Банк рустикальний
Мені припала задача заявити одному убогому мужикові, вітцеві чотирьох малих дітей, що йому господарство має ліцитуватися. На тім його малім господарстві тяжив уже віддавна в рустикальнім банку довг його родичів. Якісь товариші його, прості, темні мужики, порадили переписати поле на своє ім’я, реченець плати продовжити і таким способом «урятувати» майно, на которе чигав і ждав уже здавна один маючий жид з того самого села. Вислухавши їх поради, сповнив совісно їх прикази! Просив у банку, щоб йому ще кілька років «банк ждав», що бог банкові за се заплатить, а йому допоможе виплатити і довг, і проценти. «Тії проценти,— жалівся він,— множилися, немов гріхи, і висисали з нього послідню краплю крові». Останній реченець виплати минув, а він не виплатив нічого.
Був злим спекулянтом; а останні роки були тяжкі і неурожайні, і вій жив лише з того, що заробляв між другими. Всі люди в селі знали, що вій не збере потрібної суми, котра, збільшена процентами, перевищила далеко його дрібне майно, і тому (мені уста дрижали, коли я представив йому стан речей) мусило господарство ліцитуватися. Під час розмови переслідувала мене неустанно думка, що сей бідолаха не зазнав від колиски доброї хвилини. Часом запивався. Тоді проживав і найкращі свої хвилі.
Заявив я йому, врешті, що його жде.
По якійсь хвилині зрозумів мене.
На його устах завмер втомлений усміх, вони стали білі, штивні, а очі, ті очі, що звичайно так добродушно дивилися, гляділи тепер на мене напів з переляком, напів з отупінням.
— Але ж я не брав ніяких грошей! — зойкнув, врешті, не своїм голосом.
— Нічо, бадіко, але ви казали переписати задовжений ґрунт на себе… а там чи ви не знали? Сей банк не держиться осіб, лише землі. Якби ви були платили хоч проценти, то банк був би й ваших внуків ждав, а так ви не платили ні процентів, ні капіталу і тому, бачите…
— Ох, боженьку! Як же се може бути! — крикнув з розпукою.— Як може він мою землю пожирати, коли я… нехай засохнуть мені губи, коли кажу неправду!., коли я не брав, не зичив сам ніколи ані одного феника? А люди говорили, що сам цісар позволив, аби той банк був і нам, мужикам, помагав.
І він засміявся так, що йому сльози станули в очах.
— Правда,— говорив він дальше,— я не перший, що йде через нього в жебри, а й не послідній. Щодруге, третє господарство обмотане ним, немов змією, висисуване до крові. А жиди панують в нім і кермують мужицькою долею…
А відтак я до сьогоднішньої днини не знаю, чи він се зі сміхом, чи з плачем сказав:
— Боже мій! А нині працював я так тяжко, що з оцих мозолів тут на долонях стануть завтра рани, а вона віднесла послідній кусник полотна, щоби обміняти його за дрібку муки… і я мав би забиратися з моєї хати? З моєї хати, що мені її батько полишив, і йти в жебри? О правдонько, де ти?! Жебрати, жебрати!.. Я! Я, Що мій дід був заможним ґаздою і першим церковним братом, був двірником! Де батько мій помер, як чесний господар, я би мав… Я піду хоч би і нині! — кликнув по якійсь розпучливій задумі з несказанною горестю.— Для мене рік нужди більше або менше— байка; я вже й так майже каліка, змарнував усю силу на тяжкій роботі, зійшов і так на собаку… але мої хробаки… лиш моїх хробаків жаль мені!..
І, спершись до стіни, закрив від грубої праці покривавленими пальцями лице, від жури зморщинами пооране. Тихий, серце роздираючий стогін виривався з його грудей…
Відтак прокинувся, вхопив шапку, махнув рукою, немов відрікався всього, і пішов.
Надворі стояв пізній осінній вечір, і зимний острий вітер гнав і вив полями. Далеко й широко виднілася лише свіжорозорана земля і десь-не-десь мала сільська хатина.
Пішов.
Іде полем вузькою стежкою, що в’ється скісно, й заточується, опустивши голову на груди, немов п’яний. Вертає додому сим разом наскрізь знищений, безпомічний. Йому не поможе ніхто. Він надто убогий, щоби кому-небудь виплатилось подати йому помічну руку, він се знає, або щоб доля його стиснула кого-небудь за серце.
Перші живі сотворіння, котрі вітають його — і сим разом, як завсіди, радісно,— се його два великі чорні пси, сторожі його хатини і його добра.
Трохи згодом вступає в хату.
В ній темно.
Коло печі, в котрій жаряться в попелі поодинокі вуглі, збилися в купку діти, сидить вона, і вижидають нетерпеливо батька. Він пішов за світлом в село і бавився чогось так довго. Дітям страшно впотемку, їм здається, що щось страшне заглядає з вікон, з кутів і туй-туй присунеться до них, та й їй сумно і важко чогось на серці…
Двері рипнули — з’явився батько.
— Тато прийшов! — крикнув утішно найстарший хлопчик, кидаючись до батька.— Тато приніс вже світло!
— Тато приніс світло! — повторила менша сестричка, зсуваючись скоро з лавки.
— Плиніс світло! — забелькотіло найменше й собі.— Плиніс світло…
А він — нічо.
Кинувши малу свічечку на стіл, не обзивається ні одним словечком, неначе й не бачить їх усіх, і не чує.
Вона глянула журливим поглядом на нього. Що йому? Не обзивається, немов німий, не зняв навіть шапки… Чи не п’яний знов?.. А й хід у нього непевний… ні, се вже, певно, він п’яний. Його знов упоїв, як і оногди, той проклятий невіра, хоче його затуманити, щоб йому висапав запівдурно кукурудзу… Він прецінь добрий робітник; чому його не використати? А він (бог би йому не простив!) піддався гадюці.
Гіркий жаль стиснув її знов за серце, і жорстокі, болючі слова так і виривалися на уста.
— Ти знов п’яний, Петре! — промовила перша впівголос, зажигаючи світло.
— П’яний, Докійко… гей-гей, який п’яний! Сьогодні упився я тим, що і я, і ти, і наші діти підемо за вісім день з торбами!
В ній зойкнуло серце, і вона видивилася на нього. Його лице було бліде немов смерть, а очі горіли грізно.
«Ні, нині він не п’яний!.. Однак чому ж уже лучче не п’яний?..»
1895
