Хай собі цвіте…

За вікном цвіла вишня… Білі пелюстки серед свіжого листя. Кора на стовбурі вишневіла яскраво, була радісною. Пахло сирою землею, скопаною, перепрілою. І наче здалеку дихало ледве вловимим, гоструватим холодом. Той холод на якусь мить розчинявся у надвечірній сині, теплій і лагідній, але нараз знову пробивався гостро.

Мати повернулася з роботи. Вона не стала пригощатися вечерею, яку зготувала Галинка, а сіла мовчки на ліжку; зелена ковдра під її важким тілом прогнулась, пружини зарипіли. Так вона сиділа, темні великі очі повільно жили під непорушними, застиглими бровами. Вона щось думала — своє, далеке, незрозуміле, — і Галинці хотілося знати, про що ж вона думає. Але вона не стала запитувати, вона ніколи не запитувала; зараз вона була зайнята своїм, більш важливим — сквапно одягалася перед дзеркалом, розчісувалась, червоний гребінець літав у її швидких, білих після зими руках, — і вона лише в якомусь далекому кутику своєї душі цікавилась, про що ж думає мати, сидячи на широкому ліжку.

У вікно подуло свіжістю, вологою й голубою. Той протяг стурбував жінку, вона подалася трохи вперед, нахиляючи голову до колін, а потім уже звелась, ступила кілька кроків через кімнату і хотіла причинити вікно, але задивилась на вишню. Спершу дивилась так собі, наче на порожнє місце, але поступово стала розрізняти і маленькі бутони, і світлу зелень листя, потім до неї долетів тонкий запах, і вона вже з більшою цікавістю, навіть жадібно дивилася великими темними очима, залитими світлим сумом, на мале самотнє деревце.

І мати, прикладаючи до лоба долоню, а далі проводячи нею по щоці, — наче висловлюючи цим жестом своє здивовання і водночас намагаючись зрозуміти те, що від неї залежало, промовила задумано:

— Вишня розцвіла…

Галинка поспішала, гребінець червоно перелітав з однієї руки до другої, потопав у чорному волоссі, гаснучи, а далі знову займався. Дочка не звернула уваги на материні слова, — ну що там дивного в тому, що зацвіла вишня! — вона була захоплена своїм поспіхом, вона з якимось таємним, незрозумілим хвилюванням дивилася на своє розпашіле обличчя, на щоки, на губи, на ніс, на брови. Все було таким звичним, таким буденним — і це трохи дратувало її, будило непевний страх, але струмочки того страху тонули в її піднесенні, в її теплій радості, — вона поспішала…

Мати відвернулася од вікна і так само, як щойно дивилася на вишню, — тепер задивилася на дочку; і так само, як у квітучого дерева застерегла щось особливе, чого вона відразу не помітила, — то й дочка тепер здалася їй іншою, ніж тоді, коли вона входила до кімнати, а потім важко сиділа на ліжку. Вона здивувалася цьому відчуттю — якось легко, несподівано здивувалася, і сум, який переповнював її тіло, роблячи його байдужим і слабким, став вивітрюватися з неї, і навіть очі в неї посвітлішали, погляд їх зробився легшим, — і вона відчула, як вони, ті її великі темні очі, посвітлішали, набравши невідомо звідки теплодайності.

— А, хай собі цвіте, — сказала безпечно Галинка, не особливо задумуючись над своїми словами.

Мати тихо й глибоко, з слабкими журними нотками, засміялася, і обличчя її розпливлося широко, наче на ньому скресла кора турбот і байдужості.

— Але ж перший раз вона цвіте! Ніколи ще не розпускалася, — проказала задумано мати, і її щоки ще тремтіли від несподіваної, раптової радості.

— Пхе!.. Ген у людей скільки того дерева у цвіту, а в нас лише однісіньке!..

— Але я ж гадала, що воно ніколи не візьметься цвісти, — заперечила мати і вже не сміялася, а стояла біля вікна висока й огрядна, і на тлі вечорового неба вона окреслювалась грубо витесаною, сірою брилою.

