Бабине літо

Аби ж то знаття, як ліпше повести розповідь: чи то від першої особи, чи то від другої, а може, вжити третю особу множини або взагалі вдатися до якогось штукарства, всім читачам на подив. От хоча б закрутити ось так: «Я дивлюся — місяць сходить» або так: «Нам, мені очі болять на самому денці», а надто ось так: «Ти, блондинка, були хмари, що й нині біжать перед моїми, твоїми, вашими, нашими лицями…» Кат його зна!

Мабуть, найкращий вихід — податися до бару й хильнути пива, а машинка хай собі клацає оповідання, як сама знає (я ж одразу друкую на машинці). Далебі, не брешу, це найкращий вихід, адже оповідання буде про «контакс» (у мене «контакс» 1:1,2), і цілком ймовірно, що одна машина знає про іншу куди більше, ніж я, ти і вона, білява жінка біля парапету і ці хмари. Та все це сказано, щоб дотепніш було, адже ясно: варто мені встати з-за столу, як мій «ремінгтон» застигне, скам’яніє з тією подвоєною затятістю, яка є в усіх нерухомих речах, які ми звикли бачити в русі. Як не крути, а доведеться мені писати самому. Хтось з нас повинен писати, і хай краще я, оскільки я вже помер і можу бути зовсім неупередженим. Хай краще я, бо мої очі не бачать нічого, крім неба, і ніхто не заважає мені думати, не заважає писати (ось пливе хмара з сірою облямівкою), не заважає порпатися у власній пам’яті. Хай — я, оскільки я вже вмер, але я живий, атож, тут нема ніякого трюку, і все згодом з’ясується. Адже треба з чогось починати, і я почав з того, що звершилося, з найдальшого кінця, тобто від початку, і, зрештою, так і слід починати будь-яке оповідання.

А власне, чому я все питаю себе, чи треба взагалі розповідати про це? Якби ми питали себе, навіщо робимо те, що робимо, якби людина могла переконливо відповісти сама собі, навіщо вона, скажімо, погодилася піти на вечерю (а зараз пурхнув голуб і, здається, горобець), якби вона знала, чому в неї лоскоче в животі, тільки-но їй розкажуть анекдот. Чому кортить розповісти цей анекдот товаришам по службі? Чому людина не може спокійно працювати, поки не розповість анекдот?

Як на мене, досі ніхто до пуття цього не розтлумачив, і краще дати вихід тому, що тебе розпирає, викласти все, як було. Адже, власне кажучи, нікому не соромно дихати чи взувати черевики — це річ загальнолюдська. А ось коли трапляється щось незвичайне, як от, наприклад, у черевик заліз павук або в легенях чути дивний тріскіт, ніби скло лопнуло, тут уже кожний квапиться розповісти, розповісти співробітникам чи лікареві… «Ох, пане докторе, коли я вдихаю…» Розповісти, та й усе, розповісти, аби лиш позбутися цього прикрого лоскотання в животі.

А що вже ми взялися за розповідь, то треба подбати про якийсь склад і лад. Передусім доведеться спуститися сходами цього будипку і потрапити в сьоме листопада. що було рівно місяць тому, в неділю. Отож-бо спускаємося з шостого поверху, і нас зустрічає неділя і небувале для паризької осені сонце. В такий день особливо кортить блукати містом, придивлятися до всього і фотографувати. (Адже ми фотографи, вірніше, я — фотограф).

Знаю, найважче раз і назавжди визначити, як будувати оповідання. Про це вже мова йшла, але я но боюся повторюватись. Вся морока в тому, що тут но розібратися, хто, власне, в ролі оповідача: я чи те, що сталося, або ж те, що я зараз бачу: хмари, хмари, а часом — голуб… А може, я просто розкажу правду, яка залишиться тільки моєю правдою, і тоді вона потрібна лише мені одному, і лише на те, щоб покласти край цьому дурному лоскотанню в животі, покласти край якнайшвидше — та й годі!

Ні, треба розповідати неквапливо — і все стане на свої місця. А якщо моє місце заступить хтось інший, якщо мені не буде чого сказати, якщо пропадуть хмари і з’явиться врешті щось зовсім інше? (Адже не можна, щоб людина тільки й бачила, що хмари та іноді — голубів). І що мені поставити після всіх цих «якщо»? Як правильно завершити фразу? Але якщо я почну ставити запитання — нічого не вийде, краще заспокоїтися і вести розповідь далі. А раптом вона стане відповіддю принаймні для когось одного, хто її прочитає!

