Брами неба

О восьмій прийшов Хосе Марія і, не добираючи слів, сказав мені прямо, що Селіна щойно померла. Пам’ятаю, мене вразило це слово «щойно», воно лунало так, ніби Селіна сама призначила хвилину своєї смерті. Уже споночіло, губи в Хосе Марії тремтіли.

— Мауро так побивається, промто збожеволів. Ходімо туди.

Мені треба було дописати нотатки, до того ж, я домовився з однією приятелькою разом повечеряти. Я дав відбій по телефону, і ми з Хосе Марією пішли шукати таксі. Мауро з Селіною мешкали на розі вулиць Кашинга і Санта Фе, отож за десять хвилин ми були вже на місці. Ще здалеку ми помітили, що в під’їзді будинку юрмилися люди, вигляд у них був винуватий і розгублений. Дорогою я довідався, що о шостій Селіна почала харкати кров’ю, що Мауро привів лікаря і що його мати була біля хворої. Лікар нібито сів виписувати довжелезний рецепт, коли Селіна розплющила очі, почала бухикати натужно і з свистом, і сконала.

— Мауро хотів побити лікаря, я ледве його утримав, і лікареві довелося тікати з кімнати. Ви знаєте, як Мауро може осатаніти.

Я думав про Селіну, про останній вираз її обличчя, який чекав нас удома. Я майже не звернув уваги на зойки жінок і на розгардіяш у патіо, зате я пам’ятав, що лічильник таксі наклацав два шістдесят, а водій мав люстринову кепку. Кілька приятелів Мауро, стоячи в дверях, читали «Ла Расон». Дівчинка в блакитній сукенці тримала на руках муругого кота і старанно підрізала йому вуса. Далі, за ними, починався лемент і тхнуло спертим повітрям.

— Іди-но пошукай Мауро, — мовив я до Хосе Марії. — Треба б йому зараз випити чогось міцного.

У кухні вже запарювали мате. Біля небіжчиці несли траурну вахту, в задушливому повітрі мелькали обличчя, склянки з напоями. Просто неймовірно, як сусіди всього кварталу кидають усі справи (навіть улюблені телепередачі), поспішаючи на місце події. В металевій трубці — бомбільї — забулькала вода, коли я пройшов повз кухню і зайшов до кімнати небіжчиці. Сеньйора Мартіта і ще одна жінка зиркнули на мене з темного кутка, де ліжко ніби плавало в айвових драглях. З їхніх дещо бундючних мін я збагнув, що попи обмили й обрядили Селіну, в кімнаті пахло оцтом.

— Відмучилася, бідолашна. — озвалася сеньйора Мартіта. — Ви тільки подивіться на неї, докторе, ніби спить…

Мало не вилаявшись, я занурився в літепло кімнати. Ось уже кілька хвилин я дивився на покійницю і не бачив її. Тепер я підступив до неї, до чорного гладенького волосся над низьким чолом, блискучим, як перламутр на гітарі, й до рівної, блідої, аж синьої тарелі її обличчя, застиглого навік. Я зрозумів, що прийшов запізно, що ця кімната тепер для жінок, для тужильниць, які приходять уночі. Навіть Мауро не міг спокійно посидіти біля Селіни, та й вона не чекала на нього; цей чорно-білий предмет, що переходить тепер у царство тужильниць, заохочував їх своєю нерухомою темою, що повторювалася. Ні, ліпше піти до Мауро, він ще поцейбіч.

У темному коридорі між спальнею і їдальнею курили мовчазні вартові. Пенья, пришелепуватий Басан, двоє молодших братів Мауро і якийсь чудернацький дідок поштиво привіталися до мене.

— Дякуємо, що прийшли, докторе, — озвався котрийсь із них. — Ви завжди дружили з бідолашним Мауро.

— Приятелі пізнаються в біді, — вирік дідок, подаючи руку, яка здалася мені живою сардинкою.

