Глиняний півень

Батько відхилив убік осикову гілку, блискучу од води, і гілка, хльоснувши його по спині, залишила на шкірянці довгий мокрий слід. Стецько відхилив ту саму гілку і, пройшовши вперед, пустив її обережно, але гілка наздогнала його і шльогнула по шиї… З дому вибрались вони ще вранці, коли між деревами сірів туман, коли хмари лежали на верховіттях. Тепер туман опав, а небо трохи повищало. Обідали вони недавно, коли поминули торфовисько з затопленими ямами,— сиділи на поваленому стовбурі й їли хліб з підсмаженою телятиною. Зараз Стецькові хотілося пити. Можна було зачерпнути долонями води просто під ногами, але він вирішив терпіти до того місця, де росли дві розчахнуті ялини, з-під коріння яких вибігав струмок. Коли добралися до ялин, то Стецько побачив, що повінь обминає ялини, затопивши струмок. Хлопець зачерпнув води якраз там, де він мав витікати. Оглянувся батько, уважно простежив, як він п’є, а потім запитав:

— Наморився?

— Ні.

— Тобі ж казалось, щоб не рипався з хати.

— А я не стомився.

— Ти впертий більше ніж слід.

Він пишався своїм сином, що Стецько вирушив з ним в обхід, не побоявся повені, яка залляла низину, не злякався дороги по болоті й по воді, наче й справді звик до неї. Про себе зауважував, що лісництво, мабуть, знає краще, ніж сина, і це сповнювало його гострою цікавістю до Стецька. Сповнювало цікавістю і пошаною. Зараз, як і завжди, йому було приємно, що мати і всі знайомі визнавали схожість між ними у всьому. Тому батько окупився на похвали Стецькові. Бо вважав, що коли називає його впертим, то цим самим не відмовляє у впертості й собі самому.

— А добре, що ми не взяли у ліс Ксеню,— мовив він.

— Чому?

— Од хати далеко не відійшли б.

Отже, він думає про Ксеню, котра вчора ввечері прийшла до них із села й принесла глиняних півників, яких випікає її батько. Лунких, рудих півників, які заливчасто сюрчать, коли дути в дірку, а в грудях із сухим стуком б’ється камінчик, якого туди навмисне кладуть. Одного такого півника він узяв із собою і зараз, мабуть, обмацує, бо застромив руку в кишеню. Мабуть, йому кортить витягти його і засюрчати на весь ліс, але стримується. І батько усміхнувся.

Раптом Стецько зупинився і, не кажучи й слова, показав рукою вправо, між кущі горішини. Батько напружився, ніби сподівавсь на щось непередбачене, але зразу ж розм’якнув: між горішиною стояла дика коза. Коли люди ступили до неї, коза не кинулась тікати. Її вологі очі дивилися без страху, а передні ноги ледве здригались. Жовтий березовий листок причепився до шиї, між губами стриміла бадилинка. Вони ще ступили вперед, і коза повернулась боком, рушила, на хвилю горіховий кущ прикрив її, а потім вона знову показалась між грабами.

— Не поспішай,— сказав батько,— будь обережний. Вона веде нас…

Вода під ногами поглибшала, бо коза все більше завертала ліворуч, на низину. Вона йшла сторожко, хоча й не наполохано, і раз у раз оглядалась назад. Стецько, який звик до лісу, до кіз, до лосів, до лисиць, до зайців, почував, однак, збудження. Батькове обличчя наче аж повужчало, вуста стислись. Гілка здерла з кози отой березовий листок, він упав на воду, а Стецько підняв, витер об куфайку і сховав під картузом.

Коза зупинилась поодаль від береста, до якого притислось двоє маленьких козенят. Берест стояв на ледь помітному узвишші, смуга води там була мілка, проте сягала їм до колін. «Мабуть, вони вже давно отак гибіють»,— подумав батько. Він обійшов круг береста, а Стецько залишився стояти. Біля пенька батько зауважив пучок шерсті. Підійшов ближче — і побачив третє козеня. Мертве, затонуле, воно дивилось догори вузькою щілиною напівприплющеного ока. Батько скоса зиркнув, чи син стежить за ним і чи помітив щось, та й поспішно відійшов од пенька.

