Уже цвітуть дерева

Я їхав приміським поїздом. На кожній маленькій станції він зупинявся, з вагона виходили люди, що поверталися з міста. Поруч зі мною сидів низький, сухий дід з молочною бородою. Біля колін він примостив кілька молодих вишень, корені яких були замотані в кропив’яний латаний мішок. Старий сидів непорушно, опустивши донизу голову; виходили люди, вагон звільнявся, ставало просторіше, а він сидів так само сумно й тихо. Незрозумілий острах закрався в мою душу, і я запитав:

— Діду, що з вами?

Він прокинувся якось зразу, поспішно запитав:

— Га?

— Ви куди їдете?..

— А-а… До Заворичів їду. Возив синові оце дерево. А син мені каже: «Де я його посаджу? На камені? Не потрібне воно мені, назад забирайте». Ось я й везу. А й правда, хіба воно виросте в городі, коли там цегла, цегла…

Він знову опустив голову донизу, біла борода опинилася між руками, якими він підпер скроні.

Я зійшов на маленькій станції, добре знайомій і, пройшовши через голий та сірий привокзальний сквер, де виднівся свіжий зруб криниці з баддею на цямрині, подався малопомітною стежкою в поле. Земля вже підсохла, навіть з’явився пил, який знімався під моїми ногами круглими хмарками. Над голим і рівним полем зводилося велике спокійне сонце, я йшов через озимі, залишаючи сонце праворуч, і мені було радісно, що ранок такий несмілий і свіжий, що немає вітру, що небо глибоке й безхмарне. Десь зовсім близько чувся спів жайвора, і я той спів так само залишав праворуч, як і сонце, але нічого з того не виходило, бо спів і сонце не покидали мене, супроводжуючи постійно.

Скоро я поминув сухе, веселе поле, ввійшовши в ліс; було тихо й сторожко, на грабах зеленіло кущиками гранчасте листя; внизу, біля коріння, сміялася неймовірно яскрава трава, голчаста, струнка; сонце тепер видавалось блідішим, воно було розрізане, поколоте на окремі білі шматки гіллям та верхівками осик, і тому, що я змінив напрямок, воно вже не було праворуч, а перемістилося за спину; я йшов по власній густій тіні, вона тікала від мене, але не могла втекти, залишаючись невеличкою, присадкуватою.

Потім я став на краю крутої балки, спробував спускатися вниз повільно, обережно, але ноги самі несли мене вниз, і я побіг поміж вільшаними кущами, загрузаючи в податливий і м’який грунт; на бігу повітря було густішим, ще більше насиченим запахами листя, кори, землі, і я вдихав ці запахи, відчуваючи, як вони глибоко затікають у мене; ще подумав, що й кров моя тепер, напевне, пахне молодим листям і весняною розгрузлою землею… Під гору було вибиратися важче, дихання стало частішим, почувся тугий стукіт серця, я двічі спіткнувся, доторкнувшись долонями до поодиноких зелено-золотих травинок, що виколупалися з-поміж іржавого рудого падолисту.

Лісове озеро, до якого я прямував, лежало за балкою, треба було ще пройти луг… Між купинами синіла вода, і коли мій чобіт потрапляв на її живе тремтяче тіло, то синь щезала, натомість з’являлася болотна калюжа, дуже схожа на осінню, нудну й сумну. Я пробрався через світлі лозові кущі, хворостини цьвохко й граційно-різко згиналися, розбігаючись у різні боки, а потім завиднілося озеро, і скоро вже я стояв на березі. Пісок під ногами був брудний, побурілий, але мої чоботи розворушили його, і в слідах забілів чистий і білий.

Я подався в ближній ярок, вирізав горіхове довге вудлище і, ступаючи по тремтячих купинах, повернувся назад, на те місце, де минулого року вудив рибу майже всі свої вихідні дні. Великий замшілий камінь, на якому повисли сухі стебла лепехи та рогози, лежав там, де й раніше, і я вмостився на ньому, відчуваючи себе по-старому дуже легко й звично. Пахло озером, весняним лугом та особливою лісовою тишею; я кишеньковим ножиком обчухрував кострубаччя на горішині, бліді вогники дрібного листу, які вже примостилися на гілках.