Але я думкою вже витав далеко. Я знову танцював з Селіною і Мауро в містечку розваг під час карнавалу сорок другого року. Селіна в блакитній сукні, вона так не пасувала до її темного вилицюватого обличчя, Мауро в ясному літньому костюмі і я п’яний як чіп після шести келишків віскі. Мені подобалося гуляти з Мауро та Селіною, бути свідком їхнього міцного, палкого щастя. Що більше докоряли мені за це знайомство, то ближче я сходився з цією парою, проводив з ними свої дні, свої години, поділяючи їхнє життя, про яке самі вони не мали найменшого уявлення.

Я відірвався під танцю — з кімнати, пробивши перепону дверей, долетів зойк.

— Мабуть, мати. — промовив пришелепуватий Басан з якоюсь утіхою.

«Ось спосіб мислення простолюдина, — подумав я, — Селіна нежива, отже, приходить мати, і мати плаче». Мені було огидно так думати, розважувати в голові те. що іншим досить відчувати. Мауро та Селіна не були моїми піддослідними свинками. Я любив їх і люблю й досі. Я тільки ніколи не зумів розділити їхньої простоти й повинен був живитися лише крихтами їхньої жаги. Я, доктор Ардой, адвокат, якого не вдовольняє в Буенос-Айресі світ судовий, музичний чи світ перегонів, я пхаюся всюди, де тільки можна. Знаю, що за цим криється цікавість, що моя скринька поступово заповнюється картотекою. Але до Селіни і Мауро мене вабила не цікавість — що ні, то ні.

— Хто б міг подумати, — почув я філософствування  Наньї, — ось так, раз — і по всьому…

— Але ж вона, знаєш, слабувала на легені.

— Так, але все-таки…

Вони рятувалися від зяючої ями. Вона слабувала ми легені, але все-таки… Селіна також, мабуть, не чекала смерті, для неї і Мауро сухоти були «кволістю». Знову я побачив, як вона захоплено кружляє в обіймах Мауро, оркестр Канаро на балконі, довкола аромат дешевої пудри. Потім вона витинала зі мною матчиш, на курному майданчику ніде було повернутися. «Як ви добре танцюєте, Марсело,» — їй ніби в голові не містилося, що адвокат здатний вловити ритм матчиша. Ані вона, ані Мауро ніколи не тикали мені, я звертався на «ти» до Мауро, але Селіні на її «ви» відповідав тим самим. Селіна неохоче розлучилася з титулом «доктор», мабуть, їй було приємно величати мене при сторонніх — мій приятель доктор. Я попросив Мауро переказати їй, щоб вона називала мене просто Марсело. Так вони трохи наблизилися до мене, але я, як і раніше, залишався від них далекий. Далекий, дарма що ми ходили разом на танці, на бокс і навіть на футбол (Мауро кілька років тому грав у відомому клубі «Расінг») чи допізна чаювали на кухні. Коли позов закінчився і Мауро моїми стараннями дістав п’ять тисяч песо, Селіна перша попросила мене не забувати відвідувати їх. Вона вже тоді була нездорова, її хрипкуватий голос дедалі слабшав. Ночами вона кашляла, Мауро купував їй нейрофосфат «Ескай» — страшенна погань, а ще хінно-залізистий препарат фірми «Біслері» — патентовані засоби, про які вичитують у журналах і починають у них вірити.

Ми ходили разом на танці, і я дивився на їхнє життя.

— Побалакали б з Мауру, — сказав Хосе Марія, ніби виринувши з-під землі. — Йому полегшає.

Я пішов, але все думав про Селіну. Признаюся, хоча це й негарно, я збирав і впорядковував мої картки про Селіну — не написані, але заготовлені подумки. Мауро плакав не криючись, без найменшого сорому як усяка здорова тварина. Він брав мене за руки, долоні в нього були пітні, неборака трясло. Коли Хосе Марія змушував його випити джину, він між двома схлипами якось прицмокуючи перехиляв келишок. Він мурмотів собі щось під носа, вкладаючи в це мурмотіння все своє життя, невиразне усвідомлення непоправності того, що сталося з Селіною, але за що він лише сердився на неї. Велика самозакоханість нарешті випущена на волю в усій своїй красі! Я відчув огиду до Мауро, але ще більшу огиду до самого себе, і заходився цмулити дешевий коньяк, що обпалював мені піднебіння, не даючи втіхи. Чергування біля покійниці йшло своїм плином, усі, крім Мауро, трималися добре, навіть ніч допомагала, задушлива і тиха — такої ночі добре сидіти в патіо просто неба і, чекаючи світання, перемивати кісточки небіжчиці.

