Природа

Вона мала поверх двадцять років і була висока.

Хоч русинка від голови до ніг, було в неї рудаве волосся, що у русинів рідкість, та в чертах бачилась порода, а майже меланхолійний сум, що вибитий на всім, що нагадує отсей нещасний народ, був і в неї основою характеру. Її очі, великі, трохи нерухомі й вогкі, були сумні й тоді, коли уста усміхалися. За сі очі звали її «руською мадонною». Вирісши на самоті і майже серед пишного блиску, вона не знала ні життя, нічого з його мрачних боків. Знала його тільки з книжок, котрими зачитувалася донесхочу.

Толстой був її богом, Шевченка ж знала майже напам’ять. Лінива, як її народ, була не дуже охоча до праці і жила, мов ті сторонські ростини в тепліннях, що їм хіба лиш у сні привиджуються бурі, які лютують знадвору. І багато, багато снилося їй.

Її фантазія розвинулась у такий буйний цвіт, що його коштом придавились всі інші пориви і ніколи не побачили божого сонця. Хоч була чутлива до хоробливості, то все ж таки кпила собі з чистого «плекання чувств і думок».

Над усе любила природу.

Снувалась по горах без товариства, без зброї. Цілу гірську околицю містечка, де проживала, знала так добре, як свою власну кімнатку, а одна з найкращих і найдикших партій була цілісіньке літо ціллю її прогулок.

Її по природі сильна істота домагалася чогось більше, як «кімнатної красоти» та супокійного розпещеного життя. Інстинктивно чула існування бур, і були хвилі, коли душа її страсно за ними тужила. Борбу любила так, як любиться пишні, багаті красками картини та оп’яняючу музику, і так само вона собі її уявляла. Іноді опановувала її невиразна жадоба чувства побіди; але через те, що виросла в неробстві, ніколи не заохочувана і не скріплювана, розпещена, виніжнена, її сила спала, й ниділа, і переходила в хоробливу, безпричинну тугу.

Ось яка вона була.

Вона марила про щастя, котрого пестра повнота мусила б давити.

Вижидала його щоднини, жила раз у раз в ожиданні чогось нового, далекого. Немов соняшник, стояла її душа, отворена для незвісного якогось щось…

В лісі лежала вона, витягнувшись на моху, і між вершками ялиць шукала неба.

Се було гарно.

Інколи слідила за польотом орла або як половик тихо крутився в кружала і, немов чорна точка, висів у воздухах.

Жадно ловила звуки від води і перетворювала їх у сміх. Може, голос потоку, що паде по скалі і камені, не похожий на полутихий сміх? Коли вслухатися…

Іншим разом заглиблялася зовсім у шум лісу і, закривши лице руками, уявляла собі, що лежить на березі моря.

Се так, певно, шумлять морські хвилі, як смерековий ліс, цілком так само… хіба, може, лиш голосніше трохи…

Вона страх бажала опинитися на морі, побачити його раз у бурю, або як сходить сонце, або в місячну ніч. То, певно, іншого роду краса, як гори: несупокійна і повна перемін, принадна й пишна. Гори, з їх стоїчним і мрачним супокоєм, настроювали сумно і все більше та більше розбуджували спрагу краси, та вгасити її не уміли.

Так снила вона і про фіорди там, вгорі, на півночі… Сям-там чути було в лісі сумну думку гуцула, що все справляло їй превелике вдоволення.

У вертепах, серед стрімких скал, почувся відгук. І вона уявляла собі його великим птахом, як коли б у безтямнім льоті бився о тверді стіни скали і врешті, утомлений, падав на землю. Після того наставала тишина…

Іноді вона плакала з суму.

Над ялицями лютилась буря, і трясла ними, і гнула їх, і робила їх тим кріпшими. Тим гордіше знімали вони на другий ранок свої вершки і купали їх у золотім сонячнім промінні. За все те вони мали право зніматися але до хмари й бути гордими.

І вона любила силу, а проте!..

Одного разу привели до її батька гірського коня на огляд.

Був то пишний, стрункий жеребець, чорний як уголь, з каблукуватою шиєю, великими ніздрями й вистаючими іскристими очима; буйний хвіст досягав майже землі.

Стояла при вікні і придивлялася, як він з дикості ставав дуба й не давався укоськати. Молодий, гарний гуцул, котрого вона не раз уже бачила в батьковій канцелярії, держав звірюку і з усієї сили старався усилувати, щоби стояла тихо, бо бажали і зісподу оглянути копита.

Воно — бачилось — не велося йому.

Нагло заволоділа нею охота усмирити звірюку. Її очі спалахнули, й задрижали ніжні ніздрі. Заворушилось у ній щось таке, що нагадувало охоту до діла й вигнало надвір.

Так, як стояла в кімнаті, простоволоса, вибігла на подвір’я. Та коли опинилася зо п’ять кроків перед звіром і він саме тоді почав ставати дуба, вона так налякалася, що під нею задрижали коліна й вона поблідла.

Кілька мінут опісля лежала обезсилена в фотелю, і її гарні, бліді, перснями прикрашені руки лежали обімлілі на лоні і знімалися важко й нерухомо від чорної сукні коронкової.

Ба! Що їй було? То було смішне спалахнення, невчасне зворушення плебейських інстинктів, котрі через її розніжене життя не мали будучності.

Вона осмішилася перед слугами.

Її губи скривилися в іронію над самою собою.

Чи природа справді нездавима?

Її бабка по батькові, власне, була гуцулка. Гарна, а проте мужичка! В них все бувають незамітні хвилі, коли інстинкти прориваються і греблі не знають.

