Скитський скарб

Як створений був порох земний, а водам закреслено межі їхні, вказав Передвічний схованки первням, з яких мало постати золото. Знав-бо премудрий, що з золота виростає недоля людська. Узи таємні золото зі злом в’яжуть. Все-бо, чого, бажання несите собі прагне, золото в собі втіляє.

Як затверділи ж гори земні, а ріки потекли річищами своїми, накрив Передвічний одну з тих схованок таємних «Чорним ставком»[i], що є «колискою громів». Другу ж під блакитною гладиною Бористену вкрив. І сторожу поставив: на «Чорному ставку» — громи-блискавки, на Бористені — Ларту-діву, доньку Бористенову. Могутніша-бо за громи була краса Ларти-діви, скарбом, принаднішим за золото, вкрита. Хто побачить стражкиню — по іншому скарбові і не тужитиме.

Тільки ж що рід людський ще не намножився на юній землі, тож очам смертним ще не загрожувала ця краса непереборна.

І жила Ларта-діва безжурним існуванням стихійної істоти, що природу тваринну, образ людський і іскру божську в собі має.

З роси намиста Ларта низала, в імлу вранішню, як в шати, одягалась. Тихими заводями з лебедями наввипередки плавала, з мевами-красунями жартувала, рожевих пеліканів[ii], несить — бабу-птицю — полошила:

— Бара, ненажерливі! Всіх рибок мені виловити! Раді б і річку таткову до дна випити! Сказано: несить несита! — Та й кличе рибок, мов господиня куряток:

— Малі, малі, маленькі! Мої, мої дрібненькі!

І скоком прудким у Дніпро поринає, тільки круги широкі на поверхні лишивши.

Таж хвильку знов уже з мевами-подругами на хвилях гойдається. На рівному плесі навзнак пливе, до блакитного неба, до сонечка ясного усміхається.

А в небі — орел дніпровий ширяє.

Не страшний він ні мевам-красуням, ні лебедям-княжичам водним, ні пеліканам незугарним. Але ж має те птаство діток-потяток!

І плеще в долоні Ларта. Голосним вигуком — мов стрілою — у небо мене.

А орел, немов прикликаний тим вигуком, нижче спускається. В блакиті нерухомо завмер. І раптом з ясного неба світляною кулею-блискавкою на землю паде. Іскрами фіалковими сипнув. Метнув полум’ям сліпучим високо. І золотом-вогнем розлився.

Аж заплющилася Ларта й обличчя долонями затулила. Коли ж розплющилась, мужа величного перед собою уздріла.

З чола волосся — як мед темно-золотий — в кучерях на рамена спливає, з бородою кучерявою мішається. Очі сонцями сяють. У руках — мов жмут гадів вогненних — блискавки тримає. У ніг орел клекотом попереджає:

— Несмертельний цей, що громами володіє!

І вклонилася громовладному донька Бористенова:

— Перунові ясному слава!

В серці ж не страх, пошану безмірну відчула. А крізь неї, як вогонь крізь завісу, інше почуття спалахнуло: гаряче, буйне, радісне… Вік би на Громовладного дивилася! Нікуди від нього не відійшла б!..

Не уміє назвати почуття свого Ларта-діва. Не зазнала-бо досі кохання. Дрімало в серці її, у пуп’янок стулене. Як лотос рожевий[iii] у заводях рідних під водою дрімає, доки місячний промінь його на поверхню не вибавить, поцілунком на квітку не перетворить…

Хвилі Дніпрові шумом-піною закипіли, володаря Бористена пропускаючи. Владика Бористен тризуб-берло своє перед ясним Білбогом схиляє, русалки-руслянки весняним вінком берег заквітчали. «Лада-богиня, рястом прибрана, землю красою своєю осяяла. Лель-юнак коліна схилив, на жоломії солодко-співній приграває. Велес-бог козоногий з-поза Хорса, промінням уквітчаного, виглядає. Аж очі скошує — дивується… Мати Мелянто, Земля-кормителька, величну свою Уроду у поклоні хилить, Яр-бога, Ярилу за собою поклонитися гостеві кличе.

