Інна та Мудрик

Того сухого літа, з короткими грозами, з росяними, прибризканими сивиною світанками, з молочним коливанням у старих садах, з далиною у полях — перемитою в небесній синьці, продмуханою вітром, заюшеною злегка соком лутових вишень…

Мудрик прискочив на вокзал у торохтючому газикові, і, коли задиханий поїзд, попирхавши парою, погуркотів далі, він уже їхав до села з дружиною. Інна, мружачи іскристі очі, повно й глибоко дивилася на задушливе районне містечко, на присипані густим порохом клени, на білі стіни за парканами, на кіз із схованим в полотняні торби вим’ям, — вони паслися біля паровозоремонтних майстерень, — і, мабуть, усе це подобалося їй своєю незвичністю. Коли шофер спинив газика і заходився витягати з криниці воду, а потім спрагло пити, то їй також закортіло отак напитися з придорожньої криниці, і Інна, спершись одним коліном на камінь, схилила на цямринах відро, зробила один ковток — і захлинулася, бо такою вода була давкою од своєї студеності. На очах проступили сльози, Мудрик з поблажливою іронією посміхнувся: а вона таки знову припала тремтячими губами до вінець, — і вже тепер пила дрібно, обережно, аби ще раз не запирхатись, а коли ставила відро і бризнуло на ноги, то хутко скочила назад, і Мудрик на хвилю одвернувся, щоб вона не бачила його сміху. Вона була тоненька й білява, високі каблуки гостроносих туфель робили її трохи вищою, ніж була насправді, а постать — напруженою. Скроні були вкриті абрикосовим пушком, який наївно в’янув на вітрі. Мудрик був смаглявий, гостроносий, в плечах широкий, а в поясі тонкий, і до його лиця, — акуратно виліпленого, із зм’яклими рисами, — не пасувало важке надбрів’я, закущене вугільними бровами. Роздумуючи, він зсовував брови, ставав колючо-зосередженим, і коли ще вони тільки знайомилися, то Інна часто просила, аби він не супився, бо тоді він їй менше подобається. Він слухався, розгладжував чоло…

Поле, сухе поле, ген кілька полукіпків, а то вже зібрано все комбайном, і по високій стерні рівною вервечкою бредуть гуси; і між горбами — полумисок голубого ставу, поставлений на тиху зелень, що здається різкою, бо обхлюпнута зусібіч посірілим стерниськом. За газиком сторчма куриться пилюка, і все од неї приглушено-сіре — трава по ровах, тернові кущі, листя подорожників, і полин — ще блідіший та знесиленіший, диха теплою гіркотою… Село, повне літнього мовчання, свіжо-жовта гребля через річку, чорні горщики та гладущики на кілках по подвір’ях, знову поле, вже буряки: якось ніби тут не так нещадно пекло сонце, бо зелень хоч і пов’яла, але не вигасла, вона низько й густо розіллялася.

— От і добрались! — сказав Мудрик.

Машина спинилася біля довгої глиняної хати під соломою. Під стріхою на жердках висіло кілька пучків цибулі й маку. Біля самих вікон тліли настурції і матіола. З причілка огрядна груша супилася широко й високо.

З хати вийшла боса жінка із закасаною спідницею і, витираючи фартухом оголені руки, підтюпцем почимчикувала навстріч. У неї були великі, дуже добрі очі, які палахкотіли одвічною приязню; і коли Мудрик сказав, що це господиня, то Інна завагалася — подавати руку для знайомства чи ні, але зважилася, і тинок її білої долоні потонув між твердими та потрісканими Мартошиними пальцями. При цьому Мартоха невміло нахилила голову, бовтнувши нею до грудей, і Інна помітила, що з-під хустини в жінки вибивається посивіле пасемко.

Спершу Інна не знала, що робити у просторій хаті з жовтою глиняною долівкою. Стіни густо пахли вапном, дерев’яне ліжко здавалося дуже незграбним і широким, а вікна, поперехрещувані зчорнілими рамами, — малими й вузькими. За шибками було повно квітучого вогню, різнобарвних спалахів — то кущилися ружі, і квітки були розкидані по всьому стеблу, знизу догори, і з особливою силою горіли тьмяно-рожево, рожево до чорноти, із зосередженою людською пильністю дивлячись на город, у садок і зазираючи у вікна; але разом із тією зосередженістю у всьому вигляді квіток була ще безтурботна пристрасть, веселість, навіть товариська насмішкуватість, і Інна назвала подумки ті ружі розумними. «Над ким вони кепкують, — майнуло, — наді мною?»