Це сталося в понеділок, потім мені довелося поїхати до Росаріо на з’їзд адвокатів, де тільки й робили що плескали одне одному та дудлили до нестями, вернувся я в п’ятницю. В поїзді я їхав з танцівницями з «Мулен Руж», я впізнав молодшу, вона вдала, ніби ми незнайомі. Цілий ранок я думав про Селіну, я не так-то вже й переймався її смертю, просто урвався якийсь лад, звичка. Побачивши дівчат, я уявив собі, як Мауро забрав Селіну з кабаре грека Касідіса. Сподіватися, що дівка з нічного клубу стане доброю дружиною — для цього потрібна неабияка мужність. Саме тоді я познайомився з Мауро, він прийшов до мене консультуватися у справі судового процесу своєї старої матері, зв’язаного із земельними ділянками в Санагасті. Вдруге він з’явився разом з Селіною, вона все ще була наквацьована, як повія, і погойдуючись на підборах, повиснувши на його руці. Мені неважко було порівняти їх, оцінити напористу грубуватість Мауро, те, як він намагався, не признаючись, мабуть, самому собі, остаточно завоювати Селіну, — і тільки для себе. На початку знайомства мені здалося, що він домігся свого, принаймні про людське око, в побуті. Потім я зрозумів більше: примхи Селіни, її любов до народних танців, довгі замріювання біля приймача з голкою чи спицями для плетіння в руках — усе це був шлях, яким вона все ще вислизала від Мауро. Одного вечора, коли «Небіоло» виграла у «Расінга» з рахунком чотири — один, Селіна заспівала, і я збагнув, що вона все ще з Касідісом, далеко від родинного вогнища і від Мауро, робітника різниці. Щоб ліпше пізнати Селіну, я йшов назустріч її дешевим бажанням, і ми втрьох відвідали чимало веселих закладів, де надривалися гучномовці, кипіла ніцца, а підлога була встелена масними папірцями. Проте для Мауро ліпше було патіо, балачки з сусідами і мате. В дечому він згоджувався, поступався, але не здавав позицій. Тоді Селіна прикидалася, що її влаштовує менше виходити і більше поратися вдома, можливо, вона і справді поступово призвичаїлася до цього. Не їй, а мені щастило витягти Мауро на танці, і вона одразу ж пройнялася до мене вдячністю за це. Вони кохалися між собою, і радощів Селіни вистачало на двох, іноді на трьох.

Мені закортіло прийняти вапну, зателефонувати Нільді, що я заскочу до неї в неділю, дорогою на іподром, а потім навідати Мауро. Я застав його в патіо, він курив і чаював. Мене зворушили дві-три дірки на майці Мауро, і я, вітаючись, поплескав його по плечу. Обличчя у вдівця було таке саме, як на похороні, біля могили, коли він кинув туди жменю землі і закам’янів, ніби статуя. Але очі блищали, і він міцно поручкався зі мною.

— Дякую за відвідини. Час зараз минає для мене дуже повільно, Марсело.

— Ходиш на різницю чи тебе заступають?

— Послав брата, того, що шкутильгає. Не стає відваги піти, хоча день тягнеться, як вік.

— Все зрозуміло. Тобі треба розважитися. Одягайся, прогуляємося кварталом Палермо.

— Ходімо, мені байдуже.

