Чорна земля

Чим їхати — для нього не було проблемою. В село до батьків він бажав приїхати лише машиною, чорною «Волгою», яка прекрасно і дуже солідно блищала, на яку він, залишаючись у гаражі сам, подовгу дивився, хоча бачив її не вперше, — цією машиною він уже їздив півроку. І він не міг зрозуміти, чому дружині кортить їхати поїздом, душним літнім поїздом. А тому що кур’єрський на їхній польовій, зарослій яблунями і дубами станції не зупиняється, то неодмінно — приміським, який повзе цілісіньку вічність, через кожні десять хвилин зупиняється, а до вагона заходять із клунками, з корзинами, з напханими кропив’яними мішками. Він здригнувся, уявивши всю цю картину — як у вагоні розмовляють про жнива, по лицях тече піт, на тіла сідають мухи, лазять, щось смокчуть тонкими хоботками, — він здригнувся, подумавши, що йому і його дітям доведеться зазнати короткочасних незгод у дорозі, і заперечив ще раз дружині, що їхатимуть вони машиною, а за кермом сидітиме їхній водій Карпо, дебелий мовчазний чоловік, який, здається, не вміє і не хоче багато розмовляти, а тільки робить те, що йому скажуть, або ж робить те, що слід, не чекаючи нагадування.

Він і вона посердилися, не дійшовши згоди. Але тому, що в цій незначній суперечці переміг він, то він одночасно з почуттям вдоволення та гордості відчув щось поблажливо-жалісне до дружини і, скоряючись тому поблажливо-жалісному, яке не часто навідувалося до нього, по обіді запитав у неї:

— А чому тебе приваблює залізниця?

Вона відповіла:

— Я вже й забула ту дорогу, якою після війни їздила до батьків по картоплю та цибулю… І потім — мені кортіло подивитися поля. І хай діти подивляться.

— Поля?

— Авжеж… Тут я й забула, які вони… А діти й не бачили.

— Тебе мучать сентиментальні спогади? Як ти була пастушкою, бігала біля череди?

— Ні, — заперечила вона, хоча спогади відвідували її часто і в цьому рішенні відіграли не останню роль. Але чоловік говорив скептично, і їй був неприємний його завчений зверхній скепсис. — Хочу тільки глянути, як росте жито, як сивіє полин…

Вона знала, що могла б не пояснювати, — і вона й не говорила до кінця про свої спонукання, він однаково не зважив би на них, бо йому було приємно почувати себе переможцем і в цій незначній справі. Крім того, він вважає, що попускати ніяк не можна, це розслаблює характер, його волю, а в нього відповідальна робота — дуже відповідальна, яка вимагає крем’яного характеру і такої ж волі. А коли він ослаблятиме її на дрібницях, то й у великих справах вона покволішає, і він, не фальшивлячи перед самим собою, мусить бути суворий не лише у своєму прекрасному, строго обставленому кабінеті, але й дома, за простим столовим столом, де він також є господарем. І він навіть осудливо, з почуттям своєї вищості, подумав, що дружина, — можливо, й не бажаючи цього, — намагається підірвати його строго налаштований інститут індивідуума, і йому доводиться боротися за самого себе, затрачати зусилля, бути пильним, — в ім’я високої мети. Тут йому навіть здалося, що він сфальшивив у цій ноті, але здалося йому це на коротку хвилю, і вже скоро він думав, що із самим собою він також має бути суворим й невблаганним, — і заради самого себе, і навіть не так заради самого себе…

І, знімаючи з грудей серветку, яку він ніколи й не заляпував стравою, та відкладаючи ложку, сказав:

— Ти повинна зрозуміти, що не можу я йти від станції два кілометри пішки… Це якось і смішно, і несерйозно, викликано твоєю примхою, не більше. Згоден, згоден, діти могли б пройтися, і ти могла б… Ви навіть порадуватися могли б. Але я… Припустімо, я також ітиму пішки, і босий, босий… Тільки люди, які це побачать, сміятимуться. їй-богу. Вони зрозуміють, що ми граємо в розчуленість і в якусь близькість.

— Та нічого я не граю, вибач, — сказала вона, і її карі очі пожурнішали — її великі карі очі, які були дуже гарними, але для нього — звичними, бо він часто дивився на них і перестав помічати їхню привабливість.

— Правда? — запитав він, вдаючи, що сумнівається в правильності свого рішення, але це був завчений прийом, він ніби дозволяв дружині далі викладати свої аргументи, примушуючи його захищати свої, але вона добре знала свого чоловіка і знала також те, що це один із його прийомів, а тому й не поспішала скористатися ним.

