Просинець

Обіч дороги в ровах — повно каламутної води. Поверхня застигла, у ній відбились хмари. Осокори, тополі — вишмагані вітрами, випрані снігами — непривітно розчепірили кострубаті галузки. З неба віє холодом, від землі несе вогкістю.

«Вззю-вззі! — повискують під Стратіоном четверо металічних коліщаток. — Вазі!»

Відпихаючись дерев’яними колодками від асфальтованого шосе, він прошелестів через міст і, напружуючи мускули, почав долати гору. Схил був не дуже крутим, але вибиратись нелегко. Коліщата з натугою стали наспівувати свою невеселу пісеньку, а на лобі в людини висіялись краплини поту.

З-за повороту виринула автомашина. Зупинилась біля зачиненої крамниці, де стирчав дорожній знак. З кабіни вистрибнула дівчина. Відщебнула чорну сумочку, дала шоферові гроші. Скоро серед голого шляху була тільки вона, чемодан у зеленому чохлі та Стратіон, який неспішно наближався.

Дівчині, видно, було холодно. Вона мерзлякувато втягувала в плечі голову. З-під білого беретика випорснуло волосся, погойдувалось пасмом.

— Це Любеля? — запитала незнайомка, показуючи пальцем у простір, де слалися луки, ніби там мало бути село.

Коліщата тихенько зойкнули — і вгамувались. Стратіон знизу вгору дивився на дівчину.

Відказав:

— Любеля.

— А де сільська рада буде?

— Ідіть по зарінку, звернете біля млина — там зразу ж.

Подався тулубом уперед, відштовхнувся…

Для дитини, яка росте, предмети навколишнього світу теж ростуть. Тільки в зворотному напрямку — донизу. Спочатку вони видаються їй грандіозними. Небо — далі, поріг — вищий. Червонодзьобий півень — по груди, а добродушний сусідський собака — врівень. Смугастий кавун, принесений батьком з колгоспного баштана, — горою.

Але поступово все зменшується: поріг опускається все нижче й нижче, півень уже ледве видніється з-за лопухів, а дворовий плохенький пес, зіп’явшись, достає лише до пояса. Хіба що небо, як і раніше, залишається високим, далеким, неприступним.

Людина виросла.

І якщо їй відтинають ноги — небо стає раптом вищим, сонце стає дальшим; стрімко виростають дуби, трави, люди…

Коліщата співають нехитру пісню. Це пісня дерева й металу. Вона одноманітна й нудна.

Коли твої очі ближче до землі — більше бачиш. Вчишся читати по слідах, по загублених речах, по зрослих квітках. Це своєрідні літери. З них складаються слова. Потім — розповідь.

На тебе дивляться згори. Бачать круглий гудзик твоєї кепки. Вузькі плечі, затиснені в рубчикову фуфайку. Бачать дві цятки очей, що ногніють під двома гілками брів.

Знизу тобі видніше. Від ніг до голови перед гобою виникають постаті. Чоловіки. Жінки. Старі. Одверті. Підступні. Добрі. Нахабні. Чесні. Чисті. І ні одна риска на їхньому обличчі не може сховатись, і під повіками нічого не може замаскуватись — все напоказ, голо, відкрито.

І характери розпізнавати легше. Перед тобою не криються. В жесті, в слові, зверненому до твого тіла, прикутого до чотириколісного майданчика, повністю виражають свою суть.

…Ось ліс. Здалеку він — стіною. Поблизу — прозорий. Коридори поміж смереками — довгі, повні повітря. Берези — стрункі, з білого мармуру. Дубчаки — похмурі, на вигляд не дуже веселі.

Через моріг жовтої, скріпленої льодком трави з зусиллям став перебиратись до кущів. Тут уже не покотишся. Тут на руках сам себе несеш, щоразу застряваючи в неглибоких ямках.

О-о, як тут добре! Ніби ширше розчинилися Стратіонові груди, а в них натовпом ринули — цей ліс своєю березневою прохолодою, вільха вологими зламами гілок, сірий мох на осиках.

Взяв сухий грубий цурпалок, вдарив об сосну.

—Бамм! — відгукнувся натужно стовбур.

