Ріп Ван Вінкль

(З посмертних паперів Дідріха Нікербокера)

Певно, у кожного, кому випало подорожувати вгору по Гудзону, залишилися в пам’яті Каатскільські гори. Становлячи далеку відрогу розлеглої родини Аппалачів, вони тягнуться на захід від річки й панують над усім довколишнім краєвидом. Кожна зміна пір року, кожна зміна погоди, ба навіть кожна інша година дня викликають зміни в чарівних барвах та обрисах гір, тож усі господині з далеких і близьких околиць вважають їх за досконалий барометр. Коли стоїть погожа днина, гори, повиті в блакить і пурпур, чітко проступають на тлі чистого надвечірнього неба; але часом, хоч, бува, ніде ані хмаринки, верхів’я їхні покриває каптур сизого туману, який міниться й сяє в останніх променях сонця, мов той ореол.

Біля підніжжя цих мальовничих гір подорожанин може розрізнити димок, що звивається над селищем, та гонтові дахи, що проблискують серед дерев там, де голубінь передгір’я переходить у яскраву зелень ближчої місцевості. Це старовинне невеличке село голландських колоністів засноване десь на початку врядування достойного Пітера Стювесанта[1] (хай земля буде йому пухом!), і ще пару літ тому тут зберігалося кілька осель перших поселенців; ті будиночки були вимурувані з невеликої жовтої цегли, привезеної з Голландії, і мали ґратчасті віконечка та шпилясті дахи, гребені яких увінчувалися півнями-флюгерами.

В цьому селі і в одному з цих будиночків (який, коли казати правду, добряче потерпів від негод і часу) давно колись, але вже в ту пору, як цей край став британською провінцією, мешкав простий собі добродушний дядько на ім’я Ріп ван Вінкль. Він був з роду тих самих ван Вінклів, що відзначилися неабиякою мужністю за лицарської доби Пітера Стювесанта й разом з цим губернатором брали участь в облозі форту Крістіни[2]. Однак від войовничої вдачі предків Ріпові ван Вінклю ледве чи що й дісталося. Я вже зазначив, що він був чоловік простий і добродушний; але й більше того — він вирізнявся добрістю до сусідів і покорою супроти власної жінки. Очевидно, саме цій останній обставині завдячував він лагідність душі, якою завоював прихильність односельців: бо якраз ті чоловіки щодо ближніх найбільш поступливі й примирливі, котрих упокорили самовладні їхні дружини. Характер таких чоловіків, пройшовши крізь вогненне горнило хатніх випробувань, стає, безперечно, гнучкий і податливий — адже коли треба прищепити чесноту терплячості й послуху, то ніякі проповіді на світі не зрівняються з подружньою нагінкою без свідків. Тобто мати мегеру за дружину — це у певному розумінні суще благословення боже, а коли так, Ріп ван Вінкль був благословен аж тричі.

У кожному разі, одне певне, що всі тамтешні господині, як то звичайно буває з прекрасною статтю, гаряче співчували Ріпові ван Вінклю й ставали на його бік в усіх родинних суперечках, а, обговорюючи ці матерії на своїх вечірніх посиденьках, провину неодмінно складали на пані ван Вінкль. Сільські дітлахи також вітали його радісними вигуками, як він де з’являвся. Він був учасником їхніх забав, майстрував їм іграшки, навчав запускати зміїв, грати в кульки і розповідав нескінченні історії про відьом, привидів та індіанців. Коли тільки він проходив селом, діти оточували його щільним гуртом — вони чіплялися за поли сурдута, вилазили йому на спину і безкарно виробляли з ним усілякі пустощі, а жоден пес в усій окрузі ніколи й не гавкнув на нього.

Великою вадою в Ріповій натурі була нездоланна відраза до будь-якої корисної роботи. І це не через брак терпіння чи витривалості, бо, озброєний вудкою, довгою і важкою, мов татарський спис, він міг покірливо просидіти на мокрому камені цілісінький день, вудячи рибу, дарма що поплавець, може, ані разу не шарпнеться. Він міг годинами блукати з мисливською рушницею на плечі, продираючись крізь хащі й болота, спинаючись на гори й спускаючись у доли, — і все це, щоб уполювати кількох білок чи там диких голубів. Він ніколи не відмовлявся, якщо треба було підсобити сусідові хоч би й у найтяжчій праці, і був перший, коли в селі збиралися на толоку — скажімо, лущити кукурудзу або ставити кам’яну огорожу. Так само вдавалися до його послуг місцеві молодички — чи то було потрібно куди сходити, чи то яке інше дрібне докучливе доручення виконати, що від нього відмахувались їхні не такі поступливі чоловіки. Одне слово, Ріп був ладен заходитись коло будь-якого діла, аби лиш не його власне, а от щоб довести до ладу щось у себе в хаті або на обійсті, то це вже було для нього геть неможливе.