Найбільше її дивував сволок, що підпирав стелю; сволок був дубовий, аж задимлений, на ньому майстер повирізував також ружі, але без листя; вирізані ружі були без життєвої безпосередності, але їм було притаманне постійне глибоке замислення.

Робота в Мудрика була цілоденною, тому він ніколи не повертався з роботи, як колись на заводі, а тільки на хвилину-другу заскакував додому. Додому — якщо так можна було назвати Мартошину хату. Він був спітнілий, прибитий курявою і жнив’яною смаглістю, плескався, ухкаючи, біля колодязя, але ніколи з міжкрилля гострих брів не змивалася стурбованість. І Інна відчувала, що він зараз не з нею, що він залишився там, звідки намагався приїхати оце до неї — в отому задушливому полі, на яке сонце проливає цілі відра, цілі діжки невпинної пекельної спеки, з людьми, що молотять хліб, з шоферами, що возять зерно на елеватор, з пастухами, що доглядають скот. У його вухах, напевно, все ще стояв гуркіт молотарок і крики молотильників, і її голос долинав до нього крізь ту нечутну заслону. Але вона вже не просила його не супитися, — це прохання їй самій здавалося награним, і вона відчувала, що він навіть жартома може не послухатися її. Ця непевність дратувала Інну, але не можна було її скараскатися…

Коли він повертався опівночі, роззувався в сінях і скрадливо ступав по долівці, вона сторожко прислухалася до шамрання, ловила кожен шерех, — і раптово сповнювалася хвилюванням, і розуміла, що цілісінький день, що б вона не робила, — чи варила в печі їсти, бо їй здавалося, що Мартошин борщ не на її смак, чи ходила купатися до ставу, чи бігала в крамницю за муліне, бо в неї тепер було море часу і вона могла вишивати, — але постійно думала про Мудрика, чекала на нього. Вона слухала, як він навпомацки їсть, знявши з посуду скатертину, якою було прикрито вечерю на столі, як з м’яким побулькуванням п’є молоко, як зітхає. І її чомусь зворушувало те, що він зітхає, але вона не подавала голосу, причаювалася, як мишка.

Але Мудрик здогадувався, що вона не спить, і вдвох вони виходили на подвір’я, сідали на призьбі, і Інна щулилася од нічної свіжості. Навкруги була глибока темрява, поцвяхована згори волохатими зірками, і груша на причілку була ще ширшою в плечах, ще замисленішою, і вся обібралася зірками, ніби хрущами. Мовчання пахло лободою й коноплями, і тільки зрідка його прорізувало жаб’яче кумкання чи дівочий спів — дівочий спів хлюпотів клично, то примеркав, то звучнів, але у відповідь йому ні разу не обізвався парубочий. Інна мовчала про своє — про самотність в глиняній хаті, про ружі під вікнами, про одміни настрою, який заливав її то болем, від якого терпло, то ніжним щемінням, яке пронизувало її всю, то очікуванням на щось небуденне у її новому житті. А він мовчав про своє — про ті околоти, які виписав ниньки на хату бабі Мотрі, про аварію на дорозі, в яку мало не вскочив його прудкий газик, про розмову по телефону з секретарем парткому і про Ганку Дідук, яка наколола на цвях босу ногу (лежить у затінку під ожередом, чорне лице, обведене білою хустинкою, страдницьки закам’яніло, і тільки вуста зрідка тріпотять, як рана), і про ті останні мазки, які клало на жита сонце, — променясті мазки тремтіли на жовтій смузі лану… І так намовчавшись вдосталь, вони відчували між собою близькість, яку, — обом здавалося, — втрачали протягом того часу, коли були нарізно. Й обоє розуміли, що та близькість, викликана ніччю та спільним мовчанням, таїть у собі непевність. І тому намагалися не думати про це, а тільки втішатися задоволенням од того відчуття близькості.