Роберто Мішель, наполовину француз, наполовину чілієць, професійний перекладач, а на дозвіллі — фотограф-аматор, вийшов з будинку номер одинадцять, по вулиці Мосьє-ле-Пренс. Було це сьомого листопада цього року (зараз повзуть дві маленькі хмарки з сріблястими крайками). Три тижні поспіль він перекладав трактат про касації та апеляції, написаний Хосе Норберто Альенде, професором університету в Сантьяго. В Парижі рідко дмуть вітри, але на розі вітер іноді кружляє, вихориться гвинтом і зухвало б’є в старі дерев’яні жалюзі, за якими ховаються жінки і гомонять про те, яка нестійка стала погода. А того дня було і сонце: осідлавши вітер, воно носилося містом на втіху паризьким котам і мені — я міг вештатися по набережній Сени і фотографувати тюрму Консьєржері і церкву Сент-Шанель. Не було ще й десятої години, я підрахував, що об одинадцятій буде добре світло, найвище в осінні дні. Щоб згаяти час, я рушив до острова Сен-Луї, потім побрів по набережній Ке д’Анжу і зупинився поглядом на особняку Отель де Лозен. Я не проминув нагоди прочитати улюблені рядки Аполлінера, його вірші згадуються мені завжди, як я проходжу повз цей будинок (а ліпше б згадати іншого поета, але Мішель такий упертюхі). Зненацька вітер стих і сонце стало удвічі більше (я хотів сказати — удвічі тепліше, та це, врешті, те саме). Я присів на парапет і нарешті відчув, яким щасливим зробив мене цей недільний ранок.

Є чимало способів долати тоскне Ніщо, і не останній — фотосправа. Але вчитися фотографувати треба змалку, оскільки без уміння зосереджуватися, без окоміра, доброго смаку і чіпких пальців — нічого не вийде. Йдеться не про те, щоб робити, як газетні репортери, фототрюки чи вчасно схопити безглуздий силует якогось достойника на виході з урядового особняка на Даунінг-стріт, номер десять. Це вже справа інша. Річ у тім. що з добрим апаратом у руках просто гріх, смертний гріх проґавити спалах сонячного промінчика, що зблиснув на поверхні старого каміння, або дівчинку з розмаяними косами, що біжить з булками та пляшкою молока. Мішель давно збагнув, що фотограф не може дивитися на світ власними очима: підступна камера нав’язує йому своє бачення (а зараз пливе велика хмара, майже чорна). Проте Мішель знав — що правда, то правда: варто йому вийти на вулицю без «контакса», і зразу прийде безтурботність, і світ поза кадром, і світло без діафрагми і витримки 1/250. Та ось і зараз (яке то безглузде слово «зараз», яка брехня!) я сидів собі гарнесенько на поручнях, дивлячись на червоні і чорні суденця, і мені н на думку не спадало, як би це умістити в кадр для доброго знімка; просто мене, нерухомого в часі, несло кудись разом з усім, що існувало довкола. І вже й вітер не віяв.

Потім я рушив набережною Бурбонів аж до самого кінця острова, де в мене е улюблений куточок — гарний, точніше, просто затишний, скверик (затишний тому, що маленький, а не тому, що схований, бо, навпаки, він увесь відкритий до річки і неба). Скверик був безлюдний: тільки одна парочка і, звісно, голуби. Може, одного з цих голубів я й бачу зараз. Стрибком я всівся на парапет, і мене сповило, обплело проміння листопадового сонця, я підставляв йому то обличчя, то вуха, то руки (рукавиці мої лежали в кишені). Я не мав ані найменшої охоти фотографувати і знічев’я закурив. Саме тоді, як я клацав запальничкою, мій погляд і затримався на хлопцеві.

Ті, хто спершу мені видалися парочкою, нагадували швидше матір з сином, хоча мені відразу стало ясно, що це не мати з сином, а парочка, парочка саме в тому значенні цього слова, яке ми маємо на увазі, коли двоє — він і вона — стоять, пригорнувшись одне до одного, біля парапету або обіймаються на садовій лаві. Задля цікавості мені закортіло довідатися, чому хлопець такий збурений, ну, просто таки наляканий стригунець чи загнаний заєць… То обидві руки в кишенях, то скине їх до обличчя одну по одній, то водить пальцями по чубу, то стане так, то так. І всього його ніби поривало тікати, і в кожному його русі проступав страх, якийсь особливий, стидкий страх.

