Клава, мати піратська

Назар працював на гуті, розташованій на околиці районного містечка. Підприємство було маленьким, продукцію давало не дуже якісну. Та й асортимент її був такий собі: кухлі, склянки, вази і мензурки. Пробували освоїти чорнильне приладдя, але нічого з цієї затії не вийшло, тільки дало привід головному інженерові говорити на всіх нарадах та зборах: «Провалилися! З соромом провалилися!..» Всі розуміли, що це чергове критичне самобичування, а тому навіть не посміхалися іронічно. Головний інженер належав до людей, які фразами стараються застрахувати себе від неприємностей.

Назар звик до роботи біля вогню, він навіть знаходив вільну хвилину, щоб перекинутися словом із дівчатами, які доставляли на сушарку щойно виготовлені речі, а то й притиснути котрусь у проході між будкою змінного майстра та штабелями ящиків — і вщипнути. Дівчина давилася сміхом, пирскаючи, відбивалася — але обачно, без затрати зайвої сили.

Після зміни біг разом із хлопцями на міський стадіон, переодягався у напівтемному дерев’яному приміщенні, де гостро пахло сухим пилом і потом, звідки ніколи не вивітрювався густий сморід старого взуття, — і швидко вибігав на зелений майдан, обрамлений жовтими біговими доріжками… Вони із захватом гасали за тугим м’ячем, лупили його тупими носками, лунало глухе або дзвінке бумкання, шкіряна куля легко перелітала в прозорому повітрі. Тіло відразу ж ставало гарячим, вкривалося теплим потом; піт робився холодним та приємно остуджував, коли доводилося прожогом вискакувати на пас або ж стояти деякий час нерухомо, очікуючи на передачу… І коли випадало стояти, то легені, як ніколи, смакували чистим повітрям, яке, потрапивши в кров, доходило до кожнісінької клітини, додаючи їй бадьорості. А ніздрі, що роздувалися, чутливо вловлювали, як дихає земляним перегноєм трава під ногами, і запах той примушує веселіше битися серце.

Закінчувався футбол, Назар знову переодягався, хапав чемоданчик з обшмуляними краями і через парк, де стояли високі старі граби, біг до школи. Він відвідував десятий вечірній клас. Здебільшого запізнювався, з’являючись тоді, коли вже починався урок, і він на деякий час ще затримувався в коридорі, боячись відчинити білі, строгі двері. Тоді говорив сам до себе: «Ну, хай буде, що буде!» — рішуче брався за ручку, тягнув білі, строгі двері на себе і переступав через поріг. На нього відразу ж піднімалося кілька десятків пар різноманітних, різноколірних очей, учителька повільно і невдоволено обертала до нього своє спокійне обличчя, дивилася деякий час так, неначе вимагала пояснення, а потім стримано робила рух рукою, дозволяючи сісти. Назар ішов на своє місце, знаходив у чемоданчику між спортивним костюмом і бутсами зіжмаканий зошит, заляпану чорнилом книжку, виймав ручку — починав робити все зразу: списувати з дошки розв’язаний приклад з тригонометрії і гарячково бігати поглядом по домашньому завданню, якого він не встиг приготувати… Коли викликали Назара, він, високий, тонкий, незграбно підводився, довго стояв мовчки, удаючи, що шукає щось у книжці, далі підводив голову, дивився на вчительку, неначе хотів сказати: «Адже минулого разу піднімали мене з місця, я нічого не знав. Могли б через раз викликати. Але ні — щоуроку… А я нічого не підготував, бо з самого рання працював на гуті, а після роботи грав на стадіоні в футбол. Адже не забороните ви мені ганяти м’яча, правда ж?» І він уже сміливо, різко дивився на вчительку, ніби вона збиралася заборонити йому ганяти перед заходом сонця м’яча, вдихати розпашілими грудьми запах напівзопрілого взуття в роздягальні і зеленої трави — на футбольному полі… Учителька не дорікала Назарові. Тільки підкреслено спокійно схилялася над журналом, робила якусь позначку навпроти його прізвища, а потім, навіть не дивлячись в його бік, вела урок далі.

Клава, яка сиділа поруч з Назаром, штовхала хлопця ліктем і казала пошепки:

— Маєш «цвайку»…

«Цвайкою» вони називали двійку. Одиницю перейменували на «айку», трійку — на «драйку», четвірку — на «фірку», п’ятірку — на «фінку».