По тому почував себе розстроєним і наче безневинно скривдженим. Хоча явно не в’язалося: він — і раптом його скривджено, але він колупався у цьому дратівливому відчутті, бо в глибині душі воно приносило йому задоволення… Він поїхав на місце роботи, сидів у прохолодному, строго обставленому кабінеті, до нього заходили люди, він ввічливо підводився за столом — навіть робив кілька кроків назустріч, і більше чи менше було зроблено кроків, залежало від того, яку повагу слід було виявити відвідувачеві, — вони розмовляли тихими, спокійними голосами, спокій той дуже відповідав літній спеці, жаркому сонцеві, проміння якого не осмілювалося пробитись крізь гіллясту заслону старих лип, але про той спокій у голосі думав більше він, а не відвідувач, бо відвідувач ловив кожен його жест, кожну інтонацію, щоб потім розповідати про свою аудієнцію із знанням таких подробиць, які в нього, в другого співбесідника, навіть могли б викликати підозру: а чи були вони насправді?

Коли з одним із таких відповідальних відвідувачів справу було розв’язано швидко, він досить довірливо посміхнувся, даючи зрозуміти, що офіційна частина закінчена, а тепер він проявляє прості свої якості, властиві кожній людині, запитав:

— А як ви проводите свою відпустку?

— У мене її ще не було. Цей рік дуже складний для нашої області, і ви розумієте, що…

— Авжеж, — перебив він, підводячись із-за столу і зупиняючи свій заклопотаний, посмутнілий погляд на важкому зів’ялому листі лип, — Все це так…

— Можливо, восени пощастить вирватися на Кавказ. Не попаду навіть на бархатний сезон, але я за ним не ганяюся…

— Авжеж… — І раптом запитав:—А в батьків своїх ви давно були?

— В батьків? У минулому році, на Травневі заглядав.

— Машиною їздили?

— Так. Вони живуть у віддаленому селі. Зовсім старі. Ідилічна зустріч, розумієте… Сльози.

— А пішки ви не відважилися піти?

— Пішки? Ні. Турбот багато. Та й хіба дочимчикуєш? Уже краще машиною.

— Ну от, машиною! — Голос у нього задзвенів, ніби в ньому з’явився метал, і він з увагою простежив за тими непримиренними, жорстокими нотками — вони йому подобалися. — А пішки? — Його дратувало, що ця людина повторює ось зараз його думки, його докази, наче недавно підслуховувала. Йому здавалося, що на ці аргументи має право лише він один, бо він їх пережив по-своєму, багато й складно. І його трохи дратувала обставина, що інший ніби повторює його власні слова і цим наче спростовує його докази, виставляє його в якомусь несерйозному світлі.

— Можна й пішки, — сказав відвідувач, розуміючи, що від нього майже вимагають такої відповіді, і не тямлячи, чому це так. — Тільки… навіщо?

— Ну… —Він на коротку хвилю замовк, роздратування майнуло геть із його тіла, а натомість у ньому поселилося вдоволення. — Це дуже корисно. Пройтися пішки по тих полях, де ти колись ганяв за чередою, пив із польової кринички воду… До речі, ви пили картузом із криниці воду?

— Ні… Мої батьки, бачте, службовці на цегельному заводі, мені не доводилось.

— Невже? — Він дивився на відвідувача оторопіло. — Ви не пили картузом із джерела воду? Коли пече сонце, у такі жнива, як оце тепер?

— Ні, — була спантеличена відповідь.

— Не вірю… І не ганяли в цурки?

— В цурки ганяв, — радісно схопився на ноги відвідувач. — І не раз!..

— Але картузом ви не пили… Це смачно. Ух! — Він аж здригнувся, на мить уявивши собі, як хлебтав воду, холодну, із блискучими повітряними кульками, налитими сонцем, як намагався ввібрати її у себе якомога більше, але її однаково залишалося багато невипитої, привабливої. І зараз він зрозумів свою дружину, її бажання, які ще зранку здавалися йому примітивно сентиментальними, і він подумав, що, зрештою, можна їхати не машиною, а залізницею, а спітнілі пасажири у вагонах — це не так уже страшно, він сам тоді буде мокрий від спеки. Все це триватиме не довго, швидко спливе, — зате потім вони йтимуть полями, йтимуть босоніж — авжеж, він скине свої туфлі, зніме шкарпетки і дітям скаже, щоб зробили те саме, щоб відчули землю, об яку він собі колись проколював п’яти… Він уявив своїх дітей — дотепних, веселих, загорілих на міському пляжі, — і щось неприязне колихнулось у ньому, що вони ось ніколи не звідають горя, яке випало на його долю, що вони ніколи не вийматимуть колюк із-під шкіри, що коли вони п’ють яку воду — то тільки солодку, шипучу з автоматів, які стоять на кожному розі. І він подумав, що вони, можливо, зовсім інші люди, ніж він, що хоча вони і є його дітьми, але не повторюють його, а живуть по-своєму і мислять також інакше, ніж він колись або й тепер. Він постарався пригадати їхню поведінку, «фокуси», як він казав про деякі їхні вчинки, які б підтвердили його думку, — і майже все, що він зараз міг пригадати, було підтвердженням. І він сказав уголос:

