Розповідь п’ята. Пригоди на планеті Стрибунців

На перший погляд, оті унікальні речі, що оточували капітана Небреху, могли зацікавити хіба збирача брухту. Але я добре знав їхню справжню ціну і з побожністю антиквара ставився до найменшої порошинки. Бо ця порошинка несподівано могла виявитися одною-однісінькою реліквією якоїсь незвичайної космічної пригоди.

От, наприклад, на стіні камбуза, між банальними низками червоного перцю, цибулі та часнику, висить непоказний віхоть сухої хлорели. Добра хазяйка давно викинула б його на смітник. А я завжди побожно дивився на цю пожовклу і суху, як порох, хлорелу. Адже цей віхоть — мізерний залишок тієї історичної хлорели, з запасом якої капітан Небреха на своїй коробці перетнув по діагоналі усю нашу Галактику. Він тоді намагався практично довести, що в космосі можна прожити на самій хлорелі, і тому, крім цього калорійного силосу, нічого не взяв у свою небезпечну подорож. І кожен, кому доводилося згодом гостювати у капітана Небрехи, наочно переконувався, що цей безприкладний за своїм сміливим задумом та безмежною зухвалістю експеримент закінчився блискучим тріумфом.

Або візьмемо інший приклад. Якось удосвіта ми з капітаном подалися в море ловити рибу. Коли це капітан нахиляється над бортом, і я бачу з внутрішнього боку вилоги його роби позеленілий від часу значок заслуженого тренера.

Безумовно, бувши на моєму місці, ви б теж здивувалися. Де, коли і кого міг тренувати капітан? І з якого виду спорту? Адже він латаний-перелатаний, як його бувала в бувальцях коробка, та ще й рипить на протезі!

І хоч на риболовлі патякати суворо заборонено, я не втримався від запитання.

— Капітане, — прошепотів я, — звідки у вас цей значок заслуженого тренера?

— Ясно, що не на вулиці знайшов, — так само пошепки відповів міжзоряний вовк. — Але мені він нелегко дістався. Якби я тоді забарився ще на один рейс по транспланетній штольні, ми з Азимутом зараз, мов вічні маятники, відлічували б час історичного розвитку однієї маловідомої планети. Ще й більш того, наше прибуття знаменувало для тубільців початок нової ери…

На цьому й змовкли, аби не полохати розповіддю рибу. А ввечері, коли ми сіли до казанка з вогненною юшкою, я й зовсім забув про ранкову розмову.

Масна юшка була аж чорна від молотого перцю. У давнину її цілком можна було б замість розтопленого олова вливати у роззявлені пельки злочинців, яких карали на горло. В усякому разі особисто я корчився у страшних конвульсіях після кожного ковтка, а капітанові нічого — сьорбає і сьорбає собі.

Словом, після вечері я міг тільки знесилено впасти у крісло і лаяти про себе кулінарні витвори капітана. Уявляю, який вигляд я мав — руки кволо звисають уздовж тіла, очі вирячені, рот розпанаханий, як на прийомі в дантиста, і з хрипом ковтає прохолодне повітря… Ах, якби мені в ту хвилину добрячий глек крижаної джерельної води!

А Небреха тільки сміється з тютюнової хмари. Йому, звісно, байдуже: він давно звик до своїх жахливих куховарських витворів.

Отоді, очевидно, щоб відвернути мою увагу і цим покласти край моїм стражданням, капітан і повернувся до нашої ранкової теми.

— Бачите, — лагідно мовив він, — навіть тут, у себе вдома, на рідній планеті, те, що подобається одному, зовсім не до смаку іншому. Мене від юшки не одірвати, а ви ладні від неї тікати. А якої б ви заспівали, якби вас почастували шашликом з каракатиць або драглями із слимаків? А тепер самі подумайте, скільки непорозумінь може статися, коли вперше зустрічаються дві чужопланетні цивілізації! Що добре для одних, може бути шкідливим для інших. Правда, всі цивілізації намагаються уникати таких прикрих непорозумінь, та хіба все передбачиш?