Назар невдоволено бурчав: — Ну й маю!

Клаві він не міг цього закинути. Дівчина з усіх сил намагалася вчитись тільки на «відмінно». Працювала вона друкаркою в їхній конторі. Була невеличкою, в міру повною і в міру привабливою. Обличчя було з тих буденних, банальних облич, яке нічим не вирізняється з-поміж інших.

Йшли дні за днями. Назар видував скляні кулі, виготовляючи кухлі, з яких п’ють пиво і хлібний квас. Як і раніше, знаходив вільну хвилину, щоб у вузькому проході між будкою змінного майстра і ящиками готової продукції здибати якусь дівчину, притиснути її до дощок, відчути на своїх щоках її дихання, біля самісіньких вух вловити придушений, бентежний смішок… Аж якось у суботу він зустрівся біля заводської контори з Клавою, кинув їй коротеньке «здрастуй» і вже хотів пройти, але вона зупинилася і запитала, чи поїде він аж тієї неділі до Львова в театр.

— Може, й поїду, — непевно відповів Назар.

— То треба вже зараз сказати.

— А як я завтра скажу, то хіба що?

— Завтра неділя, тебе не буде.

— А я тебе зустріну й скажу!

— Як же це ти мене зустрінеш?

— А побачення призначу!

Клава, що стояла трохи віддалік, наблизилася, хлопець побачив її строкаті веснянки, кирпатий ніс, який йому не сподобався, сказав:

— А ти, мабуть, з Полтавщини?

— З Хорола.

— От бачиш, я тямлю дещо.

Але вона не звернула на це уваги, сказала про інше:

— Вже осінь…

Він не зрозумів:

— Ну то й що?

— Вже осінь, а ти мені побачення призначаєш!..

Він, здавалося, вже забув, що хвилину тому жартома призначив Клаві побачення, і голосно розреготався… Потім угамувався, глянув поверх її русявої голови на липи, що росли вздовж похиленого паркана. Вони були вкриті світло-жовтим листям, яке надавало деревам легкості, роблячи їх окриленими, майже невагомими, націленими у висоту, хоча раз по раз окремі жовті вогники, що мали форму липового листу, повільно, колами, які поступово збільшувались, опускалися додолу. Внизу вже лежало їх багато, тих жовтих вогників, і Назар, втягнувши в груди повітря, відчув, що воно насичене холодним, гострим запахом зів’ялого листя.

— Ну то й що? — повторив він уперто.

— Цікаво, а як зараз у лісах?

Він розсміявся. А хіба як там може бути, в лісах! Так, як скрізь. Дерева стоять мовчки, з них спадає листя — і все.

— Можу й ліс тобі показати, — щедро запропонував Назар. — Завтра їду до дядька в Смерекове, а в них там — ого-го-го які ліси!

І хлопець голосно зареготав.

Так і домовилися — він напівжартома, вона серйозно, — що завтра зустрінуться на автобусній станції. Потім Назар узявся за свої немудрі справи; оскільки ж він загодя обіцяв одному дядькові прийти на толоку, то до школи не пішов, а до півночі морочився разом з іншими при світлі вогнів на будівництві. Після цього спалося йому довго й легко, і прокинувся він пізно, коли вже й нерозумно було їхати в Смерекове. Нехотя вмився, нехотя поснідав і вирішив усе-таки їхати, бо був пообіцяв привезти дядькові каретку для велосипеда. Взяв ту каретку, яка лежала в сінях старанно змащена в солідолі, і подався.

— А я тебе вже заждалася, — сказала Клава, зустрівши його біля каси.

Назар глипнув на неї здивовано:

— А куди ти?

— Та в ліс же з тобою!

— А-а, то зараз я візьму квитки…

Клава була в старенькому жакетику, в сукенці, яка новою теж вважалася давненько. В руках тримала чорну сумочку. Назар уважно оглянув її спорядження.

— Кошик на гриби взяла?

Дівчина відщебнула сумочку, дістала голубу авоську.

— Ех ти! Хіба ж на гриби сітку беруть? Треба було кошик, в ньому вони не помнуться.

— А хіба сюди не можна?

— Ні, — сказав він різко.

Доки чекали на автобус, то ще минуло чимало часу. Походжали вздовж високої стіни, викладеної з сірого граніту. За стіною ховався монастир, в якому давно вже не жили монахи, поступившись своїм місцем військовій частині. Зараз біля вузького входу, прорубаного в стіні, стояв молоденький солдатик з гвинтівкою і кожного разу, коли Назар з Клавою проходили повз нього, проводжав їх пильним поглядом.

