Жайворонки над сивим житом

Літня відпустка закінчувалася. Спочатку і Зоричу, і його молодій дружині Гелені було цікаво на селі. Гелена вперше зустрічалася з батьками свого чоловіка, вона знайомилася з селом, з елегійними, товстими вербами над зарослим ставом, колгоспники до неї приглядались, крутили головами — мовляв, не сільська, до роботи в полі не звикла, а якби пройшлася із сапкою раз та другий на буряках, а якби в жнива покіптюжилась біля молотарки, то не була б такою білявою та гнучкою, і лице почорніло б, і стан погрубшав… Зорич у селі не був кілька років, і коли вперше вони йшли увечері вулицею, то воно здавалося трохи іншим, ніби веселішим, і люди наче змінилися, хоча це були ті самі жінки та дядьки, яких він знав ще змалку, і підлітком, і тоді, коли навідувався студентом. Але поступово все стало таким, як воно було раніше, посмутнішало, нітрохи не дивувало, і сам Зорич також пожурнішав, втратив здатність захоплюватися, яку виявив спершу, і потяглися спокійні дні… Вони прокидалися пізно, лежали в напівтемній кімнаті з вузькими вікнами, застеленими знадвору свіжим листям яблунь, зрідка перемовлялись. На кухні мати грюкала рогачами, готуючи сніданок, по кутках і під сволоком гули сонні мухи, пахло сирою долівкою. І ще пахло хатою — всією великою, глиняною хатою, так, як ще давно, в дитинстві, і Зоричу подобався її важкуватий, ледь мертвотний запах, що пробуджував у ньому напівзабуті, химерні спогади… Гелену спершу той запах трохи непокоїв, але поступово вона звикла, перестала помічати, її дивували тільки малі вікна та яблуні біля самісіньких вікон. Дерева не пропускали всередину сонця, і вона навіть сказала одного разу, що, може, варто спиляти одне дерево, аби стало світліше; мати гірко, з розпачливим блиском в очах, зиркнула на неї, нічого не сказала, і лише пізніше син зрозумів, чому вона так подивилася на невістку.

Приходили гості. Вони човгали в сінях, витираючи об простелену мокру ганчірку запорошене взуття, далі заходили в кімнату, ставили на стіл пляшки з горілкою чи огірки й капусту в полумиску, загорнутому в поношену хустину. Всідалися на лаві, сиділи непорушно, говорили поволеньки й вдумливо, все більше про поле, про посіви, про худобу, — а вже коли випивали, то бралися розпитувати про життя в городі, про те, як достають харчі — на базарі чи в магазині, — і скільки що коштує. Гелена охоче розповідала, а Зорич супився, йому було все те чужим і нецікавим, горілка смерділа буряком або малясом, він уже давно відвик від неї, але пив, не відмовлявся, бо боявся образити кого-небудь із своїх численних родичів. А коли ті починали захоплюватися його роботою, його становищем, він ще більше супився, мимрив щось нерозбірливе і в глибині душі бажав, аби все це швидше скінчилося або взагалі не приходили ніякі гості, — а як приходять, то хай знайдуть іншу балачку. Проте він знав, що іншої балачки не знайдеться, що вони раді дивитись на нього, раді його приїздові, і він, переборюючи свою нехіть, намагався ту радість з ними розділити.

Увечері, коли всі розходилися, вони сідали з Геленою під хатою, мовчали, і вона своїм повним тугим плечем ледве торкалася до його твердого, кістлявого і казала:

— Які вони всі… милі, прості…

Йому були неприємні її слова про милість та простоту, він хнюпився — і десь у душі радів, — зовсім небагато, правда, — що зараз вечір, вона не побачить, як він хнюпиться, а він їй і казати не хоче про це. Він дуже гостро відчував, що він — який народився тут, був плоттю від цих людей — зараз відрізняється від них, дивиться на них іншими очима, ніж колись, а от вони на нього продовжують дивитися тими самими очима, що й раніше.

Важко й густо росли картоплі на городах, різко насичували повітря коноплі, від ставка летіло глевке жаб’яче кумкання, над густими непролазними вечірніми сутінками горіли зірки, — вони здавалися такими ж пахучими, як коноплі, вони також були вогнисто-густими, волохатими, свіжими. І Зорич прислухався до молодої літньої ночі, як вона хлюпочеться навколо нього, як у ній схлюпують дівочі голоси — теплі й соковиті дівочі голоси, — і жура залазила в його серце, насичувала погляд, роблячи його не таким добрим і чутливим.