Та її мати була знатна дама, з вишуканими рухами і строгими звичаями, а її краса не була тільки случайна. Вона була вироблена й була «послідок праці поколінь…». У неї рішуче була материна вдача; коли ж би в неї мали бути відгуки бабчиних заворушень, то се могли бути тільки дисонанси…

Їй, впрочім, не так дуже ходило о коня,

Вона хотіла зирнути й на чоловіка, що стояв коло нього. Раз їй упало на гадку намалювати його. В нього були чисто слов’янські черти взагалі, та в нім було щось і питоменне. Щось притягаюче, силуюче, щось таке, що збудило її увагу. Звичайно бачила його тільки, як ішов поперед її вікно, себто до її батька. Та вона хотіла би раз побачити очі і його уста зблизька… Тільки раз — потім вже малювала би напам’ять.

Так, були хвилі, коли вона була спосібна зробити щось велике, була нап’ята, мов лук, що має в далеку далечину пустити стрілу. Та се тривало не довго. Вона корчилася і ставала лінива. Очікування мучило і розстроювало її. В такі хвилі вона зверталася до природи. Там набиралася сили й терпеливості. Там святкувала свої золоті години побіди, наприклад, коли вилізла на високий, небезпечний верх, на стрімку скалу, придивлялася зблизька орлові, його чорним, іскристим, ворожим очам, його чатуючій, наперед нахиленій поставі…

Особливо ж любила осінь.

Та не ту, що несе вогкі, хмарні дні, пожовкле листя й холодні бурі, а ту, що красою рівна весні. Ту, з ясними, теплими днями і чистим голубим небом. У горах осінь все чудова.

Дикі Карпати! Вона знала їх горду, замкнену красу, як і їх чудових мешканців, гуцулів. Знала всі тайни лісу.

У вересні тягнеться від дерева до дерева павутиння, майже безконечно, і світиться на сонці; а в лісі тихо-тихо… Потоки дзюрчать поважно і швидко, і вода їх холодна, а над їх берегами не цвітуть вже цвіти.

У долині воно трохи інакше.

Там воздух, бачиться, повен запаху айстрів, і на всьому лежить легкий сум.

Се меланхолія усього готового, що на всім витискає свою печать. Се краса, котрою вона розкошується, в котрій купає свою душу й котра відбивається в її великих дожидаючих очах…

* * *

Було після бурі.

Сонце хилилося до заходу; небо було хмарне і тільки на заході ясно-червоняве.

Мряками фантастично сповиті гори відбивалися від неба остро темно-голубою краскою.

На одній із тих порослих лісом гір стояла нова гуцульська хата. Грубі смереки розпростерли над нею свої рамена, потрясали сумно гордими вершками, й великі краплі дощу падали беззвучно на мох.

Навкруги тишина; тільки в незаглядних лісах шуміло, мов придушені морські хвилі…

Останнє проміння заходячого сонця продиралося місцями в гущавину лісу, тремтіло хвильку на галуззях, мов золоті тіні, і потім у лісі стало зовсім темно.

Двері від хати отворилися, і вийшов, трохи зігнувшись, молодий гуцул із сокирою, закиненою недбало на плечі, та й поглянув, задуманий, у далечину.

Високий, гибкий і кріпко збудований, як усі його суплемінники, мав він лице чудно гарне. Воно було мрачно задумане, навколо уст ніжне і в верхній частині слов’янське, т. є. трохи широке, та се красі не вадило.

Його чорне волосся було, як є звичай, підстрижене до брів і закривало чоло.

Його одяг підносив красоту його тіла.

Червоні холошні й біла як сніг сорочка з вишиваним ковніром і рукавами, з-під котрих видко було кріпкі, жилуваті рамена. Груди, шия й руки були окрашені срібними й мосяжними ланцюгами та хрестиками, а широкий пестрий ремінь обвішаний наперсточками, монетами; за ним була застромлена люлька й деяке оружіє.

Поглянув уважно навперед себе у вертеп, з котрого добувалися біляві мряки, що, немов подерті, вкривали вершки дерев.

Аби дивився і слідив, скільки хотів,— те, про що він думав, не виринало з сеї зеленої глибини. Закривало за закривалом неслося поволі понад пропасть, і потім і останнє сонячне проміння сховалося за гори…

Він з досади плюнув крізь зуби, подався до поваленої коло хати великої смереки і, кріпко розмахнувшися, затяв у неї сокиру. Та й сам сів на смереку, підпер рамена о коліна й закрив лице руками…

Якась нечиста сила заволоділа ним.

І ся нечиста сила, то — вона, прекрасна червоноволоса відьма, що здибав її в лісі… Відьма?.. Таже він сказав був їй, що вона похожа на образ матері божої, що висить у церкві, а проте!.. А проте вона не мати божа…

В матері божої не червоне волосся, мати божа нікого не має за дурня, коли кого так дуже принадить, як вона Його; мати божа свята, а вона… ах!!

Три дні тому все те сталося, й відтоді він одурів.

Навіть у сні бачить її. Кров пливе йому в жилах, мов скажена, у висках валить, мов клевцями, і поперед очі ходять іскри…

Вона не мати божа, тота відьма! Тота прекрасна, чарівна, червоноволоса відьма!

Як він її любить, як тужить за нею! Він хорий із туги, йому хочеться плакати, як хлопцеві, вбив би її з гніву, що її не має! Чому він її не здибає ніде? Чому?..

Воно почалося так сумно, а скінчилося так пишно…

Було так.

Насамперед побережник заскаржив його там, у місті, перед панами за «переступ лісового права», за те, що самовільно втяв смереку (отсю саму, вже далі порохняву, що сидить на ній). Вони за те казали йому заплатити кару, ще й відсидіти сорок вісім годин, кажуть, за образу урядників.

Живо стоїть воно все перед душею.

