Він живий!

В кінці городу — за густо-зеленою картоплею, за стіною золотоголових погордливих соняшників, — сховалася під нахиленими вербами копанка. Ох, як вабить туди Славу! Надто літнього спекотного дня, коли сонце роздмухує в небі величезне горно і на землю рясно сиплються гарячі іскри.

Але там, за копанкою, зелено-червоним муром стоять верболози. У них, казала мама, живе дід Шило. У нього в руках аж тисяча голок-циганок, і він шпигає ними неслухняних дітей, котрі наближаються до копанки…

Слава сидить на призьбі коло хати й жадібно дивиться туди, де дихає прохолодою копанка. Його ноги нетерпляче тупають, та перед очима весь час крутяться оті голки-циганки — довгі-довгі, гострі-гострі! — і не дають ногам зірватися з місця і рвонути стежкою між двома рядами шорстколистих соняшників.

Раптом від копанки долинає хлоп’ячий пронизливий крик. Слава перелякано здригається: невже дід Шило схопив когось і безжалісно штрикає голками?.. Та наступної миті лунає ще один крик, ще, ще… І в тому галасі немає ні крапелиночки страху, а є тільки нетерплячий запал…

Слава незчувсь, як ноги кинули його на стежку. І вже тільки вітер свистить у вухах та соняшники здивовано похитують головами десь у синьому небі.

Хлопці стояли навколо копанки так тісно, що Славі довелося пролізти між ногами в розкарякуватого Степанка Хазенка.

Він мерщій глянув на темнувату воду, змережану тінню від вербових листочків.

І йому забракло повітря.

Посеред копанки безпомічно борсався їжак. А хлопці наввипередки швиргали в нього грудками, не даючи пристати до берега.

І кричали, і реготали.

У Слави самі собою з очей бризнули сльози. Від цього все навколо пойнялося каламутним туманом. І Слава, стиснувши кулаки, щосили крикнув туди, де невиразно коливалися в тумані реготливі хлопці:

— Він же…він…живий!..

Опам’ятався по шию у воді. Схопив нещасного їжака, притис до грудей.

Він зовсім не відчув, що на їжаку повнісінько гострих-прегострих, як голки-циганки, колючок.