Яблука з осіннього саду

Небеса були вечорами темно-сині, глибокі, як вода у ставку. І коли займався вітерець, то чомусь гадалося, що зараз ось чисте небо візьметься брижами, вони купчасто побіжать з одного краю до другого… Але насувалися бурячково-гарячі хмари, окуті з крайків сонячною міддю, застилали все, — і було зовсім не видно, чи з’являлися в небі холоднуваті, сірі брижі, чи ні.

Здавалося, що досить лише навчитися вловлювати — щоками, долонями, всім тілом, — як холоднішає навкруг, і можна навіть відчути ті струмки, якими тепло землі, надбане нею протягом літа, стікає догори. Прочахали старі груші у садах, прочахали городи, левади, і саме небо теж робилося строгішим та суворішим у своїх тонах і небагатих нічних напівтонах, невідомо куди розтрачаючи щедру повінь барв, якими воно хизувалося весною, в червні та липні… Від сизого ставка долітали розпачливі птичі згуки — то плакала самітна качка, що відбилася від гурту, здичавіла на волі; тепер вона забула дорогу до хліва, де на неї чекав гарячий ніж; але не могла й здійнятись догори назустріч тривожному кличеві своїх диких посестер; та й кличу вже того не було, бо птаство давно одлетіло — але повітря ще було насичене плавним льотом, хорканням, курликанням, гелганням, кряканням — і все те продовжувало хвилювати свійську, сіру качку.

Виразно й округло гупали по ночах яблука у садках. Вони падали невидимо, раптово, стрясаючи застояну тишину; було в тому гупанні таке, що будило в душі гостре хвилювання, — і хотілося йти по короткій студеній траві, згинатися під мовчазним крислатим гіллям — і довго бігати пальцями навпомацки у темряві, аж доки не торкнешся чутливими пучками до твердого, несподівано холодного плоду… А потім зовсім близько, десь за спиною, груша струшувала додолу ще одне сите, вдоволене гупання, і вже згодом — урівноважено, шурхітливо — долинало до вуха, як падало жовте листя… Але що воно жовте — не можна було угледіти, навіть надибавши той листок і піднісши його до очей — чорна північ скрадала кольори, все малюючи в суцільний чорний — пронизливий, ароматний… Ще гарно черкали вишину зорі, вони залишали над садами вогнисті сліди, що швидко зникали, — і відразу ж пропадали самі зірки: чи зачепившись між кострубаччям яблунь, чи пірнувши у тихі плеса… На те, як сіються зірки, не можна надивитися; їхня загибель асоціюється із людською долею, з думками про те, що восени і взимку старі охочіше вмирають, — і стає тоді так незатишно на душі, що впав би обличчям на моріг, щоб ніколи не бачити, як у небі мовчки вмирають зорі.

Ранками сади були повнісінькі білого туману і чистих, різких рос; якби стільки свіжості було влітку — то хотілося б ходити босими ногами по зелені, відчуваючи п’ятами її колючу студеність, але зараз була осінь, тиха, вдоволена, і оте дитинне бажання десь тремтіло на самісінькому денці душі… Одноколірними ліхтариками сяяли краплі на поворозках бабиного літа, що позачіплювалось за бадилля і вгиналося під тим вологим світлом.

 

Я йшов по сірій дорозі, з обох боків слалася густо-зелена конюшина. Звіддалік, від обрію, наближалася хура, вантажена сіном, а на вершечку сиділа жінка в білій хустині. За її спиною підводилося кругле сонце, скупане в далеких туманах, що слалися по залужжю та по стернищах, — воно байдуже поблискувало, самовдоволено посміхаючись.

Хура зарипіла біля мене, з пахучої купи, що була де-не-де пообтикувана зів’ялими квітками, звісилася жіноча голова і дивилася на мене надто пильно й ретельно. На чорному лиці очі синіли, але вже квітками живими.

— Ти куди? —запитала у мене незнайомка голосно, ніби думала, що я її не почую — звідти, від високого голубого неба.

Я хотів уже сказати, що прошкую в Купичволю, але стримався і тільки рукою махнув — мовляв, туди йду, куди ця дорога стелиться.

Хурщиця була невдоволеною, вона пересунулась уздовж рубля і ще крикнула мені навздогін:

— Та куди ж?

