Сини людства

Миколі Семеновичу Тихонову присвячую

Його корабель ширяє по хвилях океану. Хай хвилі здіймаються вище за Альпи, хай лютують шторми, скаженіють норд-вести, вони лише загартують його друзів. Усі матроси, лейтенанти, юнги і навіть коки — його друзі — революціонери різних країн, вигнанці-емігранти, які вибрали не гіршу долю. Поки не можуть боротися за волю у рідній країні, вони об’єднались у цій «плавучій революції», що готова завжди пристати до того чи іншого берега, де поневолені жадають їхньої допомоги. Це незалежне товариство, побратимство, яке з’єднав у своїй армаді Джузеппе Гарібальді. Де повстання за праве діло, туди поспішаймо!

Але серед тривог і небезпек випадає коли-неколи ясний день. О, острів Хантер! Вони причалили до його ласкавих берегів. Зграї куріпок вилітають назустріч, серед велетенських дерев дзюрчать ручаї. Ніщо не нагадує брехливого, лицемірного цивілізованого суспільства з його політиканами, чорними попами, сбірами. Спочиньте, друзі!

…То все мара. Маячіння. Далека казкова мрія. Він, Джузеппе Гарібальді, лежить у полоні, поранений, і, коли біль трохи вгамовується, напівсни, напівспогади прилітають до нього. І наївна мрія про «плавучу революцію» — корабель. Про неї він розповів другові і вигнанцю Олександру Герцену. Джузеппе Гарібальді, тоді найманий капітан корабля, прибув до Лондона з Південної Америки і став у Вест-Індських доках. Він мав навантажитися вугіллям у Нью-Кастлі на Тайні і вирушити в Середземне море. Герцен щиро позаздрив його морському життю, і тоді Гарібальді намалював йому таку вабливу казкову картину: об’єднання всіх революціонерів-вигнанців у небувалій армаді.

…Зараз мариться, що це здійснилось…

…А от острів Хантер — він був насправді в його житті. Він виринув насправді, коли йшли Індійським океаном і везли вантаж з Кантона. Це були роки вигнання з рідної Італії, і він наймався на різні кораблі. І справді, цей острів був несподіваним перепочинком і лишився чарівною казкою в пам’яті.

Яких земель, яких тільки островів не звідав він! Скільки морів переплив! Та що є рідніше, любіше до нестями за Італію…

Він приходить до пам’яті, і рана починає боліти дужче, болять пальці на руках і ногах, покручені ревматизмом,— пам’ять ночівлі в болотах, горах, лісах, пам’ять походів і боїв за тебе, Італіє.

Томик Дайте, генія Італії, лежить у його простому будиночку на Капрері, але скільки рядків викарбувалося в його пам’яті назавжди! Як пасто спливають оці:

Дайте, великий син батьківщини,— він жадав об’єднання Італії. Минали сторіччя, а Італія лишалась тим же вогнищем скорботи і човном без керма.

Він стримує стогін. Ані друзі, ані недруги не повинні знати, як він конає. Друзі — щоб не мали ще більших турбот та жалю; недруги — щоб не бачили його слабкості і не відчували через це хоча б підсвідомого злорадства…

Він знав, що коло нього вештаються і недруги. Він знав, що приходять лікарі, надіслані королем і лицемірним міністром Палавічіні.

Хоча він стримав стогін, але вірний Барберіні, супутник багатьох років життя — в походах, на Капрері, скрізь — чує найменший рух і поквапливо підходить до свого Джузеппе.

— Тобі погано? — питає Барберіні стурбовано. Він зовсім загубив властивий йому гумор і жартівливість і сам відповідає сердито: — Ще б пак! Скільки їх оглядало сьогодні? І всі копирсаються в рані. Всі лізуть туди пальцем, інструментами, роз’ятрюють і думають, що ти справді кам’яний, якщо ти не стогнеш і не кричиш. Коли б ти дозволив, я б усіх вигнав під три чорти.

Справді, їх надто багато, лікарів. І коли б тільки свої, вірні гарібальдійці, лікарі його бойових загонів — Ріпарі, Альбанезе, Базіле, але ж ці, надіслані…

І вони всі без кінця оглядають рану, потім сперечаються. Весь час сперечаються, як усі італійці, розпалюються і, почавши з незрозумілих медичних термінів, велемудрої латині, сповнені власної гідності і гордості, переходять на гарячу, нестримну простонародну мову, забуваючи, що хворий усе чує. А може, гадають, він спить.

Після оглядів, перев’язок він завжди заплющує очі, щоб не було видно його болю.