Було це так очевидно — вони стояли за п’ять метрів від мене, а на острові нікого, крім нас трьох, — що переляканий хлопець цілком поглинув мою увагу, а блондинку попервах я навіть не помічав. Тепер, розмірковуючи про все, я бачу цю біляву жінку значно краще, ніж у ті хвилини, коли вона стояла до мене обличчям; і коли я почав здогадуватися, що відбувалося з хлопцем, я надумав залишитися й простежити, що буде далі. Вона раптом рвучко, наче мідяний флюгер на даху, обернула голову, і переді мною з’явились її очі, насамперед очі). Вітер відносив убік слова, вірніше, шепіт цих двох.

Власне кажучи, якщо я й умію щось у житті, то це дивитися, хоча дивись, не дивись, — скрізь буде наліт фальшу, бо споглядання як таке кидає нас без усякої підстраховки за межі власного «я», інша річ — нюх або… (Годі-бо, наш Мішель завжди перескакує з одного на інше, весь час його треба стримувати). Так чи інак, якщо пам’ятати про цей фальш, то дивитися можна, можна навіть довіритися власним очам. Головне тут вирішити: дивишся ти чи дивляться на тебе, а потім — зірвати зайву, непотрібну оболонку з усього. Завдання важке, що й казати.

Значно більше запам’ятався мені хлопець на фото (потім буде все зрозуміло), ніж там, біля річки, а от жінку я пам’ятаю чудово, вона так і стоїть переді мною — тендітна, ставна (два недоречні, непотрібні тут слова), в хутряному манто, майже чорному, майже довгому, майже розкішному. Дужий вітер весь недільний ранок, видно, розмаював її волосся, що облямовувало білість і присмерк (ще два недоречні слова) її обличчя. І в цій плутанині волосся — чорні очі, ну такі очі, що ти перед ними сам-один на всьому білому світі. Но очі, а два кібці, що каменем кидаються на здобич, два стрибки в порожнечу, два спалахи зеленої твані. Це в пишу не про очі, а просто мені хочеться збагнути, ось я й сказав: два спалахи зеленої твані.

Справедливо буде відзначити, що хлопець був таки добре вдягненим. Правда, я ладен заприсягтися, що жовті рукавички належали його старшому братові, очевидно, студентові юридичного факультету або інших суспільних наук. Пальці цих рукавичок якось кумедно стирчали з кишені піджака. Досить довго я не бачив його обличчя, хіба що невиразні лінії профілю, досить тонкого — наполоханий птах, ангел з картини Фра Філіппо[1], рисовий пудинг. Переді мною бовваніла спина підлітка, котрий ось-ось продемонструє якийсь із прийомів дзюдо, напевно, він уже бився раз, а то й двічі боронячи молодшу сестричку, а може, якісь переконання. В свої чотирнадцять чи навіть п’ятнадцять років він, мабуть, жив на повному утриманні батьків, але без кишенькових грошей, і щоразу, коли йшлося про чарку коньяку, пачку сигарет або чашечку кави, неборак ховав очі від друзів. Мабуть, він никав вулицями в мріях про своїх однокласниць, про те, як би війнути в кіно на повий фільм або накупити романів, а ліпше придбати модну краватку, а ще ліпше — лікер в пляшечках з жовтими чи зеленими наклейками. В його домі (а це міг бути лише пристойний дім: обід рівно о першій, на стінах краєвиди в романтичному стилі, темнуватий передпокій і біля дверей магонева підставка під парасольки) тоскно мжичив час, хлопчак мав бути надією мами, брати приклад з тата, зубрити уроки, писати тітці до Авіньйона. Ось чому при першій нагоді — вулиця, ось чому таке привілля біля річки (ех, шкода, грошиків немає!). Ось чому так вабить до себе місто, де особливі позначки на дверях, наїжачений кіт у під’їзді, фунтик смаженої картоплі за пару сантимів, порнографічний журнал, згорнутий вчетверо. І самота, ніби порожнеча в кишенях, і щасливі зустрічі, і потяг до всього, що в п’ятнадцять років — ще не розгадана таємниця, що світить великою любов’ю й розкутістю, схожою на вітер та безлюдні вулиці.

