Як я загубився

Моє ім’я Артутік, але мама і бабуся звуть мене балік-джан[1].

Якось ми з бабусею повертались від тітки додому. Бабуся сказала:

— Балік-джан, ти постій тут, а я зайду в крамницю.

Я став чекати. Тоді підійшла одна тітонька і спитала:

— Голубчику, чому ти тут стоїш?

Я сказав:

— Чекаю свою бабусю.

Аж тут з’явилася величезна машина. Вона їхала вулицею і розчищала її від снігу.

Я підійшов ближче і став дивитися, а якийсь дядя сказав:

— Іди, малий, звідси, не крутись під ногами.

А чиясь бабуся почала кричати:

— Вай, вай, затопчуть бідну дитину!..

Та бабуся обняла мене і відвела далеко під стіну.

Раптом біля мене пробіг собака, я злякався і попросив його:

— Не кусай мене, не кусай!

А собака відповів:

— Гав-гав!

Я перелякався ще дужче і побіг.

Біг, біг, біг… Аж забіг на якусь вуличку. Тут нема ні собак, ні машин. Тільки два хлопчики будували снігову гірку.

Один з них крикнув мені:

— Гей, як любиш кататися, іди з нами гірку будувати!

Ми вибудували велику гору. Та в мене замерзли ноги. В Рубіка і Мартіна також.

Рубік сказав:

— Годі вже, замерзли, ходімо додому.

Я засмутився.

— Як же я піду додому?

Рубік запитав:

— А де твій дім?

— В Єревані.

Він сказав:

— Ні, де саме?

А Мартін каже:

— Ну, навіщо ти ще й питаєш, і так ясно — Артутік загубився.

Дивіться-но, як це він здогадався? 1 тут я по-справжньому зрозумів, що загубився.

Рубік запитав:

— Ну, то що ж будемо робити?

В цей час із сусіднього двору якась тітонька загукала:

— Мартіне, Мартіне!

— Що?

— Йди додому, годі вам уже.

Тоді Мартін сказав:

— Мамо, тут Артутік загубився.

— Який Артутік?

— Ну, наш Артутік, той, що з нами гірку будував.

Мартінова мама вийшла з двору, обняла мене і повела в дім.

Мартін пішов з нами, а Рубік подався до себе додому.

Вдома в Мартіна була добра бабуся і дідусь теж дуже добрий. А також багато цукерок. Мартінова мама пригостила мене цукерками, а бабуся сказала:

— Вай, осліпнути б мені, чия це дитина?

Дідусь читав книжку. На носі в нього були окуляри. Він зняв окуляри і запитав:

— Як тебе звуть?

— Артутік, а ще балік-джан.

Потім він спитав, як звуть тата, маму й бабусю.

— Ну, хоробрий хлопче, а вулицю ти свою знаєш?

Я відповів:

— На нашій вулиці є школа.

Мартінів дідусь покрутив коліщатко на телефоні і сказав у трубку:

— Алло, в нас удома чужий хлопчик. Він заблудився. Артутік, трьох-чотирьох літ. Дуже добре.

Тоді Мартінова мама дала мені й Мартінові пирога, а дідусь сказав:

— Ну, Артутік-джан, ходімо.

Ми йшли, йшли і прийшли до великого будинку. В цьому домі було багато міліціонерів. У всіх міліціонерів були блискучі ґудзики і пістолети в кобурі. Та я не злякався.

Дядя міліціонер запитав:

— Ти не пустун?

Я відповів:

— Ні, я не пустун, це Назік пустунка.

Дідусь погладив мене по голові і пішов. А дядя міліціонер повів мене до іншого залу. Там був дерев’яний кінь, червоно-зелені м’ячі, картинки і довгий- довгий стіл, а на ньому книжки, квіти… А в кутку сидів якийсь хлопчик і плакав.

Дядя міліціонер сказав:

— Ай-ай-ай, Геворг, і не соромно тобі, такий великий хлопчик, а плачеш. Ось, дивись, прийшов Артутік, грайтесь разом.

Геворг запхикав ще більше:

— Я хочу до мами…

Дядя міліціонер сказав:

— Не плач, зараз прийде твоя мама.

Дядя міліціонер пішов, а я сказав Геворгові:

— Ти загубився?

Він відповів:

— Загубився.

— Я теж загубився. Пограймося.

Ми довго-довго грались.

І раптом відчинились двері, і я побачив татуся з дядею міліціонером. Я підбіг до тата. Він обняв мене і сказав дяді міліціонерові:

— Знаєте, моя мати…

Але дядя міліціонер перебив тата:

— Розумію, розумію, треба бути обережнішим, громадянине.

Тато сказав:

— Дякую вам дуже, вибачте.

Дядя міліціонер подивився на мене і сказав:

— А ваш Артутік дуже сміливий хлопчик.

Не знаю чому, але мені раптом захотілось плакати і спати теж. Я притулився до тата і… заснув.

Коли прокинувся, то виявилося, що я вже дома, а наді мною стоїть бабуся і каже:

— Балік-джан, рідненький.