Ранок зводився прозорий
Коли партизанські розвідники добилися крізь снігову пелену до хати обхідника, де переховували тяжко пораненого партизана, то аж не повірили, що скінчився їхній довгий небезпечний шлях.
А як тітка Горпина і дядько Мирон завели Марійку й Володю до хати, то дівчинка лиш сіла на лаву й ураз заснула, мовби провалилася кудись. Не чула, як Володя з тіткою й дядьком ходили в погріб, де лежав геть перемотаний полотняними бинтами дядько Сашко, не чула, коли дядько Мирон пішов з Володею до партизанів, щоб узяти підводу й одвезти пораненого до загону. Про все те розповіла їй тітка Горпина, як Марійка прокинулася вранці, вже на печі.
І тут глухо застугоніли рейки.
Марійка метнулася до вікна, обережно виглянула. По заінеєній колії котилася дрезина з закушканими людьми.
Покликала тітку Горпину.
Тітка зиркнула й охнула.
— О боже, дідьки несуть начальника станції Конвалюка!
Грюкнули сінешні двері, навстіж розчинилися хатні двері. Ввалився товстий губатий чоловік у чорному кожусі. Гукнув, наче тітка й Марійка сиділи хтозна-як далеко від нього:
— А де Мирон? Чи не вилежується, сякий- такий?..
Тітці мовби заціпило. За товстим ступило в будку ще кілька чоловік із пов’язками на рукавах — поліцаї. Озираються, принюхуються.
— Ну! — рикнув товстий. — Де він, признавайся!
Тітка — анітелень. Марійка зіштовхнула себе з лави. Задерла голову, тонко мовила:
— Дядечку, не кричіть на мою тітку…
— А це що за вишкварок? — закопилив губу чоловік. ‘
Марійка вдихнула повітря і жалібно:
— Не вишкварок я, дівчинка… Із… Соколівки в гості до тітки Горпини прийшла… У нас дітей четверо, а мішечок із зерном один.
Товстий чмихнув.
— Ну-ну, — мовив тихіше, — то куди ж нечистий дів дядька?
— І ніякого нечистого в нас не було, — заперечила Марійка.— Дядько Мирон сам побіг. Зуби йому заболіли, всю ніч криком кричав, а тоді схопився і хода з хати…
— Отакий у нас народ, гер лейтенант,— обернувся до дверей товстий — там стояв, прихилившись до одвірка, німецький офіцер.— У нього, бач, зуби закрутило, то він покинув такий ответственний пост і гайнув безвісти… — Раптом підскочив до тітки, заверещав: — Вижену! Викину на мороз твого старого придурка і тебе з ним!
Офіцер скривився, підступив до столу.
— Не треба, гер Конвалюк, — сказав чітко,— кричать много. Пока вернеться чоловік, вона будеть відповідать свій участок. Підірвуть здесь бандіти поїзд, будем стріляйт. Усіх трьох.
Офіцер сів за стіл, потер змерзлі руки. І мовив наказово:
— Ми тут будем снідайт, гер Конвалюк. Только бістро.
Начальник станції прудко кинувся до печі, одслонив заслонку, зазирнув. І гукнув тітці Горпині:
— Чого розсілася? Ану діставай печене й варене! А ти, — вказав пальцем на Марійку, — мотнись у погріб, принеси огірочків.
Марійка закліпала очима. Там лежить поранений дядько Сашко… Гляди, ув’яжеться хто з поліцаїв…
Одягнулася, взяла миску й надвір. Оббігла хату, стала на хвильку, щоб роззирнутися.
— Девочка, ти чого стояль на место? — нараз пролунало.
За її спиною нечутно виріс офіцер, буравив некліпними очима.
Марійці забракло подиху.
Гітлерівець міцно взяв її за плече.
— Пойдьом. Разом посмотрім, какіе там огурци.
Коли дісталися до погреба, офіцер сам одкинув укриту памороззю ляду. В скупому світлі ранку вирізьбилися мішок з картоплею, діжечка. І пола старого кожуха. А під кожухом же дядько Сашко…
Фашист затупцював на місці, певно, вагався — лізти чи ні.
Марійка було смикнулася поперед нього та й зупинилася. Хитра, але ризикована думка з’явилася.
— Дядечку офіцер, — прохально мовила,— може, ви перший? Бо там жаби, миші, я боюся…
Сказала, і серце злякано застукотіло у неї в грудях. Ой, невже послухається її?..
Офіцер чмихнув, бридливо зморщив носа. Штовхнув Марійку.
— Лєзь сама, шнель, швідко!
Марійка лякливо пристоюючи на кожному щаблі, поволі опустилася вниз. Огірки великі, шлапакуваті. Ось уже й миска повна. Косонула оком на кожух. Під ним заворушилося. А тут фашист заглядає:
— Чего так долго? Там хто-то єсть? — І став ногою на сходинку драбинки.
Марійка мерщій задлубалася в картоплі. Де, де там поховалися ті жаби й миші?.. А в самої пальці бралися кригою, як здавалось, що діткалася до них…
— Ой! — скрикнула. — Жаба! Хочете подивитись?
Гітлерівець пробкою вискочив назад. Гримнув:
— Вилазь, паршивий девочка!
А коли вона ступила на сніг, схопив за вухо й так крутонув, що у Марійки в очах зблиснуло. Вирвав миску і подався до хати…
У Марійки ручаєм потекли сльози. Та вона хутко витерла їх, глянула на імлисто-синій ліс, над яким вивершувалося рожеве сонце. І їй вочевидь почулося, що там тарабанять по дорозі сани, якими їдуть до них партизани. І вона всміхнулася крізь сльози.
Ранок зводився прозорий.