Ось такий, зовсім пересічний, малювався мені життєпис цього хлопця, який у ті хвилини був поза усім і лише ловив кожне слово блондинки, яка вчепилася в нього мертвою хваткою. (Я втомився повторювати одне й те саме, але зараз проповзли дві розірвані хмаро, Того ранку я, по-моєму, ні разу не глянув на небо, і тільки-но у мене виникла підозра про те, що відбувається між хлопцем і білявою жінкою, я просто не міг відірвати від них очей — все дивився і чекав, дивився і…) Коротше кажучи, хлопцеві вочевидь було не по собі, і я легко уявив собі все, що тут сталося десь півгодини тому. Хлопець знічев’я забрався аж на край острова, побачив жінку і роззявив рота від захвату. А жінка… жінка тільки цього й чекала, вона саме для того й прийшла до парапету. Але, можливо, зовсім не так, може, хлопець з’явився раніше, і вона, побачивши його з балкона або з вікна машини, поквапилася до нього назустріч, щоб під приводом чи без приводу зайти в розмову, бо ж знала заздалегідь, що він. попри страх і бажання втекти, нікуди не піде, та ще й хизуватиметься, вдаватиме з себе шукача пригод, бувалого в бувальцях. Кінець теж був ясний, усе діялося у мене перед очима, і будь-хто на моєму місці міг вирахувати всі варіанти цієї гри чи, краще сказати, кумедного — через нерівність у силі противників —поєдинку. І найцікавіше було саме в тому, що ситуація сама по собі чітко показувала, чим завершиться ця дуель, яка буде її розв’язка. Хлопець, мабуть, сам знайде привід для нової зустрічі, щось придумає, а потім рушить додому, хитаючись, а йому треба б іти впевнено, розмашисто, і плечима відчуватиме на собі глузливий погляд жінки. Але цілком можливо, що він, зачарований чи з несміливості, не зважиться навіть на такий подвиг і стовбичитиме як вкопаний, а жінка почне куйовдити йому чуба, пестити обличчя і говорити з ним без слів, а вже тоді візьме за руку й поведе до себе. Хоча тут не вгадаєш, може, в останню хвилину, коли якась тінь неспокою — треба ж! — підсилить бажання, він посмілішає; поцілує жінку в губи, і рука його обів’є тонкий стан… Все це могло статися, але поки що не сталося, і Мішель, а він сидів на парапеті в очікуванні будь- якого фіналу, якось несвідомо, механічно налаштовував камеру, щоб вчасно клацнути таку прецікаву парочку, захоплену розмовою в затишному куточку острова.

Цікаво, що ця сцена (власне, нічого особливого: він і вона, по-різному молоді) висвічувалася якимсь бентежним світлом. Я навіть подумав, що це світло було в мені самому і що фотокартки — якщо вони вийдуть — розкриють зовсім немудру правду. Ага, до речі: мені раптом страшенно закортіло узнати, що робив чоловік, який сидів у машині, що стояла біля мосту. Може, він дрімав або читав газету. Не дивно, що я його раніше не помітив: будь-хто всередині непорушного авто зникає, мов невидимка, просто губиться в цій жалюгідній коробці, позбавленій краси руху і ризику. Але машина стояла тут з самого початку, порушуючи, а може, навпаки, завершуючи приємний краєвид. Машина — це майже як ліхтарний стовп чи садова лава, не те що вітер і сонячне світло: в них завжди таїться щось нове для очей і для шкіри. А ще хлопець зі своєю дамою, вони-бо тут тільки для того, щоб я зовсім інакше побачив знайомий мені острів. Може, цей чоловік тільки вдає, ніби заглиблений у газету, і стежить за ними теж і, може, йому, як і мені, вже набридло безглузде чекання. Жінка непомітно відсторонювалася і раптом стала так, що хлопець опинився між нею і парапетом. Я бачив їх у профіль. Хлопець був вищий на зріст — ненабагато, але вищий, а проте вона ніби підіймалася, нависала над ним (її раптовий сміх лозиною рубав повітря), пригнічувала його самою своєю присутністю, посмішкою, змахом руки! Чого ж чекати? Діафрагма — шістнадцять, і обрано кадр, де, хвалити бога, нема цієї потворної чорної машини, зате є дерево, його цілком досить, щоб збити монотонну бляклість тла.

