Кінець гри

Після обіду в розпал спеки Летісія, Оланда і я бігали гратися до залізниці. Ми вибиралися з дому через білі двері, тільки-но мама і тітка Рут ішли до себе відпочивати. Миття посуду завжди страшенно втомлювало маму і тітку Рут, надто коли допомагали їм витирати тарілки ми удвох з Оландою. Постійні суперечки, наші перешепти і ці ложечки на підлозі робили нестерпною напівтемну кухню, де застоявся запах лою і нявкав Хосе, і все, як водиться, завершувалося бурхливою сваркою та безладом.

Найбільше бешкету зчиняла Оланда. Вона могла зумисне впустити чисту склянку в миску з масною водою або раптом, ніби ненароком, зауважити, що в домі у Лоса аж дві служниці. Я діяла інакше. Наприклад, я заявляла тітці Рут, що їй ліпше б полоскати склянки і тарілки, а не псувати руки начищанням чавунців. Мама, звісно, не доторкалася до чавунців, і я, отже, відверто під’юджувала їх одну проти одної, мовляв. самі розбирайтеся, кому з вас виконувати легшу роботу. Коли ж нам набридали докори і родинні незгоди, ми зважувалися на геройський вчинок — ошпарювали окропом старого Хосе. Кажуть, ошпарений кіт і від холодної води сахається, а наш, навпаки, завжди як навмисне крутився біля плити, ніби просив: ану, хлюпніть на мене водичкою градусів на сто, тобто не на сто, а менше, куди менше, бо ж він від того не облазив. А вже в будинку — гармидер, і страшенну веремію, звичайно, вивершував славетний сі-бемоль тітки Рут. Поки мама шукала лозину, якою нас карали, ми з Оландою зникали в критій галереї і ховалися у віддаленій кімнаті, де нас очікувала Летісія, котра, на наш превеликий подив, зачитувалася тоді французьким письменником Пононсом дю Террайлем[1]. Мама гналася за нами до самих дверей, але дорогою в неї пропадала охота порахувати нам ребра. Їм досить швидко набридало слухати, як ми, замкнувшись зсередини, з театральним надривом благали пробачення. Вона йшла собі, примовляючи одне й те саме:

— Ну, негідниці, ви скінчите вулицею!

Але всі наші прикрощі закінчувалися там, біля залізниці, куди ми тікали, щойно в домі западала тиша, і навіть Хосе, вивернувшись у затінку духмяного нитрилового дерева, поринав у свій пообідній сон під гудіння бджіл. Ми тихо прочиняли білу хвіртку, і тільки-но вона зачинялася за нами, сам вітер, ба сама воля легко підхоплювала нас і, ніби невагомих, кидала вперед. Ми з розгону вилітали на залізничне полотно і звідти, згори, мовчки озирали наше царство.

Ми й справді мали своє царство — там, де залізниця вигиналася крутою дугою і мало не впритул підходила до затилля вашого будинку. І в цьому царстві — жорства. дві колії, жалюгідна дурна травиця серед битого каменю, та ще дрібні гранітні уламки, в яких під полуденним сонцем щирими діамантами блищали кварц, польовий шпат і слюда. Боязко, квапливо (не через поїзд, а через домашніх: вони могли заскочити нас першої-ліпшої миті) ми доторкалися до рейок, і просто в обличчя нам пашіло жаром розпеченого каміння. Потім, випроставшись на весь зріст, ми поверталися до річки, і нас обвівало вогким і гарячим вітром, від якого мокрими робилися шоки і навіть вуха. Ми полюбляли, присівши, скочуватися вниз і знову видиратися нагору по насипу, і так багато разів — з сухої спеки в гарячу задушливу вогкість. Нам подобалося притуляти долоні до запітнілих личок і відчувати, що й тіло вже геть мокре від поту. А перед очима — то залізничні шпали, то річка, вірніше, частина річки кольору кави з молоком.