— А ми в Хоролі, — розказувала Клава,— гралися в піратів. Серед хлопців я була тільки одна дівчина, і вони мене називали піратською матір’ю.

Назар недовірливо гмукнув.

— Ні, ні, так було! І одного разу вся команда почала бунтувати. Вони прив’язали мене до щогли корабля. Я була в чомусь винувата, мені було соромно, але я не плакала і не просила пощади. Бо знала, що бунт вляжеться і все буде, як раніше. А коли попрошу пощади, то вже не буду більше їхньою піратською матір’ю.

Їхали автобусом. За вікнами бігли сливові та яблуневі сади, окроплені краплистою кров’ю листків. У полях орали, і чорні клини виразно виднілися серед стернищ. Скоро автобус подряпався вгору, вони піднялися в сосновий Гарай, на високий кряж. Потемніло, запахло охолодою глицею… В Смерекові були незабаром. Назар на коротку мить заскочив до дядька, віддав йому каретку і, сказавши, що повернеться пізніше, бо прибув з дівчиною, яка хоче подивитися ліс, — побіг з обійстя. Тітка почала міркувати: «Яка це дівчина? Чи не свою кралю привіз, та боїться показати?» Вона перегнулася через пліт, але нічого не побачила. Тоді вибігла на вулицю: Назар з невисокою повною дівчиною уже виходив на луги, ховаючись за кущами. Клава наздогнала його.

У неї блищали очі… Вона дивилася навколо так, неначе усе вперше бачила, м’яла в руках сумочку і розповідала про своє піратське материнство, як одного разу вони напали на підводу з кавунами та динями, набрали стільки, що потім поїсти не могли. Але це скінчилося дуже сумно. Голова сільради наказав, щоб матері поприводили їх, і офіційно на цьому прийомі заборонив займатися піратським розбоєм. А потім розгнівані матері всипали кожному з них ще й неофіційно. Дісталося й Клаві… І вона сміялася зараз, пригадуючи минуле.

В лугах сіріли стіжки сіна. На одному з них стояв чоловік і, набираючи на вила великі купи, кидав їх на віз… Від колгоспного господарства торохтіла друга підвода; її ще не було видно, але безладне сухе деренчання коліс об тверду землю виразно звучало кругом, здавалося, ним було повне високе світло-синє небо, позначене в кількох місцях дрібними хмарками.

Від села ліс здавався однією суцільною темною стіною, а коли вони перестрибнули через неглибокий рів, зарослий травою, то побачили, що темний він лише здаля, а коли ступаєш в його тишу, то зустрічаєш на кожному дереві жовтий сум. Клава зламала низько, біля самої землі, галузку клена з одиноким листком і на спідньому боці листка намацала холодні сліди вранішнього заморозку — дрібні краплини… Вони спустилися у вибалок, де ще поміж кущами непорушно висіла біла вата туману, і коли Назар зачепив плечем горіховий кущ, на нього дружно посипалися вологі листки: він одмахувався від них, як від живих, а один ковзнув по щоці, і він гостро відчув його слизьку мряч.

Вони зазирали під кожний кущик, уважно оглядали похмурі підніжжя стовбурів, зарослі сивим мохом, присипані дрібним галуззям, але їм не попадався жоден гриб. «Може, це не грибне місце», — подумав Назар і запропонував:

— А давай виберемося з ярка нагору.

Він здирався попереду, вона за ним. Коли вже підійшли до білих беріз, то зупинились. Назар провів долонею по змокрілому лобі, озирнувся навкруги і, піймавши в очі бурячкову барву дерев, брилу голубого неба, напівсині коридори в дубовій посадці, — чомусь засміявся.

— Ну, чого ти? — запитала Клава, і він зловив у її погляді вибачливу ніжність. Йому не сподобався той погляд, і він відповів навмисне грубо:

— Та над тобою сміюся. Ну, яка вона — осінь у лісі?.. Ну, багато грибів назбирала? Нічого не знайшла.

— Але ж і ти шукаєш…

— А-а-а…

Вони опинилися на галяві, від якої відступили дерева, тільки дика груша тут стояла. Назар нагнувся, почав шукати у короткій, побурілій траві гниличок. Знаходив, але всі вони були з цупкою шкіркою, під якою вгадувалося струхлявіле тіло, або ж зовсім гнилі, аж чорні, з біленькими запліснявілими цятками… Він сів під грушею, простягнув ноги, — і вже йому не хотілося більше нікуди йти, а отак сидіти, ловлячи обличчям останнє сонячне проміння.

