Лнага

Мені з першого погляду стало ясно, що цей клятий гриб отруйний. Бо тільки отрута вбирається в такий кардинальський пурпур, старанно прикрашає його золотою прошвою, а тоді виставляє себе напоказ, будучи в цілковитій певності, що ніхто не ризикне до неї доторкнутися. Ми обидва одночасно помітили його на пагорку, з-під якого просочувалась зеленкувата вода, біля стовбура велетенського дерева, одного з тих чудовиськ рослинного світу, чиї могутні пагони простягаються далеко навсебіч, ніби слизькі й липучі змії, котрих не відрізниш ні від ліан, що їх обвивають, ні від справжніх зміїв.

— Чорт забирай! — вигукнув Джім.

До руїн, про які казав нам Нгала, було вже недалеко, але почало сутеніти, й мені геть не хотілося зустрітися з дикою звіротою, чиє гарчання ми весь час чули (хоча Джім і запевняв, що це мені вчувається). Тому я зробив вигляд, ніби поринув у свої думки, і мовчки йшов уперед. Одначе Джім гукнув мене, і мені довелося спинитись.

— Щось негаразд, Джіме?

— Авжеж! О, розтопчи його білий слон! Підійди лишень сюди, Верноне!

Я одразу ж насторожився (коли Джім згадує білого слона, краще бути обачним). Я озирнувся і з великим здивуванням побачив, що він, наче вкопаний, стоїть над цією пурпурно-золотою пасткою. Було вже темно, але навколо гриба гойдалось якесь бліде райдужне сяйво. Не знати чого — може, мене просто починала проймати вечірня вільгість,— я пересмикнув плечима, намагаючись позбутися неприємного тремтіння. Джім, здавалось, увесь був охоплений дивовижним збудженням.

— Даю відрубати праву руку, якщо це не лнага! Як гадаєш, Верноне?

— А я й не знав, що ти цікавишся грибами,— обережно, як і досі, мовив я.— В цих ділах я не знавець…

— Дурниці! Лнага саме твій профіль. А коли ти за всі три місяці своїх досліджень нічогісінько про неї не чув, то я починаю сумніватись щодо глибини й широти твоїх пізнань.

Я ледь був не закричав: «Он як, тобі мало, що ти нас затримуєш і ми замість того, щоб бути вже в руїнах Нгали, досі стовбичимо тут, у лісі, де нам загрожують дикі звірі! Ти ще й ображаєш мене!»

Але ж він згадав білого слона, і через те я тільки промимрив:

— Мені ніхто нічого не казав про лнагу…

Втім, з тим же успіхом я міг би й промовчати — він все одно не звернув ані найменшої уваги на мої слова.

— Гм… м,— мугикнув він.

— А що це таке?

Він співчутливо глянув на мене — так дивляться на маля, міркуючи, чи варто ставитися до нього серйозно і щось йому пояснювати. Однак вирішив, мабуть, що зробити це все ж необхідно; він розпочав довжелезну лекцію, мовби ми перебували на терасі у Фреда, а не в диких джунглях, на які опускалася ніч.

— Отож знай, Верноне, лнагу можна знайти лише раз у житті. А можна взагалі не знайти. Багато хто шукав її до останніх днів своїх, але навіть близько від неї не побував. Я приїхав сюди набагато раніше за тебе (всього на якийсь там місяць, подумав я, проте остерігся його урвати) і мав досить часу дізнатися про це. Хіба що божевільний пройде повз лнагу й не зверне на неї ніякісінької уваги…

— Чого ж? Візьми свою лнагу з собою, якщо вже вона тобі так потрібна, і не барімося!

Мені вже урвався терпець. Та й далеке зловісне гарчання ставало дедалі відчутнішим.

Джім стомлено похитав головою.

— Якщо ти нічого не знаєш про лнагу — краще обійдись без дурних балачок. Перше-ліпше негреня сказало б тобі, що лнагу ні в якому разі не можна носити. Вона тут-таки розсиплеться на порох. Іншими словами, від неї нічого не залишиться вже через кілька секунд після того, як її зріжеш.

Я подивився на нього так безневинно, як тільки міг.

— Вибач за таке наївне запитання, Джіме: що ж роблять з цією лнагою?

Він хвилину помовчав (це вивело мене з себе — вже геть стемніло!), а тоді задумливо сказав:

— Я гадаю, Верноне, другої такої можливості ми не матимемо.

Лагідність його інтонації не віщувала нічого доброго — я знав Джіма з дитинства.

— То що ж ти збираєшся робити? — скрикнув я.

— Лнагу треба з’їсти тут же, на місці,— глумливо посміхаючись, відповів він.

Побачивши, що він справді простяг руку до пурпурового наросту, я більше стриматись не міг, з усього розмаху вдарив його по пальцях і штовхнув. Мабуть, нервів моїх уже не вистачало. Джім не чекав од мене такого — можливо, тому, що був значно сильнішим за мене, і ми обидва про це чудово знали: він поточився і впав на мокру траву.

— Розтопчи тебе білий слон! — заревів він.— Ти що, з глузду з’їхав?

— Це ти втрачаєш глузд! — крикнув я, не думаючи ані про білого слона, ані про те, що посмів збити Джіма з ніг.— Як тобі могло спасти на думку напхати рота такою мерзотою, від якої на сто кроків смердить отрутою? Та чи ти не бачиш, що ніч ось-ось застукає нас тут, а до руїн іще йти та йти!

Власне, йому належало б зіскочити й кинутись на мене (він уже довів мене до того, що я ладен був з ним битись), але нічого такого йому й на думку не спало. І я ще дужче стривожився, коли почув, що він говорить так спокійно, мовби нічого й не сталося:

— Не будь дурнем, Вернене. Двічі в житті так не пощастить. Ніхто ще від лнаги не вмирав. Навпаки…— він замовк на якусь мить.— Навпаки, ми з тобою перші з-поміж усіх білих дізнаємось…

— Та ти мені хоч скажи, що це за цяця така? Поясни, заради чого ти хочеш отруїтися в глухих джунглях цим диявольським грибом! Аби знати, що потім отруяться дикі звірі, котрі тебе тут же зжеруть?

