Їдальня на долоні
Весна барилася.
Вже перейшло на другу половину березня, а дні стояли холодні, снігу в лісі — по коліна.
Чорний ліс, мокрий, похмурий, наче тушшю намальований на безбарвному низькому небі. Мляво і глухо обстукує дерево дятел. Бариться весна. Птаству зовсім голодно в лісі. Важкий мокрий сніг товстим шаром завалив годівниці, почеплені на дерева.
Пролетіла зграйка снігурів, статечно розсілася на сухому чагарнику. Сидять, випнувши червоні груди, тихенько пересвистуються, ніби радяться, куди податися далі.
Дзвінко тенькають невгамовні, непосидющі синички. Чорно-зелені, опецькуваті, з білими щічками, пташки зграйками літають між дерев, то повисаючи гронами на гілках, то моторно перебігаючи по стовбурах. Від їхніх цікавих чорних оченят ніщо не може приховатися.
Я люблю спостерігати синиць — завжди жвавих, веселих, сміливих.
Зупиняюсь під деревом, на якому — давно це помітив — найчастіше збирається їхня зграйка. Моїх співучих друзів не видно, але я знаю: вони десь неподалік і уважно стежать за мною. Так і є. Гойднулася гілка, посипався сніг — це з’явилася розвідниця. Пострибує, наче дуже заклопотана невідкладними справами, а сама не зводить з мене очей. Вичікує, придивляється, з чим я прийшов.
Розтуляю долоню із дрібним соняшниковим насінням. Розвідниця завмирає, а тоді дзвінко й голосно свистить: це сигнал, зараз злетиться все товариство.
Справді, загойдалися гілки, на дереві зчинився шарварок, мені за комір посипався сніг. Підстрибують, стріпують крильцями, голосно перемовляються: насіння ж так вабить!
Та от найсміливіша синиця зривається з гілки, відчайдушно пікірує на відкриту долоню і… промахується. А ще через мить над моєю рукою виникає пташиний конвеєр. Одна за одною синички легенько сідають на руку — хапають насіння і повертаються на дерево. Збуджено й задоволено пересвистуються, наче діляться враженнями. А тоді, затиснувши лапками насіння, вправно розлузують його гострими дзьобиками.
На долоні — нова порція гостинців. Тепер синички зовсім осміліли. Вже спокійно сідають на руку, не поспішаючи, вибирають найкращу насінину. Ось одна надто вередлива пташка, видно, ласунка, затрималась на долоні, а над нею вже утворилась у повітрі ціла черга — дрібно тріпочучи крильцями, синички зависають майже на одному місці, і легенький вітерець обвіває обличчя.
І тут я бачу, що одна з пташок — чи то наймолодша, чи найслабша — сидить на снігу біля черевика, невідривно дивиться знизу вгору, але на руку злетіти не наважується. Я обережно, щоб не наполохати пташку, присідаю і поволеньки простягую до неї руку. Синичка не тікає, а тільки насторожується. Вже насіння під самісіньким її дзьобиком, а вона все не наважується клюнути. «Ну, бери ж, дурненька!» —кажу стиха. Синичка витягує шийку — от-от дзьобне — та цієї миті відразу кілька пташок кинулося на поживу і з вереском зіткнулися. Справжня тобі повітряна аварія! Одна з пташок навіть упала на сніг. І тоді синичка, яку я хотів нагодувати, раптом розпустила крила, прибрала страшенно войовничого вигляду і кинулася на зайду — мовляв, це мене частують, а тобі тут робити нічого! Не міг я допустити бійки і широко сипонув насіння навколо. Наче живими квітами розцвів сніг, де за мить не лишилося жодної зернинки.
…Повернувшись до своєї кімнати, я поклав на підвіконня прозорий кульок з насінням, відчинив кватирку і зручно вмостився на дивані з книжкою в руках.
Було дуже тихо, я непомітно задрімав, та раптом якесь шарудіння збудило мене. Обережно розплющив очі — на підвіконні по-хазяйськи поралося кілька синиць. Вони перекинули кульок і неквапно ласували насінням. Я сів на дивані, синиці невдоволено покосились на мене, тоді злетіли на кватирку, тенькнули мені щось дуже осудливе і випурхнули з кімнати.
Але відтоді впродовж усього часу, що я жив у лісі, синички щодня прилітали до мене в гості, знаючи, що тут їх завжди чекають гостинці.