Потім навшпиньках лікарі виходять. Першими — чужі, останніми — його друзі. Вони зажурені, зніяковілі, занепокоєні. Ну навіщо Барберіні дивиться на них так докірливо? Вони й так роблять усе, що можуть, і чергують коло нього вночі.

— Багато диму, а страви не видно,— бурмоче Барберіні.

Йому не терпиться піти за ними в сусідню кімнату, де сперечання триває і переходить у сварку.

— Піди, я засну,— каже Гарібальді.

Йому самому також цікаво, до якого ж висновку дійдуть лікарі, але стіни товсті, кам’яні в цьому старовинному палаці, який набув такого жалюгідного ветхого вигляду, що темним склепінням, вогкими брудними плямами на колись розмальованих стінах, маленькими гратчастими віконцями, куди ледь-ледь просякає сонце, нагадує більше в’язницю.

Так, у цьому палаці давко не розкошували. Його займали тимчасово під різні військові й адміністративні потреби.

В одній із кімнат, та й то чи не з гірших, не пошкодували покласти пораненого Гарібальді. Народ, обурений полоном свого героя, на думку короля і його міністрів, міг тепер заспокоїтись. Адже король дав йому амністію, і все ж таки це палац, а не в’язниця!

До кімнати вбігає темпераментний Барберіні.

— Джузеппе, у Спеції ми загинемо, я кажу тобі, тут у Спеції не можна тобі лишатися. Вони не дають тобі спокою, вони знову йдуть сюди. Чого це король раптом так непокоїться за твою рану? Це ж його куля поранила тебе. Після того, як він злигався з папою, з його чорним воронням, не може бути до нього віри. Вівчар, який хвалить вовка, не любить своїх овець.

Барберіні все це випалює одним духом, гасаючи по невеличкій кімнаті. За мить справді заходить і той лікар, якого надіслав міністр, і Дзанеті, якого надіслали друзі з Неаполя, і лікарі, соратники Гарібальді. Краще заплющити очі і вдати, що спиш.

— Я хочу висловити свою категоричну думку,— каже перший.— Ногу треба ампутувати.

— Що ви! — виривається у Ріпарі.

Альбанезе нахиляється начебто поправити ковдру в ногах, і Гарібальді, напіввідкривши очі, бачить, як той жахається цих слів.

Бертані, головний хірург гарібальдійського загону, помічає, що Гарібальді не спить, і мовить похмуро:

— Життя дорожче ноги. Життя ваше ще потрібне Італії. Але над цією пропозицією треба подумати. На це не можна одразу наважитись. Треба з’ясувати, де саме куля.

— І чи є взагалі в рані куля,— перебиває його гаряче Ріпарі.— Я певен, що вона рикошетом відскочила.

— Але ж зрозумійте, ви можете затягти до гангрени. Що, ви візьмете на себе відповідальність? Мене надіслав сюди міністр, я відповідаю перед ним.

— А я відповідаю за Гарібальді перед народом, це більше, ніж ваш міністр.

Сперечання знову переходили в сварку.

— Генерал спить, чого ви тут галасуєте! — не витримує Барберіні.

І лікарі знову виходять з кімнати, і тільки окремі роздратовані голоси лунають здалека.

Вони, лікарі, розгублені, непевні у своїх твердженнях, припущеннях, здогадах, і Гарібальді знову стає гірко. Немовби прокинулись усі старі рани, старі хвороби. Вони ворушились, шматували його. Усі тілесні болі. Всі душевні болі. І не той переможний похід «тисячі» в Сіцілії, не останній тріумфальний в’їзд у Неаполь, а немов насунули на нього, давили всі важкі спогади. Поразки. Вигнання. Останні години його Аніти.

…Вона завжди була поряд із ним в усіх боях, в усіх походах. Незрівнянна ні з ким, його красуня Аніта. Мати його дітей, його ад’ютант і боєць без краплини страху і вагання. Завжди поряд… А потім її смерть. Смерть у нього на руках.

…Йому здається, це було вчора. Ні, ні, то примарився страшний сон. Зараз йому здається, не було років без неї, вона весь час була з ним. І в поході «тисячі», і в Неаполі, і в Римі, і тепер при Аспромонте, рокованому Аспромонте.

«…Ти ж розуміла, Аніто, я не міг стріляти в братів, хіба вони, солдати, розбираються, куди і на кого їх ведуть король і папа. Зброя попів — брехня. Як я ненавиджу цю чорну зграю! Від брехні крок до злочину, від злочину — до вбивства. Скільки отрути вливають ці єзуїти в душі італійців. Затуркані люди завжди стають жертвою підлих нікчем, що уміють їх обманювати».