Цьвохнув обструганим вудлищем, воно вдалося гнучким, пружним. До кінця прив’язав заготовлену білу волосінь; на гачок нахромив варене кукурудзяне зерно, розмахнувся і закинув свою снасть в озеро. Свинцеве грузило різко булькнуло, миттю затонувши, а волосінь ще довго лежала звивисто на хмарній поверхні, далі почала занурюватися.

Я з нетерпінням чекав перших теплих весняних днів, щоб піти вудити рибу; і тепер, коли, нарешті, сидів на вологому горбкуватому камені, а за моєю спиною нишкнув ліс, а переді мною також, на другому березі, зводилися в світле, синє небо втихомирені верхівки, мене опанував благодушний спокій, а в цьому спокої, десь далеко-далеко, тремтіло збудження, не дуже сильне, але помітне й приємне.

Поплавець застиг непорушно, він не починав танцю, який мав би означати, що поживу обнюхує своїм тупим, добродушним носом лінивий дзеркальний короп; в повітрі був розлитий ледве вловимий весняний сум, зв’язаний з недавнім суворим просинцем, з тим, що луг ще не заріс травою, а стовбури й гілля дерев були чорними, похмурими; якось добре й знайомо пахло від води, навіть лускою й рибою, не тільки зогнилим куширем; я нагнувся з каменя, зачерпнув води, бризнув на обличчя — і засміявся несподівано, так мені стало дивно й свіжо.

— А ви смієтеся, — промовив хтось за спиною.

Я поспішно озирнувся.

— А ви смієтеся, — повторила білява, кругловида дівчина в червоному светрі; вона стояла, трохи подавшись уперед, розставивши повні, одягнуті в сірі панчохи ноги. Мабуть, вона наблизилася тоді, коли я згинався до води, хлюпав собі холодними бризками в лице, коли був зачудований різкою свіжістю краплин і сміявся, — а вона в цей час підійшла, і в моєму сміху потонув шурхіт її кроків.

— Сміюся, — не знайшовши, як відповісти краще, і картаючи себе за недолуге слово, сказав я. Я вважав, що сам сиджу над озером, що більше нікого немає в прозорому травневому лісі, який тільки починає закутуватися в зелений одяг, і тепер було прикро, що помилився, що, можливо, за мною давно вже стежили.

Я повернувся до неї спиною, даючи зрозуміти цим, що вона тут зайва, я не хочу заводити з нею ніяких балачок, але дівчина, напевне, не була догадливою або не хотіла бути, вона зробила кілька кроків уперед і, примостившись навпочіпки біля непевної водяної кайми, задивилася на мою вудочку.

— Не клює? — запитала вона згодом співчутливо.

— Ні, — різко відповів я.

— То ж і видно, — не звертаючи уваги на мою інтонацію, поспівчувала вона.

— А коли ви будете розмовляти, то взагалі нічого не зловлю… Завдяки вам, звичайно.

— Чому?

— Риба не терпить пустих балачок.

— Вона їх розуміє?

Але я не хотів зрозуміти її жарту… Я вирішив взагалі не дивитися на неї, наче тут, як і раніше, нікого не було, крім мене та горіхового вудлища в руках. Гарний настрій зник, тепер з’явилася настороженість, очікування чогось непередбаченого, що могла 6 зробити оця дівчина… І скоро вже, як я не примушував себе не дивитися на її зігнуту постать, але не втримався, навмисне повільно повернув до неї голову… Її погляд був спрямований на мене. І якби в очах таїлася насмішкуватість чи щось іронічне, я б не став панькатися з нею, попросив би йти геть. Але в їхній спокійній сірій глибині таївся сум, елегійний, схожий на весняний — і навіть не схожий, бо весняний якийсь безпредметний, майже відсутній, а це був осмислений, важкуватий. І я нічого не сказав непроханій гості, тільки невідомо для чого витягнув з води свою вудку, обстежив, чи не злетіло з гачка жовте кукурудзяне зерно, і, відхилившись на камені трохи назад, знову закинув свою приманку в озеро.