А гість ясний світлим обличчям всміхається, слово ласкаве мовить:

— Знайшла ласку в очах моїх Ларта-діва, красуня. Чув я про неї від Фойбоса-сина, що цю Країну Лебедів відвідує. І не перебільшив хвали звичаєм поетів Фойбос. Гідна стати дружиною Зевсовою Бористеніда!

Гучне весілля святом урочистим землями бористенськими луною прокотилось.

І розпочався рід людський на берегах бористенських. Від Таргітаоса, сина Ларти Бористеніди та Зевса Олімпійця, почався він. Троє синів — Ліпоксеїса, Арпоксеїса та Колоксеїса скитів-лукострільців — мав Таргітаос з дружиною Мавкою, красунею Зариною. Ліпоксеїс же, Арпоксеїс та Колоксеїс від матерів Мавок та Руслянок-русалок рід людський по землі тій розмножили. Тому до пісні, танку, мистецтва рід цей здібний: від русалок-матерів хист цей перейняли.

Що ж не доньки, а сини у прапредків бористенського люду народжувалися, завжди більше в краях тих юнаків, як дівчат. І чужинок-дружин приводять вони до оселі своєї. Понеже зістарілась мати-земля й перевівся на ній рід мавок та русалок — першостворених дітей землі.

* * *

Змінилось для Ларти, доньки Бористена, життя, як змінилась і сама стихійна істота, поземською дружиною, матір’ю ставши. Перецвіли весняними квітами ігри дівоцькі. Не боронить більш від пеліканів Ларта дрібних рибок… Годі з мевами-подружками сміх перлистий у хвилі Дніпрові сипати… Забуті й лебеді, княжичі водні. День по дню, рік по року табунами степових торпанів летять-тікають… Людським звичаєм, людиною ставши, зістарилась Ларта…

Виріс Таргітаос її. Сам уже синів недолітків мас. І пестить бабуня Ларта милих внучаток, молоде материнство своє і юність свою згадуючи…

Ще для сина Таргітаоса, щоб його навчати, перейняла Ларта від фойбоса срібнолукого, лукострільця преславного, як лук тугий напинати, стріли робити. Вміє й тарпанів степових об’їздити, кобилиць-тарпанок доїти, кіз, овець приручати. Сир з молока згуслого відтискувати вміє. Шкіри звірячі чинбарить. Руно овече пряде. А що матір’ю роду смертельного стала, вівтарі богам ставити почала, офіри на них і запальні, і в пахощах приносити, дітям-внукам щастя-долі прохаючи. Давно розлучилась з дружиною Зевсом. Не літь-бо мужеві, як жінці, з дітьми коло ватри хатньої перебувати.

Світом керує з Олімпу високого володар Зевс. Його-бо пора прийшла світом володіти. І турботи його — не жіночий, хатній клопіт. Тож і як би в оселі лишився?

Але не почуває себе покинутою Ларта. Вона — жінка! Тож і доля її відмінна від долі мужів…

Глибокою, ясною пошаною, як вода глибока прозорою, стало палке кохання. І пливуть Лартині дні, як хвилі Бористену, що ще не знає порогів: рівно та тихо, спокійно… Ніжність солодко, трохи сумно сповнює вщерть серце Бористеніди. Тож бо є щастя людське: теплий попіл перегорілого кохання.

І не жаліє минулого існування стихійної істоти Ларта: людиною-бо стала та, що природу тваринну, людську і божську мала… Нових друзів-приятелів нині Ларта-бабуня має: до амфор, до глеків, випалених з глини, всміхається. Вони-бо помагають щоденні турботи нести! Гладить поглядом кошики, руками власними виплетені. До жорен ласкаво рукою доторкається, радіє корінню надбаному, м’ясу в’яленому, рибі сушеній.

