Скупана у любистку

Польовий табір був біля дубової посадки. Віддалік листя на молодих деревах густо, натомлено зеленіло, між стовбурами не виднілося білих просвітів, залитих вечоровим повітрям, насичених сонцем, — все зливалося в суцільну низькорослу масу. В таборі пахло висушеними дійницями, чистими халатами, підсушеними за день коров’ячими кізяками.

Під’їхав возом дядько Олекса. Сидячи на купі темно-зеленого клеверу, він опустив голову на груди, байдуже тримав сирицеві віжки, і в його світлих, збляклих очах був спокій, тиша, лінощі. Він весь просочився духом конюшини, лапаті квітки заплуталися в його старому, пропеченому жнив’яним сонцем одязі, і коли дядько звівся на возі, то висока хистка купа ваговито захиталася в нього під ногами. Скошені рослини висіли на сорочці, біля пояса. «Г-гех», — сказав Олекса, дістаючи з соковитої пахучої паші вилка і настромлюючи на білі, вологі зуби оберемок. «Г-гех»—і кинув пашу додолу; вона впала на вигорілу землю, розсипалася, ще гостріше запахла, і над нею задзвеніла бджола, далі втихла — віддалилася в напрямку посадки. Дядько поплював на долоні, — і при цьому відчув, що шкіра пашить сухо, боляче, — підважив знову конюшини, кинув, віз захитався під ногами. Гнідий кінь форкнув, нагнув голову, понюхав обережно землю і, роздуваючи ніздрі, витягнув шию…

— Вусте! — гукнув Олекса до дівчини, що сиділа біля корови, зайнята своєю справою. — То ходять тепер до тебе парубки чи не ходять?

Вустя повернула до нього засмагле миловидне лице, ніяково посміхнулася, показавши два верхні білі зуби, і ще з більшою старанністю взялася тягнути за дійки — то одну, то другу, то одну, то другу. Білі цівки стрімко цідилися на лунке дно, повільно заливаючи його, потім вони вже всмоктувалися тонкими жалами в податливе озерце, голосні звуки стихали і ставали дедалі впевненішими, вагомішими. Вустя нічого не бачила, крім отих швидких струмків, нічого не чула, крім їхнього лопотіння. Корова стояла слухняно, розкарячивши задні ноги, уважно слухала і тільки зрідка повертала назад голову з білою латкою на червоному лобі, дивилася на Вустю заклопотано й ніжно — так би вона дивилася на своє теля…

Олекса скинув усю пашу і, сівши на передку, потягнув віжки раз, другий — і запитав знову:

— То ходять до тебе парубки, Вусте, чи не ходять?

Вона навіть не оглянулася, наче не почула; сиділа на малому стільчику, трохи зігнувшись, голова закутана голубою хусткою — ще вдень зап’ялась, аби вберегтися від сонця, — і нічого не відповіла.

— А вже пора, бо велика, най твоїй мамці! — І він вйокнув, прицмокнувши губами, коні рушили спершу повільно, але Олекса ще прицмокнув — і вони побігли підтюпцем, колеса лунко загупали залізними ободами по твердій дорозі, з-під них посіявся сірий, слабкий пил, — а дядько — худорлявий, дрібнорослий — підстрибував на передку.

На коротку мить Вустя передихнула. Опустила вниз руки, пальці заколихалися майже біля самісінької землі, торкнулися пучками до гострих, рудих травинок. Дівчина зітхнула, підвела голову і поверх червоної лискучої спини своєї молочниці подивилася в небо. Незрозумілою тугою просякнув її настрій. Ще недавно вони їхали машиною, галасували, співали й реготалися, попереду біліла світла дорога, а збоку опускалося в теплі жита сонце, і їй, Вусті, кортіло разом з усіма сміятись і веселитися, просто так, безпричинно; і вони стукали кулаками по бляшаній кабіні, кричали літньому водієві, щоб він зупинився, хоча зовсім не потрібно було; щоб він зупинявся, — вони пустували… А зараз вона вже забула про той сміх, у рухах був розпач, не хотілося працювати; власні груди здавалися великими, всеосяжними, і в тих широких грудях билося серце — зовсім маленьке, слабке й самотнє. А що було б, якби воно зупинилося?.. І Вусті навіть здалося, що воно вже не б’ється, вона мимоволі приклала руку до грудей, довго тримала, доки не почула туге тукання, — і радість з’явилася в її думках.

