Мені не страшно
— Я не боюся. То просто вечір настав. А коли настає вечір, усі лягають спати — і діти, і дорослі, і вовки…
Коля тихенько балакає сам до себе, щоб хоч трохи розігнати острах, що разом із темрявою виповзає з-під печі й гнучкими клубками осідає по кутках. Хоча запевняє сам себе Коля, що всі вовки сплять у лісі, ті чорні клубки дуже схожі на кошлатих злих звірів. Вони сідають у кутках на задні лапи й невідривно дивляться на Колю, бо нікого ж більше немає в кімнаті.
Від тих чорних моторошних очей кортить мерщій залізти під ковдру, закутатися з головою, щоб не було й щілинки. Але тоді він засне, й мамі доведеться ночувати під дверима, бо вона забула ключ.
Коли не витримує, поглядів вовків і поволі встає.
Розмахуючи похололою рукою, розбовтує темряву в одному кутку, другому, третьому.
До четвертого не підходить: поруч нього широко роззявило чорний рот підпіччя.
Сідає віддалік так, щоб не було видно його острашливої чотирикутної дірки.
Але поки ганяв бесплотних вовків, загрозливою пітьмою налилося вікно. По ньому безгучно рухаються якісь невиразні тіні…
Коля згадує про бандитів, що про них якось розповідала мама, і в нього враз терпне все тіло.
Адже у них живуть коза, чотири курки, п’ятеро індичат та індичка, котра покинула маленьких. Індичку хай би забрали бандити. Колі її не шкода, але ж бандити жаднючі, вони геть все витягнуть.
Мама не раз казала: «Коли щось погане привидиться за вікном, підійди, придивись і все зникне».
Та це понад Колину силу. Він тільки відводить очі від вікна. А очі нікуди діти — звідусюди наповзає насуплений морок.
Мама залишила сірники. У лампі є трохи зеленкуватого гасу. Та Коля нізащо не черкне сірником об коробку, щоб розігнати світлом острашливу темряву.
Бо тоді бандити надворі ті вовки, що причаїлися в здичавілому саду діда Федота, побачать крізь вікно, що він сам дома. Бандити виймуть шибки, як у іншого сусіда, дядька Степана, на минулім тижні, — й залізуть у хату. Слідом за ними пострибають вовки…
Що буде далі, Коля боїться й думати.
Заплющивши очі, починає швидко говорити і до себе, і до бандитів та вовків надворі. Швидко й голосно.
Мама скоро, зовсім скоро прийде. Вона після уроків лишилася в школі на нараді. Казала, що вдень, на перерві, купить мені автомат і гострий кинджал…
Коля спохоплюється, замовкає. Мама но обіцяла купить автомат і кинджал. Але він зумисне вголос про це мовить — хай бандити і вовки злякаються їх.
За вікном — тривала мовчанка.
Потім щось тихо зашелестіло. Може, бандити й вовки насправжки повірили в автомат і кинджал? Повірили, злякалися й тікають…
Жалібний писк пронизує Колині вуха.
Коля здригається, весь холоне.
Писк лунає ще раз і ще…
Трохи оговтавшися, Коля змірковує, що ні бандити, ні вовки не вміють пищати.
Хто ж то?..
І враз у нього занило в грудях. То ж індичок подає голос. Кульгавенький…
Колі стає так соромно, як ніколи в житті. Навіть тоді, коли підманув сестричку, яка зараз живе в бабусі, щоб вона розкрила рота, й укинув їй туди колючого хруща, не було так соромно.
То ж він поранив малого. Посипав якось уранці індикам проса, вони збіглися, а клювати не клюють, сердито бурчать: цибулі з кисляком просять — ото для них смачний наїдок.
— Їжте, їжте, припрошував індичат Коля, — скоро молоко скисне, тоді я вас краще нагодую.
Горобця ніхто не припрошував. Він сам грудкою упав з акації й так заквапився їсти, що його руденька голівка заметлялась, як перестигла маківка на сильному вітрі.
Коля дуже розсердився на непроханого гостя, схопив камінець, розмахнувся…
Аж тут кинувся на горобця індичок…
Горобець пурхнув і всівся на самісінькому вершечку акації, а індичок присів, жалібно застогнав…
Коля і гладив ударену ніжку, і хукав на неї, і подорожника прикладав, обв’язавши його ниткою.
Не помогло — індичок окривів.
Колі після того не раз доводилося, загнавши до хлівця курей та індиків, шукати індичка в городі чи в саду. Але він не ображався на малого — адже індичкові важке ходити, він швидко стомлюється. Присяде відпочити під кущиком — а призахідне сонце таке ласкаве, — та й задрімає.