Справді, яка різниця, який контраст оцей його похід 1862 року з тим, як стрічали його «тисячу» після Сіцілії. Король Віктор-Еммануїл злякався випущеного заклику Гарібальді «Рим або смерть!»

Гарібальді писав:

«Народ Палермо! Володар Франції[2] який зрадив 2 грудня, захопив Рим. Ця людина проливала кров паризьких братів під приводом охорони папи, охорони релігії, католицизму. Але це брехня! Брехня! Він діяв під впливом низьких спонук бандита, через злочинну жадобу влади. Він — перше джерело всілякого розбою… Він став на чолі розбійників і убивць.

Народ «Сіцілійської вечірні», народ 1860 року! Треба зробити так, щоб Наполеон очистив Рим від своїх військ. Якщо буде потрібно, нехай відбудеться нова «Сіцілійська вечірня»!

Король Віктор-Еммануїл оголосив Гарібальді заколотником. Він боявся його революційного запалу. Уряд Туріна оголосив його поза законом, і проти гарібальдійців виступили урядові війська.

Віктор-Еммануїл дійшов згоди з папою. Папське чорне вороння настрополювало народ проти гарібальдійців, його захисників.

Які страшні картини постають знову перед Гарібальді.

«…Ти ж знаєш, Аніто, ми йшли голодні, мої хлопці і я з ними, їли сиру картоплю. Ми нічого не могли здобути. Ми не могли пояснити, для кого ми все це терпимо».

Він знову марив тим нещодавнім, що ятрило душу.

«…Може, це ти, моя швидка, як гірська лань, Аніто, дісталась у гори, і пастухи-вівчарі принесли нам хліб, сир, вино. А я давно знаю, завжди знаю — народ обдурити не можна. Врешті він дізнається, де правда і хто його істинний захисник».

Він знову переживає ці жахливі хвилини, що пережив при Аспромонте.

Урядові війська накинулись на загони гарібальдійців, а він, він заборонив відповідати на стрільбу, хоча їхня позиція була вигідна. Але Гарібальді закричав своїм бійцям:

— Не відповідайте на постріли! Хай живе Італія!

«…Ти ж розумієш, Аніто, ми мали або заплямувати себе братерською кров’ю, або загинути. Ми могли легко оборонитись, але я гукнув нашому синові Менотті, який командував на правому фланзі, щоб він припинив стрільбу. Я не міг допустити кровопролиття…

І я, сам поранений, опинився у полоні короля, якому так недавно здобув перемогу і корону. Може, це моя помилка, помилка республіканця, що я повірив королю. Але ж для мене завжди перш за все Італія».

Так, спочатку для Гарібальді було найважливіше вигнати австріяків з його рідного дому — Італії і об’єднати весь італійський народ. Він вірив, що і для Віктора-Еммануїла це важливо також. А тепер він у нього в полоні, поранений і безсилий, король милостиво тримає його в Спеції і надсилає своїх лікарів.

«…Не кидай мене, Аніто, ти віриш мені, Аніто, як завжди, як уперше, з першого погляду повірила чужа бразільська дівчина. Перед тобою з’явилась людина з розбитого корабля, яка ледь врятувалась від аварії, й заговорила з тобою чужою мовою.

Ти, як і колись, кажеш, що любов на всіх мовах одна! Нахились до мене, рідна моя Аніто. Де, де ти поділася?

Я тебе не бачу…

Хто це нахилився наді мною? Це ж не ти! Не ти!»

Як уві сні — треба закричати, і він кричить, але сам знає, що не вимовляє ані слова. І ані звуку ніхто не чує. Він увесь палає.

— У вас, генерале, підвищилась температура. Випийте ліки,— каже з невимовною ласкою в голосі старий Ріпарі.

Генерал! Він одержав звання генерала. Зараз це б звучало глумливо, коли б не з вуст близьких.

Значить, все знову мара, сон? Аніти давно немає з ним, і не було при Аспромонте. Аспромонте ж було, було!

Йому хочеться заспокоїти стурбованих Ріпарі і Барберіні. Як вони змінилися!

— Я, певне, трохи засну,— каже він.

Може, йому знову привидяться Аніта, всі друзі, товариші, яких він вже ніколи не побачить. Багатьох друзів, котрі загинули в морі, в горах, у в’язницях, в степах Уругваю і на рідній землі.

