Багряне листя
Достигає день. Від самісінького ранку, який вицвічується чистим небом та сірою землею на городах, він поступово бубнявіє, в ньому виброджує соковита, хрумка свіжість. Півні ліниво, не запекло запалюють сурми своїх голосів, і сурми ті мідно дзвенять, іноді хрипко обриваючись. Півні носять на хвостах мертве полум’я, вогнисто блимають їхні гребені, перенасичені кров’яним соком. Півні наче вигодувані сьогорічною осінню, ніби напилися її барвистого згасання.
Дід трощить соняшники. Спершу він оглядає соняха, крутить його перед очима, далі починає скручувати шию, стебло пручається, воно не хоче розлучатися з важкою головою. Дід сопе, борюкається із соняшником, сердиться, коли тому вдається випорснути з його рук:
— Шибенику жовторотий, захекав мене, але я тобі все одно в’язи скручу!
Зламані підпалки відносить на подвір’я, де на старому рядні сидить онук Іван і дрючком вибиває зернята. Він малий, худорлявий, вухо подряпане: бився. З носа іноді вискакує шмаркак, припорошений пилом, причорнілий, але хлопцеві ліньки висякатись, то він тільки підшморгує. «Ото клятий дід, — думає Іван, — все носить і носить. А мені до хлопців треба, у цурки гратись».
— І коли ви вже помрете, діду? — задає він байдужо звичне запитання.
— Щоб тобі поприщило, — спроквола озивається дід.
— А то б мені ганучі ваші лишилися, — гатить по соняшникові вишневим дрючком.
День сонячний, і дідові добре ходити серед проміння, витрюхувати в ньому, ніби в прозорій непевній ріці, яка не має берегів, підводних корчів та піщаних мілин. Тепло залазить до тіла, сиплеться в душу, і в душі так само блискає сонце, як у небі, і в душі також дихає свіжістю земля, виброджує запахом паслін та зеленіє довгими шаблями листків хрін.
…Дітлах кудись зслизнув, на рядно прибігли кури, дзьобають. Дід кишкає, вони сполохано шумлять увсібіч, западають у бараболю, топлять серед гарбузиння кудкудакання. Одна налітає на Олену Сагайдак, що переступає перелаз, і вона відгонить настрахопуджену різким помахом рук та густим сміхом.
— Хай бог помагає, — каже Олена, наче вірить у бога і сподівається, що він таки прийде на поміч.
— Казали боги, щоб і ви помогли, — кидає дід.
Олена бере спертий на кущ чорнобривців замашний патик, вимолочує жовтоброве решето. Дід захляло примощується біля неї на крайку рядна, стежить, як у дівчини б’ється на скроні жилка, як попущена по спині попеляста коса метляється з боку в бік, а біля неї басовито пошумлює брунатно-пахуча бджола.
— Ви знаєте, чого навідалась? — питає Олена.
— Скажеш, — шелестить дід натужним голосом, який ніби прослизає між пучками зжухлої сумної трави.
— Позичте кислого тіста, думає мати перепічки пекти.
Коли дід приносить балабушку почорнілого тіста, рве біля криниці тугий лопух з білими прожилками та загортає у нього кисляка, то Олена обзивається:
— Що там Федір пише?
Вона кидає на старого краплину зацікавленого погляду, далі притьмом намагається ту краплину заховати у глибині свого зору, одвертаючись, лупить по соняшникові булавкою, на рядно порскають довгасті тверді зернята з сивуватим дрібним пушком на темних бочках, а дід байдужо, хрипкувато каже:
— Нех ти западешся, Оленко, з своїми розпросами. Уже ж казав тобі, що служить, на танкові їздить. А живуть у лісі, кругом сосни.
— Ну, ну…
— Розпитується, як тут у селі, чи вже млина доробили, чи Олексій Бортюк повернувся з армії. А більш ніби нічого такого…
— А як живеться йому?
— Не злецько… До дівок, правда, не пускають. І горілки не дають пити. Ну, й по команді — вставай, лягай, харчуйся… Строго…
— Про село більш нічо не питає?
— Авжеж. За моє здоров’я печеться…
Олена бахкає по соняшниках, зернята цідиться з шумливим випорском. За зблиском пушистих чорнобривців півні носять притихлі пристрасні сурми в напружених горлянках, а на хвостах — веселі язики німого вогню.
Олені ще горить і горить вивідувати, що там Федір пише з солдатів, але мова захрясає в її грудях, не в спромозі випручатись. Вона ще молода дівка, щоки дзвенять од рум’янцю.
— А у вас за лісою вже пооблітало дерево, листя повнісінько лежить. Може, позгрібаєте?
Їй кортить виманити діда з чужого обійстя, куди вона завжди боялася ногою ступити. Бо це було Федорове обійстя. Дівчині здається, що отам, за лісою, вона все випитає у діда, бо не може бути, щоб у листі більше нічого не було.