Я оглянувся, але нічого не відповів. Можливо, то мені лише видалося, що вона чужа, а жінка була з хутора чи з сусіднього села і мене добре знала, а тому й цікавилася моїми мандрами… Але ж не міг я сказати, що йду в Купичволю за тим, про що й сам твердо не знав… Ще звечора мене кликала дорога, засипана в багатьох місцях листям гаснучих кленів; уночі я думав про те, як падають яблука, а вранці — що на пізніх сливах — кобильохах — зараз зайнялася яскрава синя плівка, яку при дотику можна порушити пальцями. І ще мені думалося про тихі поля, про Цезю і її молоді руки, вкриті абрикосовим літнім загаром… І коли вже з’являлася в думках переді мною вона, то було на серці тривожно й болісно, дихання частішало, а щоки несподівано ставали гарячими. Я й сам не знав і нікому до ладу не зумів би пояснити, чому я спокійний, коли думаю про батька і матір, про своїх товаришів, про інших однокласниць, а про неї…

Потрапивши на узвишшя, де росло вкупі кілька кущів терну, я сів на траву, потім ліг горілиць, заплющив очі. Стало темно, потім у тій синій темряві спалахнули золотаві вогні, посіялися додолу, а натомість спалахували нові й нові. Відкрив повіки — наді мною гнулося велике небо, яке зараз здавалося і малим і близьким, — при бажанні можна було б дістати його круту дугу рукою. Прив’яло пахли скошені поля, і чорний ґрунт пахнув скошеними рослинами — житом, полином, Петровим батогом, деревієм… І в пташиному забутому тьохканні, що зрідка видзвонювало в терні, теж чомусь уловлювалися запахи — але вже саду: м’яти, шовкової трави…

А потім я знову пішов назустріч сонцю; ліворуч текла річка — вузька, спокійна. Біля неї паслися стриножені коні, вони іноді піднімали догори голови, прислухалися до ледве вловимого вітерця. «І-го-го!»— крикнув один, яблукастий, молодий, і застрибав, високо підкидаючи груди і загрібаючи спутаними передніми ногами більше простору.

Я напився долонями води, постояв над річкою, а потім пройшов то в один бік, то в інший, шукаючи кладку. Але кладки не було. Тоді я зняв черевики, закачав штани і, відшукавши, де наймілкіше, перебрів по гладеньких камінцях, обтесаних хвилями та одшліфованих течією. Підошвам було холодно, але коли вони опинилися на березі, то навіть студені роси видалися теплими.

За річкою вже починався купичвільський колгосп, я пішов попід лисі горби, на яких нічого ніколи не сіялося, бо вони були вкриті валунами, а всередині, куди не копни, берегли в собі чи пісок — крупний, зернистий, — чи білу глину.

По скупій стежині піднявся нагору, тут уже починалося гороховище, а трохи далі стояв ліс. Чорний, недремний, він розбігся дуже широко, і до нього швидко й коротко слалася моя дорога.

Лист на дубах ще був цупкий, густий, зелений; він і не збирався спадати; береги тихо полум’яніли — знизу доверху, — і на жовтому тлі світлішав стовбур, біле гілля. Поодинокі ялини здіймалися зеленими смолоскипами — в їхні зелені душі майже не стукає осінь; їм цвісти в одну барву в різні пори року… Але що вони почувають зараз, коли тільки одні дуби бадьоряться, а інші дерева неохоче, поступово здаються перед ласкавою й лагідною жорстокістю жовтня?

У лісі повітря було цілющим, солодким, молодим. У лісі воно завжди молоде, свіже, що, здається, ти його п’єш, п’єш, а десь за мить почуєш, як воно тонко й радісно потріскує у тебе на губах, бо таке ламке й різке.

