу ж забезпечити себе усім необхідним щонайбільше на півтора дні, це на найгірший випадок. В машині черниць і селянському «аріані» знайшлося досить продуктів, і якщо розвідники повернуться з водою, то проблему для всієї групи буде вирішено. А втім, тільки солдат приніс фляжку з водою, замість якої вимагали провізії на двох людей. Інженерові з обміном не пощастило, але завдяки цій подорожі він з’ясував, що і в інших місцях формуються аналогічні групи з подібною метою, бо в якусь мить власник «альфаромео» відмовився вести з ним переговори відносно води, але Таунус вже підрахував, що питва все-таки вистачить для дітей, старої з «сітроена» і для решти жінок теж. Інженер якраз розповідав дівчині про свої мандри по околицях (була вже перша година дня, і сонце просто випалювало дахи автомашин), коли вона раптом перебила його жестом, вказуючи на «сімку»; двома стрибками інженер доскочив до цієї машини і схопив за лікоть одного із хлопців, який, розкинувшись на сидінні, пив великими ковтками воду з пластикової фляжки, потай принесеної під курткою. Хлопець намагався вирватися, але інженер схопив його ще міцніше; тоді товариш хлопця вискочив з машини і кинувся на інженера; той відступив на два кроки назад і чекав на нього майже із співчуттям. Солдат вже біг на допомогу інженерові, а крики черниць привернули увагу Таунуса і його товариша; Таунус вислухав розповідь про те, що сталося, тоді підійшов до хлопця і вліпив йому пару ляпасів. Хлопець закричав, заверещав і почав обурюватися й скиглити, а його товариш тільки бурчав, але втручатися не насмілився. Інженер забрав пластикову фляжку у хлопця і віддав Таунусові. Пролунали гудки, і всі розійшлися по своїх машинах, щоправда, марно, бо колона просунулась всього-на-всього метрів на п’ять. Ополудні, коли сонце пекло, здавалося, ще дужче, ніж попереднього дня, одна з черниць зняла з голови чепець, а інша змочила їй голову одеколоном. Жінки потроху взялися за справи милосердя, мандруючи від однієї машини до іншої, і зайнялися дітьми, щоб звільнити чоловіків; ніхто ні на що не скаржився, але добрий настрій був явно награний, підтримували його тільки звичні жарти та скептичний погляд на все, що діялось. Інженер і дівчина з «дофіна» особливо страждали, бо відчували себе спітнілими і брудними, їх навіть вражала цілковита байдужість подружжя з «аріана» до важкого запаху поту, яким од селян віяло, аж в ніздрі било, щоразу, коли інженер з дівчиною підходили до їхньої машини погомоніти чи переказати якусь новину. Надвечір інженер, випадково позирнувши в заднє скло, як завжди побачив бліде, напружене обличчя власника «каравели», що як і водій «флоріди» тримався осторонь від усіх. Інженерові здалося, що обличчя цього чоловіка ще більш загострилось, й інженерові спало на думку, що той хворий. Правда, трохи пізніше, коли інженер розмовляв з солдатом і його дружиною і мав можливість роздивитися иа цього чоловіка зблизька, то сказав собі, що він не хворий, з ним щось інше, те, що можна назвати, мабуть, відчуженням, якщо взагалі цей етан людини можна якось назвати. Солдат розповів потім інженерові, що його дружину лякає цей мовчазний тип, який і на мить не одривається від керма, і схоже на те, що він навіть уві сні не спить. Почали народжуватися всілякі здогади і припущення, створювався цілий фольклор у боротьбі з вимушеною бездіяльністю. Дітлахи з «двісті третього» і з «таунуса» заприятелювали, побились і знову помирились; їхні батьки відвідували одні одних, а дівчина з «дофіна» раз у раз приходила до старога з «сітроена» і до дами з «больє» запитати про їхнє здоров’я. Коли надвечір несподівано зірвався різкий вітер і на заході сонце сховалось за хмари, всі зраділи, сподіваючись, що тепер посвіжішає. Перші краплини дощу збіглися з небувалим досі ривком уперед — майже на сотню метрів; вдалині замиготіла блискавка, але задуха й далі не спадала. Повітря було таке насичене електрикою, що