Джім мовчав, і з цієї мовчанки стало ясно, як він мене зневажає,— це гірше, ніж одвісити ляпаса. А коли знову заговорив, я зрозумів, що його рішення остаточне. Звісно ж, говорив він тим лагідним тоном, який не віщував нічого доброго.

— Тобі треба було зостатися вдома, Вернене, розгулювати своїми плантаціями, а не джунглями, мати справу з неграми, що звикли промовляти «так, масса», а не з Нгалою, і цікавитись — так собі, знічев’я — якимось лінчуванням, а не пошуками давньоафриканської культури.

— Всього кращого, Джіме,— тільки й відповів я і швидко пішов геть.

Я пречудово міг знайти шлях і без нього і зовсім не мав бажання залишати свою шкіру в джунглях тільки через те, що він несподівано втратив глузд.

Несподівано?

Не знаю.

Я знизав плечима і пішов лісом, присвічуючи собі кишеньковим ліхтариком. Я ж бо знав, що Джім завжди був несповна розуму, що його батько, невдаха Чарлі Браун, найбільший злидар з усіх білих жителів Джорджії, один із тих волоцюг, котрі живуть упереміш із неграми, здатні напиватися з ними й навіть одружуватися з негритянками й дюжинами плодити на світ нещасних дітей, які з перших днів свого життя ладні проклинати батьків. Щоправда, Чарлі одружився не з негритянкою, а з якоюсь Евдорою, котру підчепив невідомо де, однак вони обоє надривались на плантації поруч із неграми. І якби я випадково не зустрівся з Джімом…

Хоч як я старався, але в цій імлі, під густим листям, що тіснилось на змієвидних гілках, поміж стовбурами, обплетеними сіткою ліан, по тванюці, яку мені не хотілося б називати землею, іти швидко було неможливо. Усе довкола таємниче шелестіло й ворушилося, ніби я забрів у пастку, чиї стіни ладні були ось-ось розчахнутися, полишивши мене сам на сам з якимось із тих диких звірів, котрі, як я відчував, безшумно скрадалися за зеленими завісами листя, винюшкуючи мої сліди й зарання облизуючись. До того ж, у глибині душі я не дуже вірив, що йду правильно до священних руїн, про які розказував нам Нгала. Той, хто вирушає в джунглі — та ще й уночі,— маючи намір брести навздогад, не швидко наближається до мети. Я всім серцем проклинав Джіма й дослухався, сподіваючись, що він усе ж пішов услід за мною. Проте я знав, що ніяка сила не зрушить його з місця, якщо тільки він сам не передумає. Та ще гірше — і це я знав напевно: ніяка сила не здатна вибити йому з довбешки того, що він туди втокмачить.

 

…Мені було тоді, певне, років вісім. Стояло літо, і я геть засапався, поки прибіг у маленький акацієвий гайок, де ховався старий негр, котрий гнав самогон у ветхій халупі, побудованій колись давно ще моїм дідом Стюартом. Щоправда, ховався — це ми тільки так казали. Насправді ж Іаків зовсім ні від кого не ховався, самогон у нього купував сам шериф Хоуард. Звісно, не особисто, а через здорованя Джо — адже не міг шериф власною персоною з’являтися до Іакова по спиртне. Я хочу сказати, що Іаків цілком відкрито жив у цій халупі й, напевне ж, сплачував моєму батькові якусь оренду, грішми чи самогоном (гадаю, скоріше за все самогоном). Іакова я боявся, бо він завжди був п’яний, але мені подобалось підглядати за ним, доки він вовтузився під акаціями, котив барильце чи плівся по воду до маленького струмочка, котрий ледве сочився поза його халабудою. Я й нині ще пам’ятаю, з яким захопленням, затамувавши подих, я вдивлявся в нього, бо він — як би це сказати? — був людиною особливою. Одного разу я чув, як моя мати осудливо говорила про нього з негром-проповідником і звинувачувала його в тому, що він «робить ще нещаснішими людей, котрі й так уже нещасні», і в моїй дитячій уяві старий поставав якимось демоном, що на довершення святотатства мав ім’я біблейського патріарха. Проте цей демон притягав мене значно дужче, аніж святі, про яких нам розповідав священик, і, коли я дивився, як він, заточуючись, блукає під зеленими кронами акацій, мені* здавалось, ніби я присутній при якомусь таємничому ритуалі, схожому на чорну мессу.

Його звичне заняття було схоже на релігійний ритуал, бо він весь час наспівував уривки духовних гімнів і з його товстих бузкового кольору уст на кожному кроці злітали імена біблейських святих. Згадуючи про це нині, коли я вже дорослий, я кажу собі, що старий був надто простим і вірував надто нехитро, а отже не вбачав жодного протиріччя між біблейськими заповідями й потайним винокурінням. І все ж тоді мені здавалося, що він, справляючи свою службу, глумиться над усім священним для людини. Це, вочевидь, і було поясненням того жаху, який я відчував, коли стежив за ним.

Я щойно перебіг через струмок по перекинутому через нього невеличкому дощатому місточку й заховався за деревами, щоб непомітно підкрастися якомога ближче до халупи, аж раптом над моєю головою пролунав голос, котрий линув, здавалося, просто з неба:

— Агов, білий, що тобі тут потрібно?

Першої миті мені здалось, що це якийсь ангел вимагає пояснення за нечестиву цікавість до старого. Мене кинуло в піт, коліна затремтіли. Та, підвівши зляканий погляд, я вгледів на дереві хлопчика приблизно мого віку й очманіло пробурмотів:

— Чому ти виліз на акацію? Там же шпичаки…

— Це не акація, а шовковиця, телепню! Позбувшись страху, я так зрадів, що навіть забув про образу.