Він твердив-бо, що на його ділянці не варто й рук трудити, земля тут, мовляв, найпривередніша на ввесь край, нічого на ній не родило та й не родитиме, хоч ти перервися. Тин у нього завжди стояв перехняблений, корова або заблукає, або влізе у шкоду, бур’яни виганяються вгору швидше, ніж будь- де, а тільки-но треба якусь надвірну роботу попорати, як на злість йому сипоне дощ. Тож він так господарював, що успадкована земля скорочувалась акр за акром, аж зостався врешті від неї лише маленький клаптик під кукурудзою та картоплею, але й той найгірш доглянутий в усій околиці.

Та й діти його ходили обшарпані й здичавілі, немов безбатченки. Його син Ріп в усьому скидався на батька — видно було, що разом з батьковою одежею він успадкує і його натуру. Він повсякчас, наче лошак, трюхцем бігав за матір’ю, маючи на собі широченні драні батькові штани, що їх мусив раз за разом підсмикувати рукою, як ото виряджені дами підбирають шлейф сукні в негоду.

Але попри все це Ріп ван Вінкль був одним з тих щасливих смертних, що, наділені легкодумною безтурботною вдачею, не сушать голови клопотами, їдять хліб чорний чи білий — який легше здобути, — і радше голодуватимуть задарма, аніж працюватимуть за гроші. Полишений на самого себе, він би з легкою душею процвиндрив усе своє життя, якби не його жінка, що пропиляла йому вуха докорами в неробстві, недбальстві й руїні, до якої він доводить родину. Від рання й до пізнього вечора язик її працював безугавно, і хоч би що він сказав чи зробив, це викликало зливу жінчиного красномовства. На всі ці проповіді Ріп відповідав в один спосіб, що від частого вживання перетворився на звичку: він знизував плечима, хитав головою, зводив очі вгору, але й пари з вуст не пускав. Це, однак, щоразу спонукувало жінку до нового словесного спалаху, внаслідок чого бідоласі нічого не лишалося, як відступати з поля битви й забиратися з домівки — бо, щиро кажучи, тільки поза домівкою і може відчути себе самим собою чоловік, що живе під жінчиною п’ятою.

Серед усієї живності на господарстві єдиним прихильником Ріпа був його пес Вовк, створіння не менш упосліджене, ніж господар, бо пані ван Вінкль вважала, що вони обоє рябоє ледацюги, і навіть лихим оком косувала на Вовка, добачаючи в ньому призвідця частих походеньок свого чоловіка. Хоча, як на правду, то Вовк мав усі ті риси характеру, що їх належить мати чесному собаці: мужністю він би не поступився жодній лісовій звірині, але ж яка мужність вистоїть проти безнастанних і всеосяжних поклепів жіночого язика? Тільки-но ставши на поріг хати, Вовк скулювався, хвоста опускав до землі чи підбирав під себе і скрадався з провинним виглядом, скоса позираючи на пані ван Вінкль, готовий при найменшому порусі мітли чи ополоника з одчайдушним скавулінням шугнути до дверей.

З бігом років подружнього життя Ріпові ван Вінклю ставало все скрутніше: в’їдлива-бо вдача ніколи не лагідніє з віком, а гострий язик — це єдине колюче знаряддя, яке ще й гострішає від постійного вжитку. Мусивши часто перебувати поза домом, Ріп ван Вінкль потроху призвичаївся знаходити відраду у відвідинах, сказати б, свого роду клубу сільських мудролюбів, філософів та інших таких самих лайдаків, що мали звичку засідати на лаві перед невеличким шинком, за вивіску якому правив рум’янолиций портрет його величності короля Георга Третього. Сиділи вони тут у холодку цілий довгий літній день, знічев’я перебираючи місцеві плітки або снуючи нескінченні сонні історії ні про що. Але іншому державному мужеві не завадило б заплатити грубі гроші, щоб послухати глибокодумні дебати, які спалахували між ними, коли їм до рук потрапляла стара газета від котрогось заїжджого подорожанина. Як серйозно прислухалися вони тоді до читання шкільного вчителя Дерріка ван Буммеля, чепуристого вченого чоловіка, котрого не збило б із пантелику й найдовжелезніше слово у словнику, як розважливо обговорювали суспільні події кількамісячної давності!