«…Я пам’ятаю вас, мої товариші, мої друзі! Я пам’ятаю кожного з італійського легіону під час кампанії в Уругваї. Певне, це було дуже, дуже давно. Я був ще молодим. Я бачу кожного з вас зараз. Які ви ще молоді і красиві! Відважний Бадані, моряк з прекрасної Венеції, Алесандро звідтіля ж— ви загинули далеко від батьківщини, але в боях за свободу. Хто бореться за свободу рідного краю — наш брат, і йому наша допомога!

Фіорентіно і Луїджі, я бачу знову, як ви змагаєтесь із хвилями. Але горе, вони подолали вас. І море — ваша бездонна могила…

А скільки загинуло вже на рідній італійській землі… Я ніколи не забуду боїв під Калатафіні. Коли я помиратиму, я згадаю Калатафіні, і на моєму обличчі з’явиться усмішка, хоч мені буде важко. Але не зараз, заспокойтеся, живі друзі, я ще не збираюся помирати!»

— Що ти говориш, тато? — підходить до нього Менотті, його син Менотті, що командував правим флангом при Аспромонте і не міг не послухатися наказу батька. Менотті відчуває себе без вини винним — чому не затулив батька від кулі, чому зараз не може повірити жодному лікареві і сам не знає, що робити. Та що він може? Адже тепер усе в руках лікарів.

Та батько зараз усміхнувся.

— Я згадую наших юнаків. Ти пам’ятаєш, у нашій славній «тисячі» — насправді, ти знаєш, було більше за тисячу,— скільки з’явилось друзів поляків, руських, угорців. У кожного з них батьківщина також поневолена. Тому вони прийшли до нас боротися за свободу Італії, бо вони розуміли нас. Ти пам’ятаєш, Менотті, російського юнака, студента?

— У нього був зовсім не бойовий вигляд, але ж він нічого не боявся і на всіх привалах співав,— згадав і Менотті.

— І він був дуже обізнаний, той хлопець. Якось він читав по пам’яті Байрона англійською мовою.

Менотті радів, що батько спокійно розмовляє, бо лікарі так налякали його. Але ж при згадці про лікарів тривога знову заворушилась у серці Менотті. Він не хотів вірити, що батькові треба відрізати ногу. А коли це загрожує смертю? Він же не лікар. А ще тут Барберіні весь час торочить, що не можна вірити всім лікарям. Кожен або наполягає на своїй думці, або вагається — вранці каже одне, ввечері інше.

А втім, зараз було добре так посидіти коло батька. Що? Знову Барберіні?

— Менотті! Там тобі принесли телеграму з Гейдельберга.

— З Гейдельберга? Чому з Гейдельберга? Хіба у нас там є знайомі? — схоплюється Менотті.— Тато, я зараз повернуся.

* * *

Справді, чому Гейдельберг?

Звідки йому тут, у Спеції, пораненому, полоненому, і його близьким знати, що в старовинному німецькому місті Гейдельберзі рана Гарібальді хвилює не менше, ніж в Італії.

Гейдельберг — місто славетного університету, відомих учених і студентської молоді.

Щось дуже часто на вузеньких вулицях Гейдельберга лунає російська мова. Лунає в лабораторіях і аудиторіях, ну і, звичайно, в тому будинку, де ці неспокійні росіяни влаштували свою читальню…

До чого не схожі ці руські на німецьких студентів-буршів! Не схожі своїм фанатизмом у навчанні, в науці. Коли ці молоді вчені починають працювати в лабораторії, здається, вони ладні там днювати й ночувати, здається, що їм лишилось кілька днів жити, а треба ще багато встигнути. Вони забувають про їжу, сон — будь-який режим для них неможливий. Їхні вечірки, гулянки, сходки теж не подібні до німецьких студентських розваг, які зберігають традиційні, ще середньовічні звичаї, що виглядають тепер безглуздо і сміхотворно.

У цих росіян здіймаються такі сперечання, немов саме вони повинні розв’язати негайно всі прокляті споконвічні питання, немов саме вони відповідають за минуле, сучасне і майбутнє всього світу, своєї батьківщини і кожної країни взагалі. А коли вони починають співати,— а співати вони починають обов’язково, лунають і російські, і українські пісні,— тоді хочеться зупинитися і слухати, й слухати без кінця.

Тут багато молодих російських учених удосконалюють свої знання, щоб повернутися професорами, багато студентів, які закінчують тут університетський курс. А отой старий із суворим виглядом, який ходить завжди в глухо застебнутому пальті-сюртуці, то відомий академік, славетний хірург Пирогов. Він нещодавно з дружиною і синами приїхав до Гейдельберга як попечитель російської молоді, і, незважаючи на його суворий вигляд, високий генеральський чин, європейську славу, молодь почуває себе з ним вільніше, ніж німецькі колеги, з якими він стрічається тільки в справах.