Таунус, виявивши безпомилкову чуйність відносно психічного стану людей своєї групи, дав усім спокій до самого вечора, і це викликало захоплення інженера, бо той розумів, що за таких умов задуха і втома напевне позначилися на кожному. О восьмій вечора жінки узялися ділити харчі: вирішено було зробити селянський «аріан» головною продуктовою базою, а в «2НР» у черниць влаштувати запасний склад. Таунус пішов сам порадитись з керівниками інших чотирьох чи п’яти ближчих груп. Потім з допомогою солдата і чоловіка з «двісті третього» відніс частину харчів в інші групи і повернувся з водою і кількома пляшками вина. Було вирішено, що хлопці з «сімки» відступлять свої надувні матраци старій з «сітроена» і дамі з «больє»; дівчина з «дофіна» віднесла їм два пледи, а інженер запропонував усім, хто бажає, свою машину, яку жартома назвав «спальним вагоном». На його здивування дівчина з «дофіна» прийняла запрошення, і спала цю ніч на широких сидіннях «чотириста четвертого» разом з однією з черниць; інша ж черниця влаштувалась у «двісті третьому» разом з дівчинкою та її мамою, а батько дівчинки почував просто на дорозі, загорнувшись у плюшеву ковдру. Інженерові не спалось, і він гаяв ніч у грі в шашки з Таунусом і його приятелем; через деякий час до них приєднався і селянин з «аріана», вони побалакали про політику і випили по кілька ковтків горілки, рештки якої селянин сьогодні вранці віддав Таунусові. Ніч була не найгірша; повітря посвіжішало, і поміж хмарами заблищали зорі.

На світанку і чоловіків зморив сон, ота потреба якогось затишку, що приходить водночас з першим блиском світанку. Таунус заснув поряд із сином на задньому сидінні машини, а його приятель й інженер влаштувались на передньому. Поміж снами інженерові вчулися крики і привидівся якийсь невиразний блиск світла; керівник іншої групи, що завітав до них у гості, розповів, що машин десь на тридцять попереду виникла пожежа, винуватцем якої був чоловік, що потай намагався зварити собі овочі. Переходячи від машини до машини, щоб з’ясувати, як у його підопічних минула ніч, Таунус жартував з приводу того, що сталося, але ні для кого не лишилося таємницею, що він хотів цим сказати. Зранку колона вирушила дуже рано, тож довелося поквапитися, щоб устигнути поставити на місця сидіння, натягти чохли, та оскільки це треба було робити геть усім, майже ніхто не втрачав терпіння і не натискав на клаксони. До полудня просунулися ще на п’ятдесят метрів уперед, і праворуч від дороги проступили обриси лісу. Заздрили тим, хто о цій порі вже міг дістатися краю шосе і скористатися з прохолоди затінку. Може, там був навіть струмок або ж колонка з водою, придатною для пиття. Дівчина з «дофіна» заплющила очі і замріялася про душ, про струмені води, що збігають по тілі — по плечах, по ногах, по шиї і спині; інженер, краєм ока позираючи на дівчину, помітив дві сльозинки, що скотились у неї по щоках. Таунус, який ходив аж до «сітроена», відразу ж повернувся, щоб знайти жінок, які б зголосилися доглядати стару із «сітроена», бо та почувала себе зовсім погано. У третій групі позаду був лікар, і солдат відразу ж побіг по нього. Інженер, який з іронією, але доброзичливо, спостерігав за намаганням хлопців з «сімки» спокутувати якось свою провину, вирішив, що зараз найзручніший момент дати їм таку можливість. Брезентом від туристського намету хлопці прикрили дах «чотириста четвертого» — і спальний вагон перетворився на санітарну машину, де стара могла спочивати у відносній темряві і прохолоді. Чоловік старої ліг поряд з нею, узяв її за руку, і їх полишили наодинці з лікарем. Потім старою, якій стало краще, зайнялися черниці, а решту дня інженер мандрував собі від машини до машини, аж доки спека доконала його, і він пішов відпочити й собі у машину Таунуса. Тільки тричі він порушив спочинок старих, коли довелося посунути автомобіль знову на кілька метрів уперед. Коли запала ніч, до лісу ще не доїхали.