Вона влаштувалась у школу піонервожатою. Тепер була при ділі. І докори сумління не допікали, розтанули, вивільнивши місце для легкості. Старанно одягалася — вона прискіпливо стежила за своїми сукнями, за кофтинами, і тих два рази, що виїжджала до міста, ревниво приглядалася до жінок, як вони одягаються, що з’явилося нового в зачісках, — і поспішала до школи. Високі каблуки глибоко пропікали пилюку, вона віталася з жінками, які виганяли корів на ранкову пашу. Вона ще не почувала себе тут своєю, але їй подобався місцевий звичай — вітатися з усіма знайомими й незнайомими. Калатав дзвоник — старий надтріснутий дзвоник, на якому було написано: «Каво люблю, таму дарю», — і вона прискорювала ходу, аби не запізнитись. До дітей, як і до села, Інна ставилася з наївно-святковим здивуванням, і спілкування з ними було для неї не роботою, а необхідною частиною її життя, не вона була потрібна дітям, а діти їй, і тому вона невимушено віддавалася зборам піонерської ланки чи дружини, готувала самодіяльність з тим проникненням у танок, у спів чи музику, що залишає по собі не втому, а щирий жаль, що все це закінчилося сьогодні і повернутись можна буде до цього лише через день.

Тепер вона не поспішала в Мартошину хату, використовувала кожен привід, аби зостатися в школі, і за день так забувала Мудрика, що потім, коли випадково згадувала про нього, то дивувалася, як це могла так закрутитись. Але якось непомітно це здивування одпливало, і вона з чіткими подробицями пригадувала все, що трапилося від ранку, і переживала свій день удруге: і як Ференцева Леся пожалілася на свого батька, що приплентується пізно п’яний; як у четвертому класі складали стінну газету і Мирослав Ковальський розілляв червону туш — сполохано зиркнув на піонервожату, на всіх і долонею взявся витирати пляму на парті; як Сеня Шеремет вдарив на перерві веснянкувату другокласницю і зразу ж заплакав, а другокласниця зловтішно сміялася, і всі навколо також сміялися над Сенею Шереметом, що виявився слабодухим забіякою. Інна ловила себе на тому, що шкільні інтереси стають для неї все необхіднішими, вони ясні й зрозумілі, в той час як Мудрик все більше відходить кудись убік, і вона навіть іноді вагається в думках повертатися до нього та розмислювати про їхнє життя, бо чим частіше вони мовчали на призьбі Мартошиної хати, тим — на диво — воно здавалося для неї складнішим…

Навесні, коли танули сніги, до школи прибув учитель фізкультури Бовкун. Сухорлявий, з щетинистим йоржиком, з сірими меланхолійними очима, він був небалакучий. Бовкун позаписував дітей у секцію акробатики, організував волейбольні команди. У м’яча гралися надворі, а в класі, розстеливши мати, виробляли гнучкість, крутилися колесом, ходили на руках і ставали мостиком, — спершу виконували прості вправи, окремі елементи, щоб згодом перейти до складніших комбінацій. Вовкун півроку тому закінчив спортивний факультет, його обіцяли залишити при кафедрі, але несподівано на обіцяне місце взяли приїжджого дискобола, а він поїхав сюди. Він ні з ким не ділився думками; виконував те, що було потрібно, а коли темніло, то зачинявся у підсобній комірчині — там поставили йому односпальне металеве ліжко, бо наймати куток у селі він не хотів. Щотижня листоноша приносила йому пакунки, повні книг. Їх присилав товариш, і Вовкун весь свій час проводив за читанням.

Коли Вовкун знайомився з Інною, то назвався Всеволодом, і, м’яко потиснувши долоню, не сказав більше ні слова. Він не справив на неї жодного враження, і тому вона навіть не задумалася, — як це іноді робила, — над тим, яке враження справила на нього сама. Але одного разу Вовкун попросив її провести зарядку з дівчатками — і вона погодилась. Сам він проводив зарядку з хлопчиками, і її примушував неприємно щулитися його різкий гортанний голос, яким вигукував команди.

Про вчителя фізкультури Інна розповіла Мудрикові, і той лише подивився на неї уважно. А Мартоха сказала:

— Він полями щоночі никає й никає…

— Так? — здивувалася Інна.

— І старий Татунь розказував, що бачив, і тітка Секлета… З доброго дива не плескатимуть.

За кілька день, залишившись із Бовкуном в учительській, Інна нерішуче сказала:

— Й сама не знаю, звідки такі чутки по селу ширяться. І наша Мартоха казала… що ви вночі полями ходите…

Бовкун скинув на неї поглядом і несподівано знітився. І те, що він знітився, примусило знітитися й Інну.

— А як минає тут ваше життя? — швидко запитав.