Пирогов інколи заходить і до читальні. Він сам вітав і підтримував ідею її організації, дбав про передплату з Росії журналів, газет, і, як кожному старому, йому здається, він знає все про своїх підопічних. Хто над чим та як працює. Та він навіть знає, хто вибився з грошей і кому треба швидко допомогти. Він знає, що, крім стипендіатів, тут є студенти, перед якими були зачинені двері Московського та Петербурзького університетів. На його думку, юнаки не винні! Він переконаний, що винні тільки керівники, тільки влада, яка сама своїми репресіями штовхає зелену молодь на шлях нігілізму.

Звичайно, Пирогов здогадується, що в читальні, крім виписаних російських газет і журналів з Росії, трапляються і російські видання з Лондона.

Але чому сьогодні така багатолюдна сходка всієї російської колонії в цій читальні, він ще не знає. Він дізнається про це незабаром.

Сходка зібралась багатолюдна, як ніколи. Прийшли не тільки постійні відвідувачі читальні. Вони справді регулярно одержують «Колокол» і всі лондонські видання, і не лише одержують, вони переправляють їх додому, в Росію! Вони передруковують їх.

Старий професор здогадується, що Гейдельберг— це станція по дорозі в їхній Єрусалим — Лондон і звідти. Верховодить завжди вродливий, енергійний, веселий Лев Модзалевський. Він звик верховодити і в Петербурзі на студентських сходках, і — що там ховати — всілякими розвагами і навіть мазурками на студентських вечірках!

Напевне, йому спало на думку скликати негайно сходку, і він з властивим йому запалом зумів блискавично оповістити всіх. Крім постійних відвідувачів, у читальню сьогодні прийшли навіть ті молоді професори, які, здавалось, крім лабораторій, товстелезних наукових фоліантів та своїх досліджень, нічим не цікавляться.

— Уявіть собі,— палко лунає голос Модзалевського,— Гарібальді опинився в полоні ВіктораЕммануїла, хоча ні для кого не секрет, що тільки завдяки Гарібальді, його одчайдушним загонам, його відданості були вигнані австрійці з Італії. Власне, він передав владу Віктору-Еммануїлу. І що ж? Віктор-Еммануїл іде на змову з французьким імператором Наполеоном III, домовляється з ворогом Гарібальді — римським папою і, боячись народу, його ватажка Гарібальді, виступає проти гарібальдійців і бере пораненого в полон, героя, про якого вже складені легенди по всьому світі! Правда, ви вже знаєте, йому ніби дано амністію, його лікують, але як? Пропонують відрізати ногу. Одне ясно — життя Гарібальді в небезпеці.

Гомін, запитання і вигуки перервали гарячу промову.

Яких би поглядів не тримався кожний із тих молодих людей, що зібралися тут, у гейдельберзькій читальні, усі без винятку обурювалися і хвилювалися. Борець за визволення Італії! Гарібальді! Його життя в небезпеці!

— Колеги! Тихше! — вигукує дзвінко промовець.— Увесь світ обурений. В Америці, Англії, Швеції — скрізь відбуваються мітинги, і всі вимагають звільнення Гарібальді. У Лондоні робітники оголосили збір «пенні» на допомогу Гарібальді. Є пропозиція допомогти Гарібальді!

— Як? Чим? — знову знялась хвиля голосів. Що можуть зробити вони, російська молодь за кордоном?

— Є пропозиція просити нашого Миколу Івановича Пирогова поїхати до Гарібальді.

Це було дивовижно і водночас просто.

— Просити Миколу Івановича, просити професора Пирогова!

— Колеги! Прошу слова. Та тихше, я не можу всіх перекричати! — схопився Якобі.— Я пропоную зібрати гроші на поїздку. Адже ви самі знаєте, наш професор не з багатіїв. І негайно послати делегатів до професора.

Кожному здавалось, що від його студентського франка залежить життя Гарібальді. Старші давали більше, студенти, не соромлячись, нишпорили по своїх кишенях, позичали один в одного: «До стипендії внеси за себе і за мене».

— А хто йде до Пирогова? Кого посилаємо?

— Звичайно, Модзалевського! Йому й карти в руки.

— Гаразд,— з радістю погодився Льова.— Тільки додайте Якобі на допомогу.

— Я боюся Олександри Антонівни, дружини Пирогова,— пожартував Якобі.

— От таке, а ще колишній військовий!

— А ви, хлопці, поділіться: один хай говорить із професором, а другий заговорює професоршу!