Він надів синій костюм, пов’язав на шию вишивану хустку і напахтився з пляшечки Селіни. Мені подобалося, як він заламував догори криси капелюха, подобалася його мужня хода, легка і нечутна, Я наготувався вислухати «друзі пізнаються в біді», і після другої пляшки «Кільмес Крісталя» Мауро вилив переді мною всю душу. Ми сиділи за столиком у кутку кав’ярні, майже самі, я не перебивав його, тільки вряди-годи підливав пива. Майже не пам’ятаю, що він казав, здається, одне й те саме. Залишилася в пам’яті фраза: «Вона у мене ось тут», і при цьому Мауро тицяв вказівним пальцем у груди, ніби попанував медаль або болюче місце.

— Я хочу забути, — казав він іще. — Що завгодно — напитися, піти в мілонгу[1], привести будь-яку дівку. Ви мене розумієте, Марсело, ви…

Вказівний палець таємниче зводився, раптово складався, наче складаний ножик. Тепер Мауро ладен був прийняти будь-яку пропозицію, і коли я ніби ненароком згадав «Синта Фе Палас», він перший підхопився на рівні і зиркнув на годинника. Гаразд, ідемо на танці. Ми плентали мовчки, виснажені спекою, і весь час я мав підозру, що Мауро все дивується, не чуючи біля себе тепла і радості Селіни, що йшла танцювати.

— Ніколи я не водив її в цей «Палас», — кинув він зненацька. — Заходив туди якось, ще до знайомства з нею, поганюща були мілонга. Ви там буваєте?

В моїй картотеці є гарний опис «Санта Фе Паласа» (насправді він не називається «Санта Фе» і навіть стоїть не на цій вулиці, правда, недалеко від неї). Шкода, що неможливо до пуття описати все це; ні скромний фасад з закличними афішами і темною касою, ні — поготів — роззяв, які тиняються біля входу і озирають вас з голови до ніг. Всередині ще гірше, а втім, не можна сказати, що погано, надто вже усе там невиразне; це якийсь хаос, нелад під виглядом удаваного ладу — пекло і його кола. Пекло японського саду, де вхід коштує два п’ятдесят, а дами — нуль п’ятдесят. Три суміжні зали, на зразок критих патіо, в першій — ансамбль національної музики, у другій — характерної, у третій — індіанської, з співаками і віртуозними танцями — маламбо. Стоячи в проході (я — в ролі Вергілія), ми чули три види музики і дивилися на три кола танцівників. Потім обираєш, що тобі до вподоби, або переходиш із зали до зали, вихиляючи чарки джину, шукаючи столиків і жінок.

(Для картотеки: вивчити, за методом Ортеги, ставлення простолюдина до техніки. Там, де чекаєш неприйняття, навпаки, відбувається швидше засвоєння й використання. Мауро говорив про холодильники чи супергетеродинні приймачі з самовпевненістю мешканця Буенос-Айреса, вважаючи, що все йому під силу).

Я підхопив Мауро під лікоть і потягнув до столика, а то б він так і стовбичив, неуважно дивлячись на естраду, на співака — той, тримаючи обіруч мікрофон, тихо погойдував ним. Ми посідали, і Мауро одним духом вихилив свою чарку сухої каньї.

— Це проштовхне пиво. Сто чортів та а й гармидер тут.

Він замовив ще одну порцію каньї і дав мені змогу відвернутися і роззирнутися довкола. Столик стояв біля краю майданчика, а по той бік під стіною ішов ряд стільців, і там, постійно міняючись, юрмилися жінки з тим відсутнім виглядом, що буває у дівок з мілонги — і коли вони працюють, і коли розважаються. Вони розмовляли мало, і нам добре було чути, як у першій залі на повну силу грає національний ансамбль. Співак насолоджувався своєю журбою, примудряючись надати драматизму швидкому, майже невпинному, ритмові. «Ношу я у валізі моєї кралі коси…» Він чіплявся за мікрофон, як за бруси бар’єра, ніби не міг інакше співати, а тільки з якоюсь темною жагою. Вряди-годи він притискав губи до хромованих ґраток, з репродукторів вилітав вкрадливий голос — «бо я людина честі…» Я подумав, що було б непогано сховати мікрофон у гумову ляльку, тоді співак, тримаючи її в обіймах, збуджував би себе досхочу. А втім, до танго лялька не пасує, краще хромований патик з маленьким блискучим черепом нагорі, з гратками в його вищирі.