Не помогла нічо його оборона, чому він се зробив. Йому попросту треба було дерева на колибу, де вліті сидів із матір’ю й дозирав стада своїх овець та коней. Йому вийшли були сажневі дрова і конче треба було якихось дров, то і втяв те дерево… однісіньке у тім пралісі…

Звісно, він осердився, коли пани супокійно й безсердечно відкинули його оправдання й дозволили відповідати лиш на те, що його питалися. Потім він хотів заплатити і два рази тільки кару, аби лиш його не задержували. Адже ж дома вверху мати сама з сотками овець і коней і не може розірватися, а ще менше все те гонити в ріку напоювати. Вона не годна вже їхати конем, як замолоду, та ще його жеребцем, за котрим одним йшли всі коні. Вона стара вже жінка й тільки варить йому їсти та пряде. Вони повинні б се розуміти!..

Пани тільки усміхнулись один до одного. Коли він повторив свою просьбу та ще завзято і, дивлячись на них гордо й визиваюче, тупнув ногою, то урвався з ланця чорт.

Вони назвали його гордим птахом, на котрого треба клітки… таким, що розказ цісарський стоптав ногами… котрий незабаром і в бога не буде вірити… бо має сотки овець і коней…

Він зі злості заскреготав зубами.

Навіть цісаря вміщали! І господа бога! А хто ж то їздив щонеділі до церкви, як не він? А щодо цісаря, то сей же далеко-далеко й не бачить, що тут діється через одне-однісіньке дерево… Жебраки… всі ті пани… Раби, що служать… Вони хотіли його, одинака, найбагатшого гуцула… зогидити…

Все це сказав усім до очей та й відсидів своїх сорок вісім годин…

Їди, що йому давали, він не рухав…

Най сі її держать для себе, думав, то від неї вони такі тонкі, як веретена, та бліді, та погані.

Але потому його таки пустили… Господи!..

Та се не була головна річ, і про се він навіть зовсім не хотів думати.

По всім тім пробіг він місто бойовим кроком, де було гаряче і порошно і кишіла купа людей, і коли ступив на першу дорогу додому і звичайний лісовий холод обхопив його, то вся його лютість на тих «у долині» щезла. Він уже не потребував квапитися; ніхто такий не йшов за ним, аби міг присилувати його завернутися!..

Ліворуч гірської дороги, котрою він ішов, зіяла поросла лісом пропасть, праворуч тяглася скалиста лісова гора, стрімка та висока, мов стіна. Кількасот кроків наперед нього лежав на самім краю пропасті великий камінь, що дикої весняної ночі урвався був зі скалистої лісової гори та й лежав собі — немов місце відпочинку для вандрівників.

Там він сів собі на хвильку закурити люльку.

Недовго сидів. Із пропасті, саме коло того каменя, піднімалася вгору дівчина. Ухопилася кріпкою рукою за папороть, що росла коло каменя, підвелася та й станула.

Не була з хлопського стану, се він покмітив зараз, її голова була завита червоною хусткою, кінці ззаду зав’язані, а лице й шия були розкриті. Лице біле, як перлова матиця… і гарне… а очі великі й блискучі, та безконечно сумні…

Мовчки видивилися вони на себе хвилинку…

— Дай тобі, боже, здоров’я, пані! — сказав нарешті несміливо й випрямився.

— Дай і тобі, боже! —відповіла трохи втомленим голосом і кивнула на нього, як знакома… Потім стягла з голови шовкову хустку, втерла собі нею легко зіпріле чоло, обійшла його поволі й піднімалася далі по стрімкій гірській дорозі.

Він пішов за нею.

Була високого, гнучкого росту й на ходу колисалася злегка у клубах.

Червоняво-русяві грубі коси, на кінцях розплетені, спадали їй із плечей.

«Боже, червоне волосся,— подумав він.— Як відьма… такого нема ні в однісінької дівчини у нашім селі… вони всі чорні. Як-то вони десь тужать за мною!.. Таже то вже місяць, як я пішов із села, і сюди вгору не виходить ні одна!»

Він засміявся свавільно. Та, що йшла навперед нього, оглянулася перелякана.

— Куди ти йдеш? — запитався і зрівнявся з нею.

— У ліс.

Зиркнула на нього збоку, отворила губи, аби ще щось сказати, та замовкла, й ледве замітний усміх осяяв її сумне лице. Він оглядав її хвильку полохо, а потому знову став по-свому дивитися навперед себе, напівсумно і напівзадумчиво, та й запитався:

— Ти з долини, з міста?

— Аякже.

Там багато красних домів, але й багато людей. Місто велике. У нас, у селі, лиш панотець сидить у великім домі; нам їх не потрібно.

— Чому не мешкати й вам у великих домах? — спитала.

— Чого? Або ми пани? Тоті там, у долині, пани!

— Отеє місто в долині дуже мале,— запримітила вона повчаюче,— є сто раз іще більші міста.

Він засвистав із дива, захитав оглядно головою.

— Пані!

— Не кажи мені «пані», я не віддана.

— У тебе нема пана?

Вона похитала головою, тим часом як її великі очі дивилися поважно на його губи.

— Таже можеш взяти собі пана з міста, їх там як трутнів. Возьми собі урядника!

Вона знов похитала головою, тим часом як замітний сміх промайнув по її устах.

— Ні? Певне, як ти його не послухаєш або скажеш таке, чого він не любить, то він і тебе може замкнути на сорок вісім годин. Вони се добре розуміють, оті панні. Я, власне, йду від них.

І, не чекаючи на відповідь, він обуреним тоном оповів їй свою пригоду.

Вона весь час дивилася на нього уважно. Коли перестав оповідати й через хвильку ще й закляв «панів» у долині, вона потиху засміялася.

— Чого ти смієшся? Тут ділком не до сміху!

— Треба тобі розуміти справу, чоловіче,— сказала поважно.

— Або я вдурів чи наївся їдовитих грибів? Борше тамтоті в долині! — відповів.

— Ані тоті в долині, ані тоті вверху. Але ти їх не порозумів. Твої гадки — серце, їх гадки — голова. Вони думають по закону і докажуть тобі на волосок, що ти не мав права рубати тої смереки, хоч ліс такий великий. У тебе воно, бачиш, інакше. Все треба радитися голови.