— Та що ви, вона розумна жінка!

— А професора їй однаково од нас не вберегти!

Настрій був піднесений, бадьорий.

* * *

Ще у вікно Олександра Антонівна Пирогова побачила двох молодих людей, що наближались до їхнього будиночка. Вона їх знала, і серце одразу закалатало. Даремно їй заздрили вінницькі дами, коли дізналися, що з тихого хутора «Вишні», де жили вони після відставки чоловіка з попечительства Київської учбової округи, Пирогови їдуть за кордон у Гейдельберг. Як це вабливо лунало, і багатьох брали завидки!

Вона-то знала — може, для когось іншого нова посада чоловіка була б просто почесною, а Гейдельберг став би тихою заводдю, спокійним відпочинком на старості, прогулянками під віковічними липами у гейдельберзьких парках. Але ж не для її чоловіка! Обоє вони розуміли, на це сподівалися і в Петербурзі,— може, цей Пирогов нарешті вгамується!

Бідолашні дружини великих людей! Він не приховував від своєї нареченої труднощів, які на неї чекали. Наука — от що для нього найперше й найголовніше в житті. А вона, його дружина, мусить створювати умови, щоб він увесь міг віддатися своїй діяльності. Адже наука у нього ніколи не була відірвана від життя. Праця в госпіталях, севастопольська кампанія, він був справжній подвижник у своїй роботі, у науці.

Можливо, немало жінок заздрили «багатому» життю дружини академіка. Та це було просто смішно! Про яке багатство може бути мова?

«Сашо, ми повинні виховувати наших дітей, дати їм добру освіту і завжди відкладати щось на допомогу бідним»,— так він їй писав і казав, коли вона, захоплена його статтею «Питання життя», згодилась вийти заміж за некрасивого, немолодого, суворого, навіть сердитого на вигляд, удівця з двома синами.

Вона мала одразу стати їм дбайливою і ніжною матір’ю. Він чекав цього від неї. Він написав тоді вірш — так, так, багато хто здивувався б, дізнавшись, що він пише вірші. Вона пам’ятає — він і тоді ходив у незграбному пальті-сюртуці, зніяковіло дивлячись з-під насуплених брів завжди серйозними і зіркими очима, в яких несподівано вона прочитала і біль, і чекання, і вагання, незграбно простягнув їй вірш — «Мати-мачуха».

Вона зрозуміла його, зрозуміла, який тягар бере на себе, і згодилась на все. Вона зрозуміла його вимогливість поряд із безмежною людяністю, а про розум — що ж казати про розум Пирогова!

Ох, може, не з усім вона впоралась, може, не завжди була на висоті. Інколи намагалась для сім’ї (звичайно, для сім’ї, а не для себе!) заощадити гроші, які він віддавав на ліки хворим, на догляд за хворими, інколи хитрощами зберігала його короткий відпочинок від сотень жадаючих його порад. Ні, нелегко бути звичайній жінці дружиною Пирогова!

Одразу і тут, у Гейдельберзі, почалися його лекції. Їх відвідують не тільки медики, а вся російська молодь, якої так багато в Гейдельберзі. Вечорами часто збираються у нього, і вона спочатку не могла звикнути до велелюддя, до суперечок. Вони сперечаються навіть із ним, своїм професором, Миколою Івановичем Пироговим, таким авторитетом для всієї європейської науки?! І він не ображається! Згодом вона відчула, з якою любов’ю і довір’ям ставляться до нього. «Це наш патріарх!» — вирвалось колись у Льовушки Модзалевського, який тільки-но в кабінеті щось палко заперечував Миколі Івановичу.

— Ах, Сашо,— казав їй чоловік, — коли б там у Петербурзі нагорі зрозуміли: студенти — це ж барометр нашого суспільства. Кажуть повсякчас про повагу до старших, а не хочуть знати, що й молодь треба поважати, розуміти…

От і в Києві він захищав завжди своїх студентів, а тут, вона ж знає певне, всі мають стосунки з Лондоном. Це ж при ній той невеличкий Якобі раптом хитро спитав:

— А ви не читали, Миколо Івановичу, яку статтю в «Колоколе» написав про вас Герцен, про ваші проводи з Києва?

Микола Іванович стиснув губи і перевів розмову на інше.

Якоюсь жіночою інтуїцією Олександра Антонівна, побачивши у вікно Модзалевського і Якобі, відчула, що вони йдуть до чоловіка у важливій справі. Льовушка, правда, їй подобався, такий приємний,, чемний, завжди веселий, він з усіма знаходив спільну мову. Але зараз щось незвичайне було в його погляді. Краще, коли б чоловіка не було дома або, принаймні він спав би, і можна було б сказати: «Панове, на жаль, професор відпочиває».