Капітан Небреха старанно витрусив у глибоку попільничку люльку, добре натоптав її свіжим тютюном і присунувся ближче до мене.

— Оце ви запитали про значок, я й пригадав одну дуже повчальну історію.

Ми з Азимутом поверталися з першого в історії людства навкологалактичного рейсу. Не розповідатиму всіх пригод, які тоді випали на нашу долю, а одразу ж перейду до діла.

Як зараз пам’ятаю, сидів я тоді над зоряними картами і сірниками вимірював відстань до Землі, коли чую несамовитий вигук Азимута:

— Планета!

У часи капітана Христофора Колумба, мабуть, точнісінько так дерли горлянку, коли бачили нові береги.

А мій штурман, певно, вирішив, що мені позакладало, бо ще гучніше загорлав:

— Просто по курсу планета!

А у мене ж під руками — карти! А на картах планети нема!

Я якомога швидше кульгаю до окуляра телескопа і бачу: справді, просто по курсу обертається навколо своєї осі чарівна планетка, оповита блакитною кисневою оболонкою.

Райський куточок і досі не позначений на зоряних картах! Це велика честь для капітана — відкрити нову планету, що годиться до життя. Ну, як було мені її не дослідити? Як не спробувати першому порозумітися з тубільцями? Та аби знав, яка лиха пригода нас там спіткає, я, безумовно, дався б на Азимутове вмовляння задовольнити свою природну допитливість іншим разом.

Ну, обережно поставили коробку на ґрунт і урочисто виходимо з ракети.

Ця неповторна мить завжди хвилює. Запитайте старих капітанів — вони знають. І для тубільного люду прибуття чужопланетної ракети — велике національне свято. У таких випадках нас, зореплавців, завжди зустрічають винятково зворушливо. На цій невідомій планеті теж діяло це загальногалактичне правило. Де тільки взявся святковий, гомінкий натовп! Не встигли ми з Азимутом обнятися, мов футболісти після голу, як нас оточили тубільці, схопили за руки, за ноги і почали підкидати вгору. Запал був такий великий, що мені довелося відпихатися руками від хмар. Знаєте, я ще ніколи так високо не злітав, мене аж занудило.

Нарешті нам пощастило об’якоритися коло самої трибуни, яку тубільці вмент зрихтували біля моєї коробки.

А навкруг, скільки сягало око, вирувало живе море. Тисячі і тисячі симпатичних аборигенів та аборигенок сміялися і аж стрибали з радощів. І що цікаво: усе вище і вище стрибають! Куди нашим світовим чемпіонам! Оця їхня звичка стрибати мені дуже сподобалася. У нас, бувало, підеш на мітинг, шию витягуєш — і нічого не бачиш. А тут підстрибнув — і все як на долоні!

Несподівано на високу трибуну вискочив якийсь дуже тренований дідок і, коли вітальні вигуки трохи вщухли, почав сердечну промову:

— Дорогі друзі! Велике щастя віт…

Від щирого хвилювання він підстрибнув і закінчив речення десь під хмарами. З цього й почалося. Ми з Азимутом встигали почути лише незрозумілі уривки привітання, коли промовець на якусь секунду приземлявся на трибуну після своїх карколомних стрибків:

— …ланети стриб…

— …сторична поді…

— …ершим внеском!..

— як той казав…

А що саме той казав, чули вже птахи. Так, нелегке це діло — порозумітися зі свіженькою цивілізацією.

Можливо, інший на моєму місці розгубився б, а я — ні, обміркував наше скрутне становище і, зрозуміло, дав конструктивну раду. Вона була така проста, що я навіть не міг зрозуміти, як раніше не спала мені на думку. Щоб почути промовця, треба просто стрибати разом з ним! Але й тут були свої труднощі. Який, скажімо, з мене стрибун, коли я вже не одно-десять літ рипів на протезі? Та й Азимут ніколи не захоплювався легкоатлетичними вправами, і йому важко було б змагатися з легким і досвідченим промовцем.