Близько другої години ночі похолоднішало, і ті в кого знайшлися з собою ковдри, раділи, що можуть вкритися ними. Оскільки колона навряд чи могла рушити до світанку (це було якось зрозуміло з усієї атмосфери на автостраді, варто було лише позирнути на непорушну колону машин, що стояла, сягаючи аж за виднокіл), інженер і Таунус сіли покурити і завели розмову з селянином з «аріана» й солдатом. Розрахунки Таунуса не виправдались, він відверто це визнав; уранці доведеться щось робити, якось діставати ще харчі і воду. Солдат пішов до керівників сусідніх груп, там також не спали, розмовляли пошепки, щоб не будити жінок. Спитали представників найвіддаленіших груп, у радіусі вісімдесяти чи навіть ста автомобілів, і переконалися врешті, що становище скрізь однакове. Селянин, який добре знав місцеві околиці, запропонував на світанку послати до сусідніх ферм двох-трьох чоловіків купити у селян харчів, а Таунус тим часом почав підбирати водіїв для тих автомобілів, які на час пошуків лишаться без власників. Пропозиція була доречною, і серед присутніх швидко зібрали гроші; вирішено було, що селянин, приятель Таунуса і солдат підуть утрьох, захопивши з собою усі, які є, сумки, сітки та фляжки. Керівники інших груп вернулися до своїх, щоб теж організувати подібні вилазки, а на світанку розповіли новини жінкам, організувавши все у такий спосіб, щоб колона могла в разі потреби рухатися далі. Дівчина з «дофіна» розповіла інженерові, що старенькій з «сітроена» стало краще, і вона хоче вернутися у свій автомобіль, о восьмій прийшов лікар і не виявив загрозливого, отже, старі могли вернутися свого «сітроена». Однак Таунус вирішив усе-таки лишити «чотириста четвертий» в ролі санітарної машини; юнаки для забави спорудили прапорець із червоним хрестом і закріпили його на антені автомобіля. Вже деякий час люди не поспішали виходити із своїх машин; температура дедалі падала, а десь опівдні почалася злива, і вдалині спалахували блискавки. Дружина селянина швиденько підставила під цівки води пластмасовий глек, що дуже розвеселило хлопців із «сімки». Спостерігаючи за цим, схилившись над розкритою на кермі книгою, яка його, втім, не дуже цікавила, інженер думав, чому ж експедиція так довго не вертається; трохи пізніше Таунус нишком запросив його до себе в машину, і коли вони вмостилися на сидіннях, розповів, що їхні спроби виявилися марними. Приятель Таунуса пояснив: або на фермах нікого не було, або ж селяни відмовлялися будь-що продавати, посилаючись на правила обмеження приватної торгівлі і підозрюючи у несподіваних покупцях інспекторів, що користуються обставинами, аби їх зайвий раз перевірити. А втім, однак, пощастило добути трохи води і деякі харчі, схоже на те, що солдат їх просто поцупив, але він тільки усміхався і не заходив у подробиці. Так чи інакше, дорога колись звільниться, але харчі, які вони добули, не дуже були придатні для дітей і старої. Лікар о пів на п’яту відвідав стару, а потім втомлено і роздратовано пояснив Таунусові, що і в його групі та й в інших — те саме. Правда по радіо було оголошено, що вживаються заходи для ліквідації затору на автостраді, але крім одного вертольота, який ненадовго з’явився над ними під вечір, ніяких інших ознак діяльності вони не помітили. Тим часом ставало дедалі холодніше, і люди здавалось, чекали вже, щоб запала ніч і можна було понакриватися ковдрами й хоч на кілька годин скоротити очікування. Зі своєї машини інженер чув, як торговий агент розмовляє з дівчиною з «дофіна», розповідаючи їй недотепні дотепи й викликаючи у неї вимушений сміх. Із здивуванням інженер побачив, що дама з «больє» вийшла зі свого автомобіля, — бо ж досі вона, власне, ще не виходила, — й пішов довідатися, чи не треба їй, бува, чого, але дама просто цікавилася новинами і завела розмову з черницями. Під вечір усіх огорнула якась невимовна, невиразна депресія; тепер вже сон міг принести, мабуть, більше радості, аніж отой калейдоскоп новин, щоразу суперечливіших і неправдоподібних. Приятель Таунуса непомітно навідав інженера, солдата і власника «двісті третього» й запросив