Німак

І

Орел несе жінку, вхопивши її хижим дзьобом і цупкими пазурами. У жінки — миловидне, байдуже обличчя, надмірно повні стегна; соски грудей випинаються гостро й радісно… Хмари намічені пунктирно, вони бліді й застиглі. Із сходу й заходу вислизнули зміїні голови, випхнувши перед собою тонкі жала.

Все це витатуйовано на німакових широких грудях. Вони засмаглі до чорноти, вкриті краплинами поту. Він навалився на мене, піймав мої руки, притис їх до землі. Лежати незручно, коляться штурпаки, я пробую поворухнути бодай ногою — але не можу. Тоді я кажу йому тихо, щоб відпустив, але він не чує, бо ж глухонімий.

Хлопці регочуться. Вони оточили нас колом. Перед цим вони під’юджували нас, заохочуючи до борюкання.

Я кричу, лежачи на спині:

— Та стягніть його, набридло вже отак!

Рудобровий Дмитро на пальцях пояснює німакові, що він переміг і тепер може дати мені спокій.

Нарешті я вільно зітхаю. Обтрушуюсь. З ліктя тече кривавиця. Певно, маю жалюгідний вигляд, бо хлопці піднімають мене на глузи. Німий Федір зацьковано зиркає на всіх. Широко розчепірив руки, груди високо здіймаються. Він боровся з усіма. І всіх повалив на землю. Лише Дмитро, наш бригадир, не став із ним братись за барки. Авторитет береже, чи що? Та нам здається, що й він не втримався б на ногах, якби німак злапав його.

Ми будуємо школу в Добросині. Велику, двоповерхову. Стіни тільки піднімаються над землею. Зараз місяць половіючих хлібів, здати роботу маємо через рік. Бригада молода, сміхотлива.

Умиваємось, обідаємо. Кашоварка Ганна, що поставлена біля нас від колгоспу, насипає кожному в миску наваристого борщу. Ми вмощуємось серед акацій. Заклято пече сонце. На мокрих тілах купаються сонячні зайчики.

До Ганни кожен із нас уже женихався. Жартома, звичайно, з смішком. І вона всім обіцяла свою любов. Теж, звичайно, несерйозно. Лише один Федір не лип до дівчини. Це й зрозуміло: як би він міг пояснити кашоварці свої почуття, навіть коли вони не вигадані? На пальцях? Мімікою? Це було б смішно. Ганна, напевне, луснула 6 з реготу, та й ми повтішалися б, якби Федорові спало це на думку.

Раптом починає накрапати дощик. Напливла хмара, кинула вниз приємні холодні краплини. Чуємо, як вони приглушено дріботять навколо. А Федір не чує. Він здивований несподіваним дощиком. Щоб переконатись, що це не жарт, що його ніхто не обливає водою, він уважно дивиться в небо, ловить поглядом у повітрі срібні зблиски молодих дощових крапель.

У Федора спокійні, розумні очі. Великі, вдумливі. Він уже заспокоївся, дихає легко.

Дмитро розказує Ганні, як тільки що всі його муляри були повалені на землю. Дівчина голосно сміється. Федір розуміє, що мова йде про нього, вибачливий, ніяковий усміх вибігає на його уста, тремтить, тремтить…

II

Фелікс красивий жіночою вродою. Він швидкий у рухах, темпераментний. Працював у якомусь обласному архіві. Але, як говорив сам, не хотів складати конкуренцію мишам, що гризли важливі і не дуже важливі старі документи. Проти цього запротестував дух предків — козаків і поляків, — який зберігся в його крові.

Він говорить, що Федір уміє співати. Природно, ми не віримо.

— Хочете, я скажу, щоб він заспівав?

— Хочемо!

— А що ж?

— Та на перший випадок можна й арію.

— Попроси, нехай дует Одарки й Карася!..

Фелікс на пальцях щось показує Федорові. Той уважно слухає його, а потім заперечливо хитає головою. Не хоче.

Ганна сумнівається:

— Та він не вміє співати!..

Фелікс:

— Ану, я йому скажу, що Ганна просить.

