Різьба

Вже тихо закипали осінні садки, займалися дерева, спочатку одним-двома листочками, але від них жовтий та багряний вогонь перекидався ширше й глибше, дерева вже горіли яскравим полум’ям, вони заглиблювалися в мовчання, скапували донизу шарудливою кров’ю. Зранку висіявся теплий дощик, смирний, з туманцем, ніби літній, але скоро сонце підсушило землю, садки, протряхла дорога. Село опинилося на дні голубого бескеття, і небесне урвисько підлітало над ним з урочистою легкістю. Тієї пори вже почалися весілля, і з-під дібровного луговинного кутка долинула музика — щемкі звуки, які то спалахували голосніше, то провалювалися, пригасаючи, коливаючись солодким багаттям. Скрикували півні, приглушуючи весільну музику, але коли затихали, то музика знову воскресала живим вогнищем.

Чечіль сидів за хатою, од вулиці його закривали кукурудзяні сніпки; а перед ними було розіллято молочне світло, благодушне й парке, що нагадувало про затхлість лісових сутінків, про грибні дощі. Чечелеві пальці були грубі, замащені маслами, що пов’їдалися в шкіру, але він примушував їх зараз бути чутливими й обережними, відчувати кожен порух його душі. І вони й справді були чутливими та обережними, це були ті хвилини, коли вони ніби існували самостійним життям, а сам Чечіль залишався осторонь; пальці були радісні, натхненні, вони наперед вгадували кожне його бажання й бралися виконувати з солодкою обачністю. Зайві шматочки дерева обсипалися долу, вони висівалися мертвими, розпластаними пластівцями, — а перед цим вони ще були в одному великому шматку дерева, вони ще були потрібними, вони берегли в собі можливості,—і ті можливості слід було не втрачати, випадково не знищити. Пальці жили своїм життям, вони в ці хвилини геть-чисто не були схожі на самих себе протягом цілого тижня, коли лежали на гальмах чи торкалися землі, коли вони скручували цигарку чи хапалися за відро та корбу, щоб витягти води, чи міцно присмоктувалися до мішка з зерном, вкидаючи його в грузовик. Тоді вони майже не помічали, що роблять: пальці були в буденному трудовому настроєві, як і руки, як і сам Чечіль, вони скорялися слухняно, вони були надійні й працьовиті. Але коли Чечіль брався до різьби, то пальці мінялися, бо в цю мить змінювався сам Чечіль, і до пальців, очевидно, зразу ж перекидався його настрій, і то їм лише здавалося, що живуть самостійним життям, а насправді жили з Чечелем однією спільною радістю.

За хатою осінь пахла трохи вологіше, трохи густіше, тут вона набрякала садком, розкопаною землею на городі, тут до неї домішувався терпкий дух дощинок, що заков’язли між пелюстками поблідлих від часу, тлустих жоржин. Колір неба наївнішав, голубизна поступово блякла, воно ставало ще бездоннішим, — і через те, що вгорі стояло таке високе небо, горби, й село, й дуби на околиці ніби применшувалися в зрості, приплющувалися, — але все це відбувалося й залишалося поза Чечелевою свідомістю, воно відгукувалося в ньому віддалено. Березові шматочки шорохко прослизали між його пальців, — і все частіше поставало з дерева знайоме обличчя.

З хаосу виростало чоло — високе, опукле, і з кожним доторком воно прибирало все більшої виразності, і з кожним доторком воно робилося одухотворенішим, воно дихало життям, — і Чечіль, сповнюючись гострим збудженням, з п’янким, майже знесилюючим захопленням думав, що це його, його чоло! І наступав такий вибух радості, що Чечіль зневолювався: його радісне серце не билося, а калатало, його радісні руки горіли шаленістю, а радісні пальці кипіли, — і, неврівноважений, сполум’янілий, він уже нічого не міг робити, спирався об стіну, і лише тепер помічав ту осінь, серед якої сидів, і тоді вона йому видавалася такою гарною, ніби він ніколи її до цього не бачив. Вона захлюпувала йому душу пахощами, вона заспокоювала його, і Чечіль знову брався до роботи; ще один помах, ще один горбик стесано, ось тут підняти трохи вище надбрів’я — і очі стають примруженими, в них народжується ота добре відчутна ласка, якою просякнута людина, в них ще помітніше дозріває розумна лагідність, яка запрошує довіритися в них густішає приязнь…

Дерев’яні крихти цяпають долу, білі шурхіткі дощинки безшелесно осідають на солому, — і вже чоло не тільки оживає, але й багатшає, береться світитися всім тим, що в собі береже, воно випромінює мудрість, яку здатен відчути й зрозуміти кожен.