Тільки землянська техніка могла стати нам у пригоді. Я нашвидкуруч змонтував біля трибуни прилад, добре відомий на Землі усім дітям і цирковим акробатам: виніс із коробки дубову колоду (знаєте, в далеких мандрах приємно було сісти на неї, згадати тихий вечір і, як вдома, посмоктати люльку), поклав упоперек колоди пружну нейлонову дошку, і вийшов цілком пристойний трамплін. Я й кажу штурманові:

— Доведеться тобі, Азимуте, оволодіти спеціальністю тлумача, інакше ми з тубільцями не домовимося. Ставай на отой кінець дошки, я тебе до промовця підкидатиму. Все, що почуєш угорі, намотуй на вус, потім мені розмотаєш…

Азимут хлопець слухняний, розуміє, що нічого лихого я не запропоную. Він, не вагаючись ані секунди, виконав мій, як потім виявилося, фатальний наказ.

Але, знаєте, спочатку ладилося. Вага у мене таки пристойна, я б нівроку і бегемота середніх габаритів підкинув, і тому, коли я хвацько скочив на вільний кінець дошки, Азимут полинув угору, як жайворонок.

Та наслідки нашої акробатики були просто трагічні. Ледве Азимут зробив своє незграбне сальто-мортале, як тубільці захоплено заревли і у захваті всі як один підстрибнули аж під зорі. От би нашим тренерам на це подивитися!

Так от. Пострибали вони від радості, а потім схопили мого штурмана за руки, за ноги… Я думав, його знову підкидатимуть, та вийшло гірше. Азимута на руках принесли до якоїсь величезної дірки і під схвальне ревище збудженої юрми кинули туди. Азимут грудьми розірвав якусь стрічку і з жалібним зойком шугонув у безодню. «Все, пропав штурман!» — думаю я, а сам кульгаю поближче до ракети. Коли бачу, слідом за Азимутом з щасливим вереском сторчака кинулося у ту велетенську діру з півста тубільців!

«Тисяча астероїдів! — жахнувся я. — Куди ми потрапили? Невже на планету веселих самогубців?»

Та мені не дали довго міркувати над цією похмурою проблемою. Одним стрибком збуджена юрба опинилася коло мене, сотнями рук вп’ялася в моє тіло і, хоч як я боронився, понесла до величезної діри. Розгойдали і під бурхливі оплески присутніх кинули. Кинули, та в біді не покинули! Всі з радістю пожертвували своїм життям і нескінченною вервечкою почали самовіддано стрибати слідом за мною у чорну безодню. Не повірите, на поверхні планети не залишилося жодної живої істоти! Тільки височіли скорботно, мов сироти, моя коробка та врочиста трибуна…

Неприємне це почуття, коли падаєш і знаєш, що от-от з тебе тільки мокре місце зостанеться. Все в тобі холоне, і волосся від жаху стає сторч. А прірві кінця-краю нема! І падаємо дедалі швидше! Але до чого людина не звикає! Так і я, звик падати і вже чую, як тубільці, що пострибали слідом за мною, сміються, жартують, весело перекидаються у повітрі. «Ну, — думаю, — і мені нема чого жахатися. Як усі, так і я!» Дістаю люльку і спокійно запалюю. І, знаєте, аж приємно стало, що то значить — провести останні секунди життя з комфортом!

І раптом помічаю, що в кільватер до мене заходить уже знайомий тренований промовець, приємно усміхається і ладнається пришвартуватися до лівого борту. І так вправно виконує цей доволі складний маневр, що любо тобі подивитись.

Правда, спочатку я хотів був сказати йому кілька солоних слів, та, думаю, навіщо затьмарювати старому останню радість? Хай розбивається з усмішкою на вустах, це його діло… Я й кажу йому примирливо:

— Що, діду, вдвох веселіше?

— Це найщасливіший для нашої планети день! — радісно відгукнувся він. — Ваша присутність — це велика для нас честь! Ми всі жалкуємо, що ви не відвідали нашу планету раніше…

Скажу одверто, я не поділив ні його радості, ані жалю.