Громадську думку на цьому поважному зібранні повністю тримав у своїх руках Ніколас Веддер, патріарх селища й господар шинку, біля порога якого він просиджував з ранку до ночі, пересуваючись саме в міру, щоб укритися від сонця й залишатись у затінку великого дерева, через що односельці за його рухами могли визначати годину з такою ж точністю, як і за сонячним годинником. Озивався він, правда, рідко, зате безперестану смалив люльку. Однак прибічники Ніколаса Веддера (а кожна велика людина має прибічників) чудово його розуміли й знали, як він виказує свою думку. Коли те, що читалося або розповідалось, було йому не до вподоби, він починав запекло пахкати люлькою й раз у раз випускати в повітря короткі сердиті клуби диму, але коли подобалось, він затягувався поволі й спокійно і випускав дим легенькими мирними хмарками, а ще часом, на знак цілковитого схвалення, виймав цибух з рота й статечно кивав головою, дозволяючи, щоб коло його носа звивався запахущий туманець.

Однак навіть із цього форпосту сварлива дружина кінець кінцем викурювала Ріпа. Вона мала звичку несподівано вдиратися на ці супокійні сходини й обзивати всяко чесну громаду, не виключаючи й самого високодостойного Ніколаса Веддера, якому теж добряче перепадало від нещадного язика сварливої жінки: вона привселюдно винуватила його у підбуренні її чоловіка до ледачості.

Бідолашного Ріпа все це доводило трохи не до розпачу; щоб уникнути роботи на фермі та жінчиного сікання, йому залишалося тільки одне: брати рушницю в руку й гайда до лісу. Там він іноді примощувався десь під деревом і ділився харчем, що мав у торбі, з Вовком, своїм вірним товаришем по недолі. «Бідний Вовче, — приказував він при цьому, — твоя господиня довела тебе до собачого життя. Але не зважай на це, друзяко, — поки я живий, завше буде кому за тобою обстати!» Слухаючи ці слова, Вовк помахував хвостом, тужливо дививсь хазяїнові у лице, і, якщо собаки спроможні співчувати людям, то я твердо вірю: він поділяв Ріпові почуття усім серцем.

Якось погожої осінньої пори, вирушивши в одну з таких тривалих походеньок, Ріп непомітно для самого себе вибрався на чи не найвищу вершину Каатскільських гір. Захоплений своїм улюбленим полюванням на білок, він’ пострілами з рушниці будив розкотисту луну в навколишньому безлюдді. Надвечір, наморившись від цілоденних блукань, Ріп приліг на зеленому трав’янистому пагорку над самим краєм урвища. У просвіті між деревами йому було видно широку, на багато миль, рівнину, порослу густим лісом. А ще він бачив, як ген далеко-далеко внизу на гладкому плесі Гудзону то відбивалась багряниста хмарина, то проступало вітрило майже безрушного суденця, — могутня річка тихо й велично котила свої води, аж десь на крайобрії зливаючись із голубим верхогір’ям.

По другий бік перед ним була глибока й вузька гірська лощина, дика, пустельна, вся в чагарях; дно її, всіяне уламками навислого скеляччя, ледь освітлювали відбиті промені призахідного сонця. Якусь часину Ріп лежав, задумливо втупившись у цей краєвид. Звільна вечоріло; з гір почали слатися в діл довгі сині тіні; розуміючи, що завидна йому вже не встигнути до села, він тяжко зітхнув при думці про те, яка неминуче прикра буде зустріч з панею ван Вінкль.

Ріп уже зібрався спускатися, аж раптом почув зоддалеки чийсь голос:

— Pine ван Вінклю! Pine ван Вінклю!

Він розглянувся; але ніде нікого не побачив, крім ворони, що самотньо пролітала через гори. Подумавши, що це йому причулося, він знов обернувся рушати, коли нараз у тихому вечірньому повітрі пролунав той самий поклик: «Ріпе ван Вінклю! Ріпе ван Вінклю!» Ту ж мить Вовк наїжився, глухо загарчав і припав до ноги хазяїна, злякано дивлячись у глибину міжгір’я. Ріп теж відчув якийсь невиразний острах; він стривожено глянув у той самий бік і розрізнив чудну постать якогось чоловіка, що натужно видирався по камінню, схилений під важкою ношею на плечах. Здивувавшись, що бачить людську істоту в цій глухій закутані, Ріп, однак, подумав, що це котрийсь із околишніх мешканців потребує допомоги, і поспішив униз йому назустріч.