Вона вагалася з відповіддю, бо не знала, що він має на оці.

— Та ніби вже добре… Чоловік пропадає в колгоспі…

— Кажуть, що він гарний господар…

І хоч вона від багатьох людей чула, що Мудрик — діловий та сердечний голова, але й на цей раз не повірила, бо той Мудрик, якого вона знала в побуті, був не схожий на того Мудрика, про якого їй розповідали. Тому заперечила:

— Мабуть, не кращий, ніж інші.

Бовкун, очевидно, був радий, що розмова перекинулася на інше, бо з видимою охотою взявся розповідати:

— Тут раніше номенклатурний п’яничка був. Уявляєте — серце номенклатурне, очі, думки, намагання — все номенклатурне. А свого — позбавлений. Ні, певно, брешу, бо номенклатурне й було його власним. Люди порпалися в городах, переставали в колгосп вірити… За три роки ваш Мудрик чимало зробив.

Її зворушило оте «ваш Мудрик», але Бовкунові слова не переконали. їй було важко почати думати про Мудрика інакше, ніж до цього. Але вона вже не хотіла заперечувати і, пригадавши, яким знала його на заводі, сказала:

— Він не позбавлений пристрасті… — Ще намагалася сказати про нього гарне, але так і не спромоглася. Це трохи пригнітило, вона гарячково стала порпатися в споминах: який же він справді? Ну, мовчазний, це так… Розумний?.. Раніше здавався розумним, але потім звикла до нього… Самолюбивий, але не егоїст, своє самолюбство береже глибоко… І постійно про щось турбується, комусь допомагає. Але сказати про це Бовкунові, — що мовчазний, розумний, самолюбивий, про когось турбується, — і це, мабуть, у неї не прозвучить.

Тоді вона змовчала. Проте після невдалої розмови з Вовкуном намагалася глянути на Мудрика чужими очима. Звичайно в її присутності про голову намагалися не говорити. Вибачливо посміхалися — і все… Але дещо вона вловлювала. І те, що вловила з чужих уст, приміряла, — тільки вже по-своєму, — на Мудрика. Воно не завжди налазило. Тоді думала, що люди помиляються. Коли вечорами він повертався пізно, то розпитувала, де за день бував, що робив. Він супив чоло, ніби силкувався сам для себе спершу встановити, чи й справді щось значне трапилося, і казав, що був на фермах, погиркався з зоотехніком. Вона сердилася на нього за таку відповідь. Але він не розумів, чим викликав її гнів, і додав, що обідав у Катрі Тилимончик, якій зводять хату.

— І це все? — Інна іронічно насторожувала брови. І вже насміхалася:—А чим же там вгощали?

Він не тямив, де вона допитується серйозно, де жартома, і тому ще більше звужував міжкрилля над меланхолійними очима.

— Наготувала смажені з курей, були пампушки з сметаною…

Інна приборкувала свою іронію. Вела розсудливо:

— А де ще був?

Мудрикові здавалось, що він, нарешті, здогадався.

— Хочеш до подробиць знати моє життя?

Вона мовчала з таким виглядом, що не второпаєш: так чи ні.

— Невже ти ревнуєш? —брався кепкувати.

— Авжеж, — кепкувала й вона.

Якось прокинулася перед досвітком. За столом сидів Мудрик з огрядним чоловіком. Чоловік погладжував чорну бороду. Обоє курили. Дим сотався кільцями, проціджуючись у відчинене вікно. Іноді півголосом промовляв слово Мудрик. І затихав. А вже згодом йому відповідав гість — і також півголосом, і також одно чи двоє слів. Повільну розмову обкурювали димком. Бу-бу-бу… І западала тиша. І знову: кукурудза… культивація… горох… ріпак. І мовчання. Засинаючи, Інна подумала, що то, мабуть, голова з «України», з котрим змагається Мудрик…

Світало, а вони все ще напівпошепки бубоніли. І повну риночку натовкли недопалків. У сінях вже грюкала баняками та коритом Мартоха.

— Доброго ранку, — привітався Мудрик, почувши, що вона покашлює за ширмою.

І вийшли надвір. Бубоніли й там, уже голосніше. А по хаті плавав, вивітрюючись і танучи, синюватий махорочний димок.

— Біда з тим Оберемком, — за обідом мовив Мудрик.

Їй було майже однаковісінько, яка там біда скоїлась з Оберемком, але вдала, що цікавиться.