А ми вже мчали, немов ті метеори! Тіло, як гарматне ядро, розтинає гаряче повітря! І від тертя у промовця вже починає куритися волосся…

Але справжній дослідник за будь-яких умов залишається дослідником і до останньої миті спостерігає. От і я почав свого супутника розпитувати, хоч мені самому та цікавість здавалася безглуздою:

— А що, діду, до фінішу ще далеко?

— Щойно минули півдороги, — втішив мене він.

— Молодці! — щиро хвалю я. — Копали — не лінувалися.

— Авжеж, — охоче погоджується він. — Ми працювали на совість і здали об’єкт раніше строку…

І тут я помічаю, що зі мною почало коїтися щось неймовірне. Я раптом відчув, що низ і верх перекинулися, хоч я падав, як і раніше. Неймовірно, але факт! І, головне, швидкість почала згасати! «А що тут, власне, неймовірного? — логічно міркую я. — Від нервової перевтоми відмовили координаційні центри і вестибулярний апарат!» Але дідові й взнаки не даю, що вже почав божеволіти.

А хвороба чимраз прогресує. Швидкість мені здається буквально черепашачою, і ще галюцинації почалися: бачу над головою отвір, а в ньому клапоть зоряного неба. І раптом повз мене у зворотному напрямку пролітає блідий, як сорочка, Азимут, а за ним з веселим вереском шелестить на вітрі одягом зграя тубільців.

— Азимуте, ти куди? — гукнув йому я.

— Не знаю! — простогнав він із безодні і розтанув у пітьмі.

У цю мить я вилетів із дірки. Бачу, стоїть натовп тубільців і плакат тримають: «Вітаємо братів-антиподів!» Гримнув туш.

У мене на серці полегшало.

Отже, аборигени продовбали свою нещасну планету наскрізь по діаметру і тепер подорожують у такий своєрідний спосіб.

Хотів було я на поверхні за щось зачепитися, та де там — настав момент рівноваги. І ось я відчув, як спочатку повільно, а потім дедалі швидше знову починаю шалений рейс крізь транспланетну штольню.

Ця пригода почала мене дратувати.

— З якого це лиха ви організували весь цей атракціон? — не дуже ввічливо запитую я свого битого екскурсовода. — Вам що, звичайні гойдалки вже набридли?

А він із щирою повагою до мене відповідає :

— О, від вас нічого не приховаєш! Вашій прозорливості можуть позаздрити навіть пророки… Не буду від вас приховувати, торік планету спіткало страшне лихо!

І тут я почув найдивовижнішу історію.

Виявляється, ця планета в отих краях Всесвіту славилася як батьківщина запеклих стрибунців, колиска абсолютних чемпіонів навколишнього світу з усіх видів фігурних і звичайних стрибків.

Аборигенів хлібом не годуй, а дай тільки пострибати. Скажу тільки, що немовлята вискакували з колисок і рук батьків, школярі відчайдушно стрибали з дахів шкіл і найвищих дерев (особливо, коли їх ганяли сторожі), а закохані кидалися з висячих мостів у страшні ущелини і прірви. Альпінізм на цій дивній планеті поширився лише тому, що найсміливішим рекордсменам сподобалося стрибати зі снігових вершин. І хоч які це були небезпечні вправи, історія планети стрибунців не знала жодного нещасного випадку.

А стрибали тубільці з неперевершеною майстерністю. Для них не було більшої втіхи, як летіти, щоб захоплювало дух. У нас, на Землі, це тривожно-солодке відчуття можна зазнати хіба що уві сні, та й то замолоду.

Але настав на планеті такий час, коли навіть найбільші вершини були вздовж і впоперек обстрибані. Поступ на планеті сповільнено. Занепала колись висока культура стрибків і вільних польотів. Та хіба інакше могло бути? У стрибунців згас спортивний інтерес, бо у них уже не залишилося шляхів до нових перемог і досягнень.

Тоді й виникла зухвала думка продовбати наскрізь багатостраждальну планету і влаштувати у транспланетній дірці аеродинамічні перегони.