— Не знатиме родина голоду-спраги! – Не терпітиме й холоду! — по шкірах пухнатих, прикривках вовняних оглядається.

Тільки ж кортить Ларті щось ще більше родині дати… Але що?…

А з долини, від річки, спів солов’їний лунає, сміх та пісні русалок, що танки при місяці виводять.

І раптом віджила в Лартиній пам’яті давнина — коли й сама вона річною дівою була, скарб таємничий сторожила.

— Золото дам дітям роду свого! — раптом полум’ям з серця вибухло.— Що недоля людська в золоті вкрита? Так тож ще коли буде! Людства нема ще на землі… Є лише дітки-внучатка. Тож і від кого їм кривда має прийти?

І знайомими ходами підземними подалась Ларта-бабуня.

Як же давно уже забула цей шлях!.. Але знає його: не збочить пітьмою теплою, сріблом підземних струмочків гаптованою… От і кістяки тих звірят незугарних, великих, що в часи давновікі жили, коли Небо й Земля ледве ще з хаосу першоствореного вийшли. Аж у лоно земне, з якого постали, сховались, коли час їхній прийшов…

— Все-бо земне б землею! — притакує Ларта головою посивілою. І раптом знерухоміла: так-бо давно не бачила вкритого скарбу, що зачудувалась на загрозу палаючу світла сяйливого, що лоно земне осяяло.

— Це вогонь, що в серці земному палає! — думкою Лартиною лине.— І, як серце тепле тварині, дає дихання життя землі… Ой, як добре дати це дітям моїм!..

А золото сяє… червонавими вогниками миготить, немов кров’ю побризкане, по новій крові тужить.

І зненацька незнаний досі голос озвався в Лартиному серці:

— Все — своїм! Тільки своїм! Нікому нічого: ні крихти!

Гладить золото Ларта, відблисками його не натішиться.

Дрібний пісок золотий пересипає й сміється до нього…

— Швидше набрати! Щоб і там, на поверхні земській, при собі його мати, красою-сяйвом його тішитися…

Немов доброго тура впольованого на плечах тягла,— змучилась Ларта. А таки винесла скарбу частину. І до вовчої ями глибокої сховала. Добре накрила. Ще й стовбурами, імшеддю вкритими, привалила.

Скінчила працю, коли ранок ясні очі уже розплющив, світові новим днем усміхнувся. А перед Лартою Бористен-старець, як ніч темний, стоїть, руки ламає, головою сивою хитає.

— Доню бідна, дитино моя нерозумна, що ж ти наробила! Сама, ох, сама пеню-недолю дітям своїм з-під землі винесла, вовчою ямою на шляху їхньому кинула!.. Вічно скитський скарб жадобу неситу на край цей вбогий-багатий манитиме, кров’ю-сльозами його заливатиме… Доню ж ти, доню моя!..

Кинулась Ларта, щоб на батьківських грудях помочі-ради шукати. Таж забула: більш вона не річна діва-русалка, а поземська істота — жінка-мати.

І розбилась об водяну гладину праматір Ларта… на бризки розпалась, водяну гладину шумом вкривши…

З хвиль же скелі вийшли, над водою зіп’ялись, Дніпро стіною кам’яною — порогами — перегородивши, щоб до скарбів зловісних путь навіки замкнути, від ока та рук людських скрити.

І плаче Дніпро-Бористен, батько старий, плачем великим ридає, тризну по Ларті-доньці на перехрестях водних порогів правлячи, долю нащадків далеких сльозами скроплюючи, водою явленною від лиха-біди надуманого, нагаданого й негаданого, вітром навіяного, долею розвіяного, вражого й княжого наговором кріпким боронячи…

Та ж не поможеться вже: вийшов скарб заклятий на світло денне. В руки людські потрапив. І так засліпив, що за милість безсмертних його мають. Мовляв:

— З неба на щастя їхнє упав!..