Вгорі ширяв шуліка. Ліниво змахував крильми, неначе збирався на якісь невидимі щаблі, потім непорушно й легко застигав, націливши вниз дрібну голову з хижим дзьобом, — і скоро вже знову махав крильми, щоб не провалитися в порожнечу… Вусті здалося на якусь хвилю, що вона також летить, як ота висока птиця, летить журно й повільно, і прохолодне повітря обтікає навколо її голови, — вона похитнулася і ширше поставила ноги, аби не впасти… їй не хотілося висмикувати з повного вим’я білі жгутики, їй хотілося лежати у високій траві, щоб біля чола, навколо її тіла зводились тихі стебла, які знизу здавалися б великими, впиралися верхівками в небо, і хмари плили б, чіпляючись за них. І думати нічого не хотілося, а тільки лежати і відчувати всім тілом, як на тебе опускаються сутінки, як просочуються наскрізь духмяним різнотрав’ям, гострими полинами.

Біля машини, де стояли бідони на молоко і столик обліковця Горпини, безногої тітки з милицею, почулась розмова, і Вустя впізнала знайомий голос.

— Чого навідався?—питала Горпина, сміючись. Вона завжди сміялася: чи до діла, чи ні. Досить було їй побачити людину, привітатись до неї — і не встигала та людина ще нічого відповісти, як Горпина починала реготатись. І, звичайно, ніхто не міг в її присутності залишитись байдужим, теж починав заливатись, наче сироваткою… Говорили, що це хвороба, і коли казали про це самій тітці, то вона на хвилю ставала серйозною, здивовано питала: «Та яка ж це хвороба?»—і знову реготалася довго й лунко.

— Треба, того й навідався, — відповіли Горпині.

— А чого треба?

— Бо треба! — Парубочий голос був спокійний, упевнений. — Бачте, ось велосипед поламав…

Горпина засміялася, наче це було смішно.

— А чого ж він поламався?

— Поламався, мене не питався.

Знову сміх.

— А ти, Грицьку, піди в посадку, там трактористи поставили мотоцикли свої… Чимось зарають.

— І то правда.

Зашелестіли колеса велосипеда по траві. Запахло гумою, маслом і залізом. Грицько зупинився біля Вусті.

— Здоровенька!—привітався.

— Добрий вечір, — відповіла дівчина, не обертаючись.

— Чого це ти сидиш, не доїш?

Тітка Горпина закричала від столика:

— А не доїть Вустя, не доїть!.. Мечтає!..

І залилася сміхом.

Знову застрибали з-під Вустиних пальців тугі струмки, врізаючись у шумовиння, піднімаючи раптові бурульбашки.

— Ти, напевне, говорити не вмієш, мама рідна не навчила, еге ж?

Мовчання.

— Ну, то твоє діло. Чи не так?

Мовчання.

— Дивна. Навіть рота не розтулить.

Він пішов. Вустя зітхнула глибоко. Їй було тепло й ніжно. Вона підшукувала різні відповіді на Грицькові слова. Бо тоді, коли він стояв у неї за спиною, похитуючи в руках велосипед, — було видно, як гойдалося неспокійно з боку на бік переднє колесо, підсунуте аж до червоних коровиних ніг, — не було жодного слова. А тільки всю її сповнило велике хвилювання. І вона несвідомо цяпала молоко і була повна гарячою радістю, і її гарячі руки аж дзвеніли. Е-ех!.. А зараз вона трохи вгамувала своє збентеження. Могла думати про Грицька розсудливіше. Хіба ж вона справді не вміє говорити, як він сказав? Говорить, чого там. Не маленька. То маленькою вона завжди мовчала. Втупиться в яку-небудь річ, очі стануть нерухомими, чіпкими й дивляться, дивляться. А зараз вона навіть обернутись не може, щоб зиркнути на Грицька. Голова не повертається. Не може… Пригасає в ній збудження, лишається в пам’яті збентеження; але чомусь раз у раз видається: похилитує він велосипедом, стоїть. І дівчина скосить очі до передніх Маньчиних ніг, зиркне… Ні, немає нічого. Тільки корова бездумно жує мішанку, аж до землі звисають бліді стебла мишійки, обплутані березкою.

Віднесла повне відро до куреня. Уже смеркало, над обрієм лежало стигле сонце в хмарах, наче жевріюча, розпашіла полова, яка ось-ось почне братися сірим попелом, далі попіл чорнітиме, приховуючи жар. На столику білів блокнот, лежав шматок хліба: Горпина для здоров’я завжди пила свіже молоко з хлібом.