до своєї машини, де Таунус повідомив їх, що водій «флоріди» щойно дезертирував; один з юнаків із «сімки» помітив порожню машину і почав розшукувати її власника, щоб погомоніти з ним. Ніхто не зазнайомився близько із товстуном з «флоріди», який спочатку так бурхливо обурювався, а потім замовк, і, як і власник «каравели», більше й рота не розкрив. Коли до п’ятої ранку не лишилось ніяких сумнівів відносно того, що Флоріда, як назвали його хлопці з «сімки», дезертирував, прихопивши з собою тільки ручний саквояж і лишивши в машині валізу, набиту сорочками й білизною. Таунус вирішив, що один з хлопців буде керувати покинутою машиною, щоб не затримати увесь рух. Ця втеча в пітьмі викликала у всіх легке роздратування, і люди почали гадати, як далеко міг утекти той Флоріда поночі навпростець через поля. І для інших ця ніч виявилась ніччю серйозних рішень; простягнувшись на широких сидіннях своєї машини, інженер прислухався — йому здалося, ніби хтось стогнав, але він подумав, що то солдат і його дружина, — стояла глибока літня ніч, і за таких обставин їх можна було зрозуміти. Потім він поміркував ще, і, піднявши брезент, що затуляв заднє скло, при світлі неяскравих зірок, як завжди, побачив позаду, десь за півметра від себе вітрове скло «каравели», а за ним, немовби приплющене до нього, якось дивно повернуте, перекошене судомою обличчя. Намагаючись не порушити тиші, інженер вийшов на лівий бік, щоб не розбудити черниць, і оглянув «каравелу». Потім повідомив Таунуса, який одразу ж послав солдата за лікарем. Так воно й було, цей чоловік вкоротив собі віку, випивши якусь отруту; кілька рядків олівцем у записнику і лист до якоїсь Івети, що покинула його у Вьєрзоні, пояснювали все. На щастя, спати в машинах давно вже стало звичкою (ночі були вже такі холодні, що нікому не спадало на думку спати назовні), і людей тепер не обходило те, що хтось там швендяє поміж машинами або виходить на узбіччя дороги до вітру. Таунус скликав військову нараду, лікар погодився з його пропозицією. Лишити труп край дороги — означало завдати всім, хто їхатиме позаду них, важкої психічної травми, якщо ж відтягти його чимдалі у поле, це може викликати сутичку з місцевим населенням; минулої ночі вже побили юнака з іншої групи, який ходив до села за харчами. У селянина з «аріана» та у власника «ДКВ» знайшлося все необхідне, щоб герметично закрити багажник «каравели».

Коли вони починали роботу, до них підійшла дівчина з «дофіна» і вчепилась інженерові в руку. Таунус з товаришем поклали тіло в багажник, а власник «ДКВ» при світлі ліхтаря, який тримав солдат, узявся заліплювати багажник «каравели» ізоляційною стрічкою і клеєм. Оскільки дружина «двісті третього» вміла водити машину, вирішено було, що її чоловік візьме на себе «каравелу», що стояла праворуч від «двісті третього», а вранці дівчинка виявила, що у її тата є ще одна машина, й годинами розважалась і гралась, переходячи з однієї машини до іншої, і навіть переносила частину своїх іграшок до «каравели».

Вперше холодно стало навіть удень, та так, що не хотілося й думати про те, щоб виходити з машини без піджака чи куртки. Дівчина з «дофіна» й черниця склали список усіх теплих речей, які мала у себе їхня група. Дехто несподівано виявив у своїх валізах светри, ковдри, плащі або легкі пальта. Їх теж переписали і розподілили між усіма. Знову скінчилась вода, і Таунус послав трьох із свого підрозділу, серед них й інженера, налагодити зв’язки з місцевим населенням. Важко сказати, чому, але опір селян був усюди однаковий; варто було тільки зійти з шосе, як звідкілясь падала просто злива каміння. Уночі хтось запустив у машини косою, вона вдарилась об дашок «ДКВ» і впала поряд з «дофіном». Торговий агент зблід, але не рушив з місця, та американець із «десото» (який не входив до групи Таунуса, але користувався загальною симпатією за гострий язик і веселий сміх) вискочив з машини, і, розкрутивши косу над головою, швиргонув її в поле, пославши услід голосну лайку. Таунус, однак, вважав, що не варто загострювати ворожість, може, їм ще доведеться вийти по воду.