Сьогодні Коля вже смерком став збирати та годувать свою «худобу». Індичка не видно було. Коля хотів було побрести в стемнілий город, але там уже лежали під кущами картоплі волохаті тіні, щось наче ворушилося.. «Він, мабуть, уже в хлівці», — заспокоїв себе Коля.
І ось індичок подав голос. Жалібний такий… Сидить десь сам-самісінький. Маленький, кривенький — ні оборонитися, ні втекти…
Може, до нього потиху підкрадається лапастий вовк, клацає гострими зубами… Бач, індичок вже не пищить, притаївся настрахано…
Одна в нього надія — Коля, і він кличе його на допомогу…
Сандалі ніяк не застібалися. Довго шукав фуфаєчку і картузик. Поки дійшов до дверей та клацнув клямкою, безсонний годинник на стіні відцокав безліч хрипких секунд.
Через непроглядно чорні сіни проскочив прожогом.
Вилетів надвір і присів біля порога.
Горбками здіймалися кущі. Візерунилося обвуглене ніччю картоплиння. Ледь шелестіла акація.
Долинуло приглушене зітхання, якесь невиразне, ледь чутне хропіння. Ніби хтось великий і страшний, навіть сплячи, лякав усе живе.
Лише цвіркун сміливо строчив на маленькій машинці- шив своїм діткам зелені штанці й спіднички з листя.
Високо-високо в небі дві зірочки продерли товсту хмару й підбадьорливо моргнули Колі. Більш нічим вони не могли допомогти.
Коля насилу струсив із себе заціпеніння.
Полапки взяв сукувату палицю. Вона стояла прихилена до одвірка, щоб відганяти собак, які зазіхали на курячу та індичу їжу.
Йти треба за хату…
Першою на шляху лежала товста трухлява колода. Уночі вона запалювала на боках сині холодні вогні й ставала зовсім не тією мирною колодою, якою була вдень. Вночі вона здавалася чорним страховиськом, котре приповзло з далекого таємничого Кирилового болота. Колі чомусь спали на думку слова старого, перегнутого навпіл діда Федота: «Біля отаких трухляків, що світяться, потемки гадюки збираються і гріються. Вони самі холодні й холодне тепло люблять».
І чого саме зараз згадалися ті студені, мов гадюки, слова?
Хоч як лячно було в картоплі, та довелося нею обійти чорну колоду. Коля зовсім не дивився на неї, але виразно чув шипіння й сплески гадючих тіл…
Далі — яма з-під картоплі. Вона глибока, на її дні живуть білі бридкі хробаки, слизькі черви, вилупасті жаби…
І яму обійшов окулясом.
А високу шамітливу траву, де могли причаїтися вовки, обійти було ніяк.
Коля, здається, як відштовхнувся ногою, то просто перелетів траву й став другою погою біля молоденької вербички.
— Де ти, де ти? — погукав тихенько індичка.
Індичок, певно, думав, що то підступний бандит кличе його, і не озивався.
— Це я, я, Коля, — запевняв дурненького.
Індичок не вірив.
Довелося занурити руку в навологлий бур’ян, де могли трапитися і кропива, і жук-рогач, і гадюка…
Пальці намацали тремтяче тільце в неглибокій ямці…
У хаті стало зовсім чорно. Мов у закритому погребі.
Та Колі тепер ніколи лякатися.
Він поклав індичка під ковдру, щоб малий зігрівся.
Не звернувши уваги на роззявлений рот підпіччя, витяг з печі набубнявілий кисляк. Індичок жадібно ковтав його й весь час дригонів.
— Ну чого ти, дурненький? — взяв боягуза на руки. — Чого ти тремтиш? Бачиш, мами довго немає, я сам, а мені зовсім не страшно… Ти думаєш, що в кутку вовки сидять? Де їм тут узятися? Вони давно сплять у лісі. Знаєш, як у лісі спиться? Дерева гойдаються, шумлять, трава, квіти пахнуть… Коли ми з мамою влітку їздили по сіно для кози, я два оберемочки приніс до воза й одразу заснув…
Індичок підвів голову, прислухається. Певно, заспокоюється, бо його тільце потроху втихомирюється.
Та тільки Коля замовкає, малий здригається з новою силою.
Ти що, у віконце глянув? — питає Коля. — Немає там під вікном ніяких бандитів, ось ходім подивимося.
Він з індичком підходить до вікна.
— Не ховай, не ховай голови, — каже Коля індичку. — Бачиш, то верба розплелася на ніч і має косами. Від того й тіні на вікні. А ти, дурненький, подумав… Ну, а тепер спати… Ні, ти сам будеш спати, а я маму чекатиму. Щоб ти швидше заснув, я тобі ловку казочку розкажу. Слухай… Давно-давно, коли ще ні мами, ні діда Федота не було, жив Котигорошко…
Коли постукала мама, обидва міцно спали.