Лейтенант Тонечка
Мій неуважний друг Мишко переплутав зошити й намалював трьох кумедних чоловічків не в своєму зошиті, а в Оленчиному.
Що тут зчинилося! Який гвалт вона здійняла! Йдучи додому, ми, хлопці, без угаву говорили про Оленку та інших дівчисьок. Сіли на лавку біля будинку й усе про них говоримо.
Підійшов дядько Василь. Він людина літня, його у нашому будинку всі поважають. Дядько Василь питає нас:
— Про що це така гучна розмова?
Я кажу:
— Про дівчисьок… Чому вони такі базіки й крикухи, боягузки, а задаються. Цікаво, якої ви, дядьку Василю, про них думки?
Дядько Василь трохи помовчав і говорить:
— Хорошої думки. Коли бажаєте, я вам про один випадок розповім.
Ми, звичайно, бажали. І дядько Василь почав розповідати.
— Давно це було. Я жив тоді в Ленінграді й працював шофером таксі. Наймолодшим водієм був у нашому автопарку.
Якось біля Московського вокзалу сіли в мою машину пасажири: батько, мати і донька років п’яти, її Тонечкою звали. Зараз я вам цю доньку опишу. У неї очі були сині й круглі, а з-під червоної шапочки виглядали непокірні, наче у баранчика, білі кучерики. І якою ж балакухою-цокотухою виявилась ця донька! Батькові своєму не давала й миті спокою.
— Знаємо ми таких, — махнув рукою Мишко.— Як причепиться: чому? нащо? куди?..
— От-от, — засміявся дядько Василь.— «Куди їдемо? Де їдемо? Як ця вулиця називається?» Батько їй пояснює, що вони їдуть по Невському проспекту. Невдовзі минуть Ливарний проспект, а потім буде міст через річку Фонтанку… Тільки він про Фонтанку мовив, як Тонечка підскочила, схопила мене за плече, торсає й вигукує: «Дядьку! Дядьку! Це ж яка Фонтанка? Це та сама Фонтанка, де чижик ніжки мив?» — «Еге, вона,— киваю головою, — історичне місце». Тут Тонечка зовсім розвеселилася і заспівала на повен голос: «Чижик, чижик, де ходив? На Фонтанці ніжки мив. Ой нащо ж ти їх мив, коли знову забруднив?..» І співала вона отак до самісінького будинку, куди я їх привіз.
Дядько Василь замовк, мабуть, щось пригадуючи. А Мишко питає його нетерпляче:
— Ну, а потім що було?
І дядько Василь сказав:
— Потім було не швидко. Років п’ятнадцять, певно, минуло від того дня. Було в нас хороше мирне життя, та ось напали фашисти. Добре, що ви про війну лише з книжок, кінофільмів та дідусевих оповідей знаєте.
— А ви воювали? — це я питаю дядька Василя.
— Чотири роки. Аж до Праги наш полк дійшов.
— Я, дядьку Василю, — сказав Мишко, — на День Перемоги всі ваші ордени й медалі на вас бачив.
— Вернувсь я після Перемоги додому й знову взявся за кермо.
І невдовзі, може, через тиждень сталася одна цікава подія. Біля Балтійського вокзалу сіла в мою машину молода дівчина. Була вона у військовій формі, на погонах по дві зірочки — лейтенант, значить, з-під синього берета білі кучерики виглядають…
— Мов у баранчика? — аж підскочив Мишко.
— Еге, — усміхнувся дядько Василь.— А на грудях у неї комсомольський значок і орден Червоного Прапора. Цей орден на війні дуже сміливі одержували. Ось так!
Дуже мені ця дівчина сподобалася, і захотілося гарно її покатати. Почав я їй розповідати про Ленінград: якими вулицями оце зараз їдемо й що бачимо. А коли втрапили на Невський проспект, я розповів дівчині про маленьку балакуху, котру віз давненько з її батьками. Як вона співала «чижика» й допитувалась, де саме він мив ніжки, чи справді в цій Фонтанці, що ми її проїжджаємо…
І тут моя пасажирка, кавалер ордена Червоного Прапора, засміялася. Навіть примружила ся, так дуже сміялася. І я також засміявся. Знаєте чому?
Я заперечно скрутнув головою. А Мишко й не зворухнувся, пильно дивився на дядька Василя. У його очах майнув якийсь здогад.
Дядько Василь ще ширше усміхнувся.
— Та тому, що я впізнав у лейтенантові маленьку дівчинку Тонечку, котру віз п’ятнадцять років тому з Московського вокзалу. Ось так! А ви кажете: «балакухи», «цокотухи», «боягузки». Але ж це ще не все. Це в них так, коли вони маленькі. А виростають, стають чудовими трудівницями. Як гряне війна… Тільки б її не було ніколи!.. Стануть вони, коли доведеться, сміливими солдатами!
Дядько Василь скінчив оповідь, а нам не хотілося розходитися по домівках. Я спитав:
— А довго ви тоді з лейтенантом Тонечкою їздили по Ленінграду?
— Довгенько. Нам було цікаво удвох. Обоє воювали, перемогли ворогів і живі, з нагородами повернулися з фронту. Тонечка весь час сміялася й свого «чижика» співала. А я тримався статечніше — бо ж був за кермом і віз справжнього бойового лейтенанта.