— Вони зголодніли, так? — запитав Стецько.

— Мати їх нагодувала.

— Вони давно вже стоять, еге?

Кора внизу на бересті була обшурована, на задирках висіли волосинки.

— Мабуть, цілу ніч стояли…

Коза наблизилась до береста, обнюхала козенят. У виразі очей, у поставі відчувалась байдужа приреченість. Вона вже не боялась людей, начебто разом з ними потрапила в біду і зазнала спільних мук.

— Що будемо робити? — запитав батько, чи то розмірковуючи, чи то радячись.

Стецько не почув. Розширеними очима дивився перед собою і до болю в сухожиллях стискував у кишені глиняного півника.

Батько витяг із сумки мішок і, простягнувши вперед праву руку, ніби запрошував не боятись, ніби ось-ось хотів нею приласкати,— неквапно попрямував до береста. Забулькала вода під чобітьми, і коза підвела голову. Скоро вона одійшла трохи вбік, а козенята ще дужче притулились одне до одного та до стовбура… Стецько обережно рушив за батьком, його щоки потепліли в сподіванні новизни і ще не звіданої радості. Батько різко накрив мішком козенят, водночас притискуючи їх коліньми до береста. Коза з чотирьох ніг кинулася вбік, але спинилась біля сосни, а очі її прискали швидким, сухим переляком. Здавалося, ось-ось вона, ледь присівши, одним великим здриганням відштовхнеться і штрикне вбік…

Обоє козенята тепер, були в мішку, і він ворушився, означаючись гостро випнутими ратицями, коліньми чи головами.

— Візьмемо їх додому? — запитав Стецько, ще не зовсім впевнений, що батько вчинить саме так, але вже радісний.

— Вони виснажились, їх треба доглядати.

— Я їх доглядатиму!

— Води ще багато, вони можуть загинути.

— Коли повінь зійде, то випустимо?

— Авжеж.

Вони повертались додому, а коза йшла позаду. Вона відставала, а то й зовсім зникала — і раптом появлялася збоку або й попереду. Появившись попереду, вона легко, майже безшумно, тікала по воді, зупинялась, а потім знову тікала і через кущі пробігала так, наче їх хвилював подих вітру. Стецько витяг півника, свиснув: тварина спершу завмерла, далі легко зникла за осиками. Стецько ще раз свиснув — і йому відповіла гострувато-сумна луна.

— Не відганяй,— сказав батько.— Вона відстане сама.

Коза більше не появлялась, і Стецько, який уявляв, що вона йтиме до їхньої хати, а потім житиме разом з козенятами в хліві або в загорожі на дворі, вже шкодував, що своїм свистом налякав її.

— Вони питимуть молоко,— мовив батько.

— А сіно даватимеш?

— Мабуть, не їстимуть. Вони ще цицьку тягнуть.

— Я їх доглядатиму, гаразд? — запитав Стецько, намагаючись зазирнути батькові в обличчя.

— А ти їх не ляскатимеш, не гладитимеш?

— Гладитиму!..

— Ну от,— усміхнувся батько.— Від них слід триматись далі, бо вони дикі. Вони не люблять ніжнощів.

Він ступив лівою ногою на стовбур поваленого осокора, і коли вже піднімав праву, то ліва, посковзнувшись, підвернулася, і батько, чи то зітхнувши, чи то зойкнувши, так і присів, усе ще тримаючи однією рукою мішок. Стецько подумав, що нічого страшного не сталось, бо батько зразу ж підвівся і спробував ступити. Мабуть, це далося йому важко, бо обличчя посіріло, а щілини очей повужчали. Він знову присів і, глянувши гірко на сина, нічого не сказав.

— Тату? — напівзапитав Стецько.