— Що в нього?

Проте схаменулася, вловивши й власними вухами штучність у своєму тоні та всю награність свого зацікавлення.

— Він луги переорав… Все під кукурудзу пустив. А дядькам із своєю худобою нікуди дітися.

— Нехай у колгосп поздають, — кинула безпечно.

Не відгукнувшись на її пораду, продовжував:

— Пастимуть у нас, за Бешихою…

— Ага, за Бешихою, — повторила вона, хоча й не знала, що Бешиха — це балка, полога, широка, обводнена річкою, що балка прилягає до земель «України».

Він одягнувся у випрасувану вишиту сорочку. Колись просив Інну, аби вона вишила сама, вона пообіцяла і на другий день купила в магазині: червона й голуба барва, скупі хрещики, поворозка з китичками біля горла. Він і дониньки лишився задоволений купованою. Дивлячись, як він старанно причісується, з роздратуванням відзначила: «Й навіщо? Під брилем усе помнеться». Той солом’яний бриль з чорною стрічкою здавався їй верхом несмаку.

— Сьогодні в нас школа передового досвіду, — пояснив на її запитливий погляд.

— Ага, догадуюсь… Як доярка домоглася по сто літрів молока від кожної корови, — вщипнула вона.

— По стільки не доять, — просто заперечив він.

— Але ж ти, мабуть, сподіваєшся, що доїтимуть?

Він не помічав її сварливого настрою, тому й погодився:

— Авжеж.

— А ми з дітьми в ліс ідемо. Он як!

Намагалася вже це сказати сердечно. Але в голосі пробринів незрозумілий виклик. Вона й сама зараз толком не змогла б сказати, чого їй хочеться від Мудрика, але чогось їй хотілося. Вона ніби хотіла перекласти відповідальність за цей настрій із своїх плечей на нього. Вона відчувала в голосі, в поведінці і в тому ж таки буркотливому настроєві: дозволяє собі щось не те, але саме щось не те було сильнішим од неї, і вона мимоволі скорилася йому. Коли Мудрика вже не було, примусила себе думати про нього з вибачливою приязню, і та приязнь поступово тепліла, аж доки в уяві не виник солом’яний бриль, — і вона аж плечима стенула.

…Ліс починався внизу і по пагорках п’явся догори, розстилався шкурою. Ті пагорки робили його горбкуватим, на темній шкурі позначалися світлі пухирі, вони скипали аж до ребра, за яким ліс перевалювався у низину. Дітям сказала співати, і вони неохоче співали туристську пісеньку, а коли забачили ліс, то повмовкали. Одне за одним по білому піску поміж білими пшеницями петляли стежкою. Голівки погойдувалися над колосками, то провалюючись, то вихоплюючись, Інна несла босоніжки в руці й, дрижачи, колола собі підошви об камінчики, об штурпаки. Вовкун ішов попереду, суворий, замислений; і коли його погляд зустрічався з усміхненим Інниним, то він не посміхався, залишаючись підкреслено байдужим, а на обличчі не бриніло й натяку на усміх. Але це не завдавало Інні турбот. Вона посміхалася не тільки Бовкунові, вона посміхалася всьому, що їх оточувало: білим пшеницям, будякам із загрозливо настовбурченими квітами, сухому вітерцеві, лісові, який, наближаючись, хмурнішав. І тому, що вона не могла перестати посміхатися всьому цьому, не могла не посміхатися й учителеві фізкультури. Почувала себе так, як у студентські роки, коли подобалася сама собі, коли любила слухати, як дзвенить її голос, коли милувалася своїми руками, наділеними м’якими й мелодійними обрисами, коли ранок їй подобався за те, що був чистим і бадьорим, а вечір — що можна було йти без мети однією вулицею, завертати без мети в іншу і, повертаючись додому, почувати себе так, ніби цього вечора знайдено щось невловимо потрібне, знайдено — і водночас воно лишилося за межами повного оволодіння. Проте розпачу не було, бо ж попереду залишалося чимало чистих ранків, попереду вимальовувалися інші вечори, в які можна було шукати невловиме. Інна посміхалася, як людина, що знає більше, ніж здатна пояснити, і ця прогулянка їй подобалася — це наче була прогулянка в минуле.