Після цього огляду нашого царства ми спускалися з насипу і вмощувалися в убогому затінку верб, притулених до кам’яного муру нашого садка, куди виходила хвіртка. Тут під вербами була столиця царства, казкове місто, осередок наших ігор. Всі ігри вигадувала Летісія, найщасливіша з нас, бо їй жилося чудово. куди краще, ніж нам. Вона не витирала посуду, не стелила ліжка, їй дозволяли цілісінький день клеїти фігурки або питати і навіть сидіти допізна, коли їй заманеться, не кажучи вже про те, що вона мала окрему кімнату і їла більше ласощів… А ще скільки було в неї всяких приємностей і переваг! Летісія, звісно, навчилася добувати користь із свого становища. Вона стала головною не лише в наших іграх, але й взагалі у нашому царстві. Ми підкорялися їй беззастережно, навіть з утіхою. Можливо, винні тут мамині повчання — вона з ранку до вечора товкла нам про те, як слід поводитися з Летісією. А може, ми просто любили свою сестрицю і не бачили нічого лихого в тому, що вона скрізь і всюди керує нами. Шкода тільки, що Летісія ніяк не виглядала на командира. Вона була менша за всіх на зріст і страшенно худюща. Оланда теж була худа, та й я ніколи не важила більше п’ятдесяти кілограмів. Проте Летісія була по-особливому, на рідкість худа, навіть шия, навіть вуха — і ті якісь безживні, худі. Мабуть, Летісія здавалася такою через хворобу, через хворий хребет. Адже вона зовсім не могла повертати голову і дуже скидалася на прасувальну дошку, на зразок тієї, обгорнутої білим полотном, що стояла на кухні у домі Лоса. Ну справжнісінька прасувальна дошка! Та ще ж командувала нами!

Я з великою утіхою уявляла собі, що станеться в нашому будинку того дня, коли мама і тітка Рут дізнаються нарешті про нашу гру. Ох і перепаде ж нам тоді! Млості і славетний сі-бемоль тітки Рут — це вже неодмінно. Потім піде лемент про занапащене життя і марні жертви, докори в невдячності і довжелезний список кар, яких ми, зрозуміло, давно заслужили. І, звісно, ми почуємо знайому погрозу: «Негідниці, ви скінчите вулицею!» А чим така погана вулиця, що в ній страшного, ми не розуміли.

Перед початком гри Летісія змушувала нас тягти жеребок. То треба було вгадати, в якій руці крем’яшок, то рахувати до двадцяти одного, то ще що-небудь… Коли рахували до двадцяти одного, задля зручності робили так, ніби нас не троє, а п’ятеро чи шестеро. Якщо виходила якась з уявних дівчаток ми починали все спочатку, поки двадцять першою не ставала котрась із нас. Тоді ми з Оландою відсували важку каменюку, під якою в ямі стояла коробка з прикрасами. Виграє, припустімо. Оланда, і ми з Летісією добираємо їй оздоби на наш смак. У нас було дві гри, одна називалася «Статуї», друга — «Картини». Для другої гри головне не вбрання, не прикраси, а вираз обличчя, правильний жест. От Заздрість, приміром, це вищирені зуби і стиснуті руки, та так, щоб пальці пожовкли з напруги. До Милосердя насував найбільш ангельський вираз личка з піднесеними до неба очима, а в простягнутих руках будь-що: клаптик, вербова галузка, м’яч, дар уявній сирітці. Найпростіше було зобразити Сором або Страх. Зате Злість чи, скажімо, Ревнощі давалися нам на превелику силу. Майже всі оздоби йшли в хід, коли ми гралися в статуї, тут було багато простору для творчої фантазії. Ми довго обмірковували кожну дрібничку, щоб вийшло щось цікаве. За нашими правилами, сама статуя не могла брати участі у виборі для себе прикрас. Лише двоє обговорювали, що начепити на неї, і вже відповідно до вбрання вона вирішувала, що їй зображувати. Ця забава мала свої складнощі, адже траплялося, що ми зумисне, назло обряджали свою жертву так, щоб у неї нічого не вийшло. В таких випадках статую рятувало чуття і, особливо, кмітливість, хоч найчастіше справа закінчувалася таки цілковитим провалом. Коли ми грали в картини, все йшло набагато краще.

