Сім’я дикої качки

Добре дихалося зранку в старому дубовому лісі. Повітря пахло зволоженим листям, воно голубіло між стовбурами, і далина над верхівками дерев була кришталево чиста, кришталево дзвінка. Юрко йшов по стежині, що пролягала між заростями кінського щавлю, що світилася білим піском поміж великими, із тремткими краплинами в жолобках, лопухами, і в його душі було так само ранково й прохолодно, як у літньому лісі. Радів, що сьогодні таки проснувся вчасно, що не очікував ні на батька, ні на матір, а подався сам до річки, щоб порибалити. Вудочка, як великий промінь, лежала на його плечі, вудочка обіцяла такі радощі, що в передчутті їх Юркові хотілося не йти, а бігти, не мовчати, а співати.

Не втримався, щоб не крикнути. «А-а-а!» — легко й сріблисто вирвалося з грудей, покотилося колесом по стежці й погасло в гущавині попереду. Ліс на хвилю заслухався, а потім зразу і збайдужів. «А-а-а!» — вже лункіше крикнув він, і тепер навколишня тиша немов кинулася стрімголов увсібіч, перелякана і тремтяча, а ліс уже з більшою увагою подивився на нього. «А-а-а!» — закричав на повні груди хлопець, і голос, наче вибух, порскнув угору й по боках, а Юрко зостався в пустці, яка все збільшувалась, бо грім одкочувався все далі й далі, поки весь ліс перетворився на величезну пустку.

В дзеркало ріки дивилось і не могло надивитись на себе небо. Юрко закинув вудочку, і поплавець хитнувся посеред блакиті.

На нього зразу ж сів метелик, із жовтими плямами на крильцях, і довго сидів, поки по воді побіг вітерець і поніс того метелика геть-геть на середину. Як добре, як щасливо було Юркові!

Гуп-гуп-гуп! — почулося за спиною, і всі думки розлетілися, як сонячні зайчики. Він озирнувся — й не помилився в передчуттях: Тося таки прийшла слідом за ним, як і обіцяла звечора. Він демонстративно відвернувся, не бажаючи вступати з нею ні в які розмови, а вона, відчуваючи свою провину, зовсім тихо присіла неподалік. Тепер і сама не рада, що прийшла, бо сподівалась, що Юрко стріне привітно, а він…

Отак довгенько не розмовляли, хоч хлопець уже й перестав гніватись. А вона, не зважившись повернутись і піти одразу, тепер почувалась ніяково й пригнічено, її засмучувало й те, що Юрко нічого не зловив. Якби зловив, то почав би радуватись, і тоді вони б якось помирились.

— Ти ж знаєш,— мовив нарешті Юрко, — що риба боїться, коли багато людей.

— Так уже й багато тут,— буркнула вона.

— Це через тебе не ловиться, — таки допік він.

Проте вона не хотіла згодитися з тією несправедливістю:

— То ти такий умілець!..

Юрко почав сопти. Він таки недавно приїхав із міста в гості до бабусі, але вже встиг кілька разів посваритись і помиритись із Тосею. Вона з першого ж дня прив’язалась до нього, весь час намагалась бути в його товаристві, не спускала з нього очей. Спочатку Юркові подобалась її увага, але скоро та увага стала надокучати й заважати.

Нічого не піймав. А вину таки найшов на кому вимостити:

— Через тебе все!

Тося й не думала здаватись:

— Ти, мабуть, черв’яка не тим боком стромляв на гачок, а на мене звертаєш.

Поверталися од річки вдвох, хоч Юрко, йдучи з порожніми руками, хотів би повертатися сам, без свідків. Повітря посухішало, блакить між стовбурами зблякла. Тося назбирала зеленцю й хотіла вгостити Юрка, але той відмовився. Через кілька кроків не втримався — сам нарвав і почав ласувати.

— Колись ми з батьком піймали були сома, — збрехав Юрко, бо батько тоді ходив рибалити без нього і зловив тільки великого коропа, а не сома. — Півтора пуда заважив.

