Вітя на вулиці
Вітя вискочив на вулицю й швиденько озирнувся. Порожньо. А новина розпирала йому груди. Треба було негайно з кимось поділитися нею…
Ага, он на городі неспішно копає картоплю дядько Степан. Мерщій побіг до нього.
— Дядьку, дядьку! — підскочив, смикнув за сорочку. — А мені мама…лисицю купила!
— Яку лисицю? — здивовано кліпає очима дядько Степан, геть заклопотаний роботою й невеселими думами: дружина тяжко захворіла.
— Та з рукавами, спиною, коміром! Тепла! І вся — жовта!
— Ге-ге, то ти маєш шубу на зиму! — втямлює нарешті дядько.
— Ага! — радісно стверджує Вітя. — Я вам показав би зараз же, тільки вона висить уже в коморі… А там — жуки. І всі чорні, страшні, і всі кусаються…
— Чим же вона завинила, що її в комору замкнули? — чудується дядько Степан, аж заступа відставляє.
— Та я її зразу, як мама з магазину принесла, одягнув. І братика Колю лякав. Вибіг надвір, ліг за гноєм біля хліва, притаївся, наче лисиця. Коля з саду зайшов у двір, а я як вискочив, як забалакав!..
— І дуже Коля злякався? — по дядькових щоках побігли зморшки, і в кожній зморшці заховалася смішинка.
— Та ні, не дуже, — щиро зізнався Вітя. — Розсердився — йому ж шубу не купили. А коли я сказав, що дам поносити, відсердився… Мама дуже злякалася… Вискочила з хати, полаяла мене, стягла лисицю й у комору до зими сховала. І сказала, що там чорні, страшні, кусючі жуки…
— Ну, що ж, — розвів руками дядько Степан, — почекаємо до зими. Ти ж прийдеш до мене у гості в новій шубі?
— Аякже! — поважно киває головою Вітя.
Якусь хвильку, вагаючись, дивиться на дядькову кремезну постать, потім каже, тихенько зітхнувши:
— І вам дам поносити…трохи… Тільки ви її в рукави не вдягайте, бо трісне…
І раптом зривається з місця й мчить на вулицю. Там тупає, спираючися на ціпок, дід Явлах.
Він ще зовсім нічого не знає про новину!
А дядько Степан довго стоїть, зіпершись на заступ. У його очах відсвічує лагідне вересневе небо.