На лісових озерах, що проблискували крізь хащі по боках дороги, журно плавало листя… Поверхня тут нерухома, то й листя застигло, йому нікуди текти, — і тому здається, що воно назавжди вправлене в чорну живу гладь озера, що так воно й залишиться до наступної весни, коли на віття спурхнуть тихими зграйками наївні, безтурботні листочки…

Вибрався з лісу, знову прослались поля з ожередами соломи, з першою ріллею — чомусь у Купичволі того року почали орати запізно. Село одбігло від лісу, біліло стінами на горбах, — і мені знизу було виразно видно кривулясті вулички, окремі двори, дітей у них… Я захвилювався, у грудях занило, ноги стали мертвими, чужими, не хотіли далі йти, — і тоді чомусь особливо вразливо подіяли на мене невибагливі кольори осіннього неба, плавні, заокруглені лінії узвиш та низин, терпко вдарили у ніс запахи… Хотілося стати на одному місці, щоб розвіялося все те несподіване збентеження, — і я зупинився. Але нічого не минало, було так само усе яскраве й розкидане у моєму сприйнятті — і я знову примусив себе йти під горб…

Замурзаний хлопчисько в непомірно великих чоботях, натягнутих на голі ноги, стояв біля воріт крайньої хати і зосереджено стежив за мною. Хлопчина був у тому віці, коли вже палець не тримають у роті, але те, що слід витирати під носом, — або постійно випускають з уваги, або ж ігнорують.

Проте він здався мені дуже славним, як і все в Купичволі. Та й не могло мені здаватися інакше того далекого осіннього ранку.

— Де Цезя живе?—запитав я. І здивувався: голос у мене був хрипкий, приглушений.

Хлопець не відповів. Однією рукою він притримував штани, другою — держався за хвіртку, ніби ось-ось хотів чкурнути у двір.

— Де Цезя живе? — сказав я вже спокійніше.

— Яка? — запитав малюк сполохано, самим лише диханням.

— Ота, що в десятий клас ходить до Білопілля.

Тоді мій співбесідник заторохтів дуже швидко і дуже голосно:

— А вона живе там, за крамницею, треба йти прямо, прямо, а потім минути дядька Конона, далі Свирида, далі Карпа…

— Може, ти мене проведеш?

Він охоче відірвав свою руку від хвіртки, пішов попереду, карячкувато ступаючи ногами у важких чоботях і раз по раз озираючись на мене. Я надавав своєму обличчю гордого, незалежного вигляду, але це, мабуть, не вдавалося, бо хлопчина не то скептично, не то недовірливо посміхнувся…

— Ти не бачив, Цезя зараз дома? — запитав я.

— Не бачив.

— А батьки?

— Не бачив.

Поминули крамницю під соломою, йшли прямо і, очевидно, залишили позаду і хату дядька Колона, і Свирида, і Карпа…

— Ще далеко?

— Та ген на горбі.

Окремо від села стояв новий цегляний дім, виразно жовтіли свіжозлагоджені ворота, колодязь із високими цямринами. У дворі біліла конічна купа пирію, поряд — журилася самотня груша, мабуть дичка, бо садиба була новою, саду ще не спромоглись.

Хлопчина відстав, довго стояв на одному місці і спостерігав, як я піднімаюся, як заходжу на подвір’я, як боязко — щоб не вискочив звідки собака — прямую до дверей… У сінях висіли тички, на них гнулися вінки цибулі, часнику, в кутку крупнозерно посміхалися грубі качани кукурудзи. Пахло слабко кропом і сильно — білою та жовтою глиною, непросохлими стінами, обтесаним деревом. На драбині хазяйновито сокорила курка, потім злякано закудкудакала, пролетіла над моєю головою надвір.

На той шум раптом відчинилися двері, і не встиг я ще оглянутися, як знайомий голос запитав:

— Ти як тут опинився?

Це була вона, Цезя. Тримаючись однією рукою за одвірок, другою — за клямку, вона перегнулася через поріг, ясніла світлими очима зацікавлено.

— Прийшов, — відповів я не дуже впевнено.

Цезя засміялася і, ніби не довіряючи, спитала:

— Так-таки й прийшов?

— Авжеж.

Мені було соромно, я червонів, не знаючи, як порятуватися з цього становища, а їй було байдуже. Тоді я, сердячись на неї і на самого себе, сказав, що прийшов допомогти їй готувати тригонометрію. Що вона сама, мовляв, просила Надію Федорівну, аби до неї прикріпили сильного учня і навіть недвозначно натякнула, що могла б готувати завдання зі мною…

— Гм, — сказала Цезя, вислухавши мої плутані і не дуже переконливі пояснення.