Тут доречно буде сказати, що я ходив до цієї мілонги через потвор; я не знаю іншої, де їх було б так багато. Вони з’являються об одинадцятій годині, сходяться з різних куточків міста, поодинці або парами, не кваплячись, певні себе. Жінки-карлиці з вузькими очима, чоловіки, схожі на яванців або на індіанців мокові, в тісних картатих або чорних костюмах, з цупким смолянистим волоссям, в якому міняться блакитні і рожеві крапельки брильянтина; жінки з височенними зачісками, від чого вони здаються ще дрібнішими, втомливими, складними зачісками, що складають предмет їхньої гордості. Певний тип чоловіків можна розрізнити по розпущеному волоссю, по-жіночому довгому і пишному, що ніяк не пасує до грубого обличчя, з його хижим, настороженим виразом, у них міцні торси і тонкий стан. Всі вони впізнають одне одного, милуються між собою, мовчки, не подаючи знаку, — це їхні танці, їхня зустріч, їхня ніч кольорових людей. (Для картотеки: звідки вони беруться? Якими професіями прикриваються вдень, під личиною якої темної роботи ховаються?). Потвори виходять, з статечною покірністю кладуть руку на плече партнера, кружляють танець за танцем повільно і безмовно, багато хто примружує очі, тішачись нарешті тим, що на них дивляться, їх порівнюють. У перерві вони оговтуються, хваляться за столиками, і жінки починають цокотіти, щоб звернути на себе увагу. Тоді чоловіки лютують, і я бачив, як крива жінка в білому, що сиділа за келишком анісової, дістала такого потиличника, що вся її зачіска розлетілася. У потвор свій специфічний запах, запах тальку на вогкій шкірі, гнилих фруктів, так і уявляєш собі квапливе миття — обтерти мокрою ганчіркою лице і пахви, потім головне — лосьйони, туш для вій, пудра, білястий тиньк, крізь який прозирають бурі плями. Вони також фарбуються перекисом, волосся, мов волоття кукурудзи, здіймається над землистим обличчям, фарбовані чорнявки вивчають замашки білявок, одягають зелені сукні і, повіривши в свою метаморфозу, згорда позирають на тих, хто зберігає природний колір.

Непомітно позираючи на Мауро, я вивчав його обличчя з італійськими рисами, обличчя побережанина без домішки негритянської чи індіанської крові— як різнилося воно від навколишніх лиць! — і раптом згадав про Селіну, адже вона була ближче до цих людей, ніж Мауро і я. Очевидно, Касідіс обрав її на догоду своїм клієнтам метисам, тоді таким нечисленним завсідникам його мілонги. Я ні разу не був у Касідіса, поки там працювала Селіна, а потім якось увечері завітав туди (хотів побачити заклад, з якого її витягнув Мауро) і бачив лише білих жінок, блондинок або брюнеток, але білих.

— Мені кортить станцювати танго, — сказав Мауро жалісно. — Вихиляючи четверту чарку киньї, він був уже добре захмелілий. Я думав про Селіну, вони були б тут у себе вдома, саме тут, куди її Мауро ні разу не приводив. З естради публіці вклонялись тепер Аніта Лосано у відповідь на гучні оплески. Я чув її спів у «Повелті», коли вона була в зеніті слави, тепер вони підтопталася і схудли, але зберегла свій голос, що так пасує до танго. Вона навіть виграла, бо стиль її був задеpикуватий, а до ущипливих слів дуже добре пасував голос хрипкуватий і глухий, Селіна співали таким голосом, коли їй траплялося випити, і я раптом відчув майже нестерпну присутність Селіни в «Санта Фе».