Він сплюнув далеко крізь зуби.

— Чорт би їх ухопив! Вони всі крутарі, усі тоті голодні сурдутовці! Таже бог сотворив ліс для всіх людей; се вони не можуть заперечити та й не переконають мене, най собі будуть і сто раз панами і вміють писати й читати. Що мене найшло нещастя, що мене ймили, га сьому винна тільки нещаслива година, коли я втяв смереку!

— Нема ніяких щасливих чи нещасливих годин,— сказала.

— Ого! — заперечив.

— Вір мені. Якби-сь був учився, не говорив би-сь такої дурниці!

Його очі блиснули.

— Ти гадаєш, що як уміти читати й писати, то вже вхопилося бога за ноги? Є ще й святі… Я не кажу нічо, тоті люди, що вчаться, розумні, то правда; але вони й злі!

— Іноді воно так; але не гадай собі, що темнота робить ліпшими.

— Що я знаю? — сказав.— Яким кого бог сотворив, такий він є, яка в кого доля, так і живеться, а як вийде чоловікові час, то вмирає. Най я буду розумний, як хочу, а як бог схоче, то таки мушу вмерти!

— Певне; на те нема ради.

— А видиш? Коли ж вони, розумні, такі добрі, то чому ж ти не береш собі якого за пана?

Поглянув на неї злорадо.

Се що інше. Се щось таке, чого я можу хотіти або не хотіти. Мені не подобається цілком ні один. Я велика багачка! Я всіх маю в руках.

— Саме так, як я дівчата в селі,— виговорив гордо й більше мовби сам про себе.— І я багач; наші люди кажуть: «найбільший багач». Усі дівчата гинуть за мною.

Вона засміялася.

Він гнівно наморщив чоло.

— Чого ти все смієшся?

— Я не сміюся з тебе.

Він заспокоївся.

— Се правда,— сказав,— як христянин багатий, то можна з усіх сміятися. Та й я сміюся з усіх. Мені ніхто не в голові.

— А з мене ти б также сміявся? — запитала свавільно і немов під впливом якого внутрішнього підшепту та й вдивилася в його лице.

— З тебе?

Він поглянув на неї майже переляканий; потім усміхнувся, злегка червоніючись.

— Е! Воно не так йде,— сказав.

— Чому ні?

— Не знаю… але ти така… така…

— Яка я? — запитала поважно.

— Така… я не знаю… така, як образ матері божої в нашій церкві…

Вона знов засміялася; не дуже сердечно, а все-таки; потім обоє заніміли…

Мовчки йшли якийсь час далі.

Він був гарний і кріпко збудований, і вона любувалася ним сьогодні, як і давніше.

Раз їй було спало на думку, як би воно було, якби він любив дівчину, й за тим їй — сама не знала чому — згадалося речення: «Бути обнятою сильною рукою…»

У неї багато значила фізична сила і тілесна красота, і хоч вона рідко коли «любила», то все ж таки були їй милі гарні, кріпкі люди. Коли чулася втомленою, находило на неї часто тужне бажання, потреба — відпочити на чиїй-небудь груді. Але той хтось мусив би бути сильний і сміливий. Передусім — сміливий.

Стала йти помаліше.

Вони йшли були довго і швидко. По глибокім віддиху і легких рум’янцях на її лиці він поміркував, що вона утомлена.

— Ти втомилася,— сказав,— не можеш іти зо мною в парі. Я йшов заборзо.

— Правда,— відповіла, утомлена.

Він раптом почав іти зовсім помалу.

— Ти так красно говориш по-нашому,— почав оп’ять.

— Я то само, що й ти, також русинка. Чекай трохи; я утомлена. Як іду заборзо, то серце в мене б’ється засильно й поперед очі миготять тисячі іскор.

Притиснула обі руці до висків.

Він був став перед нею. Хвильку дивились одне на одного; бачилось, немовби в очах обох заблисла раптом полумінь і злучилася в огонь.

Обоє опустили очі.

Вона оглянулася полохо: чи се та сама сторона, котру вона так добре знала?

Авжеж. Та сама темно-зелена пропасть, та сама скалиста гора онде праворуч, поросла рівними, як свічки, смереками, а посеред них ніжні білі берези, з моху виростали буйні папороті й сям-там стрункі дзвінки… Тихо, одностайно шумів ліс.

Тінистий холод охопив її тіло. Якийсь птах закричав поблизу; вона здригнулася тривожно.

— Ти боїшся? — запитав змішано.

— Тільки сьогодні. Зрештою ніколи.

— То ти тут щоднини? А чого ж ти сьогодні боїшся?

— Не знаю… Чуюся менше на самоті, коли я в лісі сама-одна.

— Чому воно так?

— Не знаю… не знаю… по правді…

— Що ти тут робиш?

— Нічого. Я приходжу сюди лиш так. Правда, іноді малюю смереки… Звичайно прислухаюся, як шумить ліс. Він шумить, як море, лише далеко слабше. Ти не знаєш, як море шумить… Я й сама того не чула, та знаю, як воно шумить… а, чуй!

Обоє слухали, здержуючи віддих. Чутно билося в обох серце.

Вона знов оглянулася тривожно… ще ніколи не здавалося їй так дико й самотньо; буйна зелень лісу, бачилося, задушить її.

— Не бійся… таже я тут у лісі… Не оглядайся назад себе… то недобре…— сказав чудно здавленим тоном.

Мовчки й майже скоро йшли вони вгору стрімкою дорогою.

Навколо її уст лежала риса завзятої рішучості, повіки були спущені. Їх довгі темні рясниці чудово відбивали від білих як сніг лиць.

— Незабаром зайде сонце за гори,— перервав він зворушено тишину і швидким рухом прогорнув із чола волосся набік. Йому стало гаряче.

— Як я йшла сюди в ліс, била третя. Йдемо добрих дві години, і у місті може бути п’ята.