Вони спали на широкому дерев’яному ліжкові з високими дощаними бортами, з металевими жовтими кулями на спинках спереду і ззаду, і сон їхній також був непролазний і густий, як оте темне картоплиння, і в ньому пахли терпко й по-конопляному зірки, і в ньому зблискували такі провалля, наче у нічному колодязі, де живе вода невидимо і затаєно на самісінькому дні, а того дна також не видно, а колодязь весь повен німої тиші, мовчання замшілого каміння, зеленіння дрібного моху на зрубах. Але і вві сні ота далека жура не залишала Зорича, він відчував, що вона не вгомонилася, не задрімала, а легко й відчутно ворушиться, смокче, — і він прокидався, і думав, що ж його розбудило, і коли встановлював, що розбудило ниюче, смокчуче відчуття десь усередині, біля серця, — то довго лежав з відкритими очима, далі застромлював ноги в прохолодні туфлі і йшов надвір, боячись брязнути клямкою чи дверима. Ходив подвір’ям, дивився на зірки, вони сипали на нього остюками колюче проміння, він стояв під яблунями, а вони простеляли над ним своє чорне мовчання, і знову ходив подвір’ям, прислухаючись, як з відчиненого хліва долітає тепле сопіння корови, її натруджене зітхання, як погелгують гуси, а потім втихомирюються, поступово, аж доки зовсім не замовкнуть… Повертався до хати, відчував, що в ній тепліше, ніж надворі, і те тепло йому тепер здавалося приємним, хоча недавно ще він не помічав цього, — і він засинав, але ниття не засинало, воно, може, лише трохи притуплялося…

Якось вони з Геленою пішли до ставу — був світлий, дзвінкий ранок — і купалися в холодній, дзвінкій воді, плавали серед латаття, серед хмар, довго пливли по небу, яке впало донизу. Вони пливли по небу, розбивали його на шматки, здіймалися хвилі, поколихуючи ті далекі голубі уламки. Витерлися грубим полотняним рушником з півниками на берегах, і їм було радісно, вони сміялися і одне одному зараз дуже подобалися — як давно вже не подобалися, бо тепер вони звикли одне до одного, їхні почуття, втративши свою гостру і збудливу первісність, узвичаїлись.

І коли снідали, то були веселі, і їхня веселість передавалася матері, і вона, подаючи на стіл юшку з рибою та білі вареники з сиром, казала, щоб вони їли, бо такої страви в місті не знайдуть, хоч би й дуже кортіло. Вони їли і також сміялися і перекидалися поглядами, які, правда, нічого не означали, але їм зараз хотілося перекидатися такими безтурботними, дзвінкими поглядами. Мати розказувала про тих, з ким колись навчався Зорич і кого він міг знати, і вона, ніби між іншим, не надаючи ніякого значення своїм словам — бо надавати значення можна було лише навмисно, а матері була чужа навмисність, — сказала, що в Голяки, здається, приїжджала цього літа Майя Сойко, бо вона її здибала в районі, коли ходила на базар… У Зорича пригас погляд, втратив свою дзвінкість, і знову десь біля серця зайнявся отой нешкідливий, приглушений біль, засмоктав його журно й млосно. Він доснідав, подякував; лежав трохи в холодку під вишнею, читав стару газету. Далі звівся і, не кажучи нікому нічого, поміж садового гілля пройшов до похилого тину, поторгав лату, — і перескочив на вулицю. Скоро був біля ставу, і хоч пекло сонце, він лише подумав, що можна й скупатися, але купатися не став: на тілі ще залишився дотик ранкової свіжої води, і той дотик, залишаючись відчутним, здавалося, викликав би в нього щось неприємне, дратівливе, якби він знову спробував зануритися в тихе дзеркало. Трава м’яко й податливо вгиналася під ногами, і він дивився, як вона випростується, ніскільки не втрачаючи своєї свіжої зеленості, — і подався поміж лозами, тихими й блискучими, повними задумливих сухих запахів тиші, занесеної вітром куряви, очерету, і подався на широкий, пологий луг, що лежав на тому боці ставу.