Галинка поспішала. Червоний гребінь перелітав з однієї руки до другої/ він то занурювався в коси, гаснучи в чорних хвилях, то спалахував на поверхні, і дівчина жадібно дивилася в дзеркало на своє звичайнісіньке, таке надокучливе обличчя.

— Мамо, — сказала вона, — а чому я такою негарною вродилася?

— Ти гарна, — відповіла мати.

— Я? Гарна?—здивувалась Галинка.

— Авжеж, — просто сказала мати.

Галинка засміялася. їй було приємно слухати ті слова, вона хотіла вірити матері, але була переконана, що вона — поганенька, ген скільки дівчат кращих від неї, ото справжні красуні, а вона — як опудало, їй-богу, на город її виставляти, щоб горобців відгонила з конопель.

— Ні, — заперечила вона, десь глибоко в душі і сама не бажаючи вірити тому, що каже, — я не дуже…

— Ти молода, — трималася свого мати, — а це вже — краса. І чому це тебе почало турбувати?

— Та мене не турбує, — збрехала Галинка, не відчуваючи ніякого сорому за те, що каже неправду. А тільки була рада, що з такою легкістю вдалося спекатись материного запитання.

— А я вже стара, — сказала сумно мати.

Так, стара, в глибині душі погодилася Галинка. Але вона подумала, що треба заперечити матері, що не така вже вона стара, — і дівчина вголос сказала:

— Ви не переживайте, неню… Ви ще моложава. І ніхто вам сорок п’ять не дасть, а може, сорок…

Мати стомлено посміхнулась. Вона бачила, як поспішає Галинка, і розуміла, що дочка хоче зробити їй приємне, кажучи ті слова. І Галинка також добре тямила, що мати теж розуміє її лукавий, хоча й щирий, комплімент.

— Куди ж це ти? — вдавано спокійно поцікавилася мати. Вона хотіла запитати про це ще годі, коли відвернулася од вікна, од вишні в білому — і наче вперше побачила Галинку, хоча перед цим дивилась на неї багато, навіть не відводила погляду.

Дівчина давно сподівалася на це запитання, вона чекала його з хвилі на хвилю, і було, що вона сама собі казала: ось зараз мати про це запитає… Ні, зараз… ні, ось зараз… І вона дуже хотіла, щоб і думка про це не запала в материну голову, щоб вона міркувала над чимось своїм — невизначеним і віддаленим, хай навіть вечорово-смутним. І мати справді деякий час була серед віддаленого, вечорово-смутного настрою, її постать важко вирізьблювалася в рамі вікна, на тлі неба; вона була в кімнаті, але хто зна, де вона була справді. І Галинка думала: «Хай буде так, хай… ось я за кілька хвилин приберусь і подамся, і коли вже її запитання наздожене мене на порозі, то вдам, що не почула, і вона залишиться в хаті, а я побіжу в сутінки, по вологій землі, у вечір подамся…»

— А так… — вдавано байдуже сказала Галинка, виймаючи ці слова із свого затаєного хвилювання, із своєї глибинності, в якій вона сама не могла до пуття розібратися. І в тому хвилюванні, в тій теплій, весняній глибинності її душі бродила весняна свіжість, там було темно й розбуркано, там було багато світлого й доброго, — але для матері вона спромоглася добути лише оце незначне, кволе…

А мати все розуміла. Вона також догадувалася, що зараз робиться в Галинчиній душі, адже колись це також було для неї не чужим, з нею відбувалося те саме, і так само гребінець перелітав у її руках — тільки, можливо, не червоний, а білий чи зелений, і занурювався у її коси, які так само були чорні, густі, і вона дивилася на себе в дзеркало і здавалася собі негарною — ну просто городнє опудало, яким горобців лякають на коноплях; і їй кортіло бути схожою на своїх подруг, бо вони видавалися набагато кращими за неї… Потім був глум, образа — величезний глум, у якому вона потонула з головою, і ще більша образа, яка захлюпнула в її зранену душу, які спільно роздушили її любляче серце, далі була Галинка, все це тривало довго, протягом років, — але в спомині про ту далеку весну залишилося, як вона стояла перед дзеркалом, як дивилась на своє обличчя, як хотіла бути гарною, прекрасною, найчудеснішою!..

