Крізь вогонь

Поліційний офіцер їхав верхи гімалайським лісом, попід замшілими дубами, а за ним трюхикав його ординарець.

— Негарне діло, Бір Сінху, — мовив поліцай. — Де вони?

— Дуже негарне, — відповів Бір Сінх. — А вони… вони тепер, напевне, печуться у вогні, гарячішому, ніж можна розпалити з ялинових дров.

— Сподіваюся, що ні, — сказав поліцай. — Адже, як відкинути різницю між народами, це та сама історія Франчески да Ріміні, Бір Сінху.

Та Бір Сінх нічого не знав про Франческу да Ріміні, отож він мовчав, поки доїхали до вуглярської вирубки, де над купою білого вугілля, догоряючи, тихенько посвистували тремтливі вогники: фіть-фіть-фіть… Мабуть, у повному розпалі то було величезне вогнище. Аж у Донга-Па, по той бік долини, люди бачили, як воно пломеніло в нічному мороці, і казали, що то, мабуть, вуглярі в Кодру перепилися. Але то були тільки Сукет Сінх, сіпай із сто другого полку панджабської тубільної піхоти, та жінка на ім’я Атхіра, і вони горіли… горіли… горіли…

Ось як усе сталось; і запис у поліційному журналі підтвердить мої слова.

Атхіра була дружина вугляра Маду, одноокого і лихого чоловіка. За тиждень по шлюбі він уже налупцював Атхіру важким дрюком. А ще за місяць до Кодру завітав сіпай Сукет Сінх, що прибув з полку у відпустку до прохолодного гірського краю, і збентежив усіх людей у селищі своїми оповіданнями про військову службу і славу та про те, в якій він шані у сахіб-бахадура полковника. І Дездемона слухала Отелло, як слухають Дездемони всього світу, а слухаючи — покохала.

— Та в мене вже є жінка, — сказав Сукет Сінх. — А втім, як подумати, це пусте. І до полку мені скоро треба вертатись, а втекти зі служби я не можу, бо хочу дослужитись до хавальдара[1].

В Гімалаях нема своєї версії рядків:

Так палко я б не зміг тебе любити,
Якби палкіше честі не любив[2],—

але Сукет Сінх був недалекий від того, щоб її придумати.

— Дарма, — відказала Атхіра. — Зоставайся поки що зі мною, а як Маду почне мене бити, то ти відлупцюєш його.

— Гаразд, — погодився Сукет Сінх і справді немилосердно налупцював Маду, на превелику втіху всім вуглярам у Кодру. — Ну, годі, — промовив сіпай, турнувши Маду з косогору. — Тепер ми матимемо спокій.

Одначе Маду підкрався травистим косогором назад і з люттю в очах тинявся довкола своєї хатини.

— Він мене вб’є, — сказала Атхіра Сукетові Сінхові. — Забери мене з собою.

— Ох, буде в полку буча. Жінка мені бороду вискубе; та дарма, — відказав Сукет Сінх. — Я тебе заберу.

В полку справді збилася чимала буча, і жінка скубла Сукета Сінха за бороду, а тоді забрала дітей і пішла жити до своєї матері.

— От і добре, — сказала Атхіра.

І Сукет Сінх погодився:

— Авжеж, добре.

Отак Маду зостався сам у своїй хатині на горі, навпроти ДонгаПа: а таким нещасливим чоловікам, відколи світ світом, ніхто не співчуває.

І він пішов до Джасіна Дадзе, ворожбита, що стереже Голову Балакучої Мавпи.

— Верни мені мою жінку, — сказав Маду.

— Не можу, — відказав Джасін Дадзе, — поки ти не завернеш Сатледжу, щоб тік нагору, до Донга-Па.

— Ти мені баків не забивай, — розсердився Маду й потрусив сокиркою над сивою головою Джасіна Дадзе.

— Віддай усі свої гроші старійшинам селища, — порадив Джасін Дадзе, — і вони зберуть громадську раду, а рада пошле твоїй дружині наказ вернутись.

Отож Маду віддав громадській раді Кодру все своє земне багатство — двадцять сім рупій, вісім ан і три пайси, та ще срібний ланцюжок. І рада присудила, як сказав Джасін Дадзе.

Атхіриного брата послали до табору, де стояв Сукет Сінхів полк, щоб він забрав сестру додому. Сукет Сінх носаками обігнав його раз довкола табору й передав хавальдарові, а той ще відчухрав його поясом.

— Атхіро, вернися! — репетував її брат.