Вже давно ніхто не рахував, на скільки метрів їм пощастило просунутися уперед протягом цього дня чи останніх днів. Дівчина з «дофіна» вважала, що десь на вісімдесят чи й на двісті; інженер був настроєний значно менш оптимістично, але розважався тим, що. продовжував і ускладнював розрахунки своєї сусідки, і час від часу робив спроби відбити її у торгового агента з «ДКВ», який залицявся до неї у своєму професійному стилі. Того ж вечора хлопець, якому Таунус доручив вести «флоріду», прийшов повідомити керівника, що власник «форда-меркурі» пропонує воду за високу ціну. Таунус відмовився від пропозиції, однак надвечір черниця попросила у Таунуса ковток води для старої із «сітроена», яка мучилась, але не скаржилась; чоловік не одпускав її руки, і черниці, й дівчина з «дофіна» по черзі доглядали її. Лишилося півлітра води, і жінки залишили її для старої та для дами з «больє». Тієї ночі Таунус заплатив зі своєї кишені за два літри води. Форд-Меркурі пообіцяв наступного дня дістати ще води, але за подвійну ціну.

Зібратися й поговорити про все тепер було важко, бо ж стояла така холоднеча, що ніхто не виходив з машин, хіба що в нагальній потребі. Акумулятори потроху почали розряджатися — і їх треба було час під часу відключати; Таунус вирішив, що два найзручніші автомобілі слід виділити про всяк випадок на хворих. Загорнувшись у ковдри і ганчірки (хлопці з «сімки» зняли чохли з задніх сидінь своєї машини і зробили з них щось на зразок накидок і шапок, а інші почали їх наслідувати), кожен намагався, по можливості, рідше відчиняти дверцята, щоб зберігати тепло. В одну з таких крижаних ночей інженер почув плач дівчини з «дофіна». Легесенько, нечутно він відчинив дверцята її машини, торкнувся у темряві її обличчя і погладив мокру щоку. Майже без опору дівчина дозволила провести себе у «чотириста четвертий», інженер допоміг їй влаштуватися на сидінні, вкрив єдиною ковдрою, а зверху ще й своїм плащем. У цій машині, перетвореній на санітарну, накритій брезентом, темрява була суцільною; потім інженер опустив ще й обидва сонцезахисні щитки і почепив на них свою сорочку і светр, щоб машина була цілком затемнена. Перед світанком дівчина сказала йому на вухо, що ще до того, як вона розплакалась, їй здалося, що вона бачить здалеку праворуч вогні якогось міста.

Можливо, це й справді було місто, але через вранішній туман не можна було нічого розгледіти далі, ніж на двадцять метрів. Як не дивно, але цього дня колона просунулась уперед на досить-таки велику відстань, може, на двісті чи триста метрів. І тоді ж по радіо (його вже майже ніхто не слухав, за винятком Таунуса, який вважав своїм обов’язком бути в курсі подій) передали нове повідомлення; диктори захоплено говорили про особливі заходи для звільнення автостради і посилались на самовіддану працю дорожніх бригад і поліції. Несподівано одна з черниць почала марити. Розгублена товаришка дивилась на неї, а в цей час дівчина з «дофіна» змочувала хворій скроні залишками парфумів, черниця ж говорила щось про Армагедон, про дев’ятий день, про якийсь ланцюг. Багато пізніше, під снігопадом, який почався пополудні і поступово засипав автомобілі, прийшов лікар. Він пошкодував, що не може зробити хворій заспокійливий укол, і порадив покласти черницю в машину з хорошим опаленням. Таунус помістив її у свій автомобіль, а хлопчик перебрався у «каравелу», де була також його маленька приятелька з «двісті третього»; вони гралися своїми іграшковими автомобілями і дуже гарно бавились — бо ж тільки вони й не відчували голоду. Увесь цей і наступний день снігопад майже не припинявся; і коли колоні треба було просунутися на кілька метрів уперед, належало вирішити, як і чим розчищати снігові замети, що виросли поміж машинами.