Кажучи се майже дрижачими губами, витягла зі свого шовкового пояса малий годинник, стала і дуже уважно дивилася на нього.

— А! В тебе дзигарок? Золотий. Покажи-но мені!

Притулився до неї близенько. Обоє дивилися з натугою на малу золоту річ.

— Се ходить, як би мало душу,— сказав.— Які то розумні люди на світі, що можуть таке зробити… Боже, боже… Ти, певно, багачка, коли в тебе такий дзигарок. Варе твій дєдьо великий пан? Хто ти?

Вона знову усміхнулася:

— Ти не знаєш, хто я?

— Ні.

— Але ж ти мене видів… нагадай собі!

— Я тебе ніколи не видів!

— Нагадай собі.

— Але ж кажу тобі!

— Ну… як ти привів свого гарного коня на подвір’я до адвоката… й силував його, аби стояв тихо… то я вийшла… Пригадуєш собі?

Він подумав хвильку.

— Не знаю…— сказав протяжно й зачудовано,— але я тебе не видів… хтось був вийшов… се знаю… але то був хтось у чорній сукні… твого лиця не нагадую собі.

Вона відвернула від нього очі й усміхнулася:

— Коли не знаєш, хто я, то й се байдуже; я тебе виділа часто, дуже часто!

— Ти знов смієшся з мене!

— Ні.

— То хто ж ти?

— Що се тебе обходить? А втім,— додала раптом з меланхолійним усміхом,— я така, що не має щастя… знаєш… у деяких речах.

— Багачка й не має щастя? —сказав недовірчиво й засміявся.— Дивися, може, його відвернув хто від тебе, воно буває… Але ти молода…— сказав далі і приступився до неї ще ближче і при тім нехотячи доторкнувся крисами свого капелюха до її волосся на чолі.

Вона поглянула на нього, і в тій хвилі гаряча полумінь обляла її лице.

— Правда… я молода… А скільки ж років тобі?

— До Дмитра буде двадцять і шість. Я…

Нагло він остановився і ввесь запалав. Блискучими очима вони задивилися одне на одного.

— Ти! — промовив нараз дрижачим голосом.

— Що таке? — відповіла ледве чутно. Вона була спустила очі.

— Ти красна,— сказав зміненим, беззвучним тоном.

Легка дрож пройняла її постать.

Вона знов підвела очі. Його лице побіліло, мовби з нього сплила послідня краплина крові, і на нім значно було сліди найглибшого зворушення. З очей, бачилося, сипали іскри.

Силуваний усміх показався на її устах і завмер. Вона не могла видержати його погляду. Її нагло охопило досі зовсім чуже їй чувство… і сльози показалися в очах. Вона відступилася від нього далеко, на самий край пропасті, і сказала швидко:

— Ходім далі!

І вони йшли далі в ліс, де ставало все тихіше та тихіше; хіба лиш що крізь ту тишину продирався голос джурчачого потоку. Швидко йшла вона краєм пропасті, нагинаючись легко попід смерекові галузи, що звисали понад дорогою, коли він, зворушений, питав:

— Отже, тобі подобається тут, у лісі?

— Подобається.

— Чому? Тут же нічо не видно.

— Якраз тому, що не виджу того, що звичайно г виджу.

— Коли так, то ходи ж зо мною на мій верх; там тобі ще більше сподобається; туди не заходить ні одна людська душа, лиш іноді у свята мій неньо. Там я сиджу з мамою вже далі два місяці, і нас не відвідала майже ні одна людська душа. Хочеш?

— Ти одинак у родичів? —запитала, невважаючи на його слова.

— Аякже; та чи підеш?

— Се ж не може бути!

— А чому ні?

— Тому що бути не може.

— Тому що не хочеш?

Вона мовчала.

— Тому що не хочеш? Чуєш?

— Ах, що тобі забагається!

Насилу всміхнулася, коли тим часом її очі майже несамовито світили зі зворушення.

— Глянь,— промовила,— як тут густо росте дерево, воздух майже вогкий; далі й неба не видко… о боже!

— Ти таки боїшся!

Похитала головою й поглянула на нього очима, повними чудного блиску. Їй усе ще не хотілося вертатися, хоч не знала чому. Далеко також було їй до того, щоби хотіла лишитися з ним… Нагло почула вона, що її воля справді не е вільна… Яка вона дурна була ще перед двома годинами!

— Не йди так близько понад берег, упадеш!

Вона не відповідала.

— Чуєш? Ах, ти боїшся мене! Я тобі нічого не зроблю. Твого дзигарка мені не потрібно. Ходи ж бо ближче; осьде на грудях мій ланцюг із хрестиками більше варт, як твій дзигарок. Ходи, я тобі його подарую!.. І ще більше міг би тобі подарувати… Навіть мого чорного коня з вирізаним сідлом… Лиш ходи!

Вона немов не чула його. Швидко з зарум’янілим лицем і гарячково блискучими очима йшла вона з трудом вгору. Ліс ставав щораз густіший і дикіший. Дорога, стрімкіша й вища, вела аж у полонину. Доти хотіла ще дійти. Доти, на всякий случай, за всяку ціну, і аж потому назад.

Задиханий, бачилось, у найбільшім напруженні, йшов він мовчки коло неї…

Врешті опинилися на горі.

Перед їх очима розстелився чудовий вид.

Великанські, порослі лісом верхи гір, синьо-темні пропасті, праліси, буйні полонини — усе разом погружене у синім. І не далеко все те було. Ні, таки цілком близько від них пнялася гора на гору, лиш безоднями розділені; над усім тим чудно чисте голубе небо.

Усе те могуче, велично гарне… Увесь сей повний пишних красок простір, ся буйна, інтенсивна, майже темно-голуба зелень…

Навкруги тишина, самота й шум лісів»

Переможена сею пишною красою, стояла вона хвильку; здавалося, забула, що він коло неї.