— Куди? — спитала вона.

— До Маду!

— Ніколи в світі!

— Ну, то Джасін Дадзе нашле на тебе проклін, і ти засохнеш, як обдерте дерево навесні! — кричав брат.

З думкою про те Атхіра й заснула. А вранці її схопив ревматизм.

— Я вже сохну, як обдерте дерево навесні, — сказала вона. — Це проклін Джасіна Дадзе.

І вона справді почала сохнути, бо серце її в’ялив страх. Ті, хто вірить у прокляття, й справді вмирають від проклять. Сукет Сінх теж злякався, бо він любив Атхіру дужче за власне життя.

Минуло два місяці, і Атхірин брат знову з’явився біля табору та почав гукати:

— А, бач! Ти вже сохнеш! Вернись!

— Я вернуся, — відказала Атхіра.

— Скажи краще — ми вернемось, — озвався Сукет Сінх.

— А коли? — спитав Атхірин брат.

— Колись ізранку до світанку, — відповів Сукет Сінх і подався просити в сахіб-бахадура полковника відпустки на тиждень.

— Я сохну, як обдерте дерево навесні, — квилила Атхіра.

— Скоро тобі полегшає, — сказав їй Сукет Сінх, а тоді відкрив, що в нього на думці, і обоє разом засміялись, бо вони любили одне одного. Тоді Атхірі справді полегшало.

Вони вибрались удвох — зразу поїздом, третім класом, згідно з правилами для солдатів, а далі, в підгір’я — гарбою, а ще далі, в гори — пішки. Атхіра вдихала сосновий запах рідних своїх гір, вологих Гімалаїв.

— А добре бути живому, — сказала вона.

— Еге, — погодився Сукет Сінх. — А де дорога на Кодру і де лісникова оселя?..

— Я за неї сорок рупій віддав дванадцять років тому, — сказав йому лісник, подаючи рушницю.

— Ось тобі двадцять, — відказав Сукет Сінх. — Тільки дай мені найкращих куль.

— А таки добре бути живому, — мовила Атхіра сумно, вдихаючи запах опалої глиці; і стали вони ждати, поки на Кодру й Донга-Па впаде ніч.

На прискалку вище хатини Маду склав сухі дрова, щоб завтра випалити вугілля.

— Чемно вчинив Маду, що позбавив нас хоч цієї мороки, — сказав Сукет Сінх, вилізши на стос дров, що мав дванадцять футів удовж і вшир та чотири фути заввишки. — Заждімо, поки місяць зійде.

Коли зійшов місяць, Атхіра стала на дровах навколішки.

— Якби це хоч солдатський снайдер, — мовив Сукет Сінх із жалем, прицілюючись уздовж ствола скрученої дротом лісникової рушниці.

— Швидше, — сказала Атхіра. І Сукет Сінх упорався швидко. А тоді підпалив стос з усіх чотирьох рогів, виліз на нього сам і знову зарядив рушницю.

Між колодами, накладеними поверх тоншого гілля, вже визирали язички полум’я.

— І чом нас у полку не вчили натискати курок ногою! — похмуро сказав Сукет Сінх до місяця. То були останні слова сіпая Сукета Сінха на цьому світі.

А зранку, на світанку до того похоронного вогнища прийшов Маду і аж закричав з великої досади, а тоді побіг кликати поліцая, що об’їздив свою округу.

— Той низькородний завдав мені збитку на цілих чотири рупії! — пробелькотів захеканий вугляр. — Та ще й жінку мою вбив. І зоставив листа, а я не вмію прочитати. Прив’язав до гілки на сосні.

Твердим, рівним письмом, якого навчають у полкових школах, сіпай Сукет Сінх написав:

«Нехай нас спалять разом, коли що залишиться, бо ми проказали потрібні молитви. І ще ми прокляли Маду й Атхіриного брата Малака, бо вони обидва лихі люди. Перекажіть моє шанування сахіб-бахадурові полковникові».

Поліцай довго, зчудовано дивився на шлюбне ложе з червоного жару й білого попелу, де лежав тьмяно чорний ствол з лісникової рушниці. В задумі він ударив острогою по недогорілій колоді, і з неї, затріщавши, злетів рій іскор.

— Дивовижні люди… — мовив поліцай.

«Ф’ю-ф’ю-ф’ю», — озвались посвистом вогники.

Поліцай записав до журналу самі сухі факти, бо панджабський уряд не полюблює романтики.

— А хто ж мені верне чотири рупії? — спитав Маду.