Коли Ріп наблизився, його ще більше вразив незвичайний вигляд незнайомця. Це був присадкуватий чоловічок з густою вихрастою, кучмою на голові й сивуватою бородою. Вбраний за давньою голландською модою, він мав на собі куцу шкіряну куртку, перехоплену в поясі ременем, і кілька пар штанів, верхні з яких, надзвичайно широкі, були оздоблені обабіч низкою ґудзиків і стягнені під коліньми у складки. На плечах він ніс чималеньке барильце, очевидно, з якимось трунком, і давав знаки Ріпові, аби той підійшов ближче й допоміг. Рій, хоч трохи й з осторогою до незнайомця, поквапився, однак, на поміч, як завжди охочий стати в пригоді ближньому. Підсобляючи один одному, вони побралися вгору вузьким міжгір’ям, де давніше, мабуть, пробігав гірський струмок. Коли вони отак підіймалися вище, Ріп час від часу чув глухі розкотисті удари, наче десь удалині гримів грім, доносячись із глибокої ущелини, чи швидше розпадини між високими скелями, куди слалася їхня кам’яниста стежка. Він пристав на хвильку, але, вирішивши, що це, можливо, відгомін недовгої грозової зливи, які часто бувають у горах, рушив далі.

Проминувши крутояр, вони вийшли на таку собі округлу спадисту галявину, оточену зусібіч прямовисними кручами, з-над краю яких виступало розлоге віття дерев, через що знизу видніли тільки клаптики лазурового неба та яскравих вечірніх хмар. Усю дорогу ні Ріп, ні його супутник не озивалися й словом, і хоч першому страшенно кортіло довідатись, пощо було нести барильце з трунком у ці дикі гори, дивний і незрозумілий вигляд незнайомця викликав острах і не схиляв до розпитувань.

Коли вони опинилися в тій спадистій галявині, нова дивовижа постала перед очима у Ріпа. На рівній площадинці посередині гурт якихось чудернацьких чоловіків грав у кеглі. Вбрані вони були в незвичну заморську одежу: одні у коротких камзолах, інші в шкіряних куртках; за поясом у кожного довгий ніж; більшість мала на собі такі самі широчезні штани до колін, як і в Ріпового провідника. Та й взагалі вони виділялися зовнішністю: той головатий і кругловидий, з маленькими свинячими очицями, в іншого ніс, здавалося, заступав усе обличчя, а на голові красувався білий стіжкуватий капелюх, ще й з червоним півнячим пір’ям угорі. Бороди у кожного були різної форми й кольору. Один з них видимо правив за старшого. То був опасистий літній джентльмен з огрублим від негод обличчям, одягнений у камзол з галунами, підперезаний широким поясом, при кортику, у високому капелюсі, оздобленому пір’їною; на ногах його були червоні панчохи й черевики на височенних підборах і з пряжками. Уся ця компанія нагадала Ріпові давню фламандську картину у вітальні преподобного ван Шейха, сільського пастора, яку привезли ще перші поселенці з Голландії.

Найдужче ж вразило Ріпа те, що ці люди, явно втішаючись своєю розвагою, зберігали при тім страшенну поважність на обличчях і таємниче мовчання на устах: сумнішої забави Ріп зроду-віку не бачив! Навколишню цілковиту тишу порушували тільки удари куль, що розкотисто лунали у горах, мов гуркіт грому.

Коли Ріп та його супутник підійшли до них ближче, вони раптом облишили свою гру й усі втупились у нього такими непорушними поглядами, як то буває у статуй; обличчя їхні були до того дивні, нерухомі й безживні, що у Ріпа аж серце тьохнуло й жижки задрижали. Супутник його тим часом наповнив з барильця чималі дзбани і кивнув Ріпові, щоб обслужив гравців. Ріп зі страхом і тремтінням у тілі виконав наказ, а ті, без жодного слова спорожнивши дзбан за дзбаном, вернулись до своєї гри.

Мало-помалу Ріпові острахи й побоювання почали розвіюватись. Він навіть зважився — ту мить, коли ніхто на нього не дивився, — покуштувати напій, що, як виявилося, на смак був наче добірна голландська горілка. Мавши, звісно, спраглу душу, Ріп невдовзі ризикнув хильнути ще раз. За другим ковтком пішов третій, і зрештою Ріп так часто став прикладатися до дзбана, що свідомість його стуманіла, очі застелила мла, голова схилилась на груди й він запав у глибокий сон.

Прокинувшись, Ріп побачив, що лежить на тому самому зеленому пагорку, біля якого вперше завважив незнайомця з міжгір’я. Він протер очі — стояв погожий сонячний ранок. Серед кущів пурхали й цвірінчали пташки, високо вгорі кружляв орел, долаючи подуви свіжого гірського вітер ця. «От тобі й на, — подумав Ріп. — То це я наче проспав тут усю ніч». Він пригадав, що сталося перед тим, як його зморив сон. Якийсь незнайомець з барильцем трунку — гірська ущелина — дикий закут серед скель — похмура компанія гравців у кеглі — дзбан… «Ох, цей дзбан! Цей клятий дзбан! — промайнуло у Ріпа в голові. — Як мені пояснити пані ван Вінкль, чого я не ночував удома?»

