Я і мій телевізор
Вітя Терен мерщій ускочив до хати й швиденько, доки мати не визирнула з кухні, роздягнувся, гепнувся на стілець біля свого столу й схопив ручку. Коли до нього заглянула мати, він уже, низько схилившися, сопучи, щось писав. Мати підозріло спитала:
— Ти що, тільки-но прийшов від Митька? Знову весь день витріщалися на екран?
Вітя не зразу підвів голову. Його очі були сердиті.
— Еге, де там тільки-но! Лише перед твоїм приходом забіг до Митька, щоб порадитись, як писати твір. Цілий день над ним мучився.
Мати недовірливо подивилась на нього, однак мовила примирливо:
— Гаразд, пиши. Та не довго, бо завтра ж у школу, треба зібратись, а то розлінився за канікули.
Та про що ж писати? Нічого цікавого не було в нього на канікулах. Може, вигадати? Он скільки бачив він різних захоплюючих історій по телевізору. Цілий зошит можна списати. Вітя рішуче вивів на папері: «Ми з татом сіли в літак і полетіли в Африку полювати на крокодилів». І перо мовби спіткнулося. З паперу на Вітю вочевидячки глянули очі Олександри Іванівни, вони з докором сказали: «То це ти брехати взявся?» Вітя почервонів, порвав папір. І сердито подивився на телевізор, котрий байдуже блимав на нього більматим великим оком. Це він, він винен, що Віті нічого писати! От хай учителька і лає телевізор!
«Я встав вранці, вмився, поснідав, хотів іти гуляти. І просто так, щоб перевірити, чи працює, увімкнув телевізор. А там показують мультиплікаційні фільми. І багато! Коли закінчили їх, почався фільм про пригоди двох хлопців улітку. Хіба я міг його пропустити? Ну, а тут і обідати час настав».
Вітя аж усміхнувся задоволено — чисту правду він пише.
«Після обіду я твердо вирішив піти на вулицю. Але тут до мене подзвонив мій друг Митько. Виявляється, його мати після обіду прийшла з роботи додому, бо захворіла. І витурила Митька гуляти. А йому дуже хотілося подивитися дорослий фільм. Та коли б мати й не послала його гуляти, вона все одно не дозволила б йому дивитися той фільм. А я ж сам дома. То знову ввімкнув телевізор. Не відмовляти ж гостю й другові».
Вітько на хвилинку задумався. Чи писати про вечір усю правду? Рішуче махнув рукою: тільки правду!
«Митько пішов од мене перед самим материним приходом. Мені було прикро, що я не виконав обіцянки не стирчати перед телевізором і сходити погуляти…
Щоб не засмутити маму, швиденько збігав надвір, пройшовся по снігу і став біля під’їзду подихати свіжим повітрям…»
Вітя скорботно похитав головою. Бо ж і другого, і третього, і четвертого дня телевізор не відпустив його від себе. По-перше, на канікули зібрали найкращі передачі, видно, весь рік їх копичили, а по-друге, Митько унадився до їхньої хати: мати хворіла і все пильнувала, щоб «не горів даремно телевізор та не висмалював тобі, хлопче, очі». Митько хоч і кривився, що у друга телевізор чорно-білий, однак мовчки прикипів до нього. Довелося Віті й самому висиджувати поруч.
А потім їхній телевізор, мабуть, перевтомився, бо якогось дня клацнув, кашлянув і замовк; поволі згас екран, тільки ще хвильку яскрава зірочка світилася, танула. Вітя і Митько зітхнули. Підійшли до вікна — сонце сяє, мороз тріщить, крига — мов скло, а онде на майданчику каток заливають! Скала тнулися хлоп’ячі серця: надвір, негайно надвір!
Але не так сталося, як гадалось. Коли Вітя вже одягався, а Митько нетерпляче квапив його, в двері задзвонили. На порозі стояла Митькова мати. Вона попросила сина з годинку побути вдома, бо їй треба піти до поліклініки на виписку, а в цей час має дзвонити по телефону батько.
А в Митька був кольоровий телевізор. Що то вже за краса! І Вітя не зміг відірватися від нього до самого приходу Митькової матері, тітки Поліни, тобто до вечора.
Вітя описав усе це, ще раз зиркнув на німотний екран, з жалем подумав: «І коли вже прийде майстер по ремонту?» — й рішуче дописав: «Отак телевізор позбавив мене і Митька канікул».