Ліс похмуро пахнув глибиною, висушеними галявами, мурашниками, суницями. Діл був застелений сітчаткою з світла й тіней, і та ряба сітчатка нап’ялася на Вовкуна, далі на дітей і на Інну. Розгалужені тіні мерехтіли по її лицю, і гострі спалахи забивали очі. Під ногами потріскувала смолиста глиця; шишки, змащені живицею, по-новорічному блищали між хвої. Повітря було таким смачним, стільки в ньому переплуталось ароматів, що воно здавалося їй несправжнім, а ніби навмисне отак замішаним і настояним. Діти галасували, їхні голоси довго й мелодійно танули, відгукуючись луною. Інні також кортіло крикнути, аби послухати, як між стовбурів битиметься її голос, як примеркатиме, доки не вгамується тоненькою цівкою. Але вона стримувалась, і те, що вона стримується, наповнювало її гострою напругою, примушувало швидше дихати, і серце її калатало із завзятою лункістю.

Вона знову піймала зосереджений Вовкунів погляд, він стежив за нею уважно, з крихтою нерозуміння, і вона, як у полі, не пригашувала усміху — він обпікав їй уста, той усміх робив їх безвольними.

Вовкун одвернувся, а вона із запізнілим поспіхом схилилася, зірвала кущик лісових дзвіночків — сині калатальця вздовж хрупкого стебла…

Коли діти пили воду із джерела, що било в урвиську з-під корчів, то вона також пила, припавши коліньми і ліктями на жовту глину, і бачила перед собою рухливі пухирці, од яких на дно падали крихкі тіні, й бачила жука-водяника, довговусого, настороженого, з випнутими букатими оченятами, й бачила колінчасті корінці татарського зілля, яке погойдувалося старанно виточеними зеленими шаблями…

Разом з усіма колінкувала, збираючи суниці — розжеврілі шорсткі кульки, повні душної спеки; веселий сік забризкав червоними плямами її щоки, і Інна не витирала їх, може, тому, що не бачила, а може, тому, що не хотіла. Вона забула свої босоніжки, і діти, розсипавшись, шукали, аж доки не надибали біля кринички. Інна сміялася, що сірий вовк не поласував на її старі, стоптані босоніжки. Вовкун промовчав на це. Він був перебільшено зосереджений, він не відповів жартом, на який сподівалася Інна. І коли вже поверталися в село, мовив:

— Сьогодні вам було дуже добре, так?

— Ага, добре, добре…

Як і минулого літа, Інна з Мудриком подовгу мовчали — кожен про своє. Обоє по запахові чули, як біля хати живуть ружі, як вони темно й вогко дивляться в ніч, як вони солодко загрузли в землю, як листя й пелюстки, поступово сиріючи, все більше нагадують про себе набряклою зеленню. Обоє бачили, як від порога до воріт сіро й витоптано прослалася стежечка, обхлюпнута знебарвленими споришами, як та стежечка неквапно тече й тече, вливаючись за ворітьми у русло накатаного шляху. Обоє відчували, як на їхні голови й плечі проливається байдуже молоко зірок, як воно купає їх обережно, безгучно, як воно ллється на стріху і скапує долу пахучими краплинами. Інна мовчала про свою втому, яка німувала в тілі, про те, як читала жінкам у полі газети, а жінки питалися, чи скоро в неї найдеться дитина, бо що ж воно за сім’я, коли нема за ким ходити та доглядати; мовчала про Бовкуна, який несподівано прислав їй із міста довгого листа, а вона прочитала тільки кілька речень і порвала на клапті, хоча й сподівалася від нього — бодай на такий лист; мовчала про все більше незадоволення собою, бо щось у неї складається не так, щось не ладиться, і саме тепер слід розібратися в усьому; вона мовчала про ту порожнечу, яка її заливала бездонно — раніше такого не було, раніше вся вона була туга й направлена з одного дня в другий, наче рухалася стрімкою стежкою; і раптом подумала, що її рух був схожий на веселе пустування дівчинки, яка на одному місці плигає й плигає на своїй скакалці.