Знову швидке пояснення з допомогою рук і міміки. Федір недовірливо дивиться на кашоварну. Вона ствердно киває головою.

Але Федір вагається. А що, коли ми хочемо покепкувати?

Ганна з благальними нотками в голосі (ніби Федір може їх вловити) каже:

— Хіба ж тобі так важко?

Тоді німак здається. Він гордо підносить голову. В очах з’являється відсутній вираз. Піднімає руки на рівень грудей.

Застигаємо в очікуванні.

А він притуляє широкі, розтоптані працею долоні до серця, тихо кланяється… І ось він уже співає. Це пісня без слів. Це жести. Вони повільні, як хвилі у світанковому морі. Вони плавні й округлі. Чомусь уявляється багато-багато сонця. Високий берег, весь усипаний сухими безсмертниками. Білим крилом чайка торкається далекої смуги обрію.

У декого на обличчі — іронічні посмішки. Але більшість із нас — серйозні. Слухаємо пісню… Світанкове море живе, дихає, бурштинові хвилі пахнуть медами, по піску йдуть рибалки з сітями до баркасів, лине гострокрилий птах. Мелодія — ніжна, елегійна, вона бринить навколо. Навкруги — хвилі і чайки, гранітні брили, і різко пахне водоростями й камбалою.

Рухи рук стають рвучкішими, неспокійнішими, тривожнішими — море вже піниться, розбентежене близькою грозою… М’язи на обличчі у Федора конвульсивно здригаються, втрачається милозвучність — і біль, біль ятрить наші душі, і тепер уже ніхто не посміхається іронічно.

Він кінчає, море втихомирюється; Федір низько опускає голову, не дивиться на нас, і ми теж не дивимось на нього. Відчуття болю не залишає мене.

III

Мовчки приступаємо до роботи. Ганна-кашоварка береться мити посуд. На кельмах блищить розчин. Цегла — гаряча, золота.

Федір кладе зосереджено. І про щось міркує. Про що? Він ніколи нікому про це не говорить.

Ганна складає посуд на столі, накриває цератою. Кожен мимохіть зиркає на неї. Тільки Федір не дивиться…

Кашоварка піднімається до нас на риштовання. Блимає з-під вій двома радісними пломінцями. Вона хоче, щоб ми помилувались, яка вона гарненька.

Дмитро удавано суворий:

— Не вештайся. Або ж помагай. Можеш цеглу подавати.

Ганна вдає, що не чує. Фелікс підхоплює її на руки, піднімає вгору:

— Е-ех, замуруємо ми тебе в стіну.

— Не треба! — верещить кашоварка.

Фелікс пригортає дівчину до себе і цілує. Вона кричить і відбивається. А потім — сердита, розрум’янена — поправляє коси.

— Не буду вам більше готувати. Сьогодні залишитесь без вечері.

Відповідаємо сміхом. Ганна спускається з риштовань і йде геть не оглядаючись.

— Залиши адресу! — кричить їй навздогін Фелікс.

IV

Коли кашоварка вже ступає поміж димами половіючого жита, німак кидає роботу.

— Куди ти? — кричимо.

Та він хіба почує? Гучно полопотів важкими черевиками через соснові дошки, до пояса занурився у радісні житні хвилі.

— І чого йому треба від Ганни? —дивується Фелікс.

Ми кладемо стіну, але раз у раз зиркаємо на поле, на тих двох, що зійшлися на стежці.

Вони стоять довго. Федір щось пояснює Ганні, а вона, мабуть, не розуміє, бо їхня розмова вже затягнулася. Ми виразно бачимо, що жести німака нагадують його в ту мить, коли він співав свою невеселу пісню про кохання. Його розтоптані працею долоні благально і палко припадають до грудей, зриваються до голубого неба, і в їхніх рухах — стільки ніжності й тепла, що ми ніяковіємо, одвертаємось.

— От чортяка, — тихцем бурчить наш бригадир, — любов свою показує.

Двоє в житі стоять цілісіньку вічність, у нас на кельмах блищить вода й сонце, пахне паленою цеглою. У вишині тонко співає жайворонок, розсипаючи на доли лунке срібло.