Вона мала цілковите право так скептично поставитись до мого приходу… Бо коли вже я такий совісний та зразковий, то можна було б розв’язувати з нею задачки в школі, зубрити теореми та формули, — але не обов’язково для цього треба недільного дня пертися за десять кілометрів до Купичволі!

Цезя завела мене до хати, сказала, щоб я сідав на ослоні, а сама вибігла до сіней і скоро повернулася з решетом, де поспіль із рудою соломою лежали грушки-гнилички.

— Ти їж, — запросила вона.

Гнилички були непоказні па вигляд, але соковиті, цукристі. Цезя й собі взяла, поклала до рота.

— А батьків немає, — сказала. — Батько й мати до міста подалися на базар… Мене дома залишили, щоб їсти зготувала та попоралась.

Вона стояла біля столу, одягнена в стареньке ситцеве платтячко. До школи Цезя ходила в іншому — в строгому, голубому, а в цьому, пригадую, колись була тільки один раз — тоді ми працювали весною на шкілці… Зараз я вже почував себе спокійніше, не було того млосного напруження; дивився на велику піч, на дерев’яне ліжко, на дзеркало, що займало половину стіни, і думав: «Так ось як вона живе». І все було дорогим та близьким, цікавим.

Цезя вийняла з шухляди зошити та книжки, розгорнула на якійсь сторінці задачник.

— Ти знаєш, знову із цими тангенсами та котангенсами я мороку маю. Ото не тямлю, як треба їх перевертати.

Я негайно ж почав розповідати про синуси та косинуси, про сторони та кути прямокутного трикутника, про те, які між ними складаються стосунки, — одним словом, про те, що ми неодноразово чули від Надії Федорівни та читали в підручниках. Цезя слухала уважно, очі світилися розумно і вдумливо, але коли я просив, щоб вона повторила почуте, — дівчина якось здивовано дивилася на мене і заперечливо хитала головою:

—Ой, не можу!

Я знову терпляче пояснював, наводив численні приклади і був переконаний, що вона неодмінно зрозуміє, бо не може ж Цезя не втямити!

Вийшли у двір. Сонце застигло в сірому небі. Внизу лежало село — тихе, спокійне. Городи були викопані — і з картоплиння та соломи у декого вже були наполовину викладені загати.

Цезя запитала:

— Ти ніколи не був у Купичволі?

— Ні.

— А хто ж тобі показав нашу хату?

Я змалював їй свого поводиря.

— Я так і подумала. Не міг же ти зразу добратися сюди.

Я сказав, що на сьогодні вже досить, можна відкласти оті уроки, а завтра нехай вона прийде раніше до школи в наше село і ми ще посидимо… Цезя легко погодилась.

— А ти вже підеш, так? — запитала вона.

Серце в мене забилося сполохано. Не дивлячись їй у вічі, сказав:

— А знаєш, як зараз у лісі гарно?

Вона промовчала. Тоді я, збиваючись, взявся описувати, яким полум’ям зараз палахкотять осики та берести, а дуби стоять тихі, невразливі до осінніх барв. І запитав:

— Підемо?

Вона поспішно відмовилась:

— А що скажуть батьки? Вони ж мене біля хати залишили…

Мені стало сумно-сумно. І незатишно… Вона не хотіла. Я не міг її примусити. І навіщо я йшов у таку далину? Ні, не треба було цього робити. Адже їй зі мною зовсім нецікаво.

Я подивився на неї — і мені раптом стало дуже шкода, що зараз я піду, а вона залишиться біля свіжовитесаних воріт і ми побачимося з нею тільки завтра. Я хотів їй крикнути: ну що тобі та хата, давай підемо в ліс, побудемо разом, бо мені з тобою так добре! Але не можу ж я тобі про це сказати, нехай навіть язик мені вирвуть! Ніколи ти про це не довідаєшся!

Цезя раптом погодилась:

— Пішли!

І доки вона замикала двері, у мене всередині розтанула ота холодна крижинка, і тепер я вже був не смутний, а веселий, і мені хотілося розповідати Цезі, як уночі падають яблука по садах, — бо в них же саду немає, — як у залужжі, промережаному малою річкою, стрибають стриножені коні, розповідати хотілося про всю оту дорогу в полі, якою я сьогодні добирався до неї.