Пішовши до Мауро, вона зробили помилку. Вона терпіли сімейне життя, бо кохали Миуро і він врятував її від бруду і веремії мілонги, від дешевого частування, від близькості клієнтів, що важко дихали їй в обличчя, але якби не робота в мілонгах, Селіна воліла б залишитися співачкою. З її стегон і вуст було видно, що вона створена для танго, народжена для пісень і танців. Ось чому Мауро неодмінно мав би водити її по мілонгах, я бачив, як вона змінювалася невпізнанно, ледь ввійшовши, з першим ковтком гарячого повітря, при перших звуках бандонсона. Тоді, застрягши в «Санта Фе», я оцінив велич Селіни, мужність, з якою вона заплатила Мауро роками, проведеними в кухні і в патіо за солодким мате. Вона зреклася свого неба мілонги, палкого покликання до креольських вальсів і анісової. Вона свідомо прирекла себе на Мауро і на життя Мауро, лише зрідка розриваючи його світ, щоб він повів її на свято.

Мауро уже підчепив негритянку, досить гарненьку, зростом вищу за інших і напрочуд тонкостанну. Мене розсмішив його інстинктивний і водночас обдуманий вибір. Дівчина менше за інших скидалася на потвору. Мені раптом спало на думку, що Селіна по-своєму була потворою — тільки вдень, поза стінами мілонги, це не так впадало в очі. Я запитав себе подумки, чи Мауро це усвідомлював, я трохи боявся його докорів, адже я привів його в таке місце, де в кожному кутку чаївся спогад.

Цього разу оплесків не було, і Мауро підвів до столу дівчину; вирвана з стихії танго, вона зненацька знітилася і подурнішала.

— Дозвольте познайомити з моїм приятелем.

Ми обмінялися, як і годиться, «дуже приємно» і одразу налили дівчині чарку. Я радів, бачачи, який піднесений Мауро, і навіть перекинувся кількома репліками з його дамою, її звали Емма — це ім’я, на мою думку, не дуже пасувало худим дівчатам. Мауро нібито розходився, він повів мову про оркестри, і я, як завжди, захоплювався його короткими, статечними фразами. Емма сипала іменами співаків, згадувала міста Вілья Креспо та Ель Талар. Тут Аніта Лосано оголосила старовинне танго, пролунали крики і оплески відвідувачів, надто індіанців, котрі її безмежно любили. Одначе Мауро не зовсім забувся. Коли розтяглися міхи бандонеонів і оркестр заграв, він раптом глянув на мене напружено, ніби пригадавши. Я теж побачив себе в «Расінзі», Мауро і Селіну, що тісно обнялися в танго, вона наспівувала його потім цілий вечір і в таксі дорогою назад.

— Станцюємо? — запитала Емма, гучно ковтаючи свій гранадин.