— Чому ти називаєш мене білим? Адже ти сам білий.

Як він стрибнув з дерева, я навіть не помітив. Мов кішка. Він був босий, з розпатланим чубом, одягнений у порвані штани й сорочку. Та більш за все мене вразив шматочок червоної матерії, пришитий там, де малося бути серцю.

— Так, я білий, але — слон! — заявив він так, ніби це було само собою ясно.— Що тобі тут потрібно?

Мені й невтямки було, що я міг би запитати те саме в нього, а оскільки відповіді придумати я не зміг, то вирішив змінити тему.

— Чому в тебе червона ганчірка на грудях?

— Я поранений,— відповів він так лагідно, що це ввело мене в оману. А після цього одразу ж кинувся на мене.

Ми покотились по траві. Спочатку я подумав був, що він просто хоче поборюкатись, як це властиво хлопцям нашого віку, однак мій несподіваний супротивник швидко довів мою величезну помилку. Він добряче відлупцював мене. Я почав горлати так голосно, що мої крики почув старий демон з довгим сивим волоссям і вийшов із своєї халабуди. Те, що мене врятував саме Іаків, було несподіванкою — від здивування я навіть забув потім поскаржитись батькові. Старий, як завжди, був п’яний — ішов похитуючись, а язик заплітався. Але все ж тримався на ногах досить міцно — він схопив нас своїми могутніми ручищами, мовби кошенят, і посадив по правий і лівий бік од себе, добродушно примовляючи:

— Ягнята божі, маленькі ягнята… бее… бее»..

Ми з Джімом розреготались, старий теж зареготав. Одначе відтоді я добре запам’ятав, що коли Джім згадує білого слона, з ним треба бути насторожі.

 

Раптом мені здалося, ніби я збився зі шляху. Зупинився, посвітив навсебіч ліхтариком. Довкола не було нічого видно, хіба що стовбури дерев, і в їхній зеленій незрушності ввижалася глумлива посмішка. Мені вже подумалось, чи не краще вернутися назад і знайти Джіма. Може, за цей час він уже трохи спам’ятався. Насправді ж це була спроба обдурити себе (десь у глибині душі не було сумніву, що повертатися до Джіма — даремна річ), одначе я розгубився, наче сліпе цуценя. Про всяк випадок — щоправда, без особливої на те надії — голосно прокричав кілька разів ім’я Нгали. Навіть сьогодні я вважаю за краще не знати, який звір відповів мені. Його гарчання пролунало так близько, що я, вже ніскільки не роздумуючи, майнув уперед, наче ядро з гарматного жерла, перескочив через дерево, яке лежало впоперек стежини, проломився крізь плетиво мокрих ліан і, заточуючись, ледве переводячи віддих, спинився посеред замуленого болітця. Вода тут не сягала краю моїх халяв. Проте я не насмілився рушити далі, бо не мав певності, що дістануся твердого ґрунту — попереду, скільки сягав промінь ліхтарика, виднілося те саме зелене болото, в якому я стояв.

Раптом довкола залягла тиша, ніби джунглі затамували подих.

За мить почувся якийсь шум. Я присвітив ліхтариком у той бік, і в плямі світла виник Джім.

— Не будь дурнем, Верноне,— сказав він.

— Я, здається, заблукав.

Він стояв потойбіч зваленого дерева.

— Руїни там.

І він показав рукою праворуч.

Я забрьохав по воді. Дивно, наскільки мене заспокоїла сама його присутність — я навіть про руїни спитав так байдуже, мовби мова йшла про щось далеке й абстрактне.

— Звідки ти знаєш?

Він не відповів і лиш простяг мені руку, аби допомогти переступити через дерево, що лежало в болоті. Я схопився за руку, і раптом вона із страшною силою потягла мене вперед. За мить Джім притис мене до грудей так, що я не міг навіть поворухнутись, і почав напихати мені в рота якусь гидоту — вона була липка, тягуча, пекуча, а все ж пахла квітами.

— Я не егоїст,— сказав він.— Залишив шматочок і для тебе.

Він притис долоню до мого рота. Цей клятий шматочок диявольського гриба обпік мені язик і піднебіння. Як я не намагався, мені не вдавалось його виплюнути. Коли я спробував виштовхнути його язиком, Джім з силою вдарив мене по потилиці.

Я підстрибнув і мимохіть проковтнув ту гидоту.

Джім випустив мене й відступив крок.

— Не будь дурнем, Верноне,— повторив він.— Без лнаги ми в джунглях загинули б. Жоден хижак не займе людину, яка з’їла лнагу.

— Охоче вірю! Ці хижаки розумніші за деяких випускників Гарварда…

Я мав померти від отрути й чудово розумів, що зарадити цьому чимось уже неможливо. У моїх словах вчувалась безнадійна покірність долі, все тіло дрижало.

— Погаси ліхтарика, випускник Гарварда.

— Що ще?

— А ще не будь таким розумним.

Мені тепер усе було байдуже. Я погасив ліхтарика.

— Ну як?

Я знизав плечима.

— Отрута починає діяти. Я відчуваю, як поколюють губи.

— Твої думки ніколи не позначались глибиною. Навпаки, вони були нав’язливими,— вигукнув Джім.— Хіба тобі дороге життя?

Поколювання швидко дужчало. Воно спустилося на підборіддя, охопило щоки, очі, повіки, чоло, шию.

Джім чекав.

І хоча за мить до цього морок був цілковитим, наче в замкненій шафі, я виявив, що поступово починаю бачити. Ні, річ не в тім, що мої очі звикли до темряви. Вона, як і досі, була непроглядною. Однак тепер я чітко вирізняв усе, на що дивився. Я бачив дерева, Джіма.

— Ну як, прозріваєш? — спитав він.

І тут я пригадав, що він знайшов мене без ліхтарика: у нас на двох був лише один ліхтарик. Але тепер я міг уже не дорікати собі тим, що залишив Джіма в темряві.

— Так, правда, я бачу.

— От і чудово. Тоді — вперед!

Я справді бачив дедалі краще. Джім упевнено простував туди, куди показував мені раніше, і я рушив услід за ним.

— А музику ти теж чуєш? — спитав я його.

Вже кілька секунд я вловлював безперервний тихий звук, схожий на зітхання органа, низький і глибокий, а тепер за ним чулися якісь інші звуки — м’які переливчасті акорди, мовби невидимі пальці торкали струни арфи.

— Спинись на хвильку,— сказав Джім.

Ми обидва спинились.

Арфи вмовкли, звучав тільки орган.

— Це зелений колір джунглів.

Його слова не видались мені дивними — я одразу зрозумів, що зелений колір обернувся на звук. Дивною тільки була спокійна байдужість, з якою я згадав, що отруєний. Втім, про це я більше не думав: якщо ж думка про те, що я проковтнув шматок пурпурного гриба, інколи й приходила мені на пам’ять, то лише як просте усвідомлення факту — так байдуже ми, помітивши грудку землі, піднімаємо ногу вище, аби не спіткнутися. Звісно, я знав, що гриб був… Але це вже не мало ніякого значення.

— Ходімо,— скомандував Джім.

І знову акорди арфи. Мені вже не потрібно було пояснювати, що я чую колір своїх чобіт. їх я, безумовно, бачив, коли дивився під ноги.

— Ну?

— Так, це мої чоботи.

— Ти прогресуєш, Верноне. А руїни?

— Що — руїни?

Він замовк і йшов далі поперед мене. Підвівши очі й глянувши поверх його голови крізь листя, звідки виривався могутній і глибокий акорд органа, я раптом побачив десь далеко попереду велетенський майдан, оточений стіною, котру дощі й вітри, а може, й люди перетворили в неправильний зубчастий хребет, що розповзся навсебіч. І тієї ж миті я почув звучання рудих руїн.

— Джіме! — закричав я.

— Ми скоро прийдемо.

І справді, йти залишалось небагато. Дерева стали нижчими, ліани розступилися, і ми нарешті вийшли на тверде, на справжню землю, котра приємно пружинила під ногами.

Джім протяжно закричав:

— Е-егей, Нгало!

І в цю мить я помітив місяць — досі його ховала зелена покрівля лісу. Це був повний місяць, круглий і червоний, який можна побачити тільки в Африці, місяць, мовби виліплений з червонястої африканської землі — з землі, сказати б, просякнутої сонцем, яка випромінювала свій жар, накопичений за день. Червоне світло заливало глиняні стіни, що здіймалися над руїнами на паморочливу висоту, і музичний відповідник червоного кольору пролунав тепер у моїх вухах, ніби пронизливий зойк саксофона. Глибокі органні акорди джунглів змовкли.

Я дивився на руїни з-під величної арки входу і слухав, як на тлі трагічної мелодії саксофона відлуння Джімового голосу кажаном перепурхувало од стіни до стіни.

— Нгало… ало… ало…

Враз я перестав чути саксофон. Проте мені виділись вибухи кольору, феєричні плями, що спалахували в небі, на глиняних стінах — скрізь, куди я тільки переводив погляд. Вони вибухали мовби феєрверки й розпадалися на клубки, на потоки кольорів, котрі перепліталися між собою, як в улюбленій грі в дитинстві, коли ми розмальовували сторінки альбомів строкатими фарбами, складали аркуші, а після, розкривши, милувались тією строкатістю узорів, що лишалась на вологому папері.

— Джіме! — гукнув я.— Джіме!

Вибухи кольору зробились нестерпними, їхнє іскристе сяйво стало таким яскравим, що я, засліплений, замружився.

— Чого ти кричиш? — спитав Джім, і переді мною райдужними переливами простерлися шовкові ріки.

— Я бачу звуки! — промимрив я, стежачи, як відтінки поволі змінювали один одного.

То були дивні органічні переливи — зелений, блакитний з перламутровим відсвітом, і серед них повільно розкривала свій пломінь троянда на три пелюстки. Від цього вибуху краси мені перехопило подих. Кольорові полотнища маяли мовби крила, зливалися в суцільну, вкриту дрібними брижами поверхню, і якась внутрішня сила вигинала їх, розтоплювала, ніби вони були з воску, змушувала ковзати й погойдуватись довгими, розміреними, неповторно витонченими хвилями. В сліпучому світлі виникали і знов щезали гойдливі нестійкі звивини. Вони здіймались тонким серпанком, гамою кольорів, бенкетом форм і відтінків, породжуючи безкінечні калейдоскопічні узори, позбавлені будь-якого сенсу, однак чарівливі. Я почувався так, наче опинився в якомусь незбагненому раю, де панує бездоганна легкість. Усе, що могло б здатися грубим, начебто витончувалось, як після феєричного стану невагомості й плинності. Позбавлений ваги власного тіла, я розчинився в нереальному просторі.

— Нгала тут! Нгала ждати вас!

Спочатку гойдливі кола, потім плавкий хоровод об’ємів і кольорів.

— Я радий тебе бачити, Нгало!

Голос Джіма породив могутні артезіанські фонтани. Болісно напружуючи тіло всією силою волі, я змусив себе спрямувати погляд на статую з чорного дерева, висріблену місяцем, що постала перед нами. Обличчя Нгали було сірувате; такими завжди стають лиця чорношкірих, коли вони бліднуть. Він розкрив рота, але губи йому так тремтіли, що він не зміг вимовити жодного слова, а очі вирячились так, що білки, здавалось, закрили щоки й піднялися до брів.

— Лнага,— видихнув він нарешті, ступивши крок назад.— Лнага…

 

Я здивовано обернувся до Джіма. Вперше відтоді, як ми вийшли до стіни, що оточувала мертвий світ руїн, відтоді, як місяць облив нас своїм кривавим світлом, я глянув на Джімове обличчя. Потрясіння було таким сильним, що мені перехопило подих. Сірі Джімові очі палали тим самим фіолетовим вогнем, що й знайдений нами гриб. Навіть білки стали фіолетовими. Золоті іскри, мов крихітні істоти, танцювали в їхніх фіолетових глибинах, наділені дивним самостійним життям. Певне, у виразі мого обличчя було стільки недорікуватої розгубленості, що Джім швидко шепнув мені:

— Не будь дурнем, Верноне! Очі тих, хто з’їв лнагу, теж перетворюються на лнагу. Бо як би тоді Нгала про все здогадався?

Кольорові полотнища усе ще погойдувались, з їхніх пластичних поєднань виникали все нові й нові композиції, котрі, мабуть, змусили б збліднути від заздрощів будь-якого художника-абстракціоніста.

— А мої? — спитав я, сам не впізнаючи свого голосу.

— Можеш уявити, що й твої очі теж.

Нгала дивився на нас із забобонною шанобою.

— Людина лнага могутня… Людина лнага — не людина…— бурмотів він.

Я помітив, що поволі звуки перестали породжувати колишню чарівність фарб. Тепер кольори здавались блідішими, прозорішими, і я подумав, чи не починає слабшати дія отрути, але тут же згадав, що звуки, перетворювані в кольори, всього лиш змінилися кольорами, перетворюваними в звуки.

— Які ще сюрпризи підготувала нам лнага? — спитав я з простакуватою розв’язністю.

— Облиш свою легковажність, Верноне. Джім проковтнув цю отруту раніше від мене, отож цілком природно, що кожну зміну її дії він відчував теж раніше. Я почав пильніше дослухатись до своїх відчуттів.

— Люди лнага… — бурмотів Нгала. — І місяць… повний місяць…

Та його слова вже не породжували барвистих узорів. Одні лише глиняні стіни, залиті місячним світлом, здіймалися переді мною, і тільки тепер, коли фантастичні танці перестали відволікати мою увагу, я відчув їхню дивну, незвичну красу. Переді мною була фортеця — щось на зразок міста, обнесеного стінами. Ми пройшли через вхід, схожий на древню тріумфальну арку, і простували зараз між високими глиняними будинками, що витріщились на нас зяючими вікнами. їхні дахи попровалювались, і в тих місцях, де вони спиралися колись на стіни, глина була вищерблена і мовби з’їдена невидимою проказою часу. Дощі полишили свої сліди на червонястій масі, вкривши її поверхню рівчачками і зруйнувавши дерев’яні й теракотові прикраси. І все ж одна жовта маска, вправлена в фасад, ще трималася, хоч руки, які створили її, вже давно перетворилися на порох і тлін. Вся будівля нагадувала усічені конуси, вони були схожі на зборище вавілонських веж, перенесених сюди з біблейських рівнин, а ми — на трьох прочан, які заблукали серед місячних просторів.

— Ми повинні спробувати, Нгало,— мовив Джім.

Чорношкірий дещо спам’ятався. Це був міцний хлопець — такого мій дід Стюарт купив би з заплющеними очима. Тобто я хочу сказати, що він зміг би поцінувати чудові м’язи й могутні плечі Нгали. Звісно ж, тепер усе змінилось, та й ми були не в себе вдома, в Джорджії, а в таємничих глибинах Африки, у країні Нгали, котрий мріяв вивчати її історію. Власне, саме тому він і прийшов до нашого табору й запропонував нам свою допомогу. Особисто я був майже цілком упевнений в тому, що він належить до однієї з таємних негритянських організацій: ними аж кишіло в цих місцях і всі вони боролися за незалежність. Я добре знав чорних, я жив між них, і я володів інтуїцією — можливо, спадковою, — котра допомагала мені відгадувати, що коїться в їхніх серцях. Спокійну гідність Нгали можна було пояснити хіба що релігійною фанатичністю або зовсім найновішими знаннями про те, чого варта влада людини. Я особисто схилявся до другого здогаду. Тільки наше несподіване перетворення в людей лнага змогло збентежити його, пробудити в його душі атавістичний жах — або, може бути, лише глибоку шанобу.

— Про що ви говорите? — спитав я.

Але Джім навіть не глянув на мене.

— Ти віриш мені, Нгало?

— Я вірити,— одказав негр і на доказ сказаного додав: — Я привести білі люди сюди.

Спочатку мені було невтямки, за якими ознаками Нгала вказав нам місцезнаходження цього покинутого міста, якого не знає жоден білий. Та Джім мимоволі пояснив мені це.

— Ти хочеш знати, Нгало, чи не так? — мовив тоді він.— Ти хочеш знати Про своїх предків? Хто не знає свого коріння, той не вартий листя, яке відносить вітром.

Він говорив незвичайно збуджено, ані на йоту не переймаючись тим, чи зможе Нгала зрозуміти його. І не Нгала, а я почав розуміти, чому Джім завжди так наполягав на вивченні древніх африканських цивілізацій, змусив мене поділити його захоплення й затягнув в Африку всупереч здивуванню й навіть презирству, з якими моя сім’я сприйняла цей вчинок. Мені навіть довелося заручитися підтримкою свого дядечка Генрі, сенатора, а вже той одразу прикинув, які політичні вигоди може мати республіканська партія, жонглюючи перед чорними виборцями іменем Вернона Л. Уоррена, «відомого фахівця з питань африканської культури, сина благородного Півдня».

І ось нині, перебуваючи наодинці з пойнятим ваганням Нгалою і настійливим Джімом, я вперше запитав себе, чому я, власне, пішов за цим колишнім хлопчаком у порваній сорочці, чому я вимагав од батька, щоб той допоміг йому здобути освіту, і чому я тепер стою отут, біля велетенських глиняних будівель, під місяцем, таким самим червоним, як і ці стіни, на землі цього материка, на другому краї землі, вдалині від усього, що люблю й ціную. Яким безглуздим чаклунством примусив мене Джім терпіти всі його забаганки? Бо ж насправді все мало б бути навпаки, адже тільки завдяки мені він зумів вирватися з того жалюгідного становища, в якому ниділа його рідня! Очевидно, незвичайна ясність моїх тодішніх думок теж була викликана дією отрути.

Я сердито поглянув на Джіма, побачив його очі, котрі пожирала фіолетова отрута, і зрозумів усю нищівну силу допитливості й огиди. У моїй голові блискавкою зринула згадка про старого Іакова. Джім підкорив собі мою душу тією самою сумішшю чарів і страху; він збуджував у мені ту саму хворобливу допитливість, яка в дитинстві змушувала мене годинами чаїтися біля халупи, схованої за акаціями. Відбулося тільки зміщення — я переніс на нього мій давній комплекс. Ту допитливість і огиду, котрі збуджував у мені чорношкірий п’яничка, я переніс на дивакуватого білого злидаря, який завжди воловодився з неграми й схибнувся на ідеї братства з ними. І благородна кров уродженця Півдня спізніло закипіла в моїх жилах, коли я усвідомив цей злочинний гіпноз, змішаний з давньою ненавистю. У драмі, котру з давніх-давен розігрують білі й чорні, я опинився в ролі негідного білого, не здатного позбутися своїх комплексів. Та ж будь-який мій одноплемінник скинув би їх під сухою гіллякою з повішеним на ній негром!

— Ну, швидше! — вигукнув Джім, і я здогадався, що, захоплений своїм відкриттям, я пропустив частину його розмови з Нгалою.

Ота породжена отрутою гриба ясність думки, яку я відчував у собі, певне, підсилила й звичайні властивості Джіма, подвоїла його здатність переконувати. Я зрозумів, що йому вдалося умовити Нгалу, бо вони обидва рушили в глиб руїн.

— Ходімо, Верноне!

Джім недбало кинув ці слова через плече, мовби вони призначалися для собаки. Мене охопило палке бажання дати йому ляпаса, принизити його перед цим чорнопиким… І все ж я пішов услід за ними, ніби нічого й не сталося. Мене терзали суперечливі прагнення (мабуть, це теж було пов’язане з дією клятого гриба), і моя впевненість у собі поволі й непомітно зникла.

Я розгублено брів поміж червоних стін. Місто було побудоване без будь-якого плану, тому вузькі вулички й проходи між будівлями виявилися суцільним лабіринтом, ми обережно долали покручений шлях, захаращений груддям глини від пообвалюваних стін. На одному з перехресть ми натрапили на диск із слонової кості; на ньому були зображені два слони, що зіткнулися лобами. Все довкола дихало спокоєм, і місяць то освітлював нас, то зникав за рудими будинками. Місто було таке мертве, що я не здивувався навіть тоді, коли ми зустрілися з левами.

Левиця спала, лежачи на боці, двоє левенят поснули, припавши їй до сосків. То, мабуть, лише їхній запах — запах диких звірів — пробудив у мені благеньку згадку про давній жах. Одначе я дивився на них так само спокійно, як і на довколишні стіни. Але Нгала за якусь мить прослизнув між мною і Джімом, схопив обох нас за руки. Я відчув, як увесь він напружився, важко долаючи переляк, що бився в чорній в’язниці його тіла; здавалось, у нього відняло мову. Джім відсторонив його руку й пішов прямо до звіра. Левиця схопилася на ноги, вирвавши соски із писків левенят, з них ще трохи текло молоко, до якого смішно тяглися маленькі рожеві язички. Проте нам було не до сміху. Шерсть на загривку левиці настовбурчилась, сама вона готова була стрибнути будь-якої миті. Але Джім наближався до неї неймовірно спокійно, вона присіла, підібгавши хвоста, вищирила зуби й гарчала, її руда шерсть хвилями ходила на спині й на боках. Джім спокійно простяг руку й погладив левицю по морді; вона одразу ж заспокоїлася, заплющила очі й почала ніжно муркотіти.

Щоб по-справжньому зрозуміти те, що сталося в цьому мертвому древньому місті, треба хоч раз побачити лева не в клітці, треба знати, як скаженіє левиця, захоплена під час годівлі дитинчат. Я ошелешено слухав муркотіння, голосне, ніби чоловіче хропіння, і не міг очей відвести від картини, що постала переді мною у блідому місячному світлі. Ще й досі бачу я Джіма, схиленого над розімлілою левицею, а левенята собі ссуть, штовхаючи її в живіт лапами завбільшки з мій кулак.

Нгала стис мою руку й кивнув головою. Ми навшпиньках прошмигнули повз левине лігво, не зводячи погляду з Джіма, і він теж весь час дивився на нас. На губах у нього завмерла незрозуміла усмішка, і я помітив, що райдужні відблиски, котрі я бачив навколо гриба під деревом, тепер сяють над його ледве видимими в темряві плечима. Не знаю, яким чином він позбувся прирученого хижака, однак він майже тієї ж миті приєднався до нас. Нгала озирнувся й повів нас далі. Ми не промовили жодного слова.

Я розмірковував, чи не надав мені гриб, хоч проковтнув я його зовсім мало, тих же чудодійних властивостей, що й Джімові.

Ми йшли глинистими вуличками, прямуючи до якогось місця, добре відомого Нгалі. Це його предки звели місто з червоної глини, згадки про місто збереглися в древніх легендах — зовсім нещодавно ми порівнювали ці легенди з реальними результатами розкопок. Проте я не міг би сказати напевне, що Джім не має ще якоїсь, одному йому відомої мети. Я вже згадував, що був майже впевнений у належності Нгали до політичної підпільної діяльності, відчутної в цих краях, і довіра, з якою ставився до нього Джім, викликала в мене підозру. Я питав себе, про що, власне, просив він Нгалу, чому йому довелося так наполягати і чому Нгала згодився так неохоче.

