Зайченя

Настуня хотіла відігнати корову від конюшини. Раптом… зайченя! В ямці, між груддям. Притихло.

Серце Настунине: тьох! «Тільки б не сполохати!» Схопила зайчика за вуха. А він задніми лапками по руці б’є. Закрутилася Настуня, мов дзиґа. Руку простягла так, щоб зайчик не діставав. Втомився пручатися. Притисла до себе: «Сиди, дурненький. Я тебе вдома нагодую. Не бійся». Дивиться Настуня, а в нього передня лапка припухла. «Вилікую… Одужає зайчик».

Погнала Настуня корову додому. Малка слухняно завернула на подвір’я назустріч бабусі.

— Бабцю, я зайченя спіймала!

— У кімнаті пусти, а двері гарненько причини. Щоб кицька не зайшла.

Спершу зайчик полохливо під скриню сховався. Вибіг, кульгаючи, лише тоді, коли в кімнаті нікого не було чутно. Настуня затихне на лаві. Ані ворухнеться. Зайчик повірить у тишу. Вибіжить на середину кімнати до капусти. Настуня спостерігає. Щаслива…

А то якось прибігла Настуня в хату. Годувати зайчика. Аж двері до кімнати розчинені! Заглянула під ліжко — нема зайчика. Під скриню — нема. Аж під припічком у покинутому квочкою гнізді заячий пух знайшла. Кицька-таки…

Заплакала дівчинка гірко та невтішно.

Почув дідусь. Заходився втішати Настуню:

— Не плач, онучко! Я відняв у Мурки зайчика. Він живий-здоровий. Мурка встигла тільки пуху трохи вискубти. Відніс я зайчика за село. Випустив. Звірята люблять волю. А ти не сумуй за ним. Лапка в зайчика загоїлась. Він так прудко побіг…

Настуня витерла сльози й усміхнулася: «Завтра Малку пастиму, то, може, зайчика хоч здаля побачу!»