Він ішов довго; м’яка, просочена водою земля вгиналася під ногами, і туфлі були забризкані роздушеною зеленню та болотом, він зняв сорочку, і повітря обдувало його, спочатку бадьорило, але потім сонце припекло тіло, і він змушений був знову одягнути сорочку, аби так стало холодніше… Спочатку він намагався не зізнаватися й самому собі, куди простує, але коли поминув луг і дорога його лягла поміж хлібів, серед жита, — він мусив зізнатися самому собі, куди йде, бо ця дорога вела лише в одне місце — до сусіднього села, в Голяки… Бажання побачити Майю жило, очевидно, в ньому постійно, він тільки не прислухався до нього, заганяв його в закапелки забуття, але тепер те бажання злилося з його ниючим смутком, утворилось щось одне, чого не можна було не послухатися, — і ось він йшов у Голяки. З-поміж хліба синіли волошки, довірливі квіти, і він на них хотів би зараз дивитись теж довірливо й наївно, як у дитинстві, — але ця наївність і довірливість якось вивітрилися з його почуттів, і він піймав себе на тому, що намагається викликати їх, що він більше дивиться на волошки не своїми сьогоднішніми очима, а намагається дивитися вчорашніми, дитячими. Гак, як дядьки дивилися на нього, — тільки в дядьків це виходило невимушено, вони й не могли інакше.

Він пригадував Майю — і навіть силував себе пригадувати, бо це виходило в нього не мимовільно, спогади самі не з’являлись — і він поступово зворушувався, пробігло приємне хвилювання, яке чимось нагадувало ще те, далеке хвилювання, коли він уперше думав про Майю, навіть Не примушуючи себе, думав усією своєю істотою, і навіть якби він не хотів думати про неї, то вона однаково залишалася з ним, вона незримо супроводжувала його на кожному кроці, і він нізащо не зміг би спекатися її образу, який для нього був приємним, захоплюючим… Тепер він пригадував, як вони вчились у паралельних класах, як він її помітив — наче відкрив — у десятому. Вони й до того знали одне одного кілька років, але він її не помічав, як і багатьох інших, та якось він спостеріг, що вона наче змінилась він тоді не відав, що сам змінився, — і з тих пір став помічати лише її, серед голосів чув лише її, серед сміху чітко вирівнював лише її — легкий, високий. Він не знав, чому думається лише про неї, він не тямив, чому в її присутності не може зв’язати й кілька слів, язик у нього заплітається, мертвіє, він не задумувався, чому не осмілюється дивитися їй прямо в очі, а намагається уникнути її погляду, він не знав, чому болісно починає прислухатися, коли хто балакає про неї, і чому йому хочеться кричати, протестуючи, коли про неї говорили як про звичайну, як про багатьох інших дівчат… І вже коли школа залишилася позаду, а до від’їзду в інститут було два дні, — він не витерпів, він не міг більше нічого робити, він неодмінно мусив піти в Голяки, побачити Майю і сказати їй, що любить її. Не уявляв, як все це станеться, але здавалось: коли він їй не скаже цього, а вона йому — у відповідь — не зізнається в почутті, — хто зна, як тоді складеться його життя. Того далекого літа він також подався травами, через верболози, широким лугом, але хліба тоді були дозрілі, їх скосили і вже молотили. І чим далі він ішов, тим більшою непевністю наливався, тим більше його захлюпували сумніви. А чи ставиться Майя до нього так, як він до неї? А може, він їй зовсім не потрібний?.. І вона реготатиметься, розповість усім про його прихід, — і над ним кепкуватимуть?.. Він зупинився тоді, сів на межі, навкруги пахло сухою стернею і стиглим зерном. Він сидів довго, дуже довго, йому було жарко, він не знав, що робити, і навіть не пам’ятав, як рушив назад, ледве переставляючи ноги… В інституті він її згадував попервах часто, а потім з’явилася Гелена — спершу якось невпевнено, ніби й несерйозно, але далі більш цікаво й тривко, — і Майя в його пам’яті відсунулася кудись далеко, зблідла, і коли він іноді згадував її, то й сам же насміхався над собою: який же він був наївний, справжнісінький школярі..

М’які обриси горбів ставали ще м’якшими, скрадалися сизими житніми хвилями, ліворуч лежав при обрії чорний ліс, — і Зорич вдихав широко повітря, йому було світло й піднесено, як колись; і та машкара втоми та байдужості, яка сама по собі нап’ялася на нього в рідному і елі, тепер порвалася, розвіялася, і з-під неї вивільнився він, такий незвичний, напівзабутий для себе, що навіть здивувався, але, здивувавшись, не забув відзначити, що це, мабуть, непогано, бо не все у ньому пригасло, — ось дивись, таке старе багаття знову почало тліти, у ньому з’явилися пекучі жаринки. І ті пекучі жаринки були йому до вподоби, він хотів, щоб їх було більше, — але вони ні з чого не займались, їх було стільки, як виникло спочатку у тому його старому душевному попелі.

