Щоденник Алісії

І. ВОНА ПОТЕРПАЄ ЗА СЕСТРУ

7 липня. Блукаю по домівці в невимовній печалі — це ж люба моя сестра Кароліна поїхала сьогодні з матір’ю, і я місяць не бачитиму їх. Вони прийняли бозна-колишнє запрошення від Марлетів, наших давніх друзів, що живуть у Версалі заради економії, — мати думала, що Кароліні не завадить побачити трішки Франції та Парижа. А от мені ця її мандрівка не зовсім до душі. Боюсь, Кароліна може втратити частку своєї дитинної простоти й ніжності, адже вся вона в цих рисах, які виплекала в ній відлюдність нашого тутешнього життя. Рушаючи в дорогу, вона так зворушливо побивалася за своїм попі і взяла з мене слово, що я кожного для назиратиму, чи не скоїлося чого з її улюбленцем.

Кароліна поїхала за кордон, а я зосталася тут! Досі бувало якраз навпаки, бо доля чи недоля найчастіше веліла мені їхати з дому. Каролінин юний запал неабияк стомить матір. Вона вимагатиме, щоб мати возила її скрізь — усе до Парижа, звісно; до всіх тих склепів, де мати історія прихистила своїх відданців; до палаців і в’язниць, до гробниць королів і королев, до цвинтарів та картинних галерей, до королівських заповідних лісів. Бідна моя мати свого часу обійшла, і не раз, чи не всі ці місця, тож навряд чи те блукання звеселить і її так, як саму Кароліну. Коли б то я могла поїхати з ними! Я б ніг не жаліла, ходила б до знемоги, аби тільки потішити Кароліну. Але ці мої жалі безглузді: де ж мені було кинути батька напризволяще — хто б тоді приймав парафіян, хто б подав йому чашку чаю?

15 липня. Сьогодні лист від Кароліни. Дуже дивно — вона не пише нічого такого, що я сподівалася почути від неї, самі буденні дрібниці. Здається, Кароліна засліплена блиском Парижа, і, я певна, Париж сліпить її тим дужче, що їй тільки вряди-годи випадає глянути на місто. Якби вона пожила в ньому, то переконалася б, що й Париж має свою непоказну сторону. Я не здогадувалась, що Марлети знаються із стількома людьми. Коли, як твердить мати, вони оселились у Версалі, щоб ощадити, то навряд чи в цьому їм дуже поталанить — з їхнім звичаєм приймати всіх знайомих, яким трапилось опинитися в них у сусідстві. І приймають вони не самих тільки англійців. Хотіла б я знати, хто цей мсьє де ля Фест, яким, пише Кароліна, так цікавиться мати.

18 липня. Ще лист від Кароліни. З цього послання я довідалась, що мсьє Шарль де ля Фест — «лише один із багатьох друзів Марлетів»; що, хоч і француз родом і тепер знову тимчасово пробуває у Версалі, він довгенько жив в Англії; що він здібний художник, пейзажист і мариніст, і виставлявся в салоні — думаю, в лондонському. Його стиль і теми вважаються трохи чудними в Парижі — більш англійськими, ніж континентальними. Я досі не знаю нічого ні про його вік, ні про становище — одружений він чи самотній. З того, як і що Кароліна пише про нього, він мені часом видається сімейним чоловіком середніх літ, а часом — зовсім навпаки. Як на його кочівницькі звички, то я б сказала, що ймовірніше останