Гаманець або життя!

У мене був чудовий настрій. Парк, гадаю, зіграв тут не останню роль. Дерева, кущі, трава одягнулися в новісіньке, аж блискуче зелене вбрання. Яскраве й тепле сонце пробивалось крізь листя й надавало моєму обличчю здорового і бадьорого виразу, а на алеї з дерев’яними лавами лягала прохолодна тінь. Легкий вітерець, напоєний чистими і свіжими пахощами, лоскотав ніздрі, пестив обличчя. Все це було так приємно, що мені навіть ставало ніяково.

В парку було людно. Старі й молоді грали в шашки та шахи й прислухалися до транзисторів — отих маленьких галасунів, що вміють приковувати увагу велетнів. Пройшовши в кінець парку, я зупинився біля басейну з фонтаном.

Малюки в строкатих штанцях хлюпались у воді, бризкалися й невгамовно верещали від радощів. Маленьке негреня з ніжним темним обличчям і великими карими очима, здавалося, теж тішилося купанням, але очі зраджували дитину — вони дивились заклопотано, стурбовано. Ця дівчинка ніби щомиті чекала, що інші діти накинуться на неї, як зграя скажених собак, і загризуть її. О, мені знайоме те відчуття. Босі жінки сиділи круг басейну, стежили за малюками, читали й намагалися засмагнути, не витрачаючись на відпочинок у Флориді. Невеличка русява дівчинка з криком підбігла до темноволосої жінки, своєї матері, і цмокнула її в обличчя. З П’ятої авеню в східному напрямку проїхав омнібус із збудженими пасажирами на верхній площадці. І над усім цим галасливим людом, що розважався в парку, здіймалися будівлі Нью-Йоркського університету.

Спостерігаючи, як бавляться діти, я знов замислився. Чудовий міський парк нагадував ліс, а басейн — копанку на заповідних землях старого Джібсона. Від такої раптової згадки про минуле холодний піт зросив мені чоло. Коли я бачу дітей, то завжди вертаюсь подумки на багато років назад, наче мої однолітки залишились малюками й ніколи не виростали. В такі хвилини ніби ковтаєш свіже повітря. Спершу я довго тужив за домом. Ось і тепер, стоячи в парку, намагався пригадати імена, обличчя, події. Та вже за мить я знизав плечима, бо ніколи по-справжньому не сумував за лісовими хащами і ставками Джорджії. Мені потрібно місто — місто на півночі.

Я повертаюсь і йду повз жінок — молодих і старих, блондинок і брюнеток, з чорною, шоколадною й майже білою шкірою, вдягнених в однакові білі плаття, з яскравими дитячими колясками. Я був уже в другому кінці парку, коли до мене підійшов незграбний білий здоровило і, не зважаючи на мої спроби ухилитись, схопив мене за плечі. Неголений, у брудній одежі, він відкашлявся просто мені в обличчя страшенно смердючим перегаром і низьким деренчливим голосом крикнув:

— Гаманець або життя!

Вигляд у мене був, мабуть, і дурнуватий, і переляканий водночас. На що він розраховує серед білого дня? О ні, він, певно, жартує. А втім, щодня трапляються ще більш несподівані речі у цьому божевільному світі, ім’я якому Нью-Йорк. Особливо, на околицях.

Він тицьнув величезним пальцем мені під бік, і я здригнувся. Потім легенько підштовхнув мене ліктем і весело сказав:

— Я пожартував, приятелю. Але тепер Різдво, а мені не вистачає чотирьох центів на склянку вина. То як, професоре? Рівно чотири паршивих центи. Я зранку не пив, та хоч скільки старайсь, а роздобути ці чотири центи, здається, все одно не вдасться. Просто ганьба!

Я заходився обмацувати кишені, хоч добре знав, що дрібних грошей там немає. Хотілося кинути йому: «Від мене ти теж нічого не дістанеш», але я тільки сказав:

— Чорт забирай! Нічого нема, вибачай.

І я рушив геть. Однак він обхопив мене своїми ручищами, і з його рота та від брудної забльованої сорочки знов війнуло страшенним смородом. Глибока рана починалася в нього біля правого ока й доходила до рота. Мені здалося, ніби якась жахлива хмара заступила і весну, і сонце, й вітерець, і свіжі пахощі.

— Чуєш, друже, я не той нероба, яких повно на вулицях. Я хочу, щоб ти це знав. Я тільки попав у біду — бачиш?

Я хотів був знизати плечима й сказати, що не засуджую його. З роками у мене помалу виробилась реакція не зважати на таких людей, і я гадав, що можу бути спокійний. Тим часом він бурмотів далі:

— Я знаю, ти… ти думаєш, що я всього лиш один із тих нероб. Але це не так. Я порядна, освічена людина, як і всі інші. Та я знаю, ти все ж таки думаєш… Я…

У мене тремтіли ніздрі, шия спітніла. Хотілося скоріше вирватися від нього.

— Звідки тобі знати, що я думаю? — вимовив я.

Він сперся на моє плече, і я аж зігнувся від вагою його величезного тіла, коліна в мене підітнулись.

— Тебе це минуло. А я попав у біду. Послухай, я освічена людина. Знаєш, я теж був бізнесменом.

Я гнівно подумав, чому з усіх відвідувачів парку, переважно білих, він обрав саме мене. Так було не вперше. Тиждень тому я їхав у метро, і на Тридцять четвертій вулиці у вагон увійшов білий п’яниця. Він пошукав очима, де б його сісти, і хоч вільних місць було багато біля інших пасажирів, нарешті помітив єдиного на весь напівпорожній вагон негра й сів коло мене. Довелося терпіти його «невичерпну» мудрість та «велику ліберальну філософію» разом з смердючим перегаром.

Я спробував вирватись, але здоровенна рука міцно тримала мене за плече. Другою рукою здоровило обмацував у себе кишеню сорочки, потім задню кишеню штанів. Нарешті він дістав брудну й потерту невеличку фотокартку.

— Поглянь, — сказав він, — це моя сім’я. Я був бізнесменом на Виході. В мене теж справи йшли добре. Авжеж, добре!

Це було б смішно, якби не було так трагічно. Гордість світилася в його очах, коли він розглядав ту фотокартку. Мабуть, там все ж таки був він, хоча, щоб повірити в це, треба було добре придивитись і неабияк напружити уяву. Поруч із жінкою і двома гарненькими малюками, він сяяв, як новенький долар. Мені захотілось узнати, що сталося з ним потім, де його сім’я, і я відчув, що моє ставлення до нього змінюється. 0 ні, я анітрохи не розчулився! Я навмисне глянув на годинника.

— Знаєш, друже, — сказав я, — у мене…

Його очі налилися кров’ю, і він закашляв мені просто в обличчя: здавалось, він ось-ось задихнеться. Вся моя істота була обурена тим його вчинком, та все ж він лишався людиною і міг би одержати свої чотири центи, чи навіть більше, якби не сказав:

— Слухай, професоре, я не вважаю, що чимось кращий за тебе чи за когось іншого. Я хочу, щоб ти знав це. Ми всі разом боролись проти отих клятих в’єтнамців, чи не так? Ти, видно, розумний хлопець. Я освічений… То як, професоре? Рівно чотири маленьких, старих, паршивих центи…

Я вже не міг стримувати обурення, щосили крутнувсь і вирвався з його рук.

— Мені треба йти! Чорт забирай, у мене немає для тебе чотирьох центів!

Я подався від нього геть, прямуючи до рогу вулиці. Гнів ще трусив мене, але свіже повітря вже наповнювало мої легені, повертаючи мені піднесений настрій. Я зупинився на перехресті, чекаючи зеленого світла. Та щось змусило мене обернутись на здоровила. Я побачив, що він наздоганяє мене, і весь напружився. Вервечка машин тяглась переді мною. Господи, коли ж спалахне зелене світло! Ось здоровило дійшов до крайньої лавки і важко сів. Між нападами кашлю чулось його бурмотіння:

— Прокляття! У цій бісовій країні зі схожого на професора негра не можна злупити й чотирьох паршивих центів!

Мої руки мимоволі стислися в кулаки. Гірка посмішка скривила вуста. Спалахнуло зелене світло. Я рушив далі.