— Та ну?! — здивувалася Тося.

Юркові було приємне її захоплення, а тому вигадував далі:

— А як тельбушили його, то всередині знайшли краснопірку на кілограм.

— Ге?

— І вона ще була жива!

Насправді ж ту краснопірку батько зловив іншим разом, і також без Юрка. Але здогадатись про все це Тося не могла, вона тільки вигукнула зачудовано:

— Ти бач!

Хлоп’яча уява й далі вела:

— Якось до нас у місто приїхав пересувний зоопарк. Там були леви, жирафи, макаки, вовки, лисиці, а також крокодили. Одного разу маленький крокодил десь пропав… То я його в озері на вудку через день зловив!

Але спостерігши, що вона не поспішає захоплюватись, а тільки недовірливо дивиться, взявся глузувати з неї:

— Це я набрехав, щоб побачити, чи ти розумна… Мене ніхто ніколи де обдурив іще й не обдурить.

— Тс-с-с, — зашепотіла раптом Тося, не слухаючи його й приклавши палець до вуст. — Подивись ген туди!..

Поміж кущами йшла качка, а за нею — цілий виводок каченят. Спершу Юрко подумав, що то свійські, але з того, як качка витягувала шию, як сторожко озиралась, якими дрібненькими полохливими клубочками котились каченята по землі, зрозумів, що то дикі. Щойно вони сховалися за кущем, як Юрко, кинувши вудочку, стрімголов шугнув уперед. Сіра качка, помітивши небезпеку, скрикнула і разом із каченятами дременула в траву. Проте Юрко й не думав о дотавати. Він тільки побоювався, що виводок ось-ось добіжить до річки, плесне на воду — і втече. Тому забіг наперед, відрізаючи їм дорогу на берег. Качка, не наважуючись покинути малечу, не злітала в повітря, вона кидалася то туди, то сюди, захищаючи їх. Каченята, стомлені й перелякані, збилися під ліщиною. Коли Юрко кинувся до них, розставляючи руки, щоб вони не повтікали, качка злетіла вгору. Хлопець поспіхом узявся ховати каченят за пазуху. Одне… Друге… Од річки долетів розпачливий материн крик. Третє відважилось тікати, але в високій траві заплуталось, і його також посаджено за пазуху. Зовсім близько пролетіла качка, сіла на землю, пробігла в напрямку до дітей, — і знову зірвалася, гнана страхом і розпукою. Четверте й п’яте також одважилися на втечу, але й на них чекала неволя.

— Що ти з ними робитимеш? — запитала Тося.

— Це дикі!

— Випусти,— сказала Тося,— бо вони повмирають без води.

— І що ти тямиш? — напосів на неї Юрко. — Я їх доглядатиму й приручу.

Знову долинув крик сірої качки, але нітрохи не схвилював Юрка. Дрібнота терлася в нього за пазухою, лоскотала тіло дзьобиками, крильцями, ніжками, — його аж холодок пронизував од того лоскоту. Не пощастило наловити риби, то має ген цілісінький виводок. Жаль тільки, що качку не додумався зловити, — ото було б про що розповідати. Уявляв, як повезе каченят у місто, як показуватиме товаришам, як вони заздритимуть. Ішов — і пританцьовував. Оля-ля-ля! Тра-ля-ля!.. Який він меткий і проворний. Оля-ля-ля!.. А Тосі було сумно… Може, й справді даремно побоюється, а Юркові вдасться їх доглянути й приручити?.. У її вухах стояв отой качиний крик, довго ще стояв, навіть тоді, коли вони вийшли з лісу й через городи йшли до хати.