До лісу прийшов Стратіон, як до живої істоти. Поговорити з ним. Розповісти йому. Це не перший раз. Часто так.

А особливо у час приходу весни. Тоді несила йому бути на одному місці. Тільки б рухатись. Щоб змінювались картини. Нові враження щоб збуджували мозок. І свіжі відчуття хвилювали.

— Бамм! — ще видихнула із могутніх дерев’яних грудей сосна у відповідь на Стратіонів дотик…

Гармонія звуків лісу. Гармонія кольорів. І тривожне тремтіння в душі, ніби там хтось натиснув клавіш, не відпускає його — і неясне бриніння наростає, шириться.

Негнучкими, цупкими пальцями став колупатися між вилинялого торішнього листу. Запахло різко, бентежно. Надибав дрібненьку бліду голочку. Слабку, гнучку. Непевну. Вона тільки проткнулася. Що це — ряст буде? Погладив долонею, але задубіла, тверда шкіра не відчула дотику рослини.

Що ж, із лісом він стрівся. Велет прокидається. О-о, вже зараз під корою землі в густо переплетеному корінні живуть цілющі соки, дзюркотять-тенькають в темних капілярах. Вони вже послані нагору, до чорних сучків, ближче до неба. Скоро весна… І тоді — нагально, раптом ліс загуде, зашумить листом, заговорить. То буде врочистий гімн природі, силі життя.

Стратіон став вибиратись поміж смерек, довгим коридором на шлях. Думки розбурхані. Серце — легко, швидко б’ється-тіпається. Ліс у ньому завжди викликає сум. Чого б то? Своєю міццю? Здатністю оновлюватись щороку у своїй красі, щоб, відгорівши зеленим полум’ям, упасти під білі ноги зими шурхітливими червінцями?

…По тому Стратіон відчував себе недужим. До рук добралось безсилля, апатія опанувала ним, скувавши волю, його повсякденну рішучість, жагу до дії. Лежав у своїй кімнаті, на високому ліжку, яке бортом сягало до підвіконня. Після уроків із школи поверталася мати. Старенька, із сивою головою, заглядала до сипа. Не казала нічого. Вона розуміла його хворобливий стан. Навесні це з ним завжди буває. Сам простір напахчений тривогою, гіркими бруньками. Наелектризований щасливою напругою руху. А тут — рама, що ділить видимий світ на чотири клапті чорним перехрестям, та очманіла муха. Мати тихо виходила, сідала до зошитів або йшла до батьків —хтось у її класі сьогодні погано поводився чи на заняття не з’явився…

Коли Стратіон був у доброму настрої, він шевцював. Любив краяти матеріал, майструвати чоботи, черевики. Або писав картину. Тоді вибирався з задушливих чотирьох стін чи в сад, чи на любельську околицю, де вишукував для полотна невибагливі види, простенькі тони покутянського неба. Робота захоплювала його настільки, що зникало відчуття часу. З-під Стратіонового пензля виходили немудрящі речі: зранений громом берест, а на ньому ціла лелеча сім’я, і першим промінням з-за обрію стріляє сонце; польовий шлях, а ним іде дівча з граблями. Він так переплітав журу із радістю, темні тони із світлими, так насичував створене поезією, що перед його картинами, які виставлялись у Львові і в Києві, скупчувались групи відвідувачів — не дуже великі, але вони подовгу не могли зрушити з місця, розлучитися з тим особливим світом, який зобразив художник із далекої Любелі.

Зараз у кутку стояло незакінчене полотно. Воно, власне, було тільки розпочате і вимагало ще багато часу, снаги мозку й нервів, щоб, нарешті, постати у своїй викінченій формі. Пробуджуваний гайок, поляна, кілька беріз на першому плані та ручай, повний кришеної криги і синьої води. Усе тут було подано дуже просто, по-дитячому яскраво — і справляло враження неправдоподібності. Але бракувало ще тих поетичних нюансів, того життя, якими насичувалось кожне творіння Стратіонове.