Батько зняв чобіт, закачав штанину. Біля ступні шкіра на нозі уже бралася фіалковою синню. Батько обережно обмацав гомілку, стопу — й скривився.

— Що таке?.. Зламав?..

— Візьми ножа й з горішини виріж мені палицю.

Коли Стецько повернувся з горішиною, батько обчухрав її, підвівся і, спираючись на палицю, ступив кілька кроків. Мабуть, далися вони йому нелегко, бо на шиї напнулись жили, а чоло враз спітніло.

— Ходімо,— сказав батько.

— А козенята? — запитав Стецько і озирнувся кругом, чи не видно їхньої матері.— А з ними що?

Батько дивився на мішок, який здригався так, ніби ось-ось мав побігти по землі.

— Якщо випустити, вони можуть пропасти… Доведеться тобі нести. Подужаєш?..

Стецько ніс мішок і відчував вагу живого тіла. Відчував, як козенята штрикають ногами, як попритулялись до його спини, як ворушаться. Йти доводилось повільно, бо батько ледве кульгав позаду, зупинявся й відсапувався. «Чому не я вивихнув ногу, чому не я?» — переживав Стецько і шкодував, що вони в лісі, що навколо нема нікого, хто міг би допомогти. Скоро мішок здався важчим, ніж спочатку, і вони присіли відпочити.

— Ввечері доберемось додому,— сказав батько—Ти ще не сідав до уроків?

— Ні.

— Увечері будемо дома.

«Мабуть, він заспокоює мене,— подумав Стецько.— Й виду не показує, що не може йти, а заспокоює».

Йдучи назад, вони звертали все більше ліворуч, і тепер вибралися з води на сухе. До шляху, на якому можна було б зустріти пішого подорожнього або кінного, залишалося ще чимало. Стецькові пальці, що тримали мішок, від утоми почали сповзати з рипиці, ніби по слизькому. Щоб легше було йти, він занурив у кишеню руку, намацав глиняного півника-свищика і, щоб не бачив батько, навмисне загубив під пеньком. Після цього трохи наче полегшало, проте не надовго.

— Може, випустимо їх?

Стецькові тієї миті здалося, що краще було б випустити зловлених козенят на волю, тут уже сухо, загинути від повені вони не зможуть. Ще невідомо, чи не нудитимуться вони в їхньому хліві, чи не помруть узаперті.

Проти власної волі відповів:

— Не треба випускати.

Вони ще не раз сідали відпочивати, і з кожним разом Стецьку було все важче підводитись. Він чекав, щоб батько знову запропонував випустити козенят — і тоді б він погодився, але батько мовчав, і Стецько розумів, що йому не легше, бо за якихось дві години він наче поменшав у зрості та повужчав у плечах.

Більшої частини дороги Стецько не пригадує. Як пробиралися через повалений бурею осичняк, як долали ліщинові зарості, як ішли по дубняку — вилетіло з голови. Отямився він уже на узбіччі, коли сидів на купі сушняку, і перше, що побачив, була зігнута батькова постать. Батько розв’язав мішок, щоб козенята не задихнулись і могли вільно подихати.

— Чуєш, віз їде? — мовив батько, придивляючись до дороги, що недалеко від них робила закрутину.

Стецько прислухався, але не почув нічого.

— Ввечері будемо дома… Глянь — уже видно!

По грузькій піщаній дорозі наближався віз. У передку сидів літній чоловік у плащі з піднятим ворком. Батько взявся зав’язувати мішок. Він поспішав, і пальці, як дерев’яні, не слухалися його. Коли, нарешті, зав’язав, то сказав Стецьку насмішкувато-радісно:

— На, візьми.

Мимоволі Стецько простяг руку. Батько поклав йому на долоню глиняного півника. Стецькові стало соромно, він уже замірився, щоб викинути півника, але батько наказав:

— Не смій! Підібрав його я, і він уже мій…

Стецько відвернувся, щоб батько не бачив його обличчя.

— Добрий вечір, — привітався, порівнюючись, дядько на возі.

— Та ще не вечір, а день,— відповів батько.