Зараз він не мав таких непевних, зворушливих намірів, як колись, коли йому було важко дихати, коли він уявляв лише один образ, — зараз він почував себе простіше, більш визначено, і він уявляв, що прийде в Голяки, знайде її хату, вони балакатимуть, будуть пригадувати товаришів, з якими вчилися, вона йому розкаже про своє життя, він їй коротко — про своє, і десь між іншим, сміючись, але дивлячись їй в очі прямо й відверто, нітрохи не ніяковіючи, він скаже, що колись по-учнівському любив її, навіть одного разу подався полями, щоб зізнатися їй у всьому, але по дорозі роздумав, злякався — а що, коли вона відвернеться від його почуттів, — вони обоє реготатимуть, тільки він це робитиме спокійно, навіть забувши про той ниючий, непотрібний біль… Він яскраво уявляв усю картину їхнього побачення, мугикав щось іронічне і був переконаний, що коли вони зустрінуться, то все відбуватиметься приблизно за отакими нотами, з незначними відхиленнями. Повернувшись додому, він розповість Гелені, куди ходив, з ким бачився, — і вона зрозуміє. Адже все те відбувалося з ним давним-давно, коли він був іншою людиною — авжеж, іншою, коли він і не міг нагадувати себе сьогоднішнього.

І Зорич сьогоднішній кепкував над тим далеким Зоричем, — але в своїй глибині знав, що той далекий Зорич має значно більше права сміятися над сьогоднішнім, тільки той далекий ніколи на це не піде, він навіть не здумав би це робити, залишаючись самим собою, — в той час як сьогоднішній Зорич здатен на іронію, яку він і сам цілковито не може назвати справедливою. Він це тямив, але не намагався розвивати цю думку, він уникав її, з посмішкою уявляв щось інше, де він поставав у світлі досвідченого, скептичного чоловіка, який чимало бачив, чимало відчув — і бачене та відчуте наклало на нього свою важку печать.

І чим далі він ішов полями, серед теплого сизого жита, скропленого синім цвітом волошок, тим більше прочахало в ньому бажання прямувати до тих Голяків. Спершу він і не хотів зізнаватися собі в цьому, але небажання робилося сильнішим, — і скоро він уже став підшукувати виправдання для нього. І як раніше він з приязню ставився до пекучих жаринок, відшукуючи їх у собі і бажаючи, щоб їх було більше, — так тепер він з приязню ставився до тих виправдань, які напливали в його голову і дозволяли йому ще раз зупинитися серед цього поля, як він уже одного разу зупинився. І він навіть очима став шукати оту межу, на якій він сидів давно, але не зміг відшукати — її чи переорали, чи він ще не дійшов до неї… Він знав уже, що повернеться назад, хоча все ще крокував уперед, він лише не міг уловити в собі тієї миті, скоряючись якій він подумає, що йому зовсім не варто йти в чуже село, бо, можливо, Майї там уже немає, а коли є, то про що вони з нею розмовлятимуть і як вона поставиться до нього?..

Передбачувана зустріч тепер малювалася в похмурих барвах, вона втрачала свій сенс, ставала непотрібною — хоча недавно він і не намагався відшукувати в ній сенс чи потрібність. Ні, він не злякався, як тоді, він не німів тепер перед величезною невідомістю, яка могла виявитися прекрасною, але — більш імовірно — жорстокою для нього, він просто добре знав, що нічого це не дасть, що він тепер зовсім інший, а вона чи й пам’ятає його…

Він сповільнив кроки, зупинився, глянув уперед — десь там, за хлібами у виярку, лежали Голяки, — і повільно, навіть нехотя, повернувся назад, зробив один важкий ступінь, другий. Назад він ішов легко, але тепер хода втратила для нього сенс, вона зробилась якоюсь пустою, наче зайвою, і він мусив іти лише для того, щоб опинитися дома. Тепер у нього було значно більше часу, щоб дивитися в синє небо, на поле, слухати жайворонків, — і він слухав і дивився, і все йому здавалося іншим, ніж колись, хоча він знав, що воно таке ж… Уже вибравшись на широкий луг і перейшовши його, потрапивши в лозняки, повні сухого духу очерету та зопрілого болота, він подумав, що Гелені він нічого не розповість, а тільки скаже, що хотів подивитися поле, — адже він зовсім забув, яке воно, поле, адже він давно не чув, як дзвенять над сивохвильним житом жайворонки.