— Візьми граблі біля клуні, поможи…
Вона слухається. Йде до клуні, полохаючи горобців та переселяючи їхній ляскіт із стежки на бузок, бере граблі. Держак з одного боку нагрівся, а з другого — прохолодний, бо лежав, у костриці.
Дід чапає на город. Трощить соняхи. Вони не піддаються, тримаючись міцно на жилавих, м’ясистих шиях. Він з ними балакає, переконуючи, що, скільки б не пручались,-— однаково він пошпурить їх у мішок, де їхні чуби будуть тертись один об другого, а запахи — доєднуватись докупи, і весь мішок буде набитий шерехом та густим соняшниковим запахом. Дід не думає про Олену, що прийшла позичати кисле тісто, а потім ще стала помагати. Не згадує він і Йвана, що гайнув, напевно, у глиняники… Голова в нього макітриться від мідянисто-блакитної осені, памороки йому забиває своїм променистим реготом пикате сонце, а він ходить через видзенькування сухого кукурудзяного листу, хрускає по квасолі, що іноді вистрілює з стручків або білявими, або коричневими, або червоними, або рябими ядрами.
Згодом — десь так, між іншим — він згадує ланкову, чалапає до перелазу. Поміж осиками та вільхами, поміж кленами та берестами, поміж тополями та грабами лежать купи жовтого та багряного листя. Олена в білій хустині видніється біля шляху, вона проворно орудує граблями, потрапляючи з тіні в сонячне місце і щасливо спалахуючи, а далі—з сонячного місця в темне і похмуро пригасаючи…
— Агей! — кричить дід. — То ти вже упоралась?
Дівчина застигає, лице в неї вибухає усміхом, і вона гукає:
— Ще не впоралась! Ходіте, діду, поможете!
Він іде. Похилитується, як сивий листок, що, здається, ось-ось також приляже додолу. І коли опиняється на осонні, то займається з ніг до голови світлом, а коли в затінку — то закутується в непролазну журбу. Занурює чобіт у купу багряного листя, спурхує шелест, забиває йому вуха, і запах осені також гострішає. Топить, нагнувшись, зморщені долоні у жовто-холодному багатті, а воно лоскоче його кров, навіює щось добре й голосне — із минулого.
Олена гребе, а він никає навколо неї, прислухається до шарудіння, стежить, як пливе, або цідиться, або топиться листя в повітрі… Дівчина набирається сміливості, вона зітхає на повні груди, ніби готується хто зна до чого невідомого, і питає:
— А ви того листа самі читали?
— Якого листа? — не може зразу допетрати дід.
— Та Федорового! — німіє од муки Олена, — Авжеж… У руках тримав… Що на танкові їздить, то точно пам’ятаю. Ну, я й сам колись служив. Ще в миколаївській… Все по команді робиться: і ложку до рота несеш, і очі продираєш…
— А про село, про село що він пише? — глухне у неї голос, ніби йому треба продиратися через хащі остраху та непевності.
— Про Бортюка я вже тобі казав… Ага, пригадав!.. Усе йому спокою не дає моє здоров’я.
— І це вже казали, діду, — мучиться Олена.
Дід знічується. Хай його трясця візьме, але, здається, у тій цидулі більш нічого не було; Чи ж забувся він… І чого ця дівчина зирить на нього так, ніби він сам ті листи тулить? І хіба тут дотумкаєш, що б вона хотіла почути? Старий уже мало не сердиться на неї. Нех вона западеться: прийшла тісто брати, мовляв, перепічки зібралася готувати, а оце стала листя згрібати. І навіщо його згрібати? Його ні в загату не ввіпхнеш, бо розлізеться, ні печі путньо не випалиш, — уже краще соломою чи дровами. Хай би це листя вітер розніс та негода розкрала — ніхто б за ним побиватися не став. За оцим жовтим та багряним листям, яке жовте та багряне лишень на дереві та ще на землі трохи, бо потім його худоба притопче, дощ вимочить…
— То хай він тобі напише, — каже дід. І Олена не може втямити, чого це він ні сіло ні впало починає гніватися.
— Обіцявся… — тихцем зізнається вона.
— Отже, ніколи… Ти вже другий раз випитуєш за те писання… Хто це тобі каже, що листи приходять?
— А сама листоноша, тітка Варка…
— А-а, — мимрить дід, — тітка Варка… Ну, та — скаже…
Він похнюплено дибає назад. Дівчина палахкотить од сорому, причина якого відома лише їй самій. Згодом вона потайки заносить граблі на обійстя, спирає їх біля клуні, — і притьмом тікає. Мне пальцями кисле тісто, загорнуте в лопух, — тісто їй не потрібне, але вона поки що. не здогадалася його викинути…