Ось для того, щоб пройнятись духом, настроєм лісу, вловити його, і добирався він нещодавно за село, достукувався до закутої в кору душі дзвінкого дерева — сосни. Вловлював чутливими ніздрями запахи, розрізняючи живий дух кожної бруньки — граба, липи, осики, вільхи. Вбирав зором підхмарне молозиво, підведене блідим бурячковим кольором.

Йшли дні, був березень, та пора року, про яку хотілося думати єсенінськими рядками про лунку рань і рожевого коня, яким скачуть у світ.

Якось надвечір у двері постукали. Стратіон відклав убік рукопис книги, яку йому надіслав товариш, щоб довідатись думку художника про неї, — і запитливим тоном запропонував:

— Ввійдіть.

Голубе демісезонне пальто яскраво зайнялось при електричному світлі — його власниця несміливо зупинилася біля порога. Вона тримала в оберемку цілу паку книг, і з її приходом у кімнаті запахло морозним вечором, друкарською фарбою свіжорозрізаних томів і духами «Бузок». Гостя стояла мовчки, бо не знала, що їй чинити далі. Вона дивилася на Стратіона.

— Добрий вечір!

Вона привіталася не відразу. Вона ніби була здивована, що потрапила в цю кімнату, в якій переважали затягнені полотнами рами та розкидані де попало етюди. Вона була вражена, що побачила тут Стратіона.

Він піймав у її поведінці, в її рухах і виразі обличчя те здивування, йому стало неприємно, як завжди ставало в таких випадках, — і, ще не знаючи, чого прийшла дівчина, він уже хотів, щоб вона пішла. Це була та сама пасажирка з чемоданом, яку він здибав тоді на шляху.

— То ви художник? — запитала дівчина. Це вийшло в неї неоковирно, але вона сама не помітила цього. Це помітив Стратіон — і йому стало ще гірше, ще незатишніше.

— Чим можу служити? — запитав він неввічливо. І зауважив у думці, що фраза його прозвучала старомодно, холодно — він ніколи так не розмовляв.

— Я нова бібліотекарка. Парторг сказав, що ви нездужаєте і щоб я вам принесла книги.

Вона наблизилася до його ліжка і виклала на стіл своє багатство. Стратіон і не доторкнувся до нього. Він уважно розглядав простенькі, м’які риси обличчя дівчини, схопив його овал, пухкі губи. Блондинка як блондинка, нічого особливого.

— Що ж ви принесли?

Вона, видно, й сама не знала, що принесла, бо стала брати зі столу книжки й читати їхні назви.

— Ось видання про Праксителя. Парторг говорив, що ви її обов’язково візьмете.

Стратіон взявся розглядати тоненьку брошурку із фотографіями скульптур. Знімки були невиразні, бліді. Він посміхнувся… Звідки знати цій молоденькій наївній дівчині, що в Ленінграді він мав можливість зайнятися Праксителем значно краще… Але із ввічливості відклав аляпувату книжечку про великого скульптора.

Він заглибився знову у рукопис, який розповідав про грецькі поселення на берегах Криму, а тим часом бібліотекарка, гадаючи, що він вивчає принесені нею томи, стала розглядати єдину картину, яка висіла в кімнаті. Юний боєць біг потолоченим житом в атаку. Інший, спираючись ліктем, затис в одній руці знамено, зводився і, зціпивши зуби, повз уперед. На похилених стеблах жаріла бурунчиками кров, а прапороносець не міг звестись: у нього були перебиті ноги. Дівчина кілька разів переводила погляд з картини на Стратіона. Вона порівнювала бійця з художником. Вони були схожі. І тоді вона зрозуміла все… Майже все.

Ввійшла мати — Олена Матвіївна, або Данте, як її називав син, бо вона мала профіль цього прекрасного поета.

— Ти, як завжди, неввічливий, — сказала вона. — Займаєшся своїми справами, а гостю залишив саму на себе.

Стратіон пробачився.

Данте запросила гостю сісти. Вони розговорились, і незабаром було відомо, що бібліотекарку звати Яриною, технікум вона закінчила минулого року, але не працювала, бо дуже боялася села. Подумайте, їй із міста, з чудового старовинного міста, де саме повітря насичене культурою, пропонували їхати в село! Природно, вона не хотіла. І її батьки, викладачі інституту, слухати про це не хотіли. Вона жила дома, ходила в кіно, в театр, відвідувала виставки. Але ось наважилась — і поїхала. Ні, ні, її ніхто не примушував. Сама забажала. Бо в її істоті сидить отакий бісик, який штовхає на все: звідай, попробуй. Смішно, так? Але й батько в неї такий самий. До двадцяти років він обходив і об’їздив чимало меридіанів країни.