Те, про що я розповідаю, почалося бозна-як давно, але все відразу змінилося того дня, коли з вікна вагона впала перша записочка. Звісно, якби ми не мали глядачів, нам незабаром набридли б наші статуї і картини. За нашими правилами, обранниці випадало красуватися біля самого залізничного насипу і чекати поїзда з Тігре, який рівно о другій годині вісім хвилин проходив повз наш будинок. Поїзди йшли тут на великій швидкості, і ми нітрохи не соромилися показувати наші картини і статуї пасажирам, яких ледве розрізняли у віконцях. Правда, з часом наші очі звикли і ми навіть знали, що деякі пасажири прагнуть нас побачити. Один сивоволосий сеньйор у рогових окулярах щоразу висовувався з вікна і махав нам хусточкою. Хлопці, що поверталися зі школи на приступках поїзда, поводилися по-різному: одні щось кричали, інші дивилися в наш бік, мовчазні й поважні. Власне, та, кому діставалася роль статуї чи картини, не могла цього бачити: адже всі її зусилля йшли на те, щоб стояти нерухомо, поки проходив поїзд. Зате ми, дві інші, у затінку верби стежили за пасажирами, намагаючись збагнути, яке враження справила головна учасниця гри. Саме у вівторок з другого вагона впала ця фатальна записка. Вона впала біля Оланди, що зображувала Лихомовність, і відлетіла прямо до моїх ніг. До цидулочки, складеної кілька разів, була прив’язана гайка. Досить недбалим чоловічим почерком хтось написав: «Дуже гарні статуї. Я сиджу біля третього вікна у другому вагоні. Арієль Б.» Дивно, що цидулка з цією гайкою — отже, автор хотів, щоб ми її неодмінно одержали — була такою стриманою, навіть сухою. Але так чи інакше, ми були у захваті і відразу кинули жеребок, кому вона дістанеться. Виграла я. Наступного дня нікому з нас не хотілося стояти біля насипу: кожна бажала ліпше роздивитися Арієля Б. Потім, поміркувавши, ми ухвалили, що не можна уривати нашої гри — Арієль зрозуміє це не так. І крем’яшок витягла Летісія. Ми страшенно зраділи, бо бідолашна Летісія найкраще вдавала статуї. Коли Летісія завмирала в нерухомій позі, ніхто не міг помітити, що вона каліка, але найголовніше — у всій її позі, в кожному повороті були особливе благородство і краса. Якщо ми грали в картини, вона, як правило, зображувала Великодушність, Милосердя, Сумирність. Самопожертву… Якщо їй траплялося бути статуєю, то вона бодай у чомусь намагалася скидатися на ту саму Венеру, що прикрашала нашу вітальню і яку тітка Рут уперто називала Венерою Сілоською. Так… того дня ми довго обговорювали вбрання Летісії. Адже треба було вразити уяву Арієля. Летісія була в короткій сукні без рукавів, і коли ми змайстрували з шматка зеленого оксамиту щось подібне до туніки, а на її волосся поклали гарний вінок з вербового гілля, вона стала напрочуд схожа на давньогрецьку богиню. Летісія показала нам, яку позу вона придумала, і ми поклали собі, що найкраще вийти до поїзда усім трьом, щоб гідно і, звісно, люб’язно привітатися з Арієлем.

Летісія була на диво гарна, вона не ворухнулася, поки проходив довгий поїзд. Голова її була відкинута назад, а руки злилися з тілом. Якби не туніка, та ще зелена — чисто тобі Венера Мілоська. Ми зразу побачили в третьому вікні білявого хлопця, його обличчя розпливлося в усмішці, коли ми йому помахали. Поїзд вмить поніс цього хлопця геть, але о пів на п’яту ми все ще сперечалися про те, якого кольору темний піджак юнака і якого відтінку червона краватка і взагалі — симпатичний він чи неприємний. У четвер, коли я вдавала Нудьгу, ми дістали таку записку: «Мені дуже подобається вся трійця. Арієль Б.» Після цієї записки він щоразу висовувався з вікна і, весело усміхаючись, махав нам рукою. Ми зійшлися на тому, що йому вже більше вісімнадцяти (хоча були впевнені, що йому нема й шістнадцяти) і що він щодня вертається додому з англійського коледжу. Щодо коледжу ніхто не сумнівався: хіба можна, щоб наш Арієль навчався у звичайнісінькій школі! Зразу видно, що то за людина!