Він також мовчав, і в ньому дозрівав сонячний сьогоднішній день — дозрівав до кінця; в ньому гули чи нишкнули, стугоніли чи виспівували дороги, подолані з ранку до вечора; в ньому несподівано скипали окремі слова, почуті в різних місцях: одні слова були по-звичайному лагідні, вони звучали невибагливо й просто, інші ж соковито бриніли, а ще були такі, що не мали ніякого обличчя, вони були як тля, що викликає огиду, вони кривоного ворушилися на задвірках пам’яті; в ньому береглися посмішки — мимовільні, що нічого не значать, ввічливі, за якими ховається неповага, вдячні, що бережуть в собі людську глибину, ласкаві, що кажуть більше, ніж можна виразити словами; в ньому таїлася ціла гама почуттів, що були викликані протягом дня різними зустрічами й подіями, і серед вогнища, ще не перетлілого до краю, поблискували гарячі вуглинки, які, мабуть, так швидко й не прочахнуть; в ньому була глибина, наповненість, що робили його майже вдоволеним, — майже, бо завтра мало початися з того, на чому скінчилося сьогодні.

Інна подумки сперечалася з Мудриком. Відповіді за нього вигадувала сама. Звинувачувала його в тому, що віддаляється од неї, що, залишаючи її напризволяще, він уже не може претендувати на всю повноту її почуттів. Він пояснював свою зайнятість роботою, і відповідь була такою непереконливою, що, хапаючись за неї, Інна заганяла Мудрика в безвихідь, він уже не сперечався, а тільки визнавав свою вину. І те, що він визнає свою вину, ще більше її розпалювало. Вона пригадувала нові звинувачення, одні незаперечніші від інших, і врешті вже вся кипіла, важко дихала аж засапана. Він в усьому помилявся, вона — в усьому мала рацію. Цього їй досягти було не важко, бо ж сперечалася й за себе, й за нього тільки вона сама, а Мудрик в цей час мовчав про своє, — і ця обставина трохи розхолоджувала Інну, доки зовсім не обеззброювала, і вона з жалем усвідомлювала, що пережите щойно зіткнення пристрастей вигадане нею, Мудрик участі в ньому не брав, Мудрик не порушив мовчання. І, обезволена та пригнічена, Інна втихомирювалася, прислухаючись, як волохато й пахучо живуть ружі попід вікнами.

Через кілька день вибралася до батьків. Зустрічалася із знайомими, ходила на пляж, варила з матір’ю абрикосове та вишневе варення, а вечорами відвідувала театр і кіно, бо вона дуже зголодніла за театральними прем’єрами, за новими фільмами. Хоча цим життям вона жила раніше постійно, але тепер воно здавалося цікавим і гостро привабливим, — вона із співчуттям думала про Мудрика, який пахне мастилами й іржею, спеченого на сонці, невиспаного, але думала про нього рідко, зразу ж і забувала.

Проте поступово вона звикла до міського побуту, він уже втомлював її, і тепер вона все частіше поверталася в думках до села, і навіть кілька разів ловила себе на тому, що підраховує, скільки ж іще лишилося відпускних днів. Однак відпускні дні використала всі і позіхала в суботу, ранковим поїздом, аби ополудні бути на районному вокзалі. Хоча вона й повідомляла Мудрика про приїзд, але машини по неї послано не було, і вона змушена була добиратися на попутній, і стояти в кузові, бо в кабіні сиділа тлустенька водієва дружина.

Мартоха білила біля плоту полотно. У дерев’яних ночвах зеленіла вода. Сірі, щойно змочені сувої тонули в неспашеній траві. Мартоха одганяла патиком курей, аби не наслідили. Сказала, ліниво ворушачи повними — вовняними — губами:

— Нема чоловіка…

— То повернеться ввечері, — відповіла Інна, одсовуючи плечем ворота, бо вона не вміла переступати через перелаз.

— Він уже не головує в нас.

Інна була не в силі й здивуватися.

— Не головує? — перепитала.

— Його не знімали, нічого, — заспокоїла жінка. — Тільки вже не головує, У Соломашинцях тепер.

— Що ж йому робити в Соломашинцях?

— Думаєте, його люди хотіли відпускати? Де там!..

— А в Соломашинцях…

— Те, що в нас колись було, що в них тепер, — однаково. І не робиш, то не заробиш, і робиш — нічого не маєш. То він туди піднімати подався. І ніхто його не силував. Кажуть, що сам у районі попросився. То й відпустили… Вже тиждень не ночує… Тільки позавчора приїжджав удосвіта за якимись книжками. Схуд ще більше… От признайтесь, він у вас не слабує, ні?

— Ні… — тихо мовила Інна.