Данте запитала:

— Вам дев’ятнадцять літ?

— Так.

Правда ж, це не так мало? В її віці інші розщеплюють атом, а вона про нього має дуже слабке уявлення — знає лише те, що є у фізиці для десятого класу.

— Мало, Яринко, — ласкаво сказала стара жінка.

Ярина розгублено відповіла:

— Угу, я знаю, що мало…

Стратіон мимоволі прислухався до бесіди.

«Яка вона наївна, — думав про Ярину. — Розповідає про себе так, ніби не розуміє, що погане — є погане. Але в ній подобається ця ненавмисна наївність».

Дівчина підвелась.

— Я таки засиділась у вас, — сказала.

Данте ввічливо запросила відвідувати їхню господу.

— Гаразд, я приходитиму. Парторг мені говорив, щоб я носила до вас книги.

Це в неї вийшло знову неоковирно, але простота, безпосередність скрасили незграбність вислову.

Пішла. Стратіон простежив, як у дверях зникло яскраве голубе пальто.

Мати взяла до рук книгу про Праксителя. — Добра дитина, — сказала вона про Ярину.

Стратіон не відгукнувся. Може, тому, що був не згодний з матір’ю. А чи тому, що просто заглибився в себе…

Сон не приходив. Дрімота, що разом із сірим котком колись блукала в бабусиних казках, і незримо стояла за його ліжком, і ніжно склеплювала йому повіки — десь никала в невідомих краях. Тиша. На етажерці б’є годинник — набридливо, монотонно.

У грудях було широко, ніби там умістилось півсвіту. І вони все росли, ширшали, наповнювались розпукою, — і йому не було змоги лишатися на одному місці — так лежати, схрестивши над ковдрою руки.

Став вибиратись надвір.

Яре тривожне повітря плюснуло в ніздрі. Теплими долонями доторкнувся до різко холодної землі.

О-о, просинцю! І ковтнув пружного, нестерпно свіжого, нестерпно доброго повітря…

У душі бриніла струна. Така золота, така сонячно мила, переливалася тонами й півтонами.

А ніч перебризкана світилами!

І йому запекло всередині, що ніколи не зможе намалювати ніч у просинці такою, якою її можна відтворити у словах. Полотно не прийме ні запахів, ні звуків. Воно візьме лише барви…

Вереснули коліщатка. Стратіонові стало не по собі. Доки? Доки? Добре, він живе у своїх картинах — дух його в них, матеріалізована думка. Його ідеали і мрії.

А де ж справжнє його життя?..

Покотився до річки Білої. Очима намацував чорний текучий асфальт, рухливі дерева, які неквапно тікали за його спину. Став на балакучому, чутливому містку і, піднявши вгору руки, вчепився за вологі перила. Отак довго був. Аж занили м’язи.

Його збудив чийсь дотик. Торкнулися до плеча. Поглядом зловив обриси людини. Голос м’який:

— Це ви?

Ярина. Стратіон не відповів, але дівчині видалось, що він ствердно гойднув головою. Мовляв, я.

Вона не відходила. І мовчала. І йому хотілось, щоб вона не відходила і мовчала. Щоб вона розлучила його з самотністю. З самим собою. З тим Стратіоном, який викотився на місток через Білу, щоб кам’яніти тут у заціпенінні, у полоні важкого бездум’я, що навалилось на тім’я, здушило обручем скроні. і

— Я часто так ходжу по Любелі. Заснути не можу. Думаю про зірки, про людей. І про і себе. Багато про себе думаю. Сама собі здаюсь незрозумілою, дивною. Хочу проникнути в душі інших — і не можу. Ніби великі брами переді мною — і я б’юся об них лобом. А іноді — зовсім навпаки. Інші — це чисте поле, а ти йдеш по ньому без перешкод і все бачиш, розумієш. З вами було таке?