Він оглянувся за своєю рушницею, але замість новенької, добре змащеної дробівки побачив поряд себе якийсь старий кремнієвий самопал з іржавим стволом, — замок від нього майже одвалився, приклад поточила шашіль. У Ріпа зароїлася підозра, чи не втнули з ним лихий жарт ті понурі гуляки, споївши його й поцупивши рушницю. Вовка теж не стало, але він, може, майнув десь за білкою або куріпкою. Ріп свиснув, далі покликав пса, та намарно: луна повторила його посвист і голос, однак Вовк не показувався.

Тоді Ріп вирішив повернутися на місце вчорашньої забави і, коли здибає там кого з тої компанії, зажадає, щоб віддали назад собаку й рушницю. Підвівшись, він відчув, як здерев’яніли у нього суглоби, як важко йому ступати. «Ці гірські лежанки не виходять мені на добре, — подумав Ріп. — А ще як через такі прогулянки мене схопить ревматизм, ото я матиму прочухан від пані ван Вінкль!» Не без труднощів спустився він у вузьке міжгір’я; там знайшов ущелину, де вдвох зі своїм супутником минулого вечора спинався вгору, але, на свій подив, побачив, що тепер дном ущелини біжить пінявий гірський потік, перескакуючи з каменя на камінь і сповнюючи довкілля жвавим шемротом. Ріп, однак, сяко-тако спромігся видертися понад краєм потоку, насилу пробиваючись крізь зарості беріз, сасафрасу й вірджінської ліщини, часом перечіпаючись через дикий виноград, плутаючись у його звивистих стеблах і вусиках, що перекидалися з дерева на дерево й творили майже непрохідне плетиво у нього на шляху.

Нарешті Ріп дістався до того місця, де ущелина поміж скель мала виходити на спадисту округлу галявину, але ніякого навіть сліду проходу не побачив. Бескеття там підносилось високим непрохідним муром, з якого пірчаста стяга потоку спадала до широкого й глибокого водоймища, чорного від густої тіні навколишньої пущі. Далі бідному Ріпові не було як ступити ані кроку. Він знову став гукати й свистіти за своїм псом, але у відповідь чув лише каркання зграї ворон, які високо в повітрі байдужно вилися над кроною всохлого дерева, що зависло над сонцепромінною прірвою; безкарні на тій своїй височині, вони, здавалося, глузливо поглядали вниз і кпили з розгубленого бідолахи. Що йому було робити? Йшлося вже до обіду, а Ріп ще й не снідав. Він дуже шкодував, що втратив собаку й рушницю, та і з жінкою побачитись було страшнувато, але ж не помирати йому у цих горах! Тож він похитав головою, перекинув через плече іржавий самопал і з тяжким смутком і тривогою на серці завернув у бік домівки.

Під селом Ріп перестрів кількох чоловік, але всі були незнайомі, і це трохи здивувало його: адже він гадав, що на всю округу немає жодної живої душі, незнаної йому. І одяг на них був не такий, до якого він звик. Усі вони як один витріщалися на нього з подивом, і кожен, глянувши, неодмінно хапався за підборіддя. Цей жест так часто повторювався, що Ріп мимохіть і собі зробив те саме, вражено при цьому відкривши, що у нього виросла борода завдовжки у цілий фут!

Він уже входив на околицю села. Гурт зовсім незнайомих дітлахів побіг за ним; вони стали гикати й тицяти пальцями на його сиву бороду. Собаки зустрічали Ріпа відчайдушним гавкотом — серед них теж не було ні однісінької з його добрих знайомців. Та й саме село змінилося: воно стало більше й людніше. Вряд стояли будинки, яких він ніколи раніше тут не бачив, а інші, де він часто бував, зникли безслідно. Незнайомі йому імена видніли над дверима, незнайомі обличчя виглядали з вікон — усе було незнайоме. Ріп очам своїм не вірив, він уже ладен був подумати, а чи не якісь чари опосіли і його самого, і весь світ навколо? Бо це ж таки його рідне село, з якого він вийшов тільки-но вчора. Осьо підносяться Каатскільські гори, далі он срібляться води Гудзону, і всі пагорби й видолинки були достеменно такі самісінькі, як завжди. Ріп був ошелешений до краю. «Це ті вчорашні дзбани забили мені всі баки», — подумалось йому.