Він сидів коло неї на землі. Тої краси навкруги він, бачилося, зовсім не замічав, він бачив лиш її одну.

Вона стояла перед ним, така висока й гибка, і була чудно гарна!

Йому здавалося, що від блиску сонця пишне її тіло прозирало до нього крізь її легку, ясну одіж. Він бачив докладно всі його форми й зариси, чув їх так, як чується зблизька сильно пахучу, оголомшаючу ростину. Кров кружила йому в жилах, мов скажена.

Нагло вона обернула голову і справила до нього свої блискучі, широко отворені очі. Що він заховувався так тихо?

— Тут так красно,— запримітила і, трохи змішана а трохи зажурена, оглядалася довкола себе.

— Правда, але сідай!

— Ах, ні, я вже мушу йти геть.

— Геть? Чому?

Він сказав се як би без свідомості.

— Так!

— Пощо!

— Я ж мушу!..

— Сідай трохи!

— Не хочу!

— Чому ні?

— Тому…

— Та сідай!

Се звучало мов розказ.

Якась свавільність, що зовсім не хоче знати чуття страху, рухнулася в ній; вона усміхнулася й зашептала:

— А як мені не хочеться?

Холодна мов лід повага виступила на його лице. Він підвівся на одно коліно, обхопив обома руками її гнучкий стан і тяг її до себе…

— Ти така красна… така красна! — говорив здавленим голосом.

Коли він до неї притулився, здавалося їй, мовби щось нерозгадне, мов електричний тік перейшов від нього до неї і тисячі полумінів бухнули на неї. Та вона хотіла боронитися.

— Що ти собі гадаєш, чого хочеш?

— Нічого.

— То пусти ж мене.

— Ти така красна, така красна!

Дике зворушення запанувало над нею. Груди піднімалися високо, й серце мало не трісло. Чула, як щось підкошувало її опірну силу, коли він її тяг до себе.

— Чоловіче, пусти мене!

Хвильку боролася з ним, німо й майже автоматично. Його очі горіли, а блідий був як труп. Він її не пускав.

— Коли ж бо я тебе прошу… видиш… прошу…— шепотів раз у раз.— Ти така красна… така красна…

Їй закрутилася голова, і вона не змогла більше говорити.

На колінах обняв її стан руками і держав її сильно, мов у кліщах. Лице він страсно ховав у фалди її сукні й поволі та сильно тяг її до землі.

Вона втеряла усю свою волю…

Легкий, непевний усміх заграв на її лиці, що, біле мов сніг, хилилося все нижче й нижче, і, піддаючись власті незвісної сили, вона зсунулася поволі, мов зломлена пальма, і майже безтямки на землю…

Осліпляюче і немов упоєне побідою, заблисло сонце на заході пишним золотом, й ніжно-ясні облаки навколо нього перемінилися в яркий червоний жар.

Ось і все!..

А тепер він сидить тут, осьде, мов затроєний, як на глум і сміх, і мусить смертельно тужити за нею!

Він, найбагатший, найкращий, він, за котрим у селі всі дівчата гинуть,— він тужить даремно!

Сього з ним не бувало ніколи. Він скрегоче зубами й б’є кулаком по дереву.

Яка вона красна, яка чудово красна!

Перше у короткім сні вона йому снилася. І сього він не може нагадати собі докладно; нагадує собі тільки, що вона близенько притулилася до нього і йому від її дотику засіяло в тілі, мов сонце. При тім вона засміялася так тихо, як тоді, коли він був сказав їй, що за ним усі дівчата «гинуть». Та й намовляла вона його лізти з нею на таку висоту, де вже чоловікові крутиться голова.

«Мусиш мене шукати»,— сказала вона йому між іншим, і сі слова він затямив собі дуже добре і навіть тон її голосу. Сьогодні рано він сів був на свого дикого коня і, мов божевільний, пігнав дорогою, котру пройшов з нею.

Може, вона сидить десь там і малює смереки та слухає, як ліс шумить?

Але не найшов її.

Раз причулося йому, що щось, похоже на людину, йде лісом. Він, заперши в собі дух, наслухував на всі боки, стояв нерухомо, мов тигр на чатах… Та то був лиш олень, і кінь його зо страху мало не скочив у пропасть… Тільки йому було з тої їзди.

Тоді все було таке гарне, мов сонце в саме полуднє. Він хоче, щоби воно знов було так гарно. Таже він любить її… Так, тепер прийшла черга на нього вмирати!

Він сміється, а серце його повне лютих сліз…

Тоді вона відійшла з поглядами, як би світ для неї став раптом інший, як би вона стала іншою людиною. Була біла як сніг, і її великі сумні очі сіяли так чудно… Господи боже!

— Любиш мене? — запитався він був її.

Вона не відповіла зараз, але сказала після короткої задуми з втомленим усміхом:

— Ні.

— О, ти любиш мене!

— Може!

— Чому «може»?

— Бо… бо то щось інше.

Чи вона глузувала з нього, що вже не показувалася? Чи вона дійсно не прийде вже більше?

Се було неможливо!

Сільські дівчата приходили не раз і не два, як кого любили, напримір, його! Гордо й нетерпеливо потряс він пишною головою, і придавлений лютий крик вирвався з його уст.

Так, він просто казився…

Він чув, як душа його була немов рознесена і вже не ладналася. Він ледве дбав про свої коні та ледве гонив їх напоювати.

Що діяти?

Що діяти, аби її бачити і знову мати?

Але як вона йому ще раз попадеться в руки, то мусить піти уверх до нього; добровільно або ні. Вона мусить. Він того хоче.

Він буде сидіти з нею сам-один. Вона не любить бути сама. Тут може вона від ранку до вечора прислухатися шумові лісів — ніхто їй не буде перешкоджати. Він зможе прийти до неї, бо вона буде його, але чужинці…

Він грізно зморщив чоло.

Най би лиш котрий поважився! Полетів би з розбитою головою в яку пропасть так, що й коршуни не найшли би його.