Три дні поспіль — і щастить же так! — вигравала Оланда. У неї виходило і Розчарування, і Користолюбство і вже зовсім важка для відтворення статуя балерини, де треба було нерухомо вистояти на миску, поки весь поїзд пройде повз наше царство. Наступного дня виграла я, потім знову я ж, і от, поки я вдавала Жах, з вікна полетіла записка, сенс якої ми збагнули не відразу: «Найсимпатичніша та, що Летісія пізніше за нас здогадалася, про кого йдеться зашарілася і відійшла набік. Признатися, ми з Оландою страшенно злостилися. Та й дурень же цей Арієль! Але хіба таке скажеш надмірно чутливій калічці Летісії? Вона, ангел, і так несла важкий хрест! А все ж записку взяла собі, отже, зрозуміла, що це про неї. Дорогою додому ми майже не розмовляли, а ввечері розбрелися хто куди. За вечерею Летісія була дуже жвава, очі її іскрилися, і мама разів з двічі радісно позирнула на тітку Рут: мовляв, подивись, які чудові наслідки, не впізнати дівчинки. Річ у тім, що в ті дні Летісії почали давати нові ліки.

Перед сном ми з Оландою порадилися, як бути далі. Зрештою нас не так уже й зачепила записка Арієля. Що ж, з вікна вагона він бачив те, що бачив. Але от Летісія, звичайно, зловживала своїм становищем, бо знала, що ми їй нічого не скажемо, знала, що в будь-якій родині, де є людина з фізичними вадами, і причому людина горда, всі, починаючи з неї самої, прикидаються, ніби не бачать цих вад. Або вдають, ніби зовсім не знають про те, що вона ж сама давно-давно все знає. Ось чому вона і забрала собі записку і так відверто веселилася за столом. А це вже занадто! Тієї ночі мене знову діймали кошмари з поїздами. На світанку — так мені снилося — я блукала по лабіринту колій величезного залізничного вузла, назустріч мені мчали червоні вогні паровозів, і я зі страхом гадала, ліворуч чи праворуч пройде потяг, а потім завмирала з ляку, бо за спиною нісся експрес, але найдужче я боялася, що вчасно не переведуть стрілки і якийсь в поїздів мене розчавить… Прокинувшись, я геть забула про все, бо Летісії було так погано, що вона навіть одягнутися не змогла без нашої допомоги. Схоже, що в глибині душі Летісія картала себе за вчорашнє, і ми були саме співчуття, сама увага: тобі, мовляв, треба відпочити, посидіти вдома, почитати… Вона не заперечувала, але снідати прийшла разом з нами і навіть сказала дорослим, що почуває себе добре і що спина майже не болить. При цьому вона прямо дивилася то на мене, то на Оланду.

Того дня виграла я, але чомусь — не знаю, що на мене найшло, — сказала Летісії. що поступаюся їй своїм місцем, звісно, не пояснюючи, чому! Якщо вже він віддає їй перевагу — хай милується, аж поки набридне. Летісія гралася тільки в статуї, тож ми обрали для неї щось простіше: навіщо ускладнювати життя бідолашці! Летісія вирішила, що вона буде китайського принцесою. Де зовсім просто: треба згорнути руки на грудях, сором’язливо опустити очі, як годиться всім китайським принцесам, та й усе. Тільки-но з’явився наш поїзд, Оланда навмисне повернулася до нього спиною, а я. Я бачила все: я бачила, що Арієль дивився тільки на Летісію, він не відривав від неї погляду, поки поїзд зник за поворотом. Летісія. завмерши в позі китайської принцеси, не могла знати, як він дивився на неї. Але коли вона вернулася до нас під нашу вербу, ми збагнули, що вона все знає і що їй би хотілося лишитись у вбранні китайської принцеси весь вечір, всю ніч.