Юрко випустив каченят у великий ящик. Спочатку порозбігалися в кутки, а потім збилися докупи. їхні малесенькі очі були схожі на голочки гострого суму. Тулились одне до одного, ніби в близькості шукали порятунку. Юрко налив у черепок води, але жодне з них не підступило до черепка. Тоді він брав їх по черзі, стромляв дзьобик кожного у воду, щоб пило. Каченята пручались, краплі стікали по шиях, але, мабуть, щось потрапляло і в горло. Поблизу ящика почала кружляти кицька, але Юрко нагнав дрючком. Півень, відчуваючи тривогу, ходив попід ворітьми й гортанно покрикував. До каченят, здається, все те не доходило,— вони були полонені розпачем. Юрко приніс вареної картоплі, але вони й не торкнулись. Думав, що клюватимуть пшоно, а й пшоно їх не привабило. Поступово ставали все млявіші, в’яли, як рослини в спеку. Юрко не сподівався, що так зразу вони стануть нецікаві. Ще трохи позазирав у ящик, а потім вирішив:

— Вони бояться нас. Коли ми підемо, то й наїдяться, й нап’ються.

Тося мусила піти, плекаючи надію, що, може, й справді похоробрішають, коли залишаться самі. Вона хотіла податися разом із Юрком, щоб слухати його розповіді про місто, про те, чого їй ніколи не випадало бачити. Коли була з Юрком, то здавалося, що на неї падає чарівне світло його знань, що вона за якийсь час переселяється у той світ, який постає з його розповідей. Проте Юркові набридло, щоб за ним цілісінький день тінню волочилось оце дівчисько, — і він сів на велосипед та й утік до хлопців.

Тося залишилася сама. Спочатку сиділа під хатою й намагалась помітити, як сонячне проміння падає на землю. Але так нічого й не помітила. Потім із кленового пагінця вирізала свистки, але всі вони свистали не так, як той, учорашній, який грав тоненьким, наче аж зеленим звуком. Притулилася до берези, що росла на їхньому обійсті, хотіла підслухати, про що шумить, але сьогодні чомусь береза крилася від неї, не бажала повідати своїх думок. Ну, чого ж це їй ниньки не дається, все тікає од неї, наче змовилося?

Стало гірко Тосі, гірко. І тут пригадала, як вставала раненько, як ішла назирці за Юрком, і в недоброму передчутті стислося її серце. Через садок майнула на сусідський двір, до ящика, а каченята вже деякі лежать на траві, а деякі ледве голівки тримають. Вона на них водою прискати, вона їх трусити, але хіба це поможе? Не тямлячись, хапала їх і ховала за пазуху. Вони діткнулися зів’ялими тільцями її грудей, але не ворушились. Через городи — в ліс. А потім отією стежкою, по якій ішла назирці, — до берега. Дуби співчутливо поглядали на неї, ніби хотіли допомогти. Тільки кущі перепиняли дорогу, тільки кущі шмагали по литках, ніби мстилися невідомо за що.

Неслухняними руками витягувала з-за пазухи, опускала на воду, благала душею й очима: попливіть! попливіть! попливіть! Але вони, як квітки кульбаби, простилались на. воді, яка їх не оживляла й не оздоровляла. Виглядала з усіх боків дику качку, кликала її так, як свійську: «Тась, тась, тась!» — але й качка не припливала, мабуть, із горя далеко залетіла. Сама ладна була стати тією качкою, сама ладна попливти разом із ними, тільки якби пливли. Таки роздяглася, долонями підштовхувала їх на глибоке, благала:

— Пливіть, рідні, пливіть, ненаглядні!..

Коли Юрко привів із собою хлопців, щоб показати їм каченят, то зразу ж здогадався, де вони могли подітись. Навіть не задумуючись, усі побігли до річки. По думки Юрко погрожував Тосі якнайстрашніше, він нарешті пообіцяв собі розправитися з нею, щоб не лазила слідом за ним. Коли побачили Тосю в воді, то спершу й не зрозуміли, що вона робить.

— Ану йди сюди! — закричав Юрко.

Проте вона не йшла.

— Ти де каченята поділа?