Нікому не спадало на думку дивуватися, як і чому саме так розподіляються поміж усіма харчі і вода. Єдине, що міг зробити Таунус тепер, це керувати розподілом спільних запасів і намагатися якнайкраще виміняти щось на щось. Форд Меркурі і ще Порш кожного вечора торгували харчами. Таунус й інженер узялися розподіляти продукти у відповідності до фізичного стану кожного. Важко було повірити, але старенька із «сітроена» все ще була жива, хоч і поринула у напівзабуття, й жінки намагалися привести її до тями. Дама з «больє», яка страждала за кілька днів перед тим від млості і запаморочення, відчула себе значно краще, коли похолоднішало, й більше за інших допомагала черниці доглядати її приятельку, що все ще почувала себе дуже кволою і трохи не в собі. Дружина солдата і Двісті Третього опікувалися обома дітьми; торговий агент з «ДКВ», можливо, щоб втішитися, бо ж дівчина з «дофіна» обрала інженера, а не його, годинами розповідав дітям казки. Ночами починалося інше життя, таємне і глибоко приватне, нечутно відчинялися дверцята машин, щоб впустити або випустити скоцюрблену від холоду постать; ніхто не дивився на інших, очі всіх були так само сліпі, як і морок навколо. Під брудними ковдрами, в затхлому повітрі, що пахло комірчиною і заношеною білизною, ці люди з брудними, відрослими нігтями здобували собі трохи щастя. Дівчина з «дофіна» не помилилась: вдалині виблискувало вогнями місто, вони поступово наближались до нього. Надвечір юнак із «сімки», незмінно закутаний у ганчір’я з чохлів і зелене рядно, вибирався на дах своєї машини і завмирав там, як вартовий, втомившись марно вивчати виднокіл, він вже вкотре озирав автомобілі, що оточували його звідусіль; з деякою заздрістю помічав Дофін у автомобілі Чотириста Четвертого руку, що пестила тонку шию, завершення поцілунку. Жартуючи, тепер, коли дружба з Чотириста Четвертим була відновлена, він гукав до них, що ось зараз колона рушить; тоді Дофін змушена була лишати Чотириста Четвертого і пересідати в свою машину, але незабаром вона поверталась до інженера у пошуках тепла, а хлопцеві із «сімки», мабуть, теж дуже кортіло привести до своєї машини яку-небудь дівчину з іншої групи, але де вже думати про таке, коли стоїть холоднеча, та ще ж й живіт судомить від голоду, не кажучи вже про то, що група, яка посувалась безпосередньо перед ними, відверто ворогувала з групою Таунуса після випадку з пакетом згущеного молока, і, не рахуючи офіційних зв’язків з Фордом Меркурі і Поршем, з іншими групами стосунки були практично неможливі. І хлопець із «сімки» лише сумно зітхав і знову займав свій пост, доти, доки холод і сніг не заганяли його, тремтячого, у машину.

Однак холод потроху відступав, і після дощів та вітрів, які довели усіх до нервового перенапруження і ускладнили добування провіанту, врешті настали прохолодні сонячні дні, коли можна було вийти з машини, відвідати сусіда і знову налагодити стосунки з іншими групами. Керівники груп обговорили ситуацію, і вирішено було насамперед помиритися з сусідами попереду. Про те, що несподівано щез Форд Меркурі, говорили довго, але ніхто так і не здогадався, що ж могло з ним статися; однак Порш і далі відвідував і контролював чорний ринок. Завжди у нього був якийсь запас води чи консервів, хоча й ці запаси танули, і Таунус з інженером намагалися вгадати, що ж станеться у той чорний день, коли в них вже не лишиться грошей, які можна буде віднести Поршеві. З’являлися думки навіть про насильницькі дії — пропонували захопити Порша і змусити його розкрити джерело харчів, але якраз у ці дні колона просунулась уперед на велику відстань, і керівники груп вирішили почекати ще, уникаючи таким чином ризику зіпсувати все. Інженера, якому врешті-решт все стало раптом якимсь приємно байдужим, схвилювало несміливе зізнання дівчини і «дофіна», але, подумавши, він вирішив, що ніяк не міг би уникнути цього, і думка про те, що він міг би мати від неї сина, здалась йому такою ж природною, як вечірній розподіл харчів або ж таємні вилазки на узбіччя автостради. Навіть смерть старенької з «сітроена» вже не могла нікого здивувати. Довелося знову попрацювати темної ночі, сидіти з її чоловіком і втішати його, бо він відмовлявся розуміти те, що сталося. Двоє з передньої групи побилися між собою, і Таунус повинен був