Вона зітхнула, провела долонею по лобі, далі по щоці, наче цим жестом намагаючись стерти невиразний рум’янець, який проступив на її грубих щоках… Галинка зиркнула на матір, їй здалося, що мати зараз стане сваритись, не пустить на вулицю — бо такий у неї сумний та невдоволений вигляд, — і сказала поспішно:

— Мамцю, я лише з дівчатами поспіваю біля клубу, а потім зразу ж прийду!..

Вона прохала, але не договорювала до кінця, вона зараз намагалася вірити, що справді буде так, як вона каже, але десь далеко знала, що буде і так, і інакше, — і це її хвилювало, і вона дихала вечоровою сизістю й прохолодою, і їй дуже й дуже кортіло вже стояти біля клубу, низенького, бляшаного, в якому колись була церква, під деревами, пахучими, повними комариного дзвону, теплого й розміреного; вони співатимуть, їм буде радісно й гостро, — і вона ще не знала, що ж буде далі, але було прекрасно, хвилююче, і на неї, на її руки, на її плечі, на її голову опускалася травнева ніч, м’яка темрява…

— А хто він такий? — запитала раптом мати.

— Хто?! — скрикнула Галинка, червоніючи, займаючись безсилим теплом, опускаючи донизу руки. Але скоро похопилася, стала знову розчісуватись, вкладати коси на голові вінком, — але вінок спадав, не міг утриматись…

— Та він!..

— Мамо!.. — І вона червоніла все дужче, і сльози виступили на очах. Дві великі чисті сльозини затопили її чорні очі, очі потонули в їхньому блискові і тепер борсалися в ньому сполохано й непевно.

— Ну, добре, добре… Не треба…

Мати задумалась. Галинка — трохи пригнічена, сумна — неквапно, якось нехотя одягала плаття. Тепер їй уже й не хотілося цього робити. Вона почувала себе дуже скривдженою. Дуже. Сльози застигли в її очах, застеливши погляд, і тепер речі в кімнаті втратили свої звичайні обриси й колір. Не хотілося дивитись у дзеркало. А коли ненароком зиркнула, то застерегла своє намурмосене лице, припухлі губи. І від того стало ще більш образливо й гнітюче…

Ну от, і прибралась. Але навіщо?.. І вона сіла біля столу, присунула книжку. Нікуди вона не піде, коли мати не дозволяє. Сидітиме отак над читанням, а потім ляже спати. І все. І зовсім їй не потрібні ні дівчата, ні пісня, ні ніч, яка б окутувала її з усіх боків, ні м’яка темрява, в якій би вона тонула, жила, сміялася.

— Чого ж ти? — спитала мати.

Галинка не відповіла. Вона, звичайно, чула, але вона не могла відповісти.

— І чого тобі дутись? — повторила мати.

— А я не дуюсь.

— Йди до клубу, тебе вже дівчата чекають.

— Обійдусь…

— Дурненька, їй-богу.

— І нехай!..

Але недавнє невдоволення стало прочахати. Очі її звеселіли, руки також звеселіли, все тіло взялося набрякати радістю — отією, що хлюпалася в ній. Погляд бігав по рядках, ковзав сквапно, бігцем, — але нічого не запам’ятовувалось, залишаючись віддаленим від її піднесення, і Галинка схопилася, щось крикнула вже на порозі матері — і вискочила надвір, промчала по мокрій траві, мимо самотньої вишні, кинулася за ворота, — і ще трохи пробігла, — аж тоді зупинилася, відсапуючись. Вона якось раптово забула про той сум, викликаний материними словами, вона вже знову була серед своєї радості й ніжної ніжності, вона посміхалася сама до себе, — і наказувала не посміхатись, але не могла стриматися, губи в неї тремтіли, щоки тремтіли, їй хотілося йти швидко, але вона стримувала себе, силувала ступати повільніше, хоча ноги в неї також тремтіли і ладні були нести її хто зна куди.

Мати вийшла у двір, наблизилася до вишні. Цвіт тепер був уже темнішим, наче рожевішим… Вона довго стояла біля неї, ніби вперше бачила…