Хлопці, з якими прибіг до річки, вже зрозуміли, що нікуди не поділа, що ото вона їх посилає на воду, а вони вже не пливуть. І собі кинулися в річку, й собі взялися їх підштовхувати, підтримувати знизу долонями, щоб не потонули. Тося всміхалася хлопцям, рада допомозі, тепер уже не сумнівалася, що пощастить урятувати їх, ось де тільки ота сіра качка, їхня мати, чому не летить, не пливе?

— Тась-тась-тась, — кликала, з надією озираючи зарості лепехи й рогози.

Після того Юрко вже не товаришував із сільськими хлопцями. Чи то вони не приймали його до свого гурту, чи то, як казав сам Юрко, він не захотів більше з ними знатися. А коли батьки запитували, чому Тося не навідується, то відповідав, що дуже надокучила, тому й прогнав. Що, мовляв, од неї й слова живого не почуєш, а все дивиться й дивиться на тебе, роззявивши рота.

Ще задовго до від’їзду й перед самим від’їздом бігав до річки, хотів побачити сім’ю дикої качки. Але так і не побачив.

Переконував себе, що каченята вижили й подалися в інше місце. А коли зладнали чемодани й сідали в машину, щоб їхати на вокзал, то Юрко все не хотів сідати. Казав, що ліхтарика забув, а коли ліхтарик знайшовся в батьковій кишені, то казав, що ножик десь пропав. Усе зволікав із від’їздом, ждучи, чи появиться Тося. Вона й справді появилася. Стала біля своєї хати й дивилась, як вони сідають у машину. їй дуже кортіло підійти, але не наважувалась.

— Поклич її,— сказала мати Юркові.

— А-а, — махнув той рукою й одвернувся, скривившись.

— Поклич, попрощаєшся.

Але він уже й рукою не в змозі був махнути.

І поки їхав у машині, тільки про те й думав: він би покликав, але чи підійшла б вона? І, переживаючи болісний сором, був певен, що, мабуть, не підійшла б…

Скорочено

Юрко йшов старим дубовим лісом, вдихав свіже повітря й радів, що рано встав і сам іде на риболовлю.

Тільки закинув вудку, як почув ззаду гупання. Він так і знав, що приплететься Тося, як збиралася. Настрій у нього одразу зіпсувався. Звинуватив дівчину, що саме через неї не ловиться. Поверталися з річки вдвох. Юрко почав розповідати, як вони з батьком піймали величезного сома. Тося захоплено слухала, а хлопець натхненно вигадував далі.

Раптом діти побачили, як поміж кущів іде дика качка з каченята ми. Юрко побіг і почав ловити пташат. Качка-мама кричала з відчаєм, намагаючись захистити своїх діток. Тося теж просила Юрка випустити каченят — вони ж без води не можуть, але той не слухав, сказав, що риби не наловив, то хоч дикі качки будуть, він їх приручить.

Вдома Юрко випустив каченят, намагався їх напоїти, нагодувати, але ті були налякані й нічого не хотіли. Хлопець вирішив, що каченята його бояться, й гайнув гуляти з хлопцями. Тося теж хотіла піти бо любила розповіді Юрка — їй здавався чарівним той світ знань, що відкривався перед нею.

Юрко ж не любив, що за ним нав’язливою тінню волочиться якесь дівчисько.

Тося пішла подивитися на каченят, а ті ледве дихали. Дівчинка зібрала їх у пазуху й побігла до річки. Пустила на воду, а пташенята не могли вже й пливти. Не з’являлася й мама-качка. Юрко привів хлопців показати диких каченят, але побачив порожній ящик. Здогадався, що це Тосина робота, і, подумки погрожуючи дівчинці, побіг на річку. Там грізно закричав на Тосю, а хлопці, зрозумівши, у чому справа, теж кинулися в річку, підштовхували й підтримували каченят, щоб попливли.

Після того Юрко не товаришував із сільськими хлопцями. А скоріше, вони з ним.

Перед від’їздом бігав на річку, сподіваючись побачити качку із живими каченятами. Але не побачив. І Тося не підійшла попрощатися.

Хлопчик відчув пекучий сором…