— Але й вони також не пили.

— Хто? — не зрозумів чоловік, який сидів у кабінеті.

Він зиркнув на нього здивовано, бо вже й забув, що не сам тут, і мусив пояснити:

— Мої діти…

— А-а, що ви хочете від дітей… У них зовсім інше життя. Вони не звідали того, що ми.

— Авжеж, не звідали… Але чи так воно й потрібно, щоб звідали? — Ця думка народилася в нього миттєво, і, перш ніж її висловити, він навіть не обміркував її, хоча вона робила безпідставним його незадоволення власними дітьми. Але вона його зацікавила, він постарався розвинути її далі: — Чому ми так хочемо, щоб наші діти повторювали лише нас? І коли вони схожі на нас, то вони здаються нам гарними, а коли вони не є зліпками з нас — вони вже хтозна-які?!

— А й правда, — легко, не задумуючись, погодився відвідувач.

Він обернувся спиною до зів’ялих від спеки лип, і в ньому знову колихнулося роздратування, що з ним погоджуються лише тому, що це — він, що з ним не хочуть або не бажають розмовляти так, як це робить він з іншими. І, намагаючись приховати своє невдоволення, сказав безбарвним голосом:

— Ви спробуйте пішки добратися до свого села чи містечка… Тільки, будь ласка, не сприймайте це як наказ… Справа ваша…

Коли відвідувач зник за важкими дубовими дверима, він відчув у своєму тілі втому. Пройшовся з одного кутка в другий, килими мовчки вгиналися під ногами, дорогі килими, як завжди, пахли так, наче були нові, щойно привезені з крамниці.

…Повернувшись додому, він подався на город. Картопля уже відцвіла, окремі кущики цибулі стрельнули догори стрілками. На городі пахло землею, густою зеленню, тут була урівноважена лінь рослин, — а з-за високого паркана чувся гамір міста, тут, правда, зовсім незначний, — окремі голоси, шелести шин, приглушені, стримані гудки… По стежині він вийшов у сад, потрапив у тінь, але ця тінь була теплою, душною, здавалося, що її зовсім немає, а сонце пече в потилицю. Він зірвав з вишні кілька ягід, поклав у рот. Відчув їхню гарячу, гладеньку шкірку; сік ягід також був гарячий, солодкий, але в солодкому пробивалося терпке… Покуштував сливок, аґрусу. І подумав, що, зрештою, в нього тут — сільський закуток, запахи землі тут не гірші, ніж будь-де, а такого саду навіть немає в його батьків — у них попід тином ростуть дикі грушки, білий налив… І минуле видалося йому гарним та милим, нечітким, воно розпливалося в пам’яті, — і він розумів свою дружину… «Але навіщо нам переінакшувати дітей? — подумав він. — Адже з цього нічого не вийде, експеримент заздалегідь приречений на провал… Ну, проїдуть вони по залізниці, пройдуться пішки від полустанка до села, але вони залишаться такими, як і були. Інший голос казав йому, що він тут знову фальшивить, що йому самому незручно пройти той шлях, який він виміряв колись сотні разів, але він, розуміючи це, постарався переконати себе, що це не так.

За вечерею він сказав:

— Я майже цілісінький день міркував над твоїми словами, люба. Ти маєш рацію. Слід було б пройтися пішки, зірвати волоття полину, понюхати… Перспектива дуже гарна. Але — діти… Ось запитай їх зараз, чи хочуть вони трястися в душному вагоні, чи воліють їхати на автомобілі, — і вони виберуть останнє. Адже не станеш ти їх бичувати своїми бажаннями. Нехай іншим разом. Удвох, самі… Звичайно, ти не заперечуєш, люба. Бо діти залишаються дітьми.