З гуцулами в любві непорадно жартувати.

Але їй би було добре в нього.

Усі ліжники, що ховала його мати дома, в долині, у скрині для нього, він би їй повиносив уверх. Усі пестрі шовкові хустки, шовкові матерії, срібні монети, барвні, пишні вовняні пояси, всі багато ткані, білі як сніг сорочки, шкіри з ведмедів, що він сам убив, усі вишивані кожухи — усе те він би виніс уверх і окружив її тим.

Свого чорного коня з украшеним сріблом і вирізаним сідлом, що дістав ще від свого діда, він би їй теж подарував, бо само собою розуміється, що вона не сміла би ходити пішки. Справдешня гуцулка не робить того.

Лиш аби коневі не захотілося ставати під нею дуба, як він се радо робив коло кожного мосту, бо тут би йому була остання година! Він би його зараз застрелив; так, як золотогриву кобилу, що дав йому раз у полонину якийсь пан. Він хотів їй вичистити рану в нозі, а вона його за те вдарила ногами в бік, так що він майже дві неділі мусив сидіти дома, як каліка. Він за неї потому заплатив, а може, й переплатив, та й вона дістала своє!

Так, він добрий, коли добрий… але коли лихий!..

Зарив руки в волосся і тре собі чоло та думає водно, як би її міг дістати.

Уже він щось видумає.

Адже ж у нього ще й червона шовкова хустка, котра їй була випала з-за пояса і котру вона забула взяти з собою. Як вона пахла! Бог знає, межи яким зіллям лежала. З нею він може піти й до старої гуцульської знахарки. Вона, певно, поможе, коли вже нічо не поможе. Та поки що він не хоче мати з бабами ніякого діла. Сам хоче щось видумати.

Двері від хати отворилися, і вийшла його мати та й стала кликати до вечері.

— Не хочу їсти,— відповів смутно, не піднімаючи голови.

— Бог з тобов, синку мій,— відповіла вона поважно,— та я вважаю, що тебе хоче вчепитися слабість. Най Христос її задержить… най добрі святі її уб’ють.

Із засумованим лицем помацала його чоло і пробувала поглянути йому в очі.

Він бокував від її тривожно вивідуючих очей.

— А видиш? —сказала мати з тріумфуючою гіркістю.— Вони врекли тебе там, в долині. Бог би їм заплатив. Дай-но, най я ті виссу з чола нечисте.

І, цілуючи, виссала з його чола уроки.

— Так, тепер буде ліпше; а потому знов я згашу вугля і підкурю хату зіллям. Ах,— нарікала,— нещаслива тота година, коли ти втяв отсе дерево. Вернув-єсь ся мені домів хворий і зі спущенов головов. Сопілки не киваєш і мало що їш. Святі уб’ють зле, вержуть його на твоїх ворогів. Но, ходи в хату… чого ти тут із сокиров?

— Хочу йти в ліс.

— Чого?

— Хочу втяти ще одну смереку.

— Чи ти вдурів? Боже тебе борони! — сказала перелякана.— Хочеш другий раз бути замкнений… і захорувати? Дай покій, душко, дай покій. Ще держить тебе лиха година, і ти ще не цілком чистий.

— Я піду, мамо, мушу йти,— відповів мрачно і опустив голову, укриваючи лице обома руками.— Я,— казав він далі,— хочу покласти тут, коло колиби, ще одну загороду на вівці. Може котра заслабнути, і ти би її дозирала, як я є в лісі коло других або коло коней. Я се зроблю, мамо. Та тепер я злізу з гори у ріку, де ловлю пстругів, і витну там смереку. Там ліс густіший, ніж деінде, і голос сокири загубиться. Я втну дерево попри саму землю й накрию пень мохом. Таки на місці нароблю собі вориння і вкину тріски в воду, най тоді йде хто і подасть мене до суду! Я не боюся!

Останні слова сказав із мрачною рішучістю і встав.

— А тепер я йду, мамо; бувайте здорові й не ждіть мене перед опівночев.

— Коли се конче мусить бути, то йди,— сказала сумно мати,— та ліпше було б, якби-сь лишився дома. І погода ще може обернутися; сегодне не цілком вишумілося.

— Ні. Сегодне не загостить другий раз; онде вже миготить вечірня зірниця, та й місяць сегодне уповні!

— То йди ж із богом. Вечерю я тобі сховаю і, поки Прийдеш, буду прясти та молитися за тебе.

Швидко сходив він зі звісної, порослої лісом гори, нетерпляче копаючи ногою сухе галуззя чи кусники дерева, що лежали на дорозі. Глибока тишина царювала в лісі, і тільки його сильний хід або вряди-годи вибовтаний проклін, коли зле ступив, перебивали її.

«А таки я її дістану!» — думав він зі зловіщою радістю.

«Зійду аж у ріку і втну саме там, де ліс поріджений і куди люди ходять, найздоровішу смереку. Тоді хтось піде і замельдує мене в долині у панів; вони знов схотять мене замкнути на сорок і вісім годин; а я піду до адвоката й буду там крутитися доти, доки вона не прийде!»

Може, вона його донька?.. Та ні, вона лиш жартувала, кажучи, що виділа його там дуже часто! Чому він її не видів? А чому видів його жінку? Тоту гостру, страшну паню, що завше дивилася на його ноги, як увійшла до канцелярії і він там був. То не може бути її мати… вона не може бути належна туди, вона мусить бути чиясь інша… Вона говорить по-руськи, тим часом як її мати говорила бог знає якою страшною мовою. Він її ненавидить. Він знає лиш одне. Буде там, у адвоката, доти ждати, доки вона де не покажеться, і тоді він піде за нею… і тоді вона вже мусить бути його.

Все інше йому байдуже, таки зовсім не в голові.

Ішов усе швидше і швидше. Вже було недалеко до цілі. Крізь проріджаючийся ліс уже миготіли в місячнім світлі хвилі гірської ріки.