— Довго ти сьогодні, Вусте, одне відерце доїла, — сказала Горпина, і її червоні, аж чорні, щоки невдоволено здригнулись.

Вустя не хотіла відповідати. Коли вже спустіла її дійниця, наважилась:

— Встигну…

Горпина розреготалася. Очі в неї стали іскристими, надмірно гарячими і веселими… Вусті був неприємний той сміх, грубі щоки, які зараз зробилися круглішими, ніж будь-коли, й підстрибували… І чого вона сміється? І треба, й не треба — однаково… Справді, це хвороба. Скільки вже радили їй лікуватись — хіба послухається!

…А далі їй було привітно й свіжо. Хотіла думати про село, про матір, про те, як повернеться додому, попорається, стелитиме ліжко, а воно пахнутиме травами — сухо й легко, бо були покладені під матрац уже кілька тижнів… Але від цього думка поверталася сама до іншого. Як прошелестіли по низькій траві колеса велосипеда і біля неї запахло гумою, залізом. Як Грицько стояв за спиною, говорив до неї, а вона навіть не наважувалася до нього обернутися, щоб побачити його — припорошеного, загорілого й натомленого, усміхненого. І в її уяві достеменно вимальовувався навіть вираз його лиця. Хоча вона його тоді не бачила. І глибокі, вогкі очі, над якими сіріли кострубаті, але лагідні брови.

Раптом вона аж підскочила. Хтось хлюпнув їй за шию води — несподіваної й дратівливої. Подумала, що це хтось із хлопців. Ба ні Варка-таки, як і завжди, щось укоїть. І — ряба, губата — стоїть, регочеться, поклавши руки на стегна.

— Що, обпеклася?

У Вусті тремтіли в сполоханих очах жалібні іскорки, далі згасли. Ні слова не сказала. Взялася за своє… Чула, як важко відходила геть Варка — повнотіла, дебела. їй що? З усіма хлопцями обнімається з однаковим запалом. Здається, що в неї на лиці та на шиї так і горять гарячі сліди, залишені чужими губами… Ні, так не можна, цього не зрозумієш, і чого до неї всі біжать, наче метелики на вогонь?

Вустя помила руки, на лице хлюпнула — і втерлася шорстким, свіжим рушником. Міцно, досуха. Після цього наче стала іншою. Повніше відчула усією істотою спокій і задуму польового вечора… Роззулася, стала мити ноги. Подумала: «Та спочатку ж ноги слід було помити, дивна яка я!..» Було тихо й безвітряно…

Далі випросталась, озирнулася навкруги. Небо піднімалося глибоке й темно-голубе. Сонце не горіло — сховалося за пруг. Далеко-, при обрії, йшли жінки у білих хустках. І під низькими сірими хмарами примостилося село: змалілі хати і дерева, звужені вулиці і ледве помітні дими, що непорушно віялись із коминів.

І не було більше сили отак стояти. Коли йшла в посадку, то наче супроти власної волі. Туфлі залишила біля куреня, ступала босими ногами по вечірній, охололій траві. Сюрчали коники, а іноді вистрибували зелено й швидко вгору, напружено летіли й шукали нову схованку… Вона ввійшла в дубовий затишок і зупинилася. Молоді дуби пахли легко й міцно цупким листом, тугою корою та ще пилом. Вони були невисокі, росли близько один біля одного, розстовбурчивши гілля там, де двоє дерев не прийнялось, де стриміли із землі сухі короткі цурпалки, утворилась наче галява. На ній лежали два чорних і один голубий мотоцикли — на тлі свіжої зелені. І постать зігнулася заклопотано…

— Це ти, Вусте? — запитав Грицько, хоча добре бачив, що це не хтось, а вона-таки, Вустя. — Що скажеш?

А вона нічого й не збиралася казати. Просто так собі прийшла. Якщо йому не подобається — зараз піти може. То нехай не дошкуляє її словами, не кепкує.

— Отже, нічого не скажеш? Ну, й не треба! Я ж добре знаю, що ти не вмієш балакати.

Він розіклав частини, блискучі від масла, на рудий папір.

— Оце ти ще не полагодив, длубаєшся? — спитала.

— Ні, воно в мені длубається!

— Ото вже й спитати не можна…

— Чому ж ні!

— То чого ж сердишся?