— А наче такий, що його хвороба гризе, гризота смокче… Ви ж перебиратиметесь зразу чи поживете?.. Живіть, про мене, хати не просидите, чого там…

Того вечора Мудрик не приїхав. Вона не спала, очікуючи, прислухалася до окремих згуків, що кипіли, чи жебоніли, чи сторожко ворушилися в селі, перед опівніччю клякнучи; прислухалася до густої тиші, яка з кожною хвилею тверділа, аж ось-ось могла задзвеніти. Дорога, що бігла повз хату, долинала до неї кожним подихом, порипуванням коліс чи сивим мовчанням, — і та дорога кілька разів її обманювала, примушуючи холонути од сподівання, майже певного… Прокинулась з ясною головою і, лежачи, пригадувала, що її вчора так пригнічувало. «А-а, він не заскочив…» Проте смуток не здушив їй грудей, її наче вилікувало те, що вчора перестраждала, тепер себе почувала напрочуд просто. І надто простою здавалася сама собі, і думки її були прості, і сонячний день був лагідним та простим, і садок, яблука на гіллі, чорнобривці біля плоту, кури-сокорухи були простими й умиротворяючими. «Як добре, як добре», — бриніло в ній чистою струною, і в такий зелений та німий день вона навіть не могла сподіватися од себе гострих переживань, душевних струсів. Її ружі були безтурботно проникливі; вони не так прислухалися до хати та саду, як були заглиблені самі в себе. І як колись, Інна знову назвала ті квіти розумними, подумала, що вони отак займаються самоаналізом, — і посміхнулася своєму невисловленому жартові…

Вовкун з двома учнями прочищали бігову доріжку, що за літо заросла бур’яном. Купки стесаної заступами березки, лободи й землі сіріли обіч. Класи пахли оліфою, фарбами, новими партами, гарячим порохном. В учительській старий, схожий на шило фізик чаклував над стосами діаграм. Через зачинені вікна на підлогу падали квадратні плями розплавленого світла, що тремтіло від мерехтючих цяток, — по тих плямах було легко й дзвінко ступати. Інна зазирнула в класи — тепер порожні, вони здавалися більшими, ніж тоді, коли тут були діти, і попрямувала до Вовкуна. Той, мабуть, уже давно помітив її, але голову підвів лише тоді, коли її коротка тінь впала на його заступ. Засмагле Вовкунове лице було суворе, як завжди, тільки хіба що блідіше, напружене від приховуваного хвилювання. Інна стала розповідати про свою відпустку, говорила багато, бо раптом відчула, що коли замовкне, то далі вже не знатиме, що робити. Вовкун уважно слухав, його очі були перебільшено зосередженими, наче він намагався за Інниними словами вловити інший зміст…

Коли вона пішла, Вовкун знову нагнувся над лопатою. Інна почувала себе так, ніби звільнилася од щоденного тягаря, і хоч від зустрічі з Вовкуном сподівалася іншого, але була рада, що все скінчилося саме так, що вони вже ніколи не говоритимуть про той лист, який вона одержала від нього.

Сусідський хлопчик приніс повний кошик грибів. Хвалився, що самі маслюки та підберезники, а мухомори він примічав здалеку, розтовкував їх ногою, аби не зірвав той, хто не знає. Вона взяла гриби, почистила їх, помила і тихим смерканням запалила у дворі вогонь. Варила юшку. Золотисте полум’я облизувало каструлю швидкими язиками. Поночіло, і .поступово те полум’я робилося виразнішим, густішало, набрякало світлом. Аж доки юшка не зварилася і вогнище не згасло.

Мартоха вернулася з поля наморена, з головою, що гула од спеки, од жнив’яного шарварку; великими розтоптаними ногами ступала по подвір’ю, по долівці, — і земля під нею вгиналася. Інна пригостила її грибною юшкою. Мартоха їла, студячи, і її почорнілі вуста тремтіли, коли торкалися ложки.

— Жнива… —промовила Інна не то собі, не то співчуваючи Мартосі, що втомилася біля трієра.

— Славно вродило… Аж-аж…

До Соломашинців не так уже й далеко… Смерком не душно йти, місячно. У полях тепер робота, не страшно. Збиралася похапцем, ніби й так уже запізнилась. І чомусь приховуючи від себе, що все бентежніше думає про Мудрика, уявляла, як ітиме, як трішки-трішки побоюватиметься кущів, як об неї битиметься волоття полинів, як над прикрою щіткою лісу, що зіллялася з землею, ледь піднявши нічний обрій, тремтітиме фосфоричний сполох…