Ні, вона зовсім не така проста дівчина, як Стратіонові тоді здалося. Наївна, це правда. Але ж наївність деким сприймається як надзвичайна складність.

— Я люблю жити, — продовжувала вона, не дочекавшись відповіді. — Розумієте? Люблю робити кроки по землі, видавати книжки в бібліотеці, їсти яблука, і ніч люблю, і день!

Об палі внизу лопотіла вода.

— Ви книгу прочитали? Де про Праксителя?..

Хлюпало, а здавалось, що річка дихає, рівномірно здіймаючи і опускаючи груди.

— Я вам іншу принесу.

Вони попрямували під гору. Коли опинилися в гурті мовчазних яблунь, що томилися березнем, своєю молодістю, Ярина відчула, як Стратіонова рука торкнулася її. Він прощався.

Робота посувалася вперед. Допомагали ескізи — їх було заготовлено чимало. Стовбури беріз були ніби виліплені із сиру. А струмок синів, ніби Яринині очі. Саме так. Фарби лягали різко, контрастно. Цьому сприяла і прозорість Стратіонових думок — вони не клубочились безладною хмарою, а жили в голові яскраво, повно. Він дивувався, що недавно ще не міг у собі піймати ту струну, яка б настроювала його на творчість. І робота не виснажувала його. Вона породжувала радість задоволення.

Таку легкість, приплив сил він відчував ще тоді, коли малював бійця, який піднімає прапор. Пораненого, який прагне ще вести інших, бо інакше не може.

Учора була зневіра. Учора була розпука. Біль. Туга. Сьогодні день устав вилитий із блакиті, проміння і праці. Сьогодні було життя, яке давало плід, і сьогодні знов мучило бажання вести, як тоді вів. Адже він має право людям приносити щастя і не має права, щоб робити їм боляче. А власні сумніви, відтворені у грі світлотіней, — це для інших мало бути горем. На це він не мав морального права.

В картині дозволяв собі лише бадьорість березня. То було одне життя — видиме для людей. У невидимім його переслідувала гама почуттів, серед яких світлі й ніжні спалахували рідко — як свічки в океані ночі. Але їх потрібно було не загасити, а обережно нести через сумніви, щоб не залишитися самотнім, а з їх допомогою світло душі з’єднати з спільним світлом.

«Багато де в чому я мушу відмовляти собі, — думав Стратіон. — Я перебуваю в такому становищі, що інакше чинити не можу. Мені здається, що я роблю це заради інших. Так-так, на першому плані інші. Але ж — і заради себе, хоч це зобов’язує мене до мук і переживань ще в більшій мірі».

Він — з Любелі, він повний нею: лісом, садом, втиканою сходами чорною землею, хатами, її людьми.

Ярина стала відвідувати їхню господу. Переважно вдень, коли була вільна від роботи в бібліотеці. Вона тихенько сідала на канапі, брала якусь рідкісну книгу про художників — і надовго поринала у невідомий світ. Найчастіше це була книга про Джорджоне, яку Стратіон випадково придбав колись у букіністичній крамниці в Києві. Це був захоплюючий твір, де художня розповідь про життя титана межувала з дослідженнями, розрахованими на фахівця. Дівчина проникала в світ цієї книги неквапно — ніби у чужий дім, де все для неї незнайоме, де слід ходити навпомацки, бо вікна завішені. Але їй подобалося бути в цьому світі, і вона бажала якнайчастіше проникати у дім, повний прекрасного.

Зрідка Стратіон кидав на неї короткі погляди. Він відчував симпатію до зосередженої неговіркої бібліотекарки, до невибагливих, м’яких ліній її підборіддя, до припухлих по-дитячому губ. В ній усе ще було неоформленим, і, не заглибившись у її вчинки, думки, — важко було вгадати характер. Але перед Стратіоном він уже окреслювався — тихий, як весняний ранок перед раптовою грозою. І Стратіон старався передбачити ту грозу — і не знав, у чому вона проявиться. Але що в її скупих, насичених піднесенням словах пахло озоном — було безперечно.