Ми поминули бригадне господарство, далі баштан, а потім ще — розкопане глинище і вже були біля самісінького лісу. Де-не-де стовбичили соняшники, на широкі криси їхніх сірих капелюхів сідали горобці, вилущуючи насіння… Через видолинок хтось скакав на гнідому коні, то щезаючи між горбами, то знову появляючись.

Цезя зривала бліді, засохлі квіточки сірої гикавки — інші квіти тут не росли, — стулювала їх у невибагливий, кострубатий букет. На смаглявих щоках пробився слабкий яблуневий рум’янець.

Вже почався ліс; між стовбурами стояли голубуваті сутінки; деревним спиртом пахло жовте листя. Ми йшли по піщаній дорозі, ноги загрузали між розпливчастих колій, прокладених возами, ковзалися по грубому галуззі. Десь праворуч, за зеленими доспіхами ялин, перегукувалися двоє — хлопець та дівчина, — і їхні голоси радісно бриніли, затихаючи…

— Хочеш, я покажу тобі найкраще місце в цьому лісі? — запитала Цезя і глянула на мене пильним і водночас відсутнім поглядом. Та й повела мене через якісь яруги, зарості глухої кропиви, що здіймалися до плечей, через ділянку молодої посадки. Ми пройшли навскрізь через латку перестояного, пониклого жита — хтось посіяв, але не спромігся викосити, — і вже розводили руками врізнобіч забарвлені кіновар’ю лозинові пагони. Вони пружно вигинались, і ми спішили спритно прослизнути мимо них, бо, випурхуючи з долонь, вони пожадливо кидалися на свої попередні місця, могли боляче вжалити…

— Ось тут, — прошепотіла Цезя, йдучи попереду мене. Я ще розгорнув руками трохи живої лозинової кіноварі — й опинився над самісіньким дзеркалом — голубим, аж чорним, що було вправлене в трав’яні, плоскі береги. Я нагнувся, хотів доторкнутися пальцями до його німої тиші, але Цезя вхопила мене за плече:

— Не треба порушувати.

Я послухавсь.

Озеро було невеличким, але, мабуть, глибоким, бо його поверхню не спотворили ні рогоза, ні латаття; навіть жодний листочок не виднівся. Зате в озері виростав тихий, непорушний ліс — догори верхівками. І хоча віддзеркалювалося все те, що догоряло на берегах, але в такому вигляді воно здавалось не те що цікавішим, але красивішим, більш хвилюючим.

Цезя сіла на трухлявий пеньок, задивилася перед собою… Букет із сірої гикавки тепер здавався мені блідим, недорікуватим калікою. І я забрав його з Цезиних рук, пошпурив у кущі.

— Навіщо це?

Я нічого не міг відповісти. Але, мабуть, Цезя не шкодувала за бур’яном і не так уже й здивувалася моєму вчинкові, бо знову задивилася перед собою — на тихі вільхи, на красноталь.

Так промовчали ми довго. А потім Цезя сказала:

— Я сюди часто ходжу. Навіть уроки готую…

Мені хотілося сісти близько-близько біля неї, взяти її долоні, притиснути до своїх щік

і наговорити багато ласкавих слів. Яких саме — я й сам не відав тієї хвилі, але вони товпилися в мені великою раттю, невідомі, ніжні — і тільки, здавалося, досить зробити зусилля, щоб вони задзвеніли своєю ніжністю й теплотою…

Зовсім близько від нас знову пролунали оті голоси — хлоп’ячий та дівочий, які ми недавно чули. З кожною хвилиною вони наближалися, порушуючи таємничість, той окромішний світ, у якому ми тільки-но жили.

Цезя звелася з пенька:

— Ну, пішли вже.

І несподівано побігла. Вона метнулася поміж ліз так швидко, що я не встиг і застерегти, в якому напрямку щезло її ситцеве світле плаття. Я кинувся вперед, хльосткі пагони боляче стали шмагати по обличчю, та я й не думав відводити їх із своєї дороги. Минув поляну, гайнув через густі, тривкі бузинові запахи… Зупинився. Прислухався… Калаталося серце — і більше навіть галузка ніде не озивалася тріском… Я почував себе скривдженим, залишеним, самотнім.

Тоді закричав розпачливо:

— Цез-я-а-а!