Незабаром я задумався про своє: як минулого року просиджував тут од рання до вечора, які мені коропи попадалися, як я через їхні зябра просилював шворку, відпускаючи назад у воду, а один кінець пута прив’язавши до кілка; повернувшись додому, я зчищав із них луску, обмивав; умикав газову плитку — і тоді вони смажилися на гарячій сковорідці, а мої ніздрі бентежив приємний запах; або ж брав у ліс із собою старий алюмінієвий казанок, кілька картоплин, цибулину, сало і варив юшку; казанок був чималий, страви виходило багатенько, і я їв її неквапно, вдумливо, подовгу дивився перед собою або ж на вечорове озеро, і було легко, не думалося нічого або ж думалося щось далеке й точно не визначене; спершу юшка була гарячою, далі вистигала і холодна здавалася смачнішою, хоч я вже трохи наситився, — і жалко ставало, коли ложка вдарялася об порожнє дно, а там більше нічого не було — ні дрібної кістки, ні шматка бараболі… Врівноважений, заглиблений у свою недремність і ніби віддалений сам від себе, в сутінках ішов лісом, далі перетинав поле, здалеку виднілася залізниця, і я йшов через тепле літнє поле на полустанок…

Як добре було! І зимою я скучив за своїм самітницьким рибальством, за одноманітним, але таким звичним сидінням на твердому горбкуватому камені, і хоча ще був тільки початок травня, весна в цьому році запізнилася, і хоча я не сподівався на удачу, бо в цей час ловити рибу було не зовсім серйозно, — я все-таки подався сюди…

— Травень, — промовила раптом дівчина.

— Що? — не второпав я.

— Травень, — повторила вона, дивлячись на мене світлими, безхмарними очима, в яких теплівся зосереджений, важкуватий сум.

— Авжеж, — сердито відгукнувся я, цілком підтримуючи її, що зараз — травень, починають цвісти дерева, а повітря, яке було ще недавно студеним, зараз відм’якло, зласкавіло, в ньому з’явилося трохи від пізніх лінивих пахощів…

Я запитав у незнайомки:

— Що ви тут робите?

— Де?

— Отут, у лісі.

— Приходила на могилу батька.

— Батька?

— Так. Він тут загинув у сорок другому році… Могили, власне, немає… Розумієте? Її немає. Але що він загинув у цьому лісі — я знаю напевне. Про це писав один чоловік, ще тоді, давно… Це трапилося перед його очима.

— І що ви робите?

— Шукаю могилу. Я щовесни сюди приїжджаю.

— А звідки ж ви?

— З Добропілля. Це таке містечко є на Донбасі.

— І ви їдете поїздом чи літаком? — продовжував я запитувати, щоб якось загладити свою недавню різкість.

— Поїздом. Я тільки один раз летіла літаком. І то було давно, зі мною летіла мати.

— А тепер ви самі?

— Так… І я їхала поїздом.

— Без матері?

— Вона не змогла… Вона була дуже зайнята.

— А колись приїжджала?

— Так… А зараз у неї багато роботи.

— Г ви раніше вдвох шукали могилу?

— Так, вдвох…

— І не знаходили?

— Ні. Але колись ми приїжджали вдвох. Ми блукали по цьому лісі, заглядали в кожну балочку, нахилялися над кожним горбком… Розумієте, було таке відчуття, ніби він лежить під першим-ліпшим кущем… Або що ми йдемо по його кістках…

Вона затулила руками обличчя; продовжувала’ сидіти навпочіпки, а у воді до пояса відбивалася її зігнута постать.

Я знову витягнув з води вудку, хоча в цьому не було найменшої потреби, бо поплавець стирчав непорушно, однотонно, журно. Кругле кукурудзяне зерно не розмокло, не збиралося падати, воно, мабуть, ще довго мало отак надійно й безрезультатно триматись… І я дістав з кишені інше, а це викинув в озеро, і у воді підстрибнула догори невелика бульбашка, потім опустилася фонтанчиком, той фонтанчик щез — і вже скоро поплавець знов був непорушно забитий кілком у хмарну поверхню… За всіма своїми рухами і детальними спостереженнями я сам від себе намагався сховати своє замішання, якось одбутися від своєї провини — бо все ж таки я завинив перед дівчиною, бо був настроєний проти неї зле й недоброзичливо, хоча й зовсім нічого про неї не відав.

— Вам, мабуть, незручно так, — сказав я. — Сідайте на мій камінь.

— Прошу вас? — перепитала дівчина.

— Сідайте на мій камінь, — я підвівся, тепер розминав ноги, переступаючи з ноги на ногу по брудному, захаращеному березі.