У середу жеребок тягли тільки ми з Оландою, бо Летісія вирішила, що так буде справедливо. Оланда — от щасливиця! — знову виграла, проте лист Арієля впав прямо до моїх ніг. Першої миті я хотіла віддати цього листа Летісії, але потім подумала, що нема чого вдовольняти всі її забаганки, і спокійно розкрила листа. Арієль повідомляв у своєму посланні, що хоче побалакати з нами і що наступного дня прийде до нас по шпалах з сусідньої станції. Почерк — жахливий, зате кінець був гарний: «Всім трьом статуям сердечне вітання. Арієль Б.» Замість підпису — одні закарлючки. але в них було щось своє.

Поки ми знімали з Оланди оздоби, Летісія кілька разів позирнула на мене. Я прочитала це послання вголос, а мої сестри — дивина, та й годі! — ніби оніміли. У нас така подія, а вони мовчать, ніби не розуміють, що все треба обговорити заздалегідь, бо якщо про Арієлів прихід узнають вдома або. на лихо, нас вистежать ці плюгавки Лоса — буде нам непереливки! І так дивно, що ми все робили зняли оздоби з Летісії, мовчки поскладали їх до кошика і мовчки, майже не дивлячись одна на одну, дійшли до білої хвіртки.

Тітка Рут звеліла нам з Оландою викупати Хосе й відразу забрала з собою Летісію, якій час було пити ліки. Залишившись удвох, ми нарешті могли виговоритися. Яке диво! До нас прийде Арієль, у нас нарешті є знайомий хлопець, бо ж хіба можна рахувати кузена Тіто, цього бовдура, який і досі грається в солдатики і вірить у перше причастя! Ми так хвилювалися, передбачаючи цю зустріч, що Хосе, бідоласі, довелося зовсім кепсько. Звісно, не я, а рішуча Оланда заговорила перша про Летісію. Я не знала, що й думати: з одного боку, жахливо, якщо Арієль взнає правду, а з другого — хай уже все зразу розкриється, бо ніхто не повинен занапащати свою долю через інших людей. Ллє найголовніше — як зробити, щоб Летісія не переживала? Адже вона й так несла важкий хрест, а тут на неї звалилися і нові ліки, і ця пригода…

Ввечері мама була вражена тим, що ми майже не розмовляємо. От чудеса, чи не миші нам язика відгризли? Вона глянула на тітку Рут і, певне, обидві вирішили, що ми в чомусь дуже прошпетилися і нас тепер мучить сумління. Летісія, ледь доторкнувшись до їжі, сказала, що їй нездужається і що вона піде до себе і читатиме «Рокамболя». Оланда зголосилася провести її, на що та погодилася, але неохоче, а я взялася за плетіння — таке буває зі мною у хвилини особливого хвилювання. Двічі я поривалася встати і подивитися, що діється в кімнаті у Летісії і чому там застрягла Оланда. Нарешті Оланда з’явилася і зі значущим виглядом вмостилася поряд зі мною, явно очікуючи, поки мама і тітка Рут поприбирають зі столу. «Завтра вона нікуди не піде, — сказала Оланда, коли ми залишились удвох. — Ось цього листа веліла передати йому, якщо він розпитуватиме про неї’». Для переконливості Оланда відстовбурчила кишеню блузки і показала мені бузковий конвертик. Незабаром нас покликали витирати тарілки, а потім ми полягали спати і заснули як убиті, — дуже втомилися від усіх хвилювань і ще від Хосе, який не терпить купання.