Ліс підхопив той крик, і його осінні закутки вже скоро відповіли мені:

— А-а-а-а!

І за моєю спиною — сміх:

— Ти злякався?

З-поміж горішини вийшла вона, Цезя…

Я нічого не сказав. Ми вибралися на вузьку стежку. Верхівки дерев шушукалися між собою. Цезя похопилась:

— Це ж батьки вже повернулися з базару! Ти проведеш мене додому?

Я ствердно нахилив голову.

— Не сердься! Я пожартувала, тікаючи від тебе.

І заспівала пісню — про барвінок. У пісні все синіло — і садові весняні квітки, і небо, і любов, і навіть трави, що росли поспіль з барвінком, мали синю барву.

Коли були в полях, нас наздогнав якийсь чоловік на мотоциклі.

— Хто це? — запитав я.

Цезя відповіла недбало:

— Гаврило… Хлопець з нашого села.

Мотоцикліст різко загальмував біля нас, і Гаврило, зсовуючи на потилицю картуза, який наповз йому на кострубаті чорні брови, запитав:

— Ти звідки, Цезарино?

Вона відповіла:

— А це мій однокласник прийшов, то ми разом уроки готували.

Гаврило навіть не глянув на мене. Тільки мовив:

— Он як!..

— Його до мене вчителька прикріпила, щоб задачі помагав розв’язувати.

Гаврило запитав:

— Може, тебе підвезти?

— Підвези…

Цезя все ще стояла біля мене, плече її торкалося мого, рука тепліла біля моєї.

Чи хотілося їй розлучатись зі мною? Я не насмілювався думати, що не хотілось, але раптом прослизнуло в почуттях: не хоче…, не хоче…

Гаврило понишпорив у кишені, дістав двоє яблук. Подав одне Цезі, а друге — мені.

Мотоцикл зачахкав, біля труби засиніли кружальця перепаленого бензину. Цезя примостилася на задньому сидінні. Гаврило круто завернув біля мене, обоє нахилилися на один бік, потім мотоцикл помчав по стежці, вони вже сиділи рівно. Я непорушно стояв, стежачи, як лопотить на Цезі плаття, як віддаляється оте сердите чахкання.

Вона оглянулася, спробувала махнути рукою. І мені на хвилю зробилося добре, ніби вділила мені часточку свого серця.

Я пішов, довго дуже йшов, ні про що не думав; перебрів річку: тут на пожовтілій отаві все ще паслися коні, важко підстрибували, іноді загрібаючи передніми ногами повітря. Сіріла дорога: вже й місце те поминув, де здибався з хурщицею, яка настирливо допитувалася: та куди ж я йду?..

Вже було пізно, сизів по балках вечірній холодок; сонце — стомлене, велике — заходило; в полях було пусто — ніде жодної живої душі…

Думав про Цезю… Ми ще з нею зустрінемось у школі… Ті задачки вона однаково поборе — хіба вони такі трудні?.. І тепер здавалося самому собі, що ходив я до неї тільки заради отих задачок, не більше…

Осінь, глибокі ночі; повітря тремтяче й чисте; в ньому ще живі аромати хлібів, хоча вони давно вже скошені та обмолочені. Але то, мабуть, житом і пшеницею пахнуть ожереди в залужжі та високі стернища, непереорані, бо їх залишили на пар. Упродовж сільського шляху вогко блищать на стовпах електричні ліхтарі — як осінні гнізда, покинуті незрозумілими птахами…

Виходжу в сад, прислухаюся, чи не гупне де яблуко в траву, прихоплену не то росою колючою, не то незастиглим інеєм. Але яблук зараз майже немає на гіллі, вони лежать або в погребі між картоплею, або на горищі, закутані в солому… І все-таки я сподіваюся на отой раптовий шерех, коли воно летить, чіпляючись за галуззя і збиваючи останнє листя. Тоді поспішаю, мацаю в непроглядній темряві — ось сучок упалий, ось качан валяється, пониклі травинки — а воно аж до порічок відкотилось. Витираю долонями, тримаю деяку мить у руках — туго налляте солодом та осінньою стужею, — а потім пожадливо їм…

Люблю яблука. Яблука з осіннього саду, з нічного… Коли навіть зірки не падають над ним, а тільки чорне небо нахилилося над чорного землею.