— Куди ми йдемо? — спитав я.

— Прийшли,— відповів Нгала.

Вузенька вуличка розширилась і перетворилася на невеликий майдан, вкритий густим чагарником. На майдані здіймалася велика будівля овальної форми. Під стелею, що якимось дивом збереглася, над дверима виднівся складний візерунок із сліпучих зиґзаґів. Коли я придивився до них уважніше, мені здалося, що вони ворушаться.

— Чекати…— прошепотів Нгала.

Я зупинився поруч із завмерлим Джімом і дивився, як чорношкірий увійшов у будівлю й за мить повернувся з червоним тамтамом у руках. З першого ж погляду я впізнав візерунок, який прикрашав інструмент. Цей тамтам був музейною коштовністю — вік його перевищував чотириста років. З неба на нас дивилося криваве око місяця — велетенська небесна копія древнього інструмента.

— Люди лнага, — сказав чорношкірий з несподіваною урочистістю.— Дивитися прямо в очі Нгала.

І він ударив по тамтаму долонею, пробудивши в ньому голос, котрий дрімав століттями. Його голова була високо піднята, і раптом я помітив, що весь віддзеркалююсь у його широко розплющених очах. Секунду я вагався, мовби якийсь внутрішній голос попереджував мене, що я не повинен сліпо підкорюватись. Але цікавість перемогла, і я пильно глянув на своє власне крихітне відображення, яке плавало в темному зблискові Нгалиної зіниці. Гадаю, Джім зробив те саме.

Нгала ритмічно бив руками по тамтаму. Проте ритм цей постійно змінювався. Спочатку він був повільним і монотонним, наче долоні над силу вивільняли звуки, сховані в старовинній лункій скриньці, однак потім він непомітно почав прискорюватись і позбувся монотонності. Кожен звук, що виривався з дерев’яного тамтама, стрясав мене — я навіть гадки не мав, що з цього примітивного інструмента можна видобувати таке багатство відтінків. Я безліч разів слухав кращих ударників найзнаменитіших джазів світу, і все ж від ритмічних ударів Нгали мені перехоплювало подих, ніби кожен звук був щаблем, на який я мимохіть піднімався (чи опускався — цього ніяк не можна було збагнути), відчуваючи, що останнє відлуння звуків відбивається від дверей — найтаємничіших дверей, які я будь-коли зустрічав у своєму житті. Але новий удар знову вів мене до нового щабля, а далекі двері, здавалось, відсувалися далі й далі. Ніколи ще мені не доводилось піддаватися такій дивовижній перевірці, що захоплювала все моє єство. І в тому самому ритмі моє відображення в зіниці Нгали то затуманювалося, то знову набувало чітких обрисів, мовби я розгойдувався в якомусь просторі, мовби все єство моє було зведене нанівець, або ж якась незнана сила на невловиму мить відносила мене з цього зарослого чагарником майдану, а я знову й знову повертався сюди — повертався зусиллям волі, однак нові рокоти тамтама поступово робили мою силу волі все слабшою і слабшою. Легко й непомітно я втрачав зв’язок з усім, що мене оточувало. Я відчував, що підхоплений вихором, у якому розчиняються й щезають моє ім’я, моя особистість. Місяць, що плив над нами, вже скочувався на захід, і тіні згущувалися, надаючи глиняним руїнам вигляду майже нестерпного тягара. Я гадаю, Нгала не випадково став так, аби місяць освітлював його обличчя збоку. Хоч мої очі не відривались од його зіниці, я майже фізично відчував, як опускаюсь (тепер я вже не мав сумніву, що безупинно опускаюся вниз) і дедалі більше занурююсь у незнану досі темряву, не схожу на звичайну темноту. Рокіт барабана став трагічним: у ньому звучали голосіння й сухі тріскучі вибухи, схожі на рушничні постріли. Це й справді були рушничні постріли!

Нгалина зіниця розширилася ще дужче, у густій темряві вона наче перетворилась на дивовижний екран, на ньому заворушились нечіткі тіні. І раптом моє відображення, що плавало там мовби в тумані, стало виразним. Все моє обличчя було в сажі, сорочка звисала клоччям, я тримав у руці задимлений пістолет і щось кричав невидимим людям. Тріскотнеча рушниць не змовкала, і я здивувався, що не чую власного голосу. Я бачив відсвіти величезної пожежі, у заграві якої кишіли чорні люди. Потім з ревом і пострілами увірвались ті, кому я вигукував накази. Я бачив їхні роззявлені роти, але нічого не чув, хоч розрізняв кожну дрібницю, кожну деталь: налиті кров’ю обличчя, рухи, навіть цівки диму. Раптом переді мною, затуливши цю картину, виник чорний велетень, який стрясав списом. Я розрядив свій пістолет у його широкі груди, на яких погойдувалося намисто з лев’ячих іклів. Наче в уповільненому кіно, я бачив, як воїнове обличчя викривила передсмертна мука, його рот похлинувся останнім криком. Однак у мене не було часу дивитися, як він падає, бо я кинувся вперед. Мої люди оточили місто (я знав, що вони його оточили) і тепер стискали кільце.