Ріп насилу знайшов дорогу до своєї власної хати; підходив він до неї з тихим острахом, щохвилі сподіваючись почути пронизливий голос пані ван Вінкль. Хата перетворилась на суцільне руйновище: дах запав, шибки повибивано, двері зірвано з завісів. Біля хати снував напівголодний пес, виглядом подібний до його Вовка. Ріп гукнув пса на ім’я, але він загарчав, ошкірився й відскочив убік. Це вже було зовсім прикро. «Мій власний пес, — зітхнув бідний Ріп, — і той не впізнає мене!»

Ріп увійшов у хату, де — слід віддати належне пані ван Вінкль — завжди було чисто й охайно. Тепер хата стояла порожня й занедбана, у ній явно ніхто не жив. Ця пустка так уразила Ріпа, що він забув свої страхи перед жінкою і став голосно кликати її і дітей; безлюдні кімнати відбили луну його голосу, а потім знов залягла тиша.

Він вихопився з хати й поспішив до свого любого здавна пристанища — сільського шинку, але й той зник без сліду. А на місці його стояла чималенька скособочена дерев’яна будівля з великими вікнами; деякі шибки у ній були вибиті, отвори ті позатикані старими капелюхами та спідницями, а над дверима був розфарбований напис: «Готель «Спілка Джонатана Дулітла». Там же, де росло гіллясте дерево, що створювало колись тінистий затишок побіля скромного голландського шинку, тепер стриміла височенна гола тичка, вивершена чимось схожим на червоний нічний ковпак, і на ній майорів прапор, розписаний зірками й смугами, — усе це було якесь дивне й зовсім незрозуміле. Ріп, однак, розпізнав на вивісці, під якою він мирно випалив не одну люльку, рум’янолицю подобизну короля Георга, хоч і той зазнав дивовижної видозміни. Червоний сурдут зробився синім з ясно-брунатною облямівкою, в руці був уже не скіпетр, а шпага, голову оздоблювала трикутка, а під портретом здоровими літерами було написано: «Генерал Вашінгтон».

Коло дверей, як звичайно, юрмилося всякого люду, але серед них не було нікого з його, Ріпа, знайомих. Та й поводились усі вони якось інакше. Давнішу незворушність і сонний супокій заступили гарячкова хапливість, гамірність і звада. Надаремне розглядався Ріп, чи не побачить де розважливого Ніколаса Веддера з його округлим видом, подвійним підборіддям та славною довгою люлькою в зубах, густі пасемця диму з якої були промовисті не згірш за слова, або ж ван Буммеля, шкільного вчителя, що розжовував« присутнім зміст бозна-колишньої газети. Замість них один худий цибань, з кишенями, де повно було якихось листівок, галасливо розводився про громадянські права, про вибори, про членів конгресу, про свободу, про Банкерсгіл[3], — про героїв сімдесят шостого року і про всякі такі інші речі, що звучали для спантеличеного Ріпа ван Вінкля як китайська грамота.

Поява Ріпа з його довгою сивою бородою, іржавою рушницею і рам’ям на плечах, та ще й у супроводі цілого табуна жіноцтва й дітвори, не могла не привернути уваги сільських політиків. Вони оточили прибульця й стали оглядати від голови до ніг з неабияким зацікавленням. Оратор тут-таки опинився біля Ріпа, одвів його трохи вбік і рішуче поспитав, за кого він голосуватиме. Ріп тільки непорозуміло витріщив на нього очі. Аж це смикнув його за рукав якийсь жвавий малоросток і, звівшись на пальцях, зашепотів йому у вухо: «То ви федераліст чи демократ?»[4] Ріп і цього запитання не міг второпати. Тоді крізь юрбу, розпихаючи всіх ліктями, пробився літній добродій у трикутці з гострими краями; він із вельми знавецьким і самовпевненим виглядом зупинився перед Ріпом, лівою рукою взявся під бік, правою сперся на тростину, пронизливий свій погляд і вістря трикутки спрямував мало не в саму душу Ріпові й суворо запитав, що привело його на вибори озброєним, і чому він привів із собою натовп, і чи не має він наміру зчинити у селі заколот.

— Що ви, достойна громадо! — відказав Ріп розгублено. — Я чоловік убогий і мирний, уродженець сих місць і вірний підданець короля, хай бог його благословить!

На ці слова Ріпові знявся неймовірний крик:

— Він торі![5] Торі! Шпигун! Перекинчик! Геть його звідси! Женіть його!

Самовпевненому добродієві у гострій трикутці на превелику силу вдалося заспокоїти юрбу, після чого він знову, але вже вдесятеро суворіше спитав у гаданого винуватця, що його сюди привело та чого він тут шукає. Бідолаха покірливо запевнив його, що не має нічого лихого на думці, що він тільки гадав знайти тут декого з сусідів, які звичайно збираються біля шинку.

— І що ж це за люди? Як їх звуть?

