Материне світле, осяяне лице
Перед зимовими канікулами Сергій кілька разів ходив з хлопцями на товарний вокзал; там вони розвантажували селітру, торф, а одного разу — і попіл; гроші, одержані за роботу, Сергій не розтратив, він їх заховав у верхню бокову кишеньку своїх штанів, замотавши в обгортку з-під вафель. Іноді — чи то в їдальні, чи в кабінеті основ землеробства, чи навіть на колоквіумі — він злякано хапався рукою за кишеню, щоб пересвідчитись, що не загубив грошей, і сповнювався радістю, бо відчував під пальцями грубу балабушку з папірців.
А коли екзамени були вже майже складені, залишався тільки один, то Сергій подався по крамницях, купив тернову хустину, черевики, г а також, дві коробки цукерків, так, на всякий випадок. Він ще ніколи не купляв гарних ласощів, усе більше «бом-бом» чи липкий твердий «барбарис», що зав’язав у зубах, але зараз він зважився на дорогі цукерки, бо вже їхав до села з міста, і від нього неодмінно сподівалися на гостинці.
Потім він зібрав у старий чемодан свої непрані сорочки, взяв кілька книжок і, залишивши в гуртожитковій кімнаті неймовірний розгардіяш, разом з товаришами подався на вокзал; їхати йому було приміським поїздом до Ніжина, одна зупинка зміняла другу, робітники, якими був забитий вагон, поступово виходили. Вони сходили не тільки там, де були зупинки, а й зривали стоп-кран, де їм тільки заманеться, і поїзд раз у раз, нервово здригаючись, сповільнював хід, зупинявся… Від одних дверей до інших бігали міліціонери, але вони не кидалися слідом за порушниками, бо у вечірніх сутінках однаково не змогли б їх наздогнати. Сергій сидів біля вікна, дивився на посадку, що пропливала мимо, і коли в просвітах текли білі поля, затьмарені вечором і близькою ніччю, він жадібно вдивлявся в далечінь, бажаючи побачити обрій, але обрію просто не було — він розпливався, ставав нечітким у цю пізню зимову пору… Непомітно хлопець куняв, і йому марилося, як він уже йде своїм селом, по рипучій сніговій дорозі, в’їждженій саньми, присипаній хрумкою соломою; світяться вікна, назустріч пливуть невиразні людські постаті, він їх навіть не впізнає, але з усіма здоровкається, бо це ж свої, односельчани; і вже скоро бачить свій садок, темний, з-поміж німого гілля блимає дрібне вікно, він переносить через перелаз свій легкий великий чемодан, збентежений, стукає в шибку…
Але все це були тільки мрії; в Ніжині він змушений чекати до самісінького ранку на ічнянський автобус і, не доспавши, непрочуманий, десь годині о шостій бере квиток, заглядаючи через фанерну, вкриту інеєм дірку до каси… Той ічнянський автобус — малий, геть-чисто промерзлий; пара з рота викочується білими тугими кружалами. Сергій тупоче ногами, щоб зігрітися; біля керма куняє водій — він у кожусі, у валянках, до нього мороз не пристає, і студент заздрить дядьковому одягу… Хоча й сором’язлива ще рань, але в автобус набиваються люди. Скоро рушають, Сергій починає й собі дрімати, спершись головою до вікна, і так, куняючи, добирається до Ічні… Зіскакує промерзлий, з ногами, що здаються чужими; біля райвиконкому знаходить попутну машину…
З кабіни він вилазить майже біля самісінької своєї хати; йти тут небагато — тільки звернути у бокову вуличку, оце й усе. Він брьохається через сніг, намагаючись ставити свої ноги у глибокі продовбини, зроблені чужими валянками, чобітьми. У туфлі набивається сніг, тане, стає студено, він кидається бігцем через ранкові голубі замети і нікого навіть не зустрічає, щоб поздоровкатись. Йому легко й радісно, хоча ноги мокрі, хоча мороз дошкуляє, радість шириться в грудях, що він нарешті дома, — і Сергій переносить свій чемодан через перелаз, перестрибує сам, у нього під ногами туго порипує стежка, що стелиться попід загатою. Повертає за причілок і ніс у ніс зіштовхується з дядьком Никоном, що промітає подвір’я березовим віником.
— Доброго ранку, дядьку Никін, — голосно й бадьоро вітається Сергій.
— Доброго ранку, — відказує Никін, випробовуючись у попереку і навіщось беручись за віник зразу обома руками, ніби боячись його випустити.
— А мати дома є?
— Є мати…
— Що це ви в нас робите?
— Підмітаю, — повільним глухим голосом каже Никін, а лице, спечене клятим січневим морозом, залишається серйозним і заклопотаним.
— Чого ж це ви пораєтесь? — дивується Сергій. — Хіба вже мати занедужала?.. Кажіть.