— Сідай, — запропонував він Клаві, вдаряючи поруч себе долонею по бронзових, з чорними жилками, грушевих листках.

Клава сіла трохи віддалік, він підсунувся ближче, обійняв її однією рукою і притулився щокою до її холодної щоки. Вона повернула до нього очі, він побачив їх надто близько від своїх, — запитливі, з вологим блиском, — але опустилися донизу повіки, закривши і запитливість, і вологий блиск. Він узяв мокрий листок, приклав їй до лоба, і Клава повільно повела головою в один бік, а потім в інший: не треба… Відштовхнула його ліктем. Запитала:

— Навіщо?

— А так!

— Навіщо?

— А так собі. Хочу обійняти тебе — і обіймаю.

— Не руш більше.

— Але!

— Ти ж мене однаково не любиш.

— А може, люблю? Хіба ти знаєш?… — сказав він непевно, хоч добре знав, що Клави він не любив, ніколи й не згадував про неї і ніколи б вони в ліс разом не пішли, якби не випадок.

Він притулився до неї ближче, застеріг тепер в очах і радість, і недовіру, і йому закортіло продовжити оцю гру, де не було правди, а тільки його молоде серце, яке він сам, звичайно, не міг звинуватити ні в чому.

З лісу вони поверталися, тримаючись за руки. Перед хатою Назарового дядька Клава навіть не зупинилася, бажаючи з вулички йти на шлях, щоб сісти на попутний автобус, і Назар не заперечував проти цього. Хай іде, а він загляне до родичів. Та в цей час вийшов на вулицю дядько, запросив обох. Клава скорилася.

Стіл стояв надворі, серед жовтих яблунь. На вишиту скатертину падало час від часу по листкові, і Клава збирала їх, складаючи в купку біля себе на ослоні. Тітка принесла горілки, смажені, огірків. Вона переодягнулась у святковий одяг, на обличчі плавала велика-велика посмішка.

— Сідайте, дітки, поряд, — припрошував дядько. — То як тебе, доцю, звати?

— Клава.

— Отже, Клавочка. Де ж ти робиш? А хто твої батьки? А де вони живуть? А чим займаються? А чи не велика, доцю, у вас сім’я?

Дядько розпитував діловито. Його цікавило, скільки Клава заробляє, де живе, чи не маленька у них в Хоролі хата. В тітки вже пригасла посмішка, вона слухала…

— Навіщо все це? — запитала тихенько в Назара Клава.

— Думають, що ти моя наречена, що я тебе привіз показувати.

Вона густо почервоніла, і в тому раптовому рум’янці навіть позгасало ластовиння.

— То скажи їм правду.

— А хай собі думають, мені що? — байдуже відповів Назар. — Бо як я скажу, що ти лише хотіла ліс подивитися, то вони не повірять. Хіба можна дивитися осінь у лісі?

— Але ж ми дивилися.

— А-а, таке кажеш! Ми гриби шукали, але жодного не знайшли.

— А осінь?

— Вигадки!

Дядько поналивав у стограмові скляночки горілки і, дивлячись, як хилитається блискуча іскриста рідина в посуді, — бо стіл хитався, — прокашлявся і сказав:

— То вип’ємо, щоб ви були щасливі.

Клава пити відмовилась, вони ж усі перехилили, понюхали чорного хліба і взялися за квашені помідори. Потім пили ще, тільки Клава не хотіла, і коли вже тітка почала їх поздоровляли, зичити гарного життя, то Назар не втерпів більше — і розсміявся. У нього в голові приємно дзвеніло, йому здавалася смішною й цікавою ця пригода, — і він реготався голосно, невимушено.

Великі очі Клавині стали надміру журними, вкрилися вологою плівкою, і вона ось-ось мала порватися, мали бризнути тугі, швидкі сльозини.

— Пусти мене!..

Вона підвелася, достаючи свою сумочку з яблуні, на яку повісила перед цим. Відвертала обличчя, не бажаючи, щоб зараз бачили її очі, повні сліз, і так, не обертаючись, вилізла з-за столу, пішла по скопаному городові, продерлася через жоржинові кущі — і скоро зникла.

— Хай іде, — безжурно сказав Назар.