Ще лиш кілька кроків — і буде на місці.

Зараз навперед нього, попід саму гору, плила ріка; підбувши сьогодні через бурю, неслася великими пінистими хвилями, що сумно вилискувалися на місячнім світлі.

Він стояв, оперся о смереку й подивився далеко навперед себе.

Краще й тужніше, як коли-небудь, пишалося перед його очима ціле пасмо гір. Освічене магічним місячним світлом, мільйонами звізд, було воно гарне, мов у казні.

Чи бачив він і чув величну красу у природі? Він привик був із дитини до пишного виду гір, знав ясні, мов день, тихі, мовчазні літні ночі, бо не одну не спав, стережучи коней; а проте!., а проте, коли зір його сягав за верхи, обгорнені голубими облаками, серце його охопила глибока й невідгадна туга!

А тут, коло його ніг, колисалися хвилі й буркали щось сумне, їх звуки збудили в його серці… сльози. Так, йому стало тяжко, він почув себе одиноким і сам не знав, як почав співати… Справдешня дитина свого люду, він шукав полегші у співі.

Далеко й широко розплилася в тій тишині тужлива думка і зіллялась у прегарну гармонію з красою ясної ночі.

Кинув капелюхом об землю, мовби в нім гніздилися всі сумні думки його.

Як ішов сюди, закинув був на шию хустку. Сильний запах, котрий виходив із хустки й котрий він узагалі завважав на ній, довів його до того, що вона тим живіше стала перед його душею. Туга й нагальна жадоба за нею ще сильніше пробудилися.

Обернувся плечима до ріки.

Крайня смерека на березі дістала перший удар. Зразу йшли удари поволі, рівномірно, потім швидше, сильніше. Так працював більш як годину, не припочиваючи ані хвильки. Якась гарячковість учепилася його. Неустанно думав він про неї. Вона так живо стояла перед його душею в усій своїй принадній красі і з усіма своїми словами й усміхом. Він немов іще раз усе пережив з нею. Яка гарна, яка чудово гарна була вона!

До всього того ще той сон!

Сон той був ще у його тямці. От як би тепер іще чув її притуляння, чув її м’які теплі члени…

«Мусиш мене шукати!» — почув він раптом туй коло себе. Іздригнувся та перестав рубати. Майже в тій самій хвилі повторилися слова: «Мусиш мене шукати!»

Так, се був її голос… Її голос!

Поки міг спам’ятатися, затріщала й захиталася смерека й, падаючи, мало не захопила його, якби був у свій час не скочив набік. Він налякався, як ніколи в житті, і все волосся стало йому догори.

Що се таке?

Озирнувся і вдивився у воду… відти роздалися слова так голосно і так виразно…

Та ніщо не рухалося. Хвилі йдуть одна за одною, не надто швидко, але й не помалу, все нові й нові. Смерека впала була в воду, а хвилі знімали її на свої хребти поволі й поважно і маєстатично з собою унесли.

Усе інше було тихо-тихо, немовби ждало чогось… Дерево на березі, ба й увесь ліс — усе немовби так мусило бути, аби щось побачити.

Хвилі вилискувалися на місячнім світлі, а над ним тяглися голубаві облачні постаті, ні, ні, вони були скрізь, вони зібралися, немовби хотіли все задушити й пере* могти.

Від божевільного того переляку вхопила його дрож, І він був би ревнув, гей звір, та раптом погадав на бога. Хреститься раз, другий, третій, багато разів, потім немов на наглий приказ внутрішній зриває із шиї шовкову хустину й, зім’явши в руці, кидає в воду.

Як стій стало йому все ясно.

Вона відьма… відьма! О свята мати божа!.. О всі святі!..

Куди він тут заліз? І з ким він мав діло?!

Чувство скаженої ненависті против неї заволоділо ним.

Вбив би її на місці, роздавив, розтолочив, як собаку, як черв’яка… І ось він, мов блискавка, розв’язує загадку за загадкою…

Недурно в неї червоне волосся.

Недурно від неї пахло зіллям. Недурно вона була така чудово гарна, була похожа на матір божу, бо тільки тим могла його причарувати!

Недурно волочилася по лісі. Котрий христянин іде в ліс слухати, як він шумить?

А чому вона не хотіла сказати, хто вона? І чого вона мала бути тоді на подвір’ї, коли він не міг нагадати собі її лиця?

А там… вона і щастя не мала! Лиш цілком прокляті богом не мають його… Трохи щастя бог все дає кожному. Вона хотіла від нього відвернути його щастя. Гага-га!

«Мусиш мене шукати! — сичала у сні.— Аякже, шукати!» На те, аби він прийшов сюди, ішов за її кликом бог знає куди, заблудив і попався в пазури її рідні, а його щастя аби перейшло на неї! Чому вона питалася, чи він у своїх родичів одинак? Лиш одинаки особливо щасливі. І чому вона тоді не обіцяла, що прийде знов, коли вона дійсно була дівчина і христянська дитина? Чому не боялася, як була в лісі цілком сама? А перед ним чинилася, що боїться!

Коли сказав їй, що в лісі нічо не видко, сказала, що бачить у лісі те, чого звичайно не бачать. Та раз у раз витріщалася на нього своїми великими, мигкотячими, заклятими очима,— доти, доки не вдурів!

Грім би її тріснув! Най її трісне і знищить із лиця землі усі її сліди. Або най закаменіє, або най її живу рознесуть дикі коні, або най западеться в землю; так, най упаде з якої-небудь скали і западеться в землю!..

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Він майже зовсім утихомирився.

Іде домів, і такий тверезий, такий, «як був перше», що мало не сміється. Ще одно світло блисло йому в голові. Йому мусило усе те статися, бо спровадився до своєї нової хати вверху, не посвятивши її перше!

Але сейчас завтра іде до попа.

1887