Гроза над луками
Сонце уранці викотилось на небо таке велике й жарке, що всі хмари, мов овечки, розбіглися й сховались за обрієм.
Толя і Шура — брат і сестра — полежали трохи під грушею, доки вона не повернула листочки руба та не пропустила униз гострі, наче шила, промінці. Тоді встали, обтрусилися й не знали, що робити, куди подітися.
Мама й тато в полі на роботі. Толя охоче гайнув би в лозу, де хлопці грали в «білих» і «червоних», тобто, у війну, але мама суворо наказала доглядати малу сестричку.
Уже геть про все вони поговорили. Згадали навіть про погану тітку Ганну, котра побила лозиною свого песика Жука за те, що вкрав пиріжок. Хіба йому не хочеться пиріжка з м’ясом? І про свого котика Білохвостика згадали…
Коли це від далеких лоз долинуло:
— Ур-ра-а!
Толя наче й не сидів під грушею. Тільки сіра курява знялася під його нетерплячими ногами.
Толя зіщулився в кропиві й лячно думав, як він звідси вибереться. У кропиву заскочив спрожогу, бо за ним гналося аж троє «білих», от-от могли взяти його в полон. Ускочив, затаївся. «Білі» пробігли мимо, навіть не глянули на страхітливі зарості. Толя не встиг порадіти своїй хитрості, як по всьому його тілу ніби гайнули руді кусючі мурашки. Навіть під цупкими штаньми вогнем запекло. І коли вона, клята, встигла пожалити? Пролетів же кропиву, мов стріла із лука…
Бій уже вщух. Чи то «червоні» дали духу «білим», чи «білі» перемогли «червоних»?.. А може, вискочив з хати завжди сердитий горбатий дядько Клим і розігнав обидві «армії»? Толя зовсім нічого не знав. Якби шабля, то прорубався б крізь жилаві стовбури. Але його шабля з вербової гілки зламалась у бою…
Хутко темніло. У кропиві стало ще непривітніше, сум ніше. «Невже вечір?» — похолов Толя. Зиркнув у шпарку між листя на небо. Та ні, то хмара проковтнула сонці й тепер гордо видимала синій живіт. Від неї звисли до землі довгі сірі патьоки.
«Хі-і, а Шура сама… І ключ у мене…»
Толя вмить забув про війну. Набрав для чогось поки груди повітря, затулив обличчя руками. Ахнув — і був н волі.
Шури ніде не було. Ні під грушею, ні біля хати, ні н задвірках, ні на вулиці.
Бігав, гукав, кликав. Наступив на джмеля, котрий упав з квітки й заснув, задерши мохнаті лапки. Добре, що джмелю було ліньки далеко загонити жало. Толя тільки ойкнув та послинив п’яту й знепритомнілого від наглого наскоку джмеля — хай оживає швидше…
Гр-р-рах!
Толю мов хто турнув у плечі, кинув на землю.
Блискавка схрестила два вогняних списи. Сипнув рясний дощ.
Але довго Толя не влежав, хоча в ямці під широколистим соняшником навіть важкі краплини не діставали. Це ж десь блукає мокра, нещасна сестричка, а грім ганяється за нею, страхає гуркотом, сліпить блискавками… А може, вона на луг заблукала? Там, казала бабуся, у дощ гадюки з нір вилазять, купаються…
Луг холодно блищав. І трава, і листя на вербичках, і навіть старий пеньок — усе блищало.
Високо піднімаючи ноги, Толя одним оком пронишпорював шелестливу траву, а другим шукав Шуру…
Сестричка стояла, зігнувшися, під маленькою вербичкою. Вербичка низько схилилася до неї, розправила все листя, але не могла втримати на своїй спині крапель, і вони щедро сипалися на Шуру.
— Ти чого тут стовбичиш? — зрадів і розсердився Толя.- Кашлюка хочеш добути?
— Та ні, не хочу, — похитала головою Шура, — не хочу кашлюка…
Глянула на Толю стражденними очима.
— Білохвостика нема… Я всюди шукала… І на дорозі, і біля колодязя, і на лузі.
Гірко схлипнула.
— Видно, його грім убив…
Толі так давучко стало в грудях!.. Мовчки взяв сестричку за руку. Вона безживними ногами побрела слідом, не вдивляючися в траву, не обминаючи калюж.
А біля хати вперлася ногами в розкислу землю.
— Не піду…
— Чому? — не зрозумів Толя.
— Він…умер…і я… — заплакала.
Толя прикрикнув на сестричку, а самому так стало гнітко! Ледь стримав сльози…
Дощ ляпотів і ляпотів у калюжах, тарабанив об залізний дах. Груша час од часу, мов собака, струшувала налиплу на неї воду.
Толя просто потяг Шуру до дверей.
А під дверима… тиснувся обсмоктаний дощем і від того дуже схудлий Білохвостик…
Але ніколи він не здавався Шурі таким красивим. Кинулася, схопила, притисла до себе так, що котик аж кавкнув…
А Толя, порадівши Білохвостику, гарячково зашарив у кишенях. їх усього дві в штанях, та Толя шукав у кожній, може, по сто разів.
І сто разів не знаходив ключа від замка…
— Нема… — признався в той час, коли Шура вже бачила себе й Білохвостика в ліжку під найтеплішою ковдрою.
У неї здригнулися худенькі плечі.
Грім давно відкотився за село, цюкав дерева в темному лісі. А сірі хмари, наче брудні хустки, пливли й пливли, щедро кропили набубнявілу землю. І Шуру з Толею. Бо верхня лутка дверей хіба трохи захищала їх.
— X-ходімо на г-горище, — видзеленькав зубами Толя.
— Ой, — здригнулася Шура, — я боюсь… Там завжди ніч, і злющі оси живуть…
Толя про ніч мовби й не чув, а от про ос почув добре. Його ліва щока, де колись оса не просто так сіла, коли він дрючком ворушив осяче гніздо, сама сіпнулася… Але більше нікуди.
— Еге, лізьмо на горище, — плямкнула Шура синіми губами. — Бо тут Білохвостик зовсім замерзне. Він же малий, простудливий…
Коли по драбині піднялися на горище й сіли на ящик із старим курячим гніздом, Толя згадав про огірки, що їх знічев’я нарвав до дощу. Витяг один, подав Шурі.
— Якби чогось тепленького, — скривилася Шура, однак схрумала огірок.
І Толя з’їв.
Дах гримотів, наче Толю й Шуру посадили у величезний барабан з невтомним барабанщиком. Від того безугавного торохтіння у Шури злиплися повіки, і вона прихилилася до Толі.
Дощ летів і летів із хмар, а Шурі снився сліпучий від сонця луг, Білохвостий із червоним бантом на шиї і Толя. Толя сидів у засідці в бур’яні зі здоровенною справжньою шаблею. Шабля дуже блищала, і Шура хотіла крикнути Толі, щоб сховав її, а то «білі» побачать. Та ураз все закружляло в синій, жовтій, червоній метелиці, і з тої метелиці випливло мамине тривожне обличчя.
— Мамочко, — прошепотіла Шура. — Дай Білохвостику гарячого молока… А то у нього кашлюк буде… І ангіна в горлі…