— Але це ще не все! — захлинався мій тренований супутник. — Сонце щастя зійшло над планетою! Сталося те, про що ми не насмілювалися й мріяти! У день відкриття транспланетної дірки прилітаєте ви і щиро даруєте нам свій геніальний винахід! Цей історичний день започаткував нову добу і буде золотими літерами записаний на скрижалях історії!

— Який ще винахід? — ніяк не міг второпати я.

— О, ваша скромність тільки підкреслює щедрість вашої думки! — з притаманною йому справедливістю відзначив мій супутник. — Ваш прилад, який ви з проникливістю чудотворця змайстрували з колоди і дошки, відкриває перед вдячними стрибунцями нові, ще ніколи не бачені обрії і дає безмежні можливості вдосконалювати спортивну майстерність! Ось чому ми, стрибунці, одностайно довірили вашому молодому супутникові, який наочно продемонстрував, як користуватися чудовим приладом, високу честь першому відкрити тиждень безперервного аерообкачування нашої діри…

Тиждень!

Я відчув, що у мене замакітрилось у голові. Та якщо ми з Азимутом обкачуватимемо цю діру тиждень, то в історії планети станеться перший нещасний випадок!

А стрибунці летять, заплющивши очі, і муркочуть від задоволення. Нічого не бачать, нічого не чують, гойдаються в шаленому темпі з одного континенту на другий. Ну, я й пішов по них, як по шпалах, шукати Азимута. А що мені було робити?

Коли бачу, гуркоче він назустріч. Обличчя перелякане, очі наполохані, на чолі блищать краплі поту.

Я поміняв курс на сто вісімдесят градусів, спритно взяв свого штурмана на абордаж і заспокоюю його як можу:

— Ти, хлопче, не журись, не впадай у розпач, якщо вже впав у цю діру. Все якось уладнається. Головне, вилізти нам на поверхню і дістатися до коробки…

— Виберешся тут, коли зачепитися нема за що, — мало не плаче він.

І тут мене наче осяяло.

— Слухай, — шепочу йому я, — а ми ж з тобою зчепилися! То давай чіплятися один за одного і далі! Зробимо так. Коли вилетимо в отвір, де стоїть наша коробка, ти мене підсадиш угору, а я тебе витягну з цієї діри за комір.

— Капітане, — радісно визнав мій відданий штурман, — з вами не пропадеш!

Що йому на це заперечиш? І яке я маю моральне право заперечувати?

Воно справді, в яких тільки тарапатах ми не бували, я з будь-якої халепи завжди витягав його живого і здорового.

Та, якщо добре подумати, і промовець-стрибунець прийшов цілком тотожного висновку. Він одразу ж побачив, що мій саморобний трамплін тамує у собі величезні можливості і врятує населення планети від спортивної деградації і духовного занепаду. Адже оті транспланетні гойдалки не вирішували проблеми і за півроку всім би набридли…

…З усього було видно, що капітан Небреха вже щасливо вибрався з діри і не хоче туди повертатися. Але я вже звик повертати його розповідь у потрібному мені напрямку.

От і зараз я не посоромився запитати:

— Одного не розумію, звідки ж узявся значок заслуженого тренера? Кого ви там тренували?

Мить якусь капітан Небреха не міг збагнути мого запитання. Видно, досі в його думках панувала транспланетна наскрізна дірка.

Та коли він розпалив свою люльку, то пригадав, з чого почав розповідь.

— Коли ми стартували, — між двома затяжками недбало пояснив він, — до багажника коробки встиг причепитися один юний молодець-стрибунець. І що б ви думали? Він стрибнув на свою планету з висоти світлової півсекунди і таким робом перегорнув ще одну славну сторінку в історії стрибунців. Завдяки мені на планеті з’явився перший у Всесвіті світловий чемпіон! Потім з якоюсь оказією мій друг капітан Козир привіз мені оцей значок. А хіба ви вважаєте, що стрибунці переоцінили мої заслуги перед їхньою історією?