Ріп задумався на хвильку, а тоді промовив:

— Та ось хоча б Ніколас Веддер.

Запала мовчанка, поки її не порушив тонким писклявим голосом якийсь дідок:

— Ніколас Веддер! Таж він помер ще вісімнадцять років тому! У нього на могилі на цвинтарі був дерев’яний надгробок з його ім’ям, але досі він уже зігнив і завалився.

— А Бром Датчер?

— Ну, цей ще на початку війни пішов до війська. Одні кажуть, що його вбито при штурмі Стоні-Пойнту, а інші — що він утонув, коли розігралася буря біля мису Ентоні-Ноус. Не знаю, правда це чи ні, але сюди він так і не вернувся.

— А де ван Буммель, шкільний учитель?

— Він теж пішов на війну, став великим генералом і тепер засідає у конгресі.

Серце у Ріпа завмерло, коли він почув про всі ці сумні зміни, що зайшли в його рідному селі й забрали його приятелів, без яких він лишився сам-один на білому світі. До того ж кожна відповідь настільки приголомшувала його — адже збігло так багато часу і сталися всі ці незрозумілі події: війна, конгрес, Стоні-Пойнт, — що він уже не наважився питати про інших своїх приятелів, а лише скрикнув у розпачі:

— Ну, а Ріпа ван Вінкля тут хто-небудь знає?

— О, Ріп ван Вінкль! — вигукнуло двоє чи троє. — Чом би не знати! Онде він стоїть, Ріп ван Вінкль, прихилився до дерева.

Ріп глянув у той бік і побачив достоту самого себе, яким був він, коли вибирався в гори: двійник був явно такий самий лінькуватий і не менш обшарпаний. Ріп уже остаточно розгубився. Горопаха не міг узяти втямки, чи ж то він сам собою, чи то, може, хтось інший, а не він? І коли він стояв отак спантеличено, добродій з трикуткою гостро спитав у нього, хто він такий та як зветься.

— Та бог його знає! — озвався Ріп, бувши ледве при пам’яті. — Я — не я… Я — це хтось інший… Ондечки я… Ні, це хтось інший у моїй шкурі. Вчора ввечері я ще був сам собою, але я заснув у горах, і мені підмінили рушницю, і все змінилося, і я змінився, тож я вже не знаю, як мене звати та хто я такий!

Присутні почали переглядатись між собою, кивати головами, значливо переморгуватись і постукувати себе пальцями по лобі. Серед людей прокотився шепіт, що треба б відібрати у старого рушницю, а то ще учворить бозна-що; почувши це, самовпевнений добродій з трикуткою хутенько пірнув у глиб натовпу. В що критичну хвилину протислася вперед симпатична молодичка, аби краще приглянутись до сивобородого діда. На руках у неї було повновиде дитя, яке, тільки-но побачивши страшезного бороданя, зчинило дикий лемент.

— Цить, Pine, — стала вмовляти його мати, — цить, дурнику, дід тебе не займе.

Ім’я немовляти, зовнішність матері, її голос — усе це збурило низку спогадів у пам’яті Ріпа ван Вінкля.

— Як тебе звуть, добра жіночко? — запитав він.

— Джудіт Гарденір.

— А як твого батька звали?

— Ах, бідолашний він, звали його Ріп ван Вінкль, але вже двадцять років, як він пішов з дому зі своєю рушницею, і відтоді про нього ні чутки, ні вістки. Собака його вернувся сам, а от що з батьком сталося — чи він застрелився, чи його індіанці забрали — ніхто не знає. Я тоді була зовсім маленькою дівчинкою.

Ріп мав іще одну річ запитати, і він промовив це запитання з тремтінням у голосі:

— А де твоя мати?

— Ох, невдовзі після того й вона померла, з нею стався удар, коли вона завела сварку з мандрівним крамарем із Нової Англії.

Бодай хоч ця звістка була трохи втішною! Чесний Ріп не міг далі стримуватись і схопив в обійми доньку разом з її дитиною.

— Я твій батько! — вигукував він. — Я той, що колись був молодим Ріпом ван Вінклем, а тепер став старим! Невже ніхто не впізнає бідного Ріпа ван Вінкля?

Всі стояли, сторопілі з подиву, аж поки одна стара бабця надсилу протовпилася з юрби, приклала руки до очей і, вдивившись у прибульця, заявила:

— Авжеж! Це він і є, Ріп ван Вінкль, він самий! Вітаю тебе з поверненням, сусідоньку! І де ж ти пробував усі ці двадцять довгих років?