Він був їй вдячний. За те, що пам’ятної ночі наблизилася до нього на мосту, доторкнулася плеча. Тоді Ярина врятувала його від чогось непоправного, жахливого, що навіть не оформилось остаточно в ньому, не вилилось у рішення, але мало обов’язково статися. Тепер він був у боргу перед нею. І йому було приємно усвідомлювати, що цей борг тепер за ним, що треба буде розплачуватись. Його радувало очікування тієї хвилі, коли він, нарешті, зможе, зробити Ярині добро. Так, що дівчина заніміє від несподіванки, вибухне збентеженням, а він вчинить велико-прекрасне…

Коли вона йшла в бібліотеку, Стратіон залишався один. Ще деякий час продовжував бути у вирі своєї фантазії, але поступово піднесення згасало, одному йому не було змоги підтримувати його постійну напругу — і він внутрішньо відчував, як у ньому притуплюється бажання творити, а барви, які жили в пам’яті його відчуттів, блякнули, ставали нереальними, втрачаючи свою природу.

Тоді він кидався в обійми постелі, шукав у собі пояснення на ці раптові зміни настрою, па ці припливи і відпливи своєї психіки. Незалежно від волі його відносило, відкараскувало від однієї — дорогої форми життя — і кидало в хаос, у те безмежжя різноманітних почуттів, яке лякало його.

І знов, коли з’являлася Ярина, Стратіон знаходив себе — сильного, вольового, сповненого наміру не випускати пензля із рук. Відчував себе так, ніби його вийняли з брудної ями і тепер він — обмитий, чистий — сушиться тілом і духом у чомусь ніжному й золотому, що нагадує сонячне проміння, далеке дитинство.

— Ви хочете намалювати мій портрет?

У Ярини зашарівся вид. Вона цього не сподівалася. Засвітилися світлою радістю очі, а руки — повільні, схвильовані — стали бгати сукню. Цього жесту Стратіон ще жодного разу не помічав у ній. Тут нічого не було особливого — так бгали сукні, мабуть, всі дівчата землі, але йому стало зачудовано і синьо на душі.

Відтоді почалися сеанси. За вікнами чорнів голими вітами сад, чорні граки, підхоплені вітром, шматками зім’ятої матерії стелилися над стріхами хат. Ґрунт, із якого злізли сніги, темнів первісно, з незвичайною силою, що й здавалось, ніби це не його природний колір. У відчинену кватирку заходило сухе холодне повітря — і в ньому ледве-ледве можна було розрізнити якісь запахи. Вони були тихі, слабкі, милі. Стратіонові вчувались урочисті проліски, що вражають своєю чистотою, наївно простим і приємним виразом дрібних квіток.

Він писав повільно. Обстановка кімнати, віяння просинця у відчинену кватирку, іноді — чистий, торжествуючий спів півня, фіранка, що, здавалось, починає сильніше голубіти, коли її крізь шпарку колише струмінь, і Ярина — все це оточувало його, брало в полон так владно, що він розчинявся весь у цій атмосфері і зовсім переставав відчувати себе.

Коли ловив на собі погляд Ярини — пробуджувався. Вона його з кожним днем непокоїла все більше й більше. Була вона в його майстерні чи робила подвірні обходи по Любелі, розносячи колгоспникам книги, — почуття були звернені лише до неї.

Сьогодні його Данте була піднесеною. Принесла зі школи під віями теплий іскристий блиск, від усієї неї повіяло пристрасним першим місяцем весни — строгим, не розмаїтим. Розповідала, як водила своїх учнів на ферму, щоб вивчали місцеву фауну. А потім Мелащин Петрик і Лучин Андрійко утекли до лотоків. Як поверталась назад, то стріла біля млина Ярину. Сьогодні у вас сеанс, так? Яринин портрет виходить непогано, вона, мати, не пам’ятає, щоб Стратіонові працювалось так легко. Мабуть, тут причини інтимні…

— Мамо, прошу тебе…

Ні, вона пожартувала, більше не буде. Нехай син пробачить.

Він нічого не сказав.

Стратіон їхав по асфальту. Повискували коліщатка. Добрий вітер хилив берези, шепотів у вітах. І берези співали. Вони співали хорал весні.