Я підніс до очей камеру, вдав, ніби мене зовсім не обходить ця парочка, а сам уже знав, що мені пощастить піймати той потрібний вираз обличчя, той жест, що всьому буде розгадка, знав, що схоплю життя на самому зламі поруху, не згубивши його, як це буває на багатьох знімках, якщо змарновано живу частку розсіченого часу. Чекати довго мені не довелося. Жінка і повнено наступала, і хлопець втрачав останні крупинки волі в лещатах задовгих і все ж солодких тортур. Мені, як і раніше, уявлялися можливі фінали цієї пригоди (тепер по небу суне одна-єдина пухка хмарина). Я подумки бачив, як ця дама приводить хлопця до себе додому (мабуть, квартирка на першому поверсі, повно котів і вишитих подушок), я бачив його жалюгідне обличчя, бачив, як він силкується приховати своє збептеження під удаваною розв’язністю — мовляв, нам не первина. З заплющеними очима (чи ж заплющеними?) я чітко уявив собі все по черзі: жартівливі поцілунки, бузкову, атож, мабуть, бузкову перину на ліжку, ну і жінку — вона лагідно відводить руки, що поспішають зірвати з неї сукню (все, як у романах), і сама роздягає його, слухняного, принишклого, — ну, воістину мати і дитя під жовтуватим світлом опалової лампи. А далі — далі так, як це і буває, а може, ні… хто знає, чим би обернулося це втаємничення в плотське кохання: квапливе сум’яття рук, жорстокі пестощі, незручність? Може, хлопцеві заздалегідь наготовано відсіч і погордлива посмішка, йому дадуть відкоша, а він заціпеніє в гіркому здивуванні? Може, буде самотня і гірка радість? Все може бути, все цілком може бути… Хіба шукають коханця в такому шмаркачеві? Ні, ця жінка мала бозна-яку мету, якщо вже не думати про лиху гру, де все призначено для іншого.

Мішель любить грішити літературними ефектами. Йому подобаються вигадані перипетії, химерні, позбавлені логіки герої і навіть потвори, адже вони не завжди будять огиду. Але тут інше: ця жінка будила уяву і водночас кожним своїм жестом вела до того, що було правдою. Я поклав собі не чекати й миті, навіщо ризикивати? Як зараз пам’ятаю (а при моїх схильностях пережовувати минуле я думатиму над цим довгенько) ту мить, коли мій видошукач схопив усе — дерево, парапет, сонце. Нарешті я це сфотографував! Обоє відразу повернулися до мене, але я не відразу збагнув, що вони здогадалися, в чому річ. Хлопець, здивований, з німим запитанням в очах, а вона роздратована, як фурія. її обличчя, та що там обличчя, все її тіло просякло злістю, нетямилося від усвідомлення того, що вони — бранці крихітного фотокадра.

Я міг би розповісти про це куди докладніше. Але навіщо? Жінка заявила, що ніхто не має права фотографувати сторонніх без дозволу, і зажадала, щоб їй віддали плівку. Судячи з вимови, вона була вроджена парижанка, її сухий, твердий голос з кожною фразою набирав висоти і наповнювався обертонами. Власне, мені було байдуже — віддати чи не віддати плівку, але ж кожен знає, що зі мною можна тільки добром, ось чому я затявся і почав пояснювати, що ніхто і ніде не забороняв фотографувати в публічних місцях, навіть більш того: фотографування всіляко заохочується як приватними, так і державними організаціями. Кажучи все це, я з таємною втіхою стежив за тим, як хлопець відступає і відступає, явно збираючись накивати п’ятами… і ось, важко зрозуміти, що і як у ньому сталося, він раптом повернувся і кинувся навтьоки. Він, бідолаха, мабуть, думав, що пішов собі геть цілком пристойно, а насправді ж дременув щодуху, проскочив повз машину і зник, як зникають у вранішньому повітрі довгі нитки бабиного літа.