Ріпові не забрало багато часу розповісти свою історію, бо ж для нього двадцять років зводились до однієї ночі. Сусіди слухали його, широко розвівши очі, декотрі підморгували одні одним та іронічно пересміхались, а самовпевнений добродій у трикутці, що повернувся на місце, коли тривога виявилась фальшивою, — той вигнув униз кутики уст і похитував головою; услід за ним і решта публіки стала похитувати головами.

Задля певності постановили, однак, запитати думку старого Пітера Вандердонка, що саме показався на дорозі. Був він нащадком історика з таким самим прізвищем, автора однієї з перших праць про цю провінцію, а окрім того — найстаршим мешканцем села і добрим знавцем усіх місцевих подій та легенд, пов’язаних із надприродними явищами. Він одразу пригадав Ріпа й визнав його розповідь цілком вірогідною. Пітер Вандердонк заявив товариству, що нема жодних сумнівів в існуванні у Каатскільських горах якихось дивних істот, — це засвідчив ще його предок-історик. Так, з усією безперечністю відомо, що великий Гендрік Гудзон[6], першовідкривач річки й прилеглого краю, кожні двадцять років разом з командою свого «Півмісяця» здійснює, сказати б, оглядини тих місць, де він чинив подвиги, і окидає прискіпливим оком річку та велике місто, названі на його честь. Пітерів батько нібито бачив одного разу, як вони у своїх голландських одіннях грали в кеглі у гірській лощині, та й він сам якось літнього пополудня чув стукіт їхніх куль, що скидався на віддалений гуркіт грому.

Задовольнившись цим, натовп розійшовся й повернувся до важливіших справ, пов’язаних з виборами. Дочка Ріпова забрала батька жити разом з нею; вона мала затишний, добре опоряджений дім, а чоловіком її виявився огрядний веселий фермер, в якому Ріп розпізнав одного з хлопчаків, що колись були видирались йому на плечі. Що ж до Ріпового сина й спадкоємця, котрий ото стояв, прихилившись до дерева, то він, як вважалося, працював на швагровій фермі; але, бувши точнісінько такої самої вдачі, як і батько, він успадкував від нього й схильність робити що завгодно, аби лиш не те, що належалось.

Ріп, вірний своїй звичці, невдовзі знову почав учащати в мандри по околиці. Він повіднаходив багатьох своїх давніх приятелів, але що вони всі були досить-таки підтоптані, коли зважити на їхні роки, то він охочіше став приязнитися з представниками молодшого покоління, серед яких незабаром зробився загальним улюбленцем.

Не маючи ніякої роботи вдома й доживши до того щасливого віку, коли чоловік може безкарно собі байдикувати, Ріп знов посів своє місце на лавці, тільки тепер уже не перед шинком, а перед заїздом, шанований як один із сільських патріархів, як живий свідок з давніх «передвоєнних» часів. Щоправда, збігло трохи часу, поки він зміг зорієнтуватися в поточних плітках і зрозуміти, що за дивні події сталися протягом його двадцятирічного сну. Що країна пройшла через визвольну війну і скинула ярмо старої Англії, що він уже не підданий його величності Георга Третього, а вільний громадянин Сполучених Штатів. Хоча Ріп, коли на те пішло, був ніякий не політик і зміни, яких зазнавали держави та імперії, мало його обходили: він-бо в житті зазнав довголітнього гніту лише одного деспотизму — жінчиного самовілля. Але цей гніт був уже, на щастя, позаду, і Ріп, вільний від подружнього ярма, міг тепер, коли хотів, приходити й виходити, не боячись тиранії пані ван Вінкль. Однак коли тільки хто згадував її ім’я, він хитав головою, знизував плечима й зводив очі вгору — що можна було розуміти як знак покори перед неминучим або як вираз радості з приводу довгожданого визволення.

Свою дивовижну історію він розповідав кожному постояльцеві в готелі Дулітла. Попервах, як завважили, він при кожній розповіді видозмінював ті чи інші деталі, що, безперечно, спричинене було недавнім його пробудженням. Але кінець кінцем ця історія прибрала того вигляду, в якому я її виклав, і не було в усій окрузі жодного чоловіка, жінки або дитини, які б не знали її напам’ять. Декотрі завжди вдавали, ніби сумніваються в її правдивості, вони наполягали, що Ріп просто схибнувся і так уже й лишився на цьому пункті схибнутим. Однак старіші люди, з голландських колоністів, майже всі до одного вірили, що Ріп оповідає щиру правду. Навіть і тепер, як тільки почують літнього надвечір’я грім десь у Каатскільських горах, вони запевняють, що це Гендрік Гудзон та його команда грають у кеглі, а всі чоловіки в тутешніх краях, коли їм божий світ стає немилим під жінчиною п’ятою, тішать себе мрією про благословенний ковток забуття з того дзбана, з якого причастився був Ріп ван Вінкль.