На жаль, Микола Іванович і дома, і, звичайно, не відпочиває.

Микола Іванович сидить над своїм звітом міністрові Головніну.

Його звіти абсолютно не схожі на офіційні формальні відписки… Адже молоді люди, з якими він має справу,— майбутні професори російських університетів.

Він пише докладно про кожного.

Треба написати, що деякі дуже матеріально незабезпечень А от Мечникову, який поїхав для своїх досліджень на Гельголанд, треба обов’язково продовжити термін відрядження. У нього надзвичайна робота, яка матиме велике значення для науки.

А які талановиті молоді філологи Олександр Потебня, Веселовський!

Обов’язково про кожного написати, і неодмінно про матеріальний стан. Треба написати і взагалі про життя в Гейдельберзі, вони не марнують тут час і не відриваються від батьківщини.

«…У Гейдельберзі існує російська читальня, яка одержує майже всі російські журнали. Кожен відвідувач за право читання платить належну суму».

Він, безперечно, не знає про постійне сперечання своїх улюбленців Льовушки Модзалевського і Павла Якобі. Хто може бути членом читальні? Якобі намагається звузити це коло (адже для нього читальня — вогнище революційної пропаганди), бажання Льовушки — зробити читальню центром усіх росіян.

* * *

Постукавши, юнаки зайшли до невеличкого кабінету. Професор мовчки кивнув їм, показав на стільці коло столу, а тим часом закінчив речення, відсунув списаний папір. Після їхньої схвильованої інформації у мовчанні минуло кілька хвилин.

Хоча і Льовушка Модзалевський і Павлуша Якобі були не з боязких, обидва збентежились. Невже вони помилились? Чи, може, йому важко вирушити у таку подорож? Та він же нещодавно побував і в Парижі, і на Гельголанді, і всюди, де тільки перебувають російські стипендіати… Може, його страхає, що Італія зараз як Везувій перед вибухом?

А може, просто після опального сидіння у «Вишні» він не хоче накликати на себе знову незадоволення влади?

— Так от що,— нарешті вимовив Пирогов таким тоном, яким інколи наказував студентам і служителям в анатомці.— Негайно телеграмою запитайте, чи приймуть мене, коли я приїду. По-друге, хай зі мною поїде хтось із ваших колег, хто знає італійську мову, на ті гроші, що ви зібрали. А в мене вистачить своїх. І треба поспішати, щоб наше втручання не вийшло запізнілим. Те, що я прочитав у газеті, мені, як лікареві, не дуже до вподоби. Але треба пересвідчитися самому на власні очі.

— Миколо Івановичу! — схопився Льовушка. йому хотілося обняти Пирогова, але цього, звичайно, він не насмілився зробити.— Так ви згодні? Ви їдете?

Пирогов здивовано глянув на нього. І його погляд промовисто сказав* як це могло спасти комусь на думку, що він не згодиться? Хіба в цьому річ? Річ у тому, як швидко все організувати і справді стати потрібним і корисним.

— Професоре, — мовив, почервонівши, Павлуша,— адже Модзалевський знає італійську мову…

Так, на жаль, не він, а його товариш знає італійську мову.

— От і добре, Леве Миколайовичу, треба в найкоротший термін зв’язатися з Спецією, одержати нам дозвіл і їхати. Bis dat qui cito dat[4].

Занепокоєна Олександра Антонівна чекала в їдальні. Вони вийшли всі втрьох. Ні, вона не помилилась. Юнаки були схвильовані, а на обличчі Миколи Івановича ані тіні суворості. Він дивився на них добрими батьківськими очима. Молоді люди підійшли до неї, поцілували руку.

— До побачення, шановна Олександро Антонівно,— мовив Льова.

— Що ж ви так поспішаєте, панове? А чашечку чаю по-нашому, по-домашньому? — їй так кортіло дізнатися, в чім справа.

— Не затримуй молодих людей, Сашуню. Я зараз тобі сам усе розкажу,— зрозумівши її, поблажливо усміхнувся професор.— Я чекаю на вас,— підкреслив він юнакам…

За ними зачинилися двері. Професор підійшов до вікна. Юнаки майже бігли.

— Сашо, яка в нас хороша, чуйна, благородна молодь! Чому не розуміють там її природних поривів до благородних справ, до благородної діяльності…

Дружина розуміла, що значить «там».