Наступного дня настала моя черга йти на базар, і цілий ранок я не бачила Летісії, яка ховалася у своїй кімнаті. Перед обідом я все-таки зазирнула до неї на хвилинку: вона сиділа біля вікна, обкладена подушками, і поруч — дев’ятий томик «Рокамболя». Вона дуже погано виглядала, але зустріла мене веселим сміхом і розповіла, який кумедний сон їй приснився і як смішно билася об шибку бджола. Я пробурмотіла, що мені дуже прикро йти без неї до наших верб, але чомусь ці слова було дуже важко вимовити… «Якщо хочеш, ми скажемо Арієлю, що ти нездужаєш?» А вона як відрізала: «Ні!» Тоді я почала умовляти її, правда, не дуже наполегливо, піти разом з нами, а потім посмілішала і навіть сказала, що їй нема чого боятися і що взагалі справжнє почуття не знає перешкод. Я навіть згадала ще кілька врочистих і гарних фраз, які ми вичитали в «Скарбниці юності». Але що далі, то важче мені було говорити, бо Летісія вперто мовчали, роздивляючись щось у вікні, і, здавалося, от-от наплаче. Врешті-решт я раптом похопилася, що мене, мовляв, чекає мама, і втекла. Обід тривав цілу вічність. І Оланді дісталося від тітки Рут за масну пляму на скатерці. Не пам’ятаю, як ми витирали тарілки і як дісталися до білої хвіртки. Пам’ятаю, що біля заповітної верби ми, переповнені щастям і без тіні ревнощів одна до одної, обійнялися і мало не заплакали. Оланди турбувалася, чи зможемо ми добре розповісти про себе, чи залишиться в Арієля гарне враження. Адже хлопці з старших класів зневажають дівчат, котрі закінчили лише школу першого ступеня і вміють тільки кроїти ганчірки і збивати масло. Рівно о другій годині вісім хвилин з’явився поїзд, і Арієль радісно замахав нам обома руками, а у відповідь разом з розмальованими хустками здійнялося наше: «Ласкаво просимо!» Не минуло й півгодини, як ми побачили Арієля, який спускався до нас з насипу. Він був у сірому і куди вищий на зріст, ніж нам здавалося. Я погано пам’ятаю, як почалася наша розмова. Арієль насилу добирав слова і явно бентежився: і це незважаючи на записочки і на те, що таки прийшов до нас! Він майже одразу розхвалив наші статуї і картини, запитав, як нас звуть і чому ми лише вдвох. Оланда сказала, що Летісія не змогла прийти, а він: «Мені дуже шкода» і «Яке гарне ім’я — Летісія!» Потім він розповів багато чого про Промислове училище — ось тобі й англійський коледж! — і попросив показати наші прикраси. Оланда відсунула камінь, і перед ним постали всі наші скарби. По-моєму, він з явною цікавістю розглядав ці оздоби, а іноді, затримуючи в руках якусь річ, задумливо казав: «Це якось надівала Летісія» або: «Це було на східній статуї» — так він охрестив китайську принцесу. Ми сиділи у затінку верби, і, хоча в нього було вдоволене обличчя, він слухав нас неуважно — з усього відчувалося, що тільки добре виховання заважає йому встати й піти. Двічі чи тричі, коли розмова могла от-от урватися, Оланда зиркала на мене суворими очима. Нам обом було зовсім погано, хотілося просто втекти або щоб ми ніколи з ним не знайомились. Арієль знову запитав про здоров’я Летісії, але Оланда, метнувши в нього поглядом, відповіла: «Вона не змогла прийти», — а я думала, що вона скаже правду… Арієль прутиком креслив на землі геометричні фігури, раз у раз позираючи на білу хвіртку. Все було зрозуміло без слів, і я дуже зраділа, коли Оланда добула нарешті бузковий конвертин і подала його Арієлеві — він так і завмер з подиву, а потім, коли йому розтлумачили, що це від Летісії, зробився червоним і заховав його до кишені, не хотів читати у нас на очах. Арієль одразу ж підвівся і сказав: «Дуже радий нашому знайомству», але рука його була млява, навіть неприємна, і ми просто вже не могли дочекатися, щоб усе це швидше скінчилося. хоча потім тільки й розмов було про його сірі очі і про те, скільки журби в його незвичайній усмішці. Ще нас вразило, як він сказав на прощання: «Пробачте і прощавайте!», ми зроду в житті такого не чули, і пролунало це гарно, зворушливо, як вірші. Коли ми переповіли все це Летісії, — вона зустріла нас під цитриновим деревом у садку, — мене так і поривало запитати, що було в її листі, але спробуй-но запитай, якщо вона запечатала його, перш ніж віддати Оланді, словом, я не посміла, і ми по черзі похваляли Арієля і ще охали над тим, як багато він розпитував про неї. Признатися, ми робили це через силу, бо будь-кому зрозуміло, що все склалося дуже дивно: і дуже добре, і дуже погано, бо Летісія почувала себе щасливою і водночас ледве стримувала сльози. Закінчилося тим, що ми ганебно втекли, пославшись на тітку Рут, яка нібито нас чекала, а Летісія залишилася під цитриновим деревом дивитися на ос.