Але у цих павутинок є й інша назва — «слина диявола», і в нашого фотографа плювками полетіла брутальна лайка. Треба сказати, що Мішель тримався достойно (йому це було неважко): він приймав лайливі слова з ввічливою посмішкою і вклепався дуже поштиво. Коли мені врешті набрид цей тягучий монолог цього підлотника, тварюку і негідника, який лізе в чужі справи, я раптом почув, як грюкнули дверцята машини, і побачив біля неї чоловіка — він дивився прямо на нас. Тут лише мені сяйнуло, що в цьому дійстві у нього своя роль.

Чоловік рушив до нас, не випускаючи з рук ту саму газету, яку він так дбайливо читав у машині. Мені особливо запам’яталася його дивна гримаса — таке неможливо забути, — вона кривила рот, прорізала зморшкувате лице, спотворюючи його нижню частину, а головне — борсалась, ніби щось живе, непідвладне, біля німих губ, сіпаючи їх то праворуч, то ліворуч. І все-таки це було скам’яніле лице — вибілений крейдою блазень, чоловік без єдиної кровинки, з висохлого, драглистою шкірою. Очі сиділи надто глибоко, а ніздрі — надміру відкриті, чорні, чорніші за брови, чорніші за волосся, чорніші за краватку. Чоловік ступав по брущатці з такою обережністю, наче боявся поранити йоги. Його лаковані черевики були на дуже тонкій підошві, — це я теж добре пам’ятаю, — і здавалося, така підошва не вбереже ноги і від найдрібнішого камінця. Не знаю чому, але я відразу зліз з поручнів. Хоч убий, не знаю чому, але я безповоротно вир шив не віддавати плівки й не поступатися вимогливому голосу, в якому явно проступала тривога, точніше, страх. Жінка й блазень мовчки ззиралися між собою — ми складали просто нестерпний трикутник, щось таке, що неминуче мало зламатися, з грюкотом завалитися. Я чомусь зареготав їм в обличчя і пішов геть, маю надію, у мене це вийшло трохи пристойніше, ніж у того школяра. На мосту, там. де врівні з ним підносяться перші будинки, я озирнувся. Вони стояли на тому самому місці, тільки газета валялася на землі, а жінка, прихилившись плечима до парапету, судомно водила рукою по кам’яних плитах — класичний і безглуздий жест загнаної людини, котра хоче врятуватися.

Все інше сталося тут і зовсім недавно — в кімнаті на шостому поверсі. Збігло кілька днів, перш ніж Мішель проявив недільну плівку. Сент-Шанель і Консьєржері вийшли просто пристойно. Два-три пробні кадри устигли вивітритися з моєї пам’яті. Явна невдача — кадр з котом, що якимсь дивом заліз на самий верх вуличного пісуара. А ось фото, зроблене на острові: блондинка і хлопець. Негатив був такий гарний, що Мішель збільшив зображення. Великий план був нітрохи не гірший, і він збільшив його до розмірів великої афіші. Тієї самої миті йому й на думку не спало (зате тепер він дивується і дивується), що клопоту варті були лише знімки Сент-Шанель і Консьєржері. З усієї плівки його чомусь вабив лише кадр з білявою жінкою і підлітком. Він навів збільшене зображення на стіну і першого дня, позираючи на нього, згадував, точніше, не згадував, а порівнював реальність, яка щезла, зі спогадом (справа, відверто кажучи, сумна), зі скам’янілим спогадом — адже ним стає будь-який знімок, в якому нібито все на місці, ніщо не пропало, а проте це саме Ніщо і панує над зображенням. Ось жінка, ось хлопець, ось застигле дерево над їхніми головами і небо, таке саме чітке, як кам’яний парапет, литі хмари і каміння, єдине, тотожне в своїй субстанції (а зараз пробігла хмара, схожа на голову грози). Перші два дні мене цілком влаштовувало і саме фото, і його великий план на стіні моєї кімнати, і я просто не усвідомлював того, що раз у раз відриваюся від перекладу, щоб вдивитися в обличчя жінки або в темну пляму на кам’яному парапеті. Ось тут я і ляснув себе по лобі… Все ж так просто! Ну, чому досі це не спадало мені на думку? Адже коли ми тримаємо фотографію прямо перед собою, наші очі точно повторюють положення об’єктива! Це така очевидна істина, над якою події зовсім не задумуються. Сидячи за друкарською машинкою, я дивився на зображення, — нас відокремлювало метрів три, не більше, — і ось тут я й зметикував, що я зараз у тому самому положенні, в якому був тоді об’єктив моєї камери. Це було чудово, адже саме так легше оцінити всі достойності знімка, хоча, якщо дивишся по діагоналі, то й тут є свої сюрпризи і красоти. Вряди-годи, точніше, коли мені не вельми щастило віддати гарною французькою мовою те, що добірною іспанською мовою написав Хосе Норберто Альєнде, я дивився на знімок — іноді мене приваблювало обличчя жінки, іноді хлопець, іноді бруківка, де сухий листочок чудово відтінив бічний план. Відпочиваючи від роботи, я подумки переносився в той ранок, яким повнилася фотографія. Мені втішно було згадати, з яким запалом вимагала жінка зняту плівку, якою смішною і водночас патетичною була втеча хлопчака і як несподівано з’явився той дивний чоловік.