Мауро навіть не глянув на неї. Мені здається, цієї хвилини ми обидва дісталися до найпотаємніших глибин. Зараз (зараз, коли я пишу) переді мною стоїть лише один образ: мені двадцять років, я пірнаю в басейн і натикаюся на іншого плавця, ми разом торкаємося дна і дивимося одне на одного крізь зелену їдку воду. Як і я, він дивився на майданчик, розгублена Емма приховували своє приниження, доїдаючи смажену картоплю. Тепер Аніта співала в складнішому ритмі, пари танцювали, тупцюючись на одному місці, і слухали слова з жагою і болем, з самозабутньою насолодою. Обличчя оберталися до естради, танцівники, навіть кружляючи, не спускали з ока Аніти, що нахилилася над мікрофоном і довірливо шепотіла слова пісні. Хто ворушив губами, повторюючи слова, хто очманіло всміхався, і коли співачка закінчили: «Так довго ти зі мною був повсюди, і лише тепер нема тебе ніде», — слідом за вступом у тутті бандонеонів танець поновився з несамовитим завзяттям — край майданчики виконувалися фігури «кориди», а в центрі — «вісімки». Багато хто упрів, одна метисочки, такого зросту, що ледве б дістала мені до другого ґудзика піджака, пройшла повз столик, і я побачив, як піт виступив біля самого її волосся і спливає потилицею, де шкіра на жировому шарі були біліша. З сусідньої зали — там їли смажене на решітці м’яco і танцювали ранчеру — напливав від печені і сигарет у повітрі зависла низька хмара, що спотворювала обличчя і дешевий розпис на стіні навпроти. Гадаю, я допомагав танцю зсередини, вихиливши чотири чарки каньї, а Мауро сперся підборіддям на тильний бік руки і нерухомо втупився кудись у простір. Ми не звертали уваги на те, що танго все триває і триває, раз чи два Мауро озирнув естраду, де Аніта наслідувала рухи диригента, але потім знову прикипів поглядом до танцюристів. Не знаю, як сказати, мені здається, я стежив за його поглядом і водночас вказував йому шлях. Не бачачи одне одного, ми пізнали (як на мене, Мауро знав), що ми з ним сходимося на всьому, зупиняємося на тих самих парах, на тому самому волоссі і штанах. Я почув, як Емма щось говорить, перепрошує, і простір за столиком між Мауро і мною спорожнів, дарма що ми не дивилися одне на одного. На майданчик ніби зійшла мить величезного блаженства, я глибоко зітхнув, вбираючи його в себе, і Мауро ніби зробив так само. Дим був такий густий, що ми бачили обличчя танцюристів лише на нашій половині майданчика, а стільців напроти (для тих дівчат, що «підпирають стінку») зовсім не було видно за тілами і туманом. «Так довго ти зі мною був повсюди» — репродуктор передавав голос Аніти з кумедним потріскуванням, знову пари завмерли на місці (рухаючись і далі), і праворуч від нас із диму виникла Селіна, вона кружляла, слухаючись свого кавалера, ось вона в профіль, повернулася спиною, другий профіль, і підвела обличчя, щоб слухати музику: «Я кажу «Селіна», але тоді я радше знав, ніж розумів це: Селіна тут і не тут, звісно, цього не збагнеш в одну мить. Стіл нараз затремтів, я знав, що тремтить рука Мауро або моя, але не від страху, скоріше з подиву й радості. Щиро кажучи, то було дурне відчуття, щось тримало нас, не даючи оговтатися, вибратися звідси. Селіна все ще була тут, не бачачи нас, вона впивала танго всім своїм обличчям, що його псувало і змінювало жовте від диму світло. Будь-яка негритянка цієї хвилини більше скидалася б на Селіну, ніж вона сама, блаженство змінювало її жорстоко, я не стерпів би Селіну такою, як цієї хвилини, в цьому танго. Я ще був досить тверезий, щоб збагнути, як спустошило її відчуття щастя, сповнене втіхи, дурнувате обличчя у віднайденому нарешті раю. Такою вона могла з’являтися в мілоизі Касідіса, якби не було роботи і клієнтів. Ніщо не зв’язувало її тепер, вона одна володіла своїм небом, усім єством віддавалася і знову вступала в світ, недосяжний для Мауро. То було завойоване нею небо, її танго, яке знову грали для неї і їй подібних, аж поки затремтіли шибки від оплесків у відповідь на приспів Аніти. Селіна зі спини, Селіна в профіль, інші пари в димі поряд з нею.

Я уникав дивитися на Мауро, я притьмом вертався до свого звичного цинізму, до звичної манери триматися. Все залежало від того, як сприймав це Мауро, отож я не зрушив з місця, розглядаючи майданчик, що потроху порожнів.

— Ти помітив? — запитав Мауро.

— Атож.

— Помітив, як вона схожа?

Я не відповів — на його радість дивитися було ще важче, ніж на горе. Він був поцейбіч, неборака був поцейбіч, і в нього вже не вистачало віри в те, що ми спізнали разом. Я побачив, як він підвівся і рушив на майданчик нетвердою ходою п’яного, шукаючи жінку, подібну до Селіни. Я сидів спокійно, палив неквапом міцну сигару і стежив, як він снує туди-сюди. Я знав, що він тільки марнує час, що він повернеться пригнічений і спраглий, не знайшовши брам неба в цьому диму і в цій юрмі.

1. [1] Мілонга — нічний клуб, кабаре з народними піснями й танцями.