Перед сном Оланда прошепотіла мені: «А завтра, ось побачиш, нашій грі кінець!» Вона помилилася, хоча і не дуже: наступного дня, за обідом, коли принесли десерт, Летісія обережно подала нам умовний знак. Ми просто сторопіли, навіть розізлилися — все-таки з боку Летісії це негарно, треба ж мати совість! Але так чи інакше, після того, як посуд було перемито, ми зустрілися з Летісією біля хвіртки і всі троє побігли до залізниці. А там, біля верби, — ми помліли зі страху! — Летісія не хапаючись, мовчки дістала а кишені мамине перлове намисто, всі її обручки і славетний перстень з рубіном — гордість тітки Рут. Ото жах! Адже якщо ці, з дому Лоса, за нами шпигують, — а вони все можуть, — вони зразу ж донесуть мамі, що ми поцупили з дому родинні коштовності, і мама нас просто приб’є! Проте Летісія і оком не змигнула, сказала, що в разі чого сама за все відповість, а потім, дивлячись у землю, глухо промовила: «Можна, я сьогодні буду статуєю?» Ми якось зразу пройнялися добрим почуттям до Летісії, нам хотілося втішити її, догодити їй у всьому, але однаково всередині лишався слід злої досади. Ми обрали для сестриці найкращі оздоби — павичеве пір’я, хутро, що здалеку нагадувало сріблястого песця, і рожеву вуаль, яку вона накрутила на голову у вигляді чалми. Все це дуже гарно поєднувалося з самоцвітами. Летісія мовчала, мабуть, обмірковувала, яка буде її статуя. Коли завився поїзд, вона не поспішаючи підійшла до насипу, і всі коштовності разом спалахнули на сонці. Потім вона різко скинула руки вгору, ніби збиралася удати живу картину, а не статую. Голову відхилила назад (єдине, що їй, бідолашці, було під силу) і так перегнулася, що нам на хвилину-другу стало страшно. Але яка це були чудова статуя! Диво дивне! Ми навіть не зразу згадали про Арієля, що вихилився з вікна і дивився на Летісію, дивився лише на неї, не бачачи нас, не бачачи нічого довкола, дивився, аж поки поїзд сховався за поворотом. Не знаю, чому ми, ніби нас хто штовхнув, побігли до Летісії. Вона стояли, заплющивши очі, і по її личку котилися важкі сльози. Тихенько, зовсім незлобиво Летісія відвела наші руки і спустилася з насипу. Ми з Оландою допомогли їй сховати всі коштовності і потім, коли вони пішли, востаннє поскладали до кошика її улюблені прикраси. Знали ми, що нас чекає, і все ж назавтра ми як очманілі побігли до наших верб, побігли, ледве дослухавши тітку Рут, яка дуже суворо веліла нам не галасувати, не заважити Летісії. Вона, бідолашка, занедужала і не вставала з ліжка.

Коли повз нас промчав поїзд, ми нітрохи не здивувалися, побачивши порожнє віконце в другому вигоні. Ми усміхалися, відчуваючи водночас і злість, і полегкість. А наш Арієль — ми це знали — тихо сидів з протилежного боку і дивився на річку сірими очима.

1. [1] Понсон дю Террайль П’єр Алексіс (1829–1871) — французький письменник. Автор численних пригодницьких романів про Рокамболя.