Взагалі, я міг бути задоволений собою, хоча, щиро кажучи, мій відхід зі сцени не вирізнявся особливою вишуканістю: та й якщо кажуть, що французи швидкі на відповідь, мені й самому невтямки, чого це я раптом позадкував, не зумівши красномовно висловитись на тему громадянських прав, привілеїв і пільг. Але з другого боку — і це найголовніше — я допоміг хлопцеві вчасно втекти (якщо мої розрахунки точні, що поки ще невідомо, хоча втеча це втеча). Не бажаючи того, я вліз не в свої справи, але завдяки цьому переляканий шмаркач зміг одержати бодай якусь користь зі свого страху. Хай він тепер кається, хай соромиться, хай вважає себе слиньком, але ліпше це, ніж дальше знайомство з жінкою, здатною дивитися так, як вона дивилася на нього біля парапету.

В Мішелі іноді прокидався пуританин, і тоді він ладен був думати, що нікого не можна силою схиляти до лихого. Отже, випадкова фотографія зробила свою добру справу. Треба сказати, що я зовсім несвідомо уривав свою роботу на кожному параграфові: в ті хвилини я взагалі не замислювався, чому мене приваблює це зображення і чому я, зробивши його великим планом, повісив у себе на стіні. Мабуть, лише так, лише за подібних умов і чиняться всі фатальні вчинки.

Мабуть, легкий, ледь помітний трепет листя на дереві нітрохи не стурбував мене, я продовжував почату фразу і цілком удало закінчив її. Нічого дивного! Наші звички — це великий гербарій. Адже, по суті, великий план вісімдесят на сімдесят дуже нагадує екран, на якому пускають фільми, де жінка вкрадливо розмовляє з хлопцем на острові, і над їхніми головами хитається гілля з сухим листям.