— Ні, вона здорова…
— То ви, дядьку, не клопочіться, я сам замету, приберу, — і він простягнув руку, щоб забрати в Никона віник. Але той не дав, тільки закашлявся густо, нічого не кажучи; і в цей час па сінешньому порозі з’явилася мати, у шкарбанах, обв’язана теплою хустиною наперехват, якраз у поясі; вона несла поперед себе баняк з пійлом для корови, але, вгледівши сина, поставила ношу на землю, метнулася до нього, обняла. Він відчув біля щік її, рідну, близьку, таку знайому, поставив чемодан, обхопив її довгими, дужими руками. Так вони стояли деякий час, потім мати звільнилася з його обіймів, у неї в кожному оці блищало і тремтіло по малій сльозині, вона дивилася на нього широко й пильно.
Сергій сказав:
— То нехай дядько Никін не клопочеться, мамо, я сам підмету, попораюсь, це ж бо не важко.
Мати якось поспішно одвернула од нього лице, пішла в сіни, нагнулася над баняком і, вже прямуючи до хліва, промовила:
— Никін тепер у нас живе…
…Сергій, випивши склянку цукрової самогонки та смачно закусивши драглями, ліг спати; прокинувся від голосів у хаті — то вже сходились сусіди, довідавшись про його приїзд. Вони назносили яблук, киселю, хто ковбаси, хто холодцю, кілька пляшок із «смердиганом» — і тепер чекали на нього. Коли він заворушився в ліжку, голоси затихли на мить, а далі звернулися безпосередньо до нього:
— Ну, студенте, прочумайся!
— Агей, ми тебе дочікуємо, Сергію…
Він скинув із себе простирадло, колючу ковдру — і приємно зажмурився від блідого зимового світла; вмився надворі, розтерся рушником… Мати вже застелила стіл, поставила страву… На ослоні сиділи тітки, дядьки, всі з цікавістю дивилися на нього, посміхались.
— Розказуй, що там новенького в Києві? — запитав Тилимон, опецькуватий, з маленьким носом чоловічок, басуючи одним оком на пляшки, а другим на Сергія. Йому давно вже не терпілось приступити до випивки; це був конюх не з їхньої бригади, з сусідньої, але він мав хоч і малий ніс, та добрий, бо ним завжди чув, де зустрічають чи проводжають гостя, де поминки чи весілля.
— А що там у Києві, — сказав Сергій. — Начебто нічого й немає новенького…
Світланка, дочка Теклина, сусідчина, повторила слово за словом:
— А що там у Києві? Начебто нічого й немає новенького.
Всі засміялися.
— А сало почому? — запитав Никін. Він, видно, почував тут себе трохи зайвим, бо топтався осторонь усіх, не наважувався сісти, нічого не робив.
— По два двадцять у магазинах.
Світланка повторила за ним. Але вже сміялися менше.
— А на базарі?
— На базар я не ходив, не питався.
— На базар я не ходив, не питався…
— Ах ти брехунко мала, — взяв Сергій Світланку на руки, — не можеш відвикнути, щоб слова чужі не повторяти.
— Ні… —злякано, нищечком проказала вона.
— І навіщо це тобі?
— А так…
Мати запросила всіх до столу. Налили в склянки й чарки і випили. Мовчки взялися їсти. Тилимон ковтав жадібно. Далі перехилив ще одну склянку, так собі, між іншим, ніби водичку. Крекнув, почав хрумкотіти огірком. Никін примостився з краєчку стола, підносив до рота ложку обережно, ніби боявся обпектись драглями. І Сергієві було неприємна, що в його рухах так багато боязкості, пронизливої скованості; хай би вже краще поводив себе з викликом, галасував… І він задумався: як би він тоді сам поставився до Никонового виклику та галасу…
…Вони йшли холодною сніговою вулицею, рипучою від сердитого снігу, Сергій пригощав дівчину цукерками, які привіз із Києва. Він був не трохи, а добре п’яний, язик у нього заплітався, думки в голові копошилися радісні, але якісь уривчасті, феєричні; він раз у раз намагався поцілувати свою супутницю в щоку, але вона відхилялася від нього, часто озиралася, шепотіла:
— Та ходять же скрізь, не треба…
Він бубонів у відповідь:
— Ну й що ж? А я плював!
Вона їла м’які солодкі цукерки, дивилася на нього блискучими круглими очима, чатуючи кожен його рух, а він говорив:
— Не бійся! У нас там, як захочуть, то й серед вулиці цілуються.
— Та ну! — дивувалась вона.
— Авжеж. Серед вулиці.
— І ніхто нічого?
— А хто що кому зробить? А як їм закортіло?
— То ж Київ, — зітхнула вона.