— Пам’ятаєш, Сашуню, коли цар був у Києві і спитав у мене про студентів, і я доповів, що студенти поводять себе бездоганно, цар глянув на мене так недовірливо, що я був ображений і за молодь, і за себе. А це його постійне зауваження, я не раз чув від нього: «Дай боже, щоб навчання йшло на пуття». Як це монарх може хоча б припустити, що навчання, наука не підуть на пуття, на користь? Не йому, звісно, а людям…

— Миколо Івановичу,— обережно перебила його дружина,— ти хотів мені сказати, чого приходили до тебе молоді люди.

— Так, так, Сашуню. Я навіть повинен тобі сказати. Збирай мене в дорогу. Ти ж знаєш сама, ми ж удвох учора читали з тобою в газеті. І ти ще так бідкалась. Життя Гарібальді в небезпеці. Я їду в Італію, в Спецію, може, я зумію чимось допомогти.— І додав з неприхованою гордістю: — Мене посилає туди наша російська молодь.

* * *

— Свята Мадонно! — шепоче Барберіні.— Вчора Джузеппе оглянуло сімнадцять лікарів! Хіба це можна витримати!

— Барберіні,— роздратовано каже старий Ріпарі,— це ж був консиліум, розумієте, консиліум. Зібралися всі, щоб остаточно вирішити, що робити.

— Ну і що? Ви ж нічого не вирішили.

Ріпарі нервується:

— Ви ж самі бачили, Барберіні, що не було того російського професора з Гейдельберга, на якого ми чекали. А він для нас, усіх хірургів, найвищий авторитет.

— Авторитет, авторитет! З Неаполя — авторитет, з Лондона — авторитет,— бурмоче Барберіні.— На Капрері я б їх і близько не підпустив.

— Припиніть своє базікання,— сердиться Ріпарі.— Уся Європа схиляється перед цим професором. Йому самому доводилось бувати на полі бою в Севастополі, на Кавказі. Навіть у Європі всі читають його книгу про кавказьку експедицію, а по його анатомічних атласах вчаться усі медики. І взагалі, я зараз з Базіле робитиму перев’язку. І, будь ласка, без зайвих розмов.

Барберіні бурмоче своє, але слів, на щастя, ніхто не може розібрати, бо він мальовничо лається.

Гарібальді знає, що насправді вони друзі,— і Барберіні, і Ріпарі, і Базіле — скільки пережито разом! А треба ж якось вилити свою досаду. І Гарібальді дивиться на них співчутливо. Наче не його, Гарібальді, а цього буркотуна, Барберіні, і схвильованого Ріпарі треба заспокоїти.

Справді, вчора оглянуло сімнадцять лікарів, але чекали ще одного, про якого сповістила телеграма з Гейдельберга. Професор Пирогов. Кажуть, світило в медицині. Даруйте мені, я знаю лише своїх соратників-лікарів. А цей — росіянин. Росія — батьківщина Герцена, щирого друга. Коли вмерла в Ніцці його, Гарібальді, стара мати, а його ж там не було тоді, всі емігранти-революціонери прийшли на похорон, як друзі, як рідні, і вночі, за італійським звичаєм, несли труну на кладовище. І Олександр Герцен був серед них.

Знову згадав першу зустріч у Лондоні, мрію про корабель — «плавучу революцію», статті Герцена в «Колоколе», дзвін якого доходив і до них, згадав хлопця-студента з «тисячі».

Ці спогади принесли заспокоєння. Йому завжди хотілося вірити в людей, йому здавалось, на його шляху стрічалось багато надзвичайно щирих людей, він любив їх, любив своїх гарібальдійців, і ця любов і віра завжди вливали сили в його душу.

Що ж, треба перетерпіти ще одного лікаря і цю перев’язку, до якої готуються його бідолашні друзі. Ріпарі і Базіле мовчки миють руки. Хоч би не застогнати. Не так уже приємно, коли щоразу віддирають бинти.

І в цей час заходять з їхнім Альбанезе підстаркуватий чоловік у білому халаті, накинутому на старомодне пальто-сюртук, і юнак років двадцяти, стрункий, з гарним, зараз схвильованим і навіть трохи розгубленим обличчям. Юнак одразу просто уп’явся очима в Гарібальді.

Старий, навпаки, підходить спокійно, діловито, з-під насуплених кущавих брів глянули зіркі очі. Нічого професорського, аристократичного, гордовитого нема ані в обличчі, ані в постаті. Просте, зовсім просте, досить суворе обличчя в рамці бакенбардів. От тільки ці пильні, уважні очі, високе, широке чоло виявляли людину глибокого, надзвичайного розуму.