Дядько, важко ступаючи розтоптаними чобітьми, захрустів по зернистому білому піску до хвіртки, пропав у сутінках вулиці, а коли повернувся, то опустився край столу, поклав перед собою велику волохату руку, запитливо втупився у небожа.

— Та це вона вчепилася до мене… Мовляв, вези та ліс показуй і осінь… А в мене з нею нічого нема, — пояснив Назар, відчуваючи незручність.

Тітка сказала:

— Ми не втручаємось. А тільки не треба було так з нею…

Уже був свіжий вечір. Помітно постуденіло, небесна глибина із сірої, снігової перетворювалася на темну, ставала ближчою, суворішою. Тиша пахла яблуками, і Назар пішов у садок, довго стояв між кущами агрусу, далі взяв грабову тичку, що валялася на снопах кукурудзиння, збив повне, з жовтим ситим зблиском яблуко, що сумовито нагинало тонку гілку. Воно коротко впало додолу, холодно гупнувши в затоптану траву.

Треба вже було йти. Назар хотів попрощатися з родичами, але дядько кудись зник, а тітка лежала на ліжку і, здавалося, спала. Розгнівалися на нього. Що ж… Назар причинив двері, пройшовся по білому зернистому піску, заглибився в прохолодні сутінки вулиці. Він довго стояв на шосе, автобуса не було, а машини не траплялися. Клава, мабуть, уже поїхала львівським експресом… Назар ішов свіжими полями, хміль щезав, на душі було порожньо, ніби в осінніх лугах. Він думав про те, що неділя сьогодні не вдалася і взагалі не варто було їхати до дядька та відвозити оту каретку, а ліпше б поганяти в футбол, а тоді десь різатися з хлопцями в доміно чи податися до кінотеатру і, зачіпати дівчат… Згадав, як їхали з Клавою сьогодні до Смерекова, а дорога була світлою, чистою, встеленою сизим безрадісним промінням, і як вона перед тим розповідала про свої дитячі ігри, як хлопчаки прив’язали її до щогли, зчинивши бунт… А ще сиділи в лісі, на бронзовому грушевому листі, він шукав чутливими жадібними палицями гниличок, але путніх не було, все гнилі чи зіпсовані. Він обіймав Клаву, а вона й не дуже пручалася, і тільки у виразі лиця, в тому, як складалися губи, та в тих рисках, що утворювались навколо них, жило питання: навіщо це, навіщо так несерйозно, не по-справжньому?.. А сама вона була ніжна, і щоки в неї були прохолодні, і пушок на них дратівливий, прохолодний, і їй, мабуть, дуже кортіло, щоб в його очах не блискали насмішкуваті іскри, а щоб вони були вщерть сповнені почуттям.

І він раптом спинився, ніби осіннє небо розкололося громом і тепер грозове навальне двигтіння має мертвими брилами впасти на його малі, неширокі плечі.

— Навіщо я сміявся над нею, коли ми сиділи за столом? Вона ж, вона ж…

Назар і сам не знав, що хотів сказати сам собі вголос про неї, але те, що він хотів сказати, купчилося в його душі великим, несформованим, хвилюючим… Йому було незатишно серед великої польової ночі і хотілося бачити Клаву, щоб сказати їй якісь гарні-гарні слова, щоб бачити її і переконатися, що в неї, як і тоді, такі благальні мелодійні рухи, а очі блищать в темряві мовчазно й непорушно… І він швидко пішов уперед, по тьмяному шосе, напружував зір, щоб загледіти кого-небудь перед собою. І коли його наздоганяли машини, він підносив руку, тонув у різкому молочному світлі, потім раптово знову занурювався в темряву, і окремі предмети, які перед тим яскраво проступали, тепер знову гинули, і він навіть сам себе не бачив, своїх ніг, які ступали все швидше й швидше. Він розгарячився, повітря здавалося рідким, воно не задовольняло повністю його молодих легенів, і він ширше розкривав рота і пив його, пив, і ніч пив, і чорноземні запахи… А потім раптово спинився… «І чого спішу? — подумав. — Адже не наздожену. Вона поїхала автобусом, львівським експресом, це напевно. Хіба його доженеш?» І він відійшов на узбіччя, опустився на траву, поклав біля ніг руки, відчувши змокрілими долонями студені рослини, тверду землю… Він протяжно й глибоко зітхнув, неначе дитина, і знову відчув у грудях солодку, німу пустоту…