Я впізнав ту овальну будівлю, перед якою стояв, і принизливий страх підхопив мене, мов океанська хвиля. Цей страх прогнав заціпеніння і змусив мене урвати чаклунство жорстокого фільму, що так неждано розгорнувся на моїх очах, змусив кинутись на безтямну боротьбу з насланням привидів-образів. Ні, я не став жертвою жахливого сну. Просто я знову був на тому самому місці, куди якимось чином уже приходив у іншу епоху. Бо я збагнув, що людина, яка перед моїми очима знищувала місто, куди привів нас Нгала,— не хто інший, як капітан фрегату (й торговець рабами) Ной Уоррен, батько мого діда Стюарта. І довкола мене відбувалось те, що вже колись відбувалося насправді. Я відчував запах диму; здавалось, варто мені лишень простягти руку, і я відчую під пальцями чорну шкіру юної дівчини, котру Сем кинув мені до ніг. Я знав, що це наймолодший* матрос у моїй команді: перед нашим відплиттям його мати накреслила пальцем невидимий хрест у нього на лобі й слізно просила мене доглянути, аби з ним нічого не сталося. Я намагався вирватися із страшного видіння, стати самим собою, адже я не мав до всього цього ніякого стосунку; і все ж, як і досі, я бачив, що сміюся й плескаю Сема по плечу. Мені хотілося крикнути (Ноєві? Нгалі?): «Доволі! Годі!», але сам не чув власного голосу, як не чув і голосу людини, котра щось промовляла до Сема і від чого він сміявся. Тим часом майдан заповнювався новими й новими неграми. Хтось тягнув чудові слонові бивні. Сем кудись зник і повернувся з двома зливками золота. Мої люди зривали золоті браслети з зап’ясть і щиколоток чорношкірих,— прикраси їм тепер ні до чого, тепер їх чекали ланцюги й довгий шлях до фрегата.

Я більше не міг, не мав сил дивитись на все! Я відчайдушно намагався відвести погляд від зіниці Нгали, і відчув, як різкий біль наскрізь пронизав мені мозок. Страшні образи загойдалися, на мить здалося, ніби я стою на твердій щільній землі. Потім я почув притлумлений гул, схожий на відлуння далекого землетрусу. Але це був тупіт довгої колони бранців, котрих мої люди гнали, наче худобу. Я знав, що босі ноги не можуть спричинити такого гулу. І знов почав запекло боротися, щоб повернутись у своє справжнє «я», незважаючи на жахке чекання болю, що пронизав мене за мить, незважаючи на моторошне відчуття, ніби кров з моїх жил витікає до останньої краплі. Напруга досягла межі. Я прикусив губи, почув власне схлипування й мимоволі заплющив очі.

Темрява стіною віддаляла мене від жахливих видінь, мовби я перенісся в неіснуючий край, у світ незайманої тиші, якому незнані ані людина, ані її пристрасті. На мить мене охопило ні з чим непорівнянне відчуття спокою (може, воно тривало не мить, але після попередньої напруги мені необхідна була повна розрядка, отож це відчуття спокою здалося мені дуже коротким), а потім я знову почув тупіт колони. Проте, розплющивши очі, я побачив у чорній зіниці Нгали тільки самого себе. Його руки видобували з тамтама дедалі тихше й тихше глухе гудіння, яке радше скидалося на відлуння.

«Чи він знає?»

Це запитання владно ввірвалося в мій мозок, знову збудивши щойно приспані страх і сором. Пальці мої стислись, начебто я когось душив. Та з першого ж погляду я зрозумів, що Нгала не переживав з нами цього дивного екскурсу в історію його предків. Починала займатися зоря, в її слабкому рожевому відблискові шкіра негра висвічувалась перлами роси, наче він щойно викупався. Щоки йому запали від величезної втоми — тільки від утоми, не більше. Він безупинно бив у тамтам, з останніх сил підтримуючи ті крихкі сходини звуків, по яких я сходив у пекло. Але сам він не переступив того порога, бо не був людиною лнага.

Я певен, що мої спалені губи видовжилися в страдницькій усмішці. Нгала, все ще приголомшений, неуважно усміхнувся мені у відповідь. Власне, я вкрав у нього цю усмішку, і все ж вона принесла мені відчуття блаженного спокою. І, хоч як це дивно, саме цієї миті — тільки цієї миті — я згадав про Джіма.

Коли я обернувся до нього, увесь мій жах і сором, які, здавалося, щезли з моєї душі, знову обпекли мені щоки.

Він лежав на землі ниць, наче велика нерухома лялька.

— Джіме! — крикнув я з іще не зовсім усвідомленою надією.

Нгала не встиг позбутися наслідків багатогодинної втоми, отож я підбіг до Джіма перший, швидко перевернув його на спину. І тут же відсахнувся, бо його очі, котрі знову стали сірими, дивились на мене невблаганно суворо, наче викрикували нещадне звинувачення.

— Це не я…

Однак я не договорив. Ще не вимовивши цих трьох слів, вирваних у мене жахом, я збагнув, що з такою скляною нерухомістю можуть дивитися тільки очі мертвого. Я обернувся до Нгали і сказав:

— Закрий йому очі.

Ні за що на світі не хотів би я ще раз прочитати в них це німе звинувачення!

— Я казати, казати…

Все знову набуло звичного вигляду. Я згадав, що Джім з’їв майже весь гриб, а раз так, то ці картини мали подіяти на нього з більшою силою, ніж на мене, що він, можливо, навіть міг розрізняти слова, знущання, благання, яких я не чув. Може, він не зазнав тієї рятівної слабості, котра змусила мене заплющити очі, щоб вирватися з цього жорстокого світу, який воскрес, аби мучити нас. Я надто добре знав і його самого, і його переконання, я розумів, наскільки вразило його це жахливе руйнування міста, а головне — трагічна неможливість втрутитись. А може, він теж помітив неймовірну схожість зі мною головного героя драми, що відбулася перед нами? Легенди про мого прадіда Ноя склали частину фольклору Джорджії… Скільки суворості було в непорушному погляді Джіма! Швидше за все, вій помер від болю й ненависті…

— Що бачити біла людина? — допитувався Нгала.— Що прогнати життя людини лнага?

Важкі повіки назавжди сховали Джімові очі.

— Та нічого, — швидко сказав я.— Як і я, він бачив тільки тіні. Але у нього хворе серце. Бідолашний Джім!

Останні слова я додав тому, що побачив повні сліз очі чорношкірого — моя надмірна байдужість могла б його здивувати. Проте вже багато, багато років я не відчував себе таким вільним. Ставало жарко, і голод нагадав про себе.