Втомився Чечіль, втомилися пальці. Знову з’явилася невпевненість. Йому здавалося, що коли зробить бодай один рух — вся ця правдоподібність образу зникне, зруйнується. Тому він боявся порушити те, що народилося, він дивився на нього так, ніби образ був виліплений не ним, а кимось іншим, а якщо навіть і Чечелем, то образ віддалився, живе своїм життям. Навіть не працювати, а тільки дивитися було для Чечеля дуже важко, ніби він узяв на свої плечі щось непосильне, а тепер його ноги підломлюються од тієї ноші…

Решта недільного дня минула для нього як у тумані. Думки постійно поверталися назад, і Чечіль не витримував, підходив до незакінченої своєї різьби, якимись новими, дуже зацікавленими очима не тільки оглядав, але й вивчав її. І раптом починав розуміти, що потрібно краще. Повніше й життєвіше. Що з того палу, яким він мучився, треба видобути велике вміння, велику майстерність, що всього себе слід перелити. В ці хвилини не був упевнений, що це йому вдасться так, як хоче, але бажання завершити різьбу його не покидало…

Наступив понеділок, теплий, з м’яким, майже перепрілим повітрям, з розпливчастими обрисами польових доріг, а за ним спливали дні тижня, — протряхаючи, бубнявіючи свіжістю. Чечіль орав під лісом, з ранку до вечора, а то й уночі, рілля розливалася з-під лемешів повільно, і після ночі особливо мінялося поле — сіре за дня, тепер воно просякало чорнотою, супилося, робилося зібранішим, не таким безвольно розхлюпаним, як незоране. Нічна темрява ніби промивала й ріллю, й трактора, й ліс, і самого Чечеля, все навкруги ставало легшим і простішим. І пальці, наморені й напівзабуті вночі, раптом бачилися по-новому, в них оживало тремтіння, спогад про різьбу. Бо що б вони не робили, за що б не бралися, але в них ще було інше життя, до якого вони прагнули повернутися. З виразками, прокурені тютюном, з півмісяцями землі під нігтями, пальці постійно берегли пам’ять про радість, про натхнення, яких вони зазнавали, оживляючи дерево.

Приходила зміна, віспуватий Кисіль. Запалювали цигарки, мовчали. Кисіль залазив на трактор, плуги здригалися, і з-під лемешів ллялася чорна земля — неширокий струмок доливався до великого чорного озера. Чечіль простував до села. Коли вертався з поля, то добре було стрічатися з людьми — з дядьком Прокопом, одноногим мельником, оббіленим борошном; з Фросею, бібліотекаркою, яка виганяла до череди батькову корову; з конюхом Савочкою— він котився на пружинистих ногах, посміхався людям, сам собі щось розповідав, здивовано погойдував головою; з бабою Параскою, високою та огрядною, одягнутою в темне, — вона приглядалася до кожного так, ніби хотіла вивідати про людину найпотаємніше; із стельмахом Гаращуком, худим та жилавим, з клешнюватими довірливими руками — він ішов так, ніби ненароком боявся зачепити когось…

Посеред тижня, коли в пальцях просинався неспокій, Чечіль знову сідав до своєї різьби. Спершу не знав, який штрих нанести, не осмілювався й доторкнутися до дерева, але те повніше розуміння образу, яке за цей час визріло, — примушувало. І він скорявся самому собі, своєму бажанню, своїй радості, — й працював. Обриси голови виразніше поставали з дерева, чоло добирало нових штрихів, які одухотворяли його, — і раптом Чечіль ловив себе на думці, що образ, який він ліпить, схожий не тільки на самого себе, але й на тих людей, з якими живе Чечіль, на тих колгоспників, з якими разом працює, з якими здибується, розмовляє. Адже приглянься до одного — і помітиш оцей дорогий погляд примружених очей, придивися до другого — і впізнаєш справедливі уста, які ось-ось здригнуться од ласки… Чечіль уже не вперше відчував таке, він не мав певної оцінки цього, але в глибині був переконаний, що це добре, що інакше він і не зміг би вирізувати. Після цих міркувань знайомий образ робився для нього ще ближчим і зрозумілішим, ніби відкривав перед Чечелем ще одні двері у свій світ. Він не раз ставив перед собою запитання, чи мав він право братися за це, чи не проявив надмір самовпевненості. Але те життя, у якому він жив, було безліччю ниточок зв’язане з цією людиною, вона існувала навколо в усьому, вона перебувала в кожній клітині самого Чечеля, і все Чечелеве сьогоднішнє життя, так само як і майбутнє, було вже наперед визначене цією людиною. І тому вважав, що не помиляється, ріжучи саме так, і тому вважав, що має право, що не забагато взяв, а рівно стільки, скільки можуть донести його плечі…

Поля вже були зорані й засіяні, а кожна яблуня в садках перекипіла на власному багатті, обсипалася; ранками вже колющилися перші заморозки — у затінках, біля хлівів, у ровах. Гуси обважніли, але зривалися кудись летіти, з густим порипуванням крил злинали над скопаними городами і, не дохуркавши до ставу, падали в глиняники…

Цієї пізньої осінньої пори Чечелеву різьбу було встановлено в клубі. Постамент зладнали з дубових дощок, пофарбували, оббили кумачем. Ленін дивився на людей тепло й розумно. Він почував себе невимушено й просто, ніби був тут завжди, ніби також працював у колгоспі, а оце завітав, щоб разом з усіма поговорити про врожай чи про те, як готуватися до посівної…

Чечелеві пальці, як і раніше, просякалися неспокоєм, вони ще жили відчуттям тієї радості, якої не так давно зазнавали, і вони знову прагнули до неї. Сам Чечіль ніби трохи посуворішав та став дорослішим. Одного разу, коли не було в клубі нікого, він довго простояв перед Леніним. Думав про те, що його діти по-іншому бачитимуть Леніна, бо їхнє життя зміниться. І вони так само вважатимуть, що він схожий на них, як і Чечіль вважає про себе…