— Еге. Там ідеш по вулиці, тебе ніхто не знає, і ти нікого не знаєш.
— А якби всі були знайомі, то, напевне, ніхто не цілувався б…
— Мабуть…
Він уже провів її до самої домівки. Стали біля тину, в тінь од верб. Вона бликала на нього насторожено, іскристо.
— Не треба, Сергійку.
— А чого там! Ти ж мене чекаєш, ні з ким не здибаєшся, правда?
— Правда. Тільки мати ось з батьком. Бачиш, вони весь час балакають… Що, мовляв, ти інженером будеш, і таке ще… А тільки твоя мати…
— Що — моя мати?
— Ну, батько й мати кажуть, що зійшлася вона з Никоном, — випалила дівчина, — а це негарно. Пройдисвіт він. Здоров’я — ого, а ніде не робить. То біля хури з тиждень походить, то на короварні кілька день.
— Але ж він змінився зараз.
— Ти віриш йому? За старе знову візьметься.
— Мати йому вірить.
— А він од того не кращає…
В Сергієвій голові протверезіло. Він важко й болісно збирав докупи свої думки.
— Ось мої батьки й не хочуть. Кажуть, що ти тепер Никонів.
— Я — Никонів?!
— Еге. Батьки так кажуть. Я, звичайно, знаю, що ти в Києві і не відав про те, що тут скоїлось.
— Я зараз… Я зараз… Піду побалакаю з ним, — прошепотів сипко Сергій. І пішов назад. Вона ще довго стояла біля воріт, дивилася йому вслід, як він ішов вулицею, а за ним переміщалася тінь. Тінь була то з правого боку, то з лівого, то забігала наперед, то відставала, скорочуючись або видовжуючись — в залежності від того, де стояли поодинокі ліхтарі. Скоро Сергій звернув у завулок, не стало видно і його примхливої тіні.
«Зараз ми погомонимо з ним. Зараз… А то й справді. Забрався до чужої хати, живе в ній, ніби господар. Навіть гостей приймає. Ну й людоньки! І найшли кого — мою матір, самотню, тиху, що пальця не підніме й на комара! Вона й так всеньке життя промучилась. Бо ж не було в неї чоловіка, а в мене батька. Десь повіявся, навіть шлюбу не взявши. Е-ех!»
Він задихався від злості та від швидкої ходи. Порипував сніг. Рип-рип. З рота виривалося біле дихання. Пробіг через подвір’я. Зайшов до хати. Никін лежав на тапчані, а мати сиділа на лежанці, щось шила.
— А-а-а! — промимрив Сергій, прямуючи до тапчана. — Вона робить, а ти собі хропеш?
— Що таке? — похопилася мати.
— Вилежується в чужій хаті. Я йому зараз…
— Сергійку! — тонко й тривожно скрикнула мати.
— А чого там! — Він уже стояв над Никоном, зовсім близько над його сонним лицем, таким задоволеним і благодушним уві сні.
— Сергійку! Не смій… — Вона підбігла до нього, чіпко схопила за руки, зазирала йому в очі своїми — розширеними, сполоханими.
— А хто він мені? Батько? Хай не плещуть казна-що!..
— Я його прийняла. Він мій.
Вона це сказала тихо, якось інакше, ніж перше. Його вразив той тон. У ньому була й ніжність, і ласка. «Це до нього — ласка?»— подумав Сергій. І ревнощі ворухнулися в ньому. Тупі й несподівані ревнощі. Вони ще підсилили його рішучість. Ні, чого там панькатись! Але в матері було таке лице, якого він ніколи в неї не бачив. Чисте й світле. Якесь блискуче. І чого воно блискуче? Чого воно світиться вночі, при електриці?.. Кинулась до нього, схопила за руки…
І він відчув, що червоніє.
— Ну, чого ви, — пробубонів він.
Вона стояла перед ним, уже. нічого не казала. А руки опустила донизу, не притримуючи його.
— Ну, чого ви, — повторив він, хоча в цьому не було потреби. Він уже не міг дивитися на матір, йому хотілося приховати якось своє замішання. Йому вже болісно важко було стояти отак близько біля матері і не знати, куди ж сховати свій погляд, аби тільки не бачити її світлого, осяяного лиця. Йому було соромно, і він все густіше червонів, відчуваючи, як щоки вкриваються сухим пашінням.
— То хай лежить, — сказав Сергій. — Мені хіба що до того? Хай собі… Я скоро однаково виїжджаю.
Мати відійшла до лежанки, зібрала своє шитво, застромила в подушечку голку.
— Сипати тобі вечеряти? — запитала.
— Сипте, — сказав він.
Сергій сів до столу. В хаті було тихо. Мати полізла з рогачем до печі.
Обличчя в Никона залишалося лагідним і благодушним.