виступити у ролі третейського судді і залагодити їхню суперечку. Все сталося раптом, непередбачено. Головне почалося тоді, коли вже ніхто цього не чекав, і найбільш безтурботний з усіх перший зрозумів, що ж сталося. Забравшись на дах «сімки», веселун-вартовий подумав, що виднокіл якось змінився (пора була вже надвечірня, жовтувате сонце ледь випромінювало своє скупе світло) і що метрів за п’ятсот від них, чотириста, триста, двісті — відбувається щось незрозуміле. Він покликав Чотириста Четвертого, Чотириста Четвертий сказав щось Дофін, і та швиденько перебралась до своєї машини; Таунус, солдат і селянин вже бігли з різних боків, а з даху «сімки» хлопчина вказував уперед і без угаву повторював радісну звістку, ніби й сам намагався переконати себе в тому, що те, що він бачить — правда; потім почувся шум, пожвавлення, щось схоже на важкий, але невтримний рух, пробудження від тяжкого нескінченного сну і випробування сил. Таунус голосно скомандував усім вернутися до своїх машин; «больє», «сітроен», «фіат-600», «де-сото» рушили з місця в єдиному пориві. Тепер почали рухатися й «2НР», «таунус», «сімка» й «аріан», і хлопчина з «сімки», пишаючись, як переможець, повернувся до Чотириста Четвертого і махав йому рукою, аж поки «пежо-404», «дофін», «2НР» з черницями і «ДКВ» у свою чергу рушили з місця. Усім, однак, хотілося знати, скільки це буде тривати; Чотириста Четвертий цікавився цим майже мимохідь, намагаючись тим часом триматися на одній лінії з Дофін, і підбадьорливо усміхався їй. Позаду вже рухалися «фолькьсваген», «каравела» і «флоріда», спочатку на першій швидкості, потім на другій, нескінченно довго на другій, але вже не виключаючи мотора, як це бувало стільки разів, нога впевнено натискає на акселератор, ось-ось можна перейти на третю швидкість. Чотириста Четвертий простягнув ліву руку і зустрів руку Дофін, ледь торкнувся кінчиків її пальців, побачив на обличчі дівчини усмішку надії і зневіри і подумав, що незабаром вони приїдуть у Париж і вимиються, кудись разом підуть — до нього чи до неї — і вимиються, поїдять і знову будуть митися, митися без кінця, і їстимуть, і питимуть, а потім уже усе інше, спальня, умебльована, як і належить, і ванна, і мильна піна, і гоління, справжнє гоління, і вбиральня, і цівки гарячої води, що стікає по грудях і ногах, і манікюрні ножиці, і біле вино, вони вип’ють білого вина, перш ніж поцілуватися і відчути, що обоє пахнуть лавандою й одеколоном, раніш ніж пізнають одне одного по-справжньому, серед чистих простирадел, і знову купатимуться, цього разу вже для забави і пестощів, а потім кохатимуться — на чистих простирадлах, серед піни й лаванди, різних щіток і щіточок, — а вже потім замисляться над тим, що слід робити, подумають про сина, про всілякі життєві проблеми, про майбутнє, і все це буде, якщо вони не затримаються, якщо колона буде рухатися, — коли вже зараз не можна перейти на третю швидкість, нехай вже буде друга, аби тільки рухатися. Торкнувшись бампером «сімки», Чотириста Четвертий відхилився на сидінні назад, відчув, як зростає швидкість, відчув, що може натиснути на акселератор, не боячись наскочити на «сімку», і що «сімка» теж пришвидшила рух, не боячись вдаритися у «больє» попереду неї, і що позаду йде «каравела», і швидкість цих машин дедалі зростає, і що можна вже сміливо перейти на третю швидкість, і швидкість перемикається майже автоматично, і хід робиться м’яким і ще швидкіснішим, і Чотириста Четвертий поглянув ніжним розчуленим поглядом ліворуч, шукаючи погляд Дофін. Зрозуміла річ, при такій швидкості паралельність рядів порушилась, Дофін випередила його майже на метр, і Чотириста Четвертий бачив її потилицю і ледь-ледь профіль, саме тоді, коли вона поверталась, щоб поглянути на нього, і порухом виказала подив, помітивши, що Чотириста Четвертий відстає щоразу більше. Намагаючись заспокоїти її усмішкою, Чотириста Четвертий різко натиснув на акселератор, але майже відразу змушений був загальмувати, бо мало не наскочив на «сімку»; він коротко натиснув гудок, але юнак із «сімки», поглянувши на нього крізь заднє скло, жестом пояснив, що нічого не може вдіяти й показав при цьому лівою рукою на «больє», що притислося до його автомобіля. «Дофін» йшов на три метри попереду поряд із «сімкою», і дівча із «двісті третього», який