Але ось руки — це вже занадто. І втішно, що я тільки почав перекладати: Donc, la seconde clé réside dans la nature intrinsèque des difficultés que les sociétés…[2] — як раптом побачив, що долоня жінки обережно — палець за пальцем — стислася в кулак. В одну мить від мене нічого не залишилося, хіба що назавжди обірвана французька фраза, друкарська машинка на підлозі, зарипілий від поштовху стілець і туман. Хлопець пригнув голову, як це роблять вкрай знесилені боксері в чеканні останнього удару. Він підняв комір і став ще більше скидатися на в’язня, на ідеальну жертву, що сама чекає наближення катастрофи. Рука жінки знову розкрилася, і довгі пальці лягли на щоку хлопця. Жінка щось зашептала йому на вухо, а він, зляканий, вірніше, насторожений, витягував голову над її плечем і щохвилини обертався в той бік, де — Мішель чудово знав про це — була машина і той чоловік у сірому капелюсі. Вони не потрапили в кадр, не потрапили — а даремно! Чоловік жив в очах хлопця (тут нема чого й сумніватися), в словах і руках жінки, в самій присутності цієї жінки, яка, як виявилося, виконувала всього лише роль посередниці. А потім я побачив, як він підійшов до них, як глянув на них, — руки в кишенях, а на обличчі чи то досада, чи то нетерплячка, — суворий хазяїн, який от-от свисне собаці: мовляв, годі стрибати. І я збагнув, коли тут доречне слово «прагнув», що могло статися, що повинно було статися, що неодмінно сталося б з цими людьми, якби не мій випадковий прихід, який став мимовільною завадою тому, що тоді затівалося і що тепер обов’язково станеться. І реальність була куди страшніша, ніж усі мої фантазування. Ця жінка не своєю волею стояла біля парапету з рожевощоким херувимом, вона не збираюся тішитися його трепетом і боязню. Справжній хазяїн чекав своєї години і вірив, що все йде як треба. Не він перший посилав жінку привести обплутану квітами жертву. А далі — простіше простого: машина, дім — не той, так той, вино, порнографічні листівки, запізнілі сльози і пробудження в пеклі. І цього разу я нічогісінько не міг вдіяти, анічогісінько. Фотографія була мені тепер зовсім не помічницею, а ворогом, вона мстилася відверто, показуючи без прикрас, що тепер станеться. Я зробив знімок давно, минули не години, а дні, тижні, ми вже далеко одне від одного, сльози каяття, мабуть, уже пролиті, залишилася туга і подив, ми якось раптом помінялися місцями: вони жили, рухалися, вони вирішували, і рішення вело їх до їхнього майбуття, а я по той бік, в полоні іншого виміру, часу, кімнати на п’ятому поверсі, повного невідання про те, хто ці люди — блондинка, хлопчик і чоловік, в полоні того, що я — лише жалюгідна лінза моєї камери, щось застигле, не здатне до дії. І якою жорстокістю, якою жорстокою насмішкою над моїм безсиллям було все те, що відбувалося перед моїми очима: я бачив, як дивився хлопець на цього набіленого блазня, я знав, що хлопець потрапить у пастку, що його спокусять грішима або просто ошукають. Я знав, що мені тепер не крикнути — тікай! — не виручити таким, здавалося, дріб’язком, як випадкове фото, що відразу розірвало б тенета з аромату дорогих парфумів і павучої диявольської слини похоті. Все мало звершитися там, у ті хвилини, занурені в особливу тишу, зовсім не схожу на тишу фізичну. По-моєму, я крикнув, крикнув розпачливо, і збагнув тієї ж миті, що йду прямо до них, — крок, півкроку, ще крок; на передньому плані плавно похитувало гіллям дерево, пляма на поручнях вийшла за кадр, жінка обернулася, і її лице, тривожне, злякане, нависло наді мною; тоді я зсунувся ледь убік, вірніше, не я, а моя камера, наблизився до чоловіка, а він, розгублений і розлючений, дивився на мене чорними провалами замість очей, дивився так, ніби хотів пришпилити мене до повітря, і ось тут прямо переді мною пронісся поза фокусом великий птах, закривши собою всю фотографію. Я миттю відчув себе щасливим і прихилився до стіни — все-таки мій хлопчак утік, зник. Потім мені пощастило побачити його в самому фокусі: він мчав, ні, не мчав, а летів над островом, над мостом, його кучері маяли під вітром, він вертався у місто. Вдруге сталося так, що хлопець утік, вдруге я допоміг йому втекти; вернув йому його нетривкий рай. Подих у мене перехопило, і я зупинився просто перед ними. Який сенс іти далі: гра вже зіграна! Жорстоко обрізав усе повий кадр фотографії, на якому ледь виднілося плече жінки і пасмо її волосся, і прямо на мене дивився чоловік, і я бачив, як тремтить його чорний язик в роззявленій ямі рота; він повільно підняв руки, простяг їх до переднього плану, потрапивши на мить у самий фокус, і потім, немов суцільна брила, затулив все — і дерево, й острів, а я, сховавши обличчя в долонях, розплакався, як останній телепень.

Зараз, та й увесь цей невимірний час — йому нема ні початку, ні кінця — повзе велика біла хмара. Зараз я можу говорити лише про те, що є хмара чи дві хмари, а іноді довгими годинами небо зовсім чисте, та ще чистий квадрат паперу, пришпилений до моєї стіни. Перше, що я побачив, коли розплющив очі і витер пальцями сльози, було ясне небо, а потім уже хмара — вона заходила зліва і повільно, ніби красуючись, сунула направо. Буває, що все суціль забарвлено сірим, все стає однією величезного хмарою, і тоді розлітаються бризки дощу. Цей дощ падає навскісними рисочками, а мені він — ніби перекинутий плач. Потім квадрат стає чистим — мабуть, від сонця — і знову пропливають хмари: одна, дві, а то й три зразу. Й іноді голуби, часом один-два горобці.