Вона кволо й вибачливо посміхнулася:

— Ну, що ви!

— Сідайте, сідайте…

— Але ж ви рибалите.

— То нічого. Я й стоячи зможу.

Вона обережно присіла на високий, замшілий камінь.

— Травень, — вимовила вона з ледве вловимим зачудуванням.

І на цей раз я вже погодився з нею — якось швидко, поспіхом:

— Так, травень…

Вона запитала:

— А ви нічого не знаєте?

— Про що? — не зрозумів я.

— Може, знаєте, бачили десь могилу… Нічого не чули?..

По хвилинному мовчанню я відповів:

— Ні, не знаю.

Я й справді-таки нічого не знав.

Вона ще посиділа трохи, далі підвелася, поправила складки на сукні.

— Ну, я піду…

— Куди ж ви?

— Піду… В ліс…

Дівчина гірко всміхнулася — а може, то мені тільки здалося, що вона всміхнулась, — і, важко ступаючи, попрямувала берегом. Вона зворушувала ногами пісок, і в її слідах він робився чистим і світлим, добре виділяючись на тлі сірого й брудного. Незабаром її постать почала вже ховатися серед свіжих, хльостких верболозів, які вона розводила врізнобіч руками, пруття пружно вигиналося, розхилитувалося, потім угамовувалося, а червоний светр ставав не таким яскравим, його фарба блідла; і вже скоро дівчини не було, вона щезла серед дерев, в повітрі навіть сліду не лишилося, жодної згадки, — ні, згадка була, це виразні плями на прибережному піску.

Мені раптом закортіло податися через верболози, відхиляти їх від свого обличчя руками, наздогнати дівчину, я вже намірився змотувати свою снасть; але це бажання видалося мені несерйозним, випадковим, я продовжував стояти, тримаючи перед собою довгу горішину.

Не клювало. Надокучливо й однотонно не клювало. Мабуть, ще була рання пора, риба не хотіла йти на кльов, і я тільки даремно витрачав отут час… Даремно?.. Але ж коли я збирався сюди, то наперед здогадувався, що мені, очевидно, не пощастить, але мені потрібна була не якась особлива удача — мені хотілося проїхатися залізницею, йти голим полем, по якому низько стелиться озимина, спускатися бігцем у круту балку, щоб потім із напруженням підніматися на другий її схил, щоб, нарешті, просто посидіти з вудочкою над заспаним весняним озером… Тепер я був над озером, але мене це не задовольняло. Щось посіяло в мені невдоволення. Але що? Вона, ця дівчина?

Вона…

Я рішуче зняв із вудлища снасть, поклав до кишені, а горішину заховав у сухий рогіз на березі — ще знадобиться. Подався по тих білих плямах, залишених її ногами на піску, скоро вже був серед верболозів, якось дитинно радувався, відхиляючи їх руками, а вони кидалися пожадливо до мого лиця, намагаючись шмагнути його колюче й різко. Я тікав од тих швидких, зелених погроз, розводив лози, наче прогортав воду; я давно вже не бачив її слідів, але поспішав, бо вона мала пройти десь саме тут… Я не знав, що скажу дівчині, коли наздожену, я зараз не думав про це, мені хотілося тільки бачити її.

Поминув тряскі луги, тепер ішов по сухому й твердому, кругом мене стояли чорні, з сірими цятками на корі граби, але в жодному з просвітів не червонів знайомий светр. Я ще трохи пройшов — і зупинився. Ліс був великий. Тут можна було блукати хтозна-скільки і нікого не здибати.

Я приклав долоні до рота — і закричав. Обізвалася луна, потім ще. Але ніхто не відгукнувся. Можливо, вона вже встигла відійти так далеко, що не почула; а коли почула, то подумала, що то не до неї.

Довго стояв на одному місці. Непорушно, наче граб. Тільки що не зеленів, а світив очима увсібіч… Не долетіло жодного звуку. Тоді я поплентався назад. Лісом, лісом. Полем… Рівним і тихим полем, по якому розлилися озимі. Було гірко й сумно… А десь у цей час ішла та дівчина, і їй було журно. Розцвітали лісові дерева, тиша…

Сюди, до лісового озера, я ще їздитиму часто-часто…