Вона стояла ні в сих ні в тих. І піти б їй — та чого ж тоді вона приходила? Ще подумає він… А як буде далі отак біля нього, то він тільки насміхатиметься над нею.

— Я не серджусь, — сказав Грицько. — Це в мене така розмова.

— А-а-а…

Руки в нього були оголені до ліктів, повні, з коміра білої сорочки випиналася жилава шия, плечі не широкі, але, видно, вуглуваті й тверді. Вусті хотілося доторкнутися до них долонею, спробувати на дотик, які вони, і дівчина й сама не розуміла свого бажання.

— А в мене дома біда, — сказав раптом Грицько, підводячи на неї великі добрі очі і знову опускаючи їх. — Батько нездужають. Тягнули через глиняники електропроводи на господарство, то впали із стовпа. Довго лежали непритомні, а потім їх знайшли, то зразу в лікарню відправили. Отак-то!

І він замовк, засумував… А Вусті стало шкода і Грицька, і його батька — похмурого, непривітного чоловіка, цибатого й сухорлявого. Але вона не висловила свого співчуття вголос, а тільки в неї стало пусто й безрадісно всередині і Грицько ніби став ближчим і простішим.

— Мати побивалися, побивалися, а потім і собі подались до лікарні, щоб бути біля них… — І він зітхнув глибоко й сумно, як дитина.

— Вони здорові, видужають, — сказала Вустя. І сама здивувалася: як мало, як незначущо вона висловилась. Тут горе в людини, хіба таке співчуття потрібне?.. А їй таки справді було дуже шкода, що трапилося нещастя, але не було великих і вагомих слів, а все отакі — буденні, легкі.

Вона дивилася на Грицька, і він для неї був гарним і рідним, як ніхто на світі. Навіть батьки для неї, здається, ніколи не були такими і ніхто інший з людей, а тільки він, і дівчина й сама не могла второпати, чому ж то, що це примусило її йти в посадку, де Грицько нидіє над велосипедом. І чому раніше, коли вона сиділа біля червоної корови і доїла, а він підійшов, вона й глянути на нього не могла, бракувало сміливості.

Нарешті Грицько підвівся. Потрусив у руці велосипед, далі ліг на сідло грудьми, випробовуючи, чи добре накачано.

— Ну, ніби все гаразд.

І тепер пильним поглядом зупинився на Вусті. Вони дивилися одне одному в очі. Вона — в лагідні й добрі, сірі, спокійні. Він — у насторожено тривожні, очікуючі. Він сказав:

— А від тебе любистком пахне.

Вона, ніяковіючи, швидко відказала:

— Це я змила коси в любистку. І вся скупалась…

— А-а, — сказав він. І знову наліг грудьми на сідло… — Може, підвезти тебе? Ти вже роботу скінчила?

— Вже.

— То підвезти?

— Ні, не треба. Я з дівчатами доїду на машині.

— Ну дивись, як тобі хочеться.

Він усе ще не наважувався рушити. Потім сказав:

— Бувай, мені ж через балку…

— Бувай, — відповіла вона, і їй стало холодно, ніби всю її обдули свіжим річковим вітром, і пусто стало й жалібно. — Бувай, — вже тихіше повторила вона.

Він продерся через дубчаки, майнула білою плямою його сорочка — і відразу ж усе зникло. Тільки ще шум даленів. А потім і він зник.

Перед Вустею лежали три мотоцикли — два чорні і один голубий… Вечірня тиша оточувала її. І раптом долетіло мукання корови — близьке, тепле. Вона пішла на те мукання. Відчувала себе самотньою й покинутою. І думала: це зараз він уже спускається в балку, швидко, швидко… А далі йде пішки, веде велосипед, бо вгору не виїдеш, круто…

Вустя до табору прийшла якраз упору. Вже всі зібрались, дехто сидів на машині.

Варка запитала в неї:

— До парубків у посадку бігаєш?

А Горпина густо, вдоволено розреготалася, і щоки в неї застрибали драглисто, негарно.

«Ну які ж вони!..» — сумно подумала Вустя, знайшла свої туфлі, взулася і мовчки залізла в кузов.

Було вже темно… У чистому небі зійшли зірки — спершу рідко, поодиноко, а далі рясно й гостро. Дівчата й молодиці галасували, штовхались — були раді, що повертаються додому. А Вустя почувала себе самотньою. У грудях нило, ніби звідти вийняли серце… Коли їхали через темряву, до щік їй припадала польова свіжість, але була немила, бо остуджувала її, а Вусті й так було холодно.