рухався біля «чотириста четвертого», махало до нього руками і показувало йому свою ляльку. Невелика червона пляма праворуч вивела інженера з рівноваги; замість «2НР», що належав черницям, чи солдатового «фольксвагена» він помітив поруч незнайомий йому досі червоний «шевроле», і майже в ту мить «шевроле» вирвався уперед, а за ним «ланча» і «рено-8», ліворуч біля нього йшов «сітроен», який випереджав його метр за метром, але перш ніж його місце зайняв «пежо», Чотириста Четвертому пощастило розгледіти попереду «двісті третій», що затулив від нього «дофіна». Група розпадалася, переставала існувати, «таунус», очевидно, рухався десь на два десятки метрів попереду, за ним «дофін», водночас третій ряд зліва спізнювався, бо замість «ДКВ» торгового агента перед очима у Чотириста Четвертого миготів багажник фургона якогось — чи то «сітроена», чи «пежо». Автомашини мчали на третій швидкості, то обганяючи одна одну, то відстаючи, залежно від загального ритму руху всього ряду, а обабіч шосе у передвечірній імлі з’являлись і зникали дерева й будинки. Потім засвітилися червоні вогні, кожен вмикав їх за тим, хто йшов попереду, несподівано западала ніч. Час від часу звучали гудки, стрілки спідометрів повзли все вище, деякі ряди рухалися зі швидкістю сімдесят кілометрів, інші — шістдесят п’ять, ще інші — шістдесят. Чотириста Четвертий все ще сподівався, що, то вириваючись уперед разом із своїм рядом, то трохи відстаючи, він урешті якось та порівняється з Дофін, але кожна наступна мить перекопувала його, що шансів на це немає, що група розпалася остаточно, що вже не повторяться ні звичні зустрічі, ні ритуальний розподіл харчів, ні воєнні наради у машині Таунуса, ні пестощі Дофін у передсвітанковій тиші, ні сміх дітлахів, які бавляться іграшковими автомобілями, ні образ черниці, що перебирає свої чотки. Коли засвітилися вогники «сімки» на знак того, що вона гальмує, Чотириста Четвертий збавив швидкість з абсурдним відчуттям надії і, загальмувавши, вискочив з машини і побіг уперед. За «сімкою» і «больє» (позаду лишалась «каравела», але це його не цікавило тепер) він не впізнав жодної машини; крізь скло незнайомих автомобілів із здивуванням, а може, й обурено дивилися на нього незнайомі обличчя, яких він ніколи досі не бачив. Автомобільні гудки змусили Чотириста Четвертого швидко вернутися до свого автомобіля. Юнак із «сімки» дружньо помахав йому рукою, мовби розуміючи його, і вказав рукою у напрямку Парижа. Колона рушила знову, протягом кількох хвилин рухалась повільна, а потім вже так, ніби автострада звільнилась остаточно. Ліворуч від «чотириста четвертого» рухався «таунус», і на якусь мить інженерові здалося, що група знову збирається, що налагоджується порядок, що можна рухатися вперед, нічого не руйнуючи. Але «таунус» цей був зелений, за кермом його сиділа жінка в темних окулярах і незворушно дивилася вперед. І не лишилось нічого іншого, як віддатися рухові, як автоматично пристосуватися до швидкості автомобілів, що його оточували, й не думати. У «фольксвагені» солдата лишилась його шкірянка, а у Таунуса — книга, яку він читав у перші дні, майже порожня пляшечка з лавандою — у черниць з «2НР». А в нього — він зараз щомиті гладив його — був тепер маленький плюшевий ведмедик, якого Дофін подарувала йому замість амулета. Раптом він спіймав себе на безглуздій думці про те, що о пів на десяту будуть розподіляти харчі і що треба відвідати хворих і обговорити ситуацію з Таунусом і селянином з «аріана», а потім западе ніч, і Дофін нечутно прослизне до його машини, і будуть на небі зорі або набіжать хмари — буде життя. Так, саме так і повинно бути, неможливо, щоб усе скінчилось назавжди. Може, солдатові пощастить дістати ще трохи води, що її за останні години вони всю випили; так або інакше, можна розраховувати на Порша, якщо заплатити йому стільки, скільки він зажадає. А на радіо- антені безглуздо тріпотів прапорець з санітарним червоним хрестом, і машини мчали вперед тепер вже зі швидкістю вісімдесят кілометрів на годину, до вогнів, що поволі збільшувалися, й ніхто вже не знав, навіщо потрібен цей стрімкий біг машин поночі серед інших незнайомих автомобілів, навіщо взагалі ця шалена швидкість, цей поспіх, у якому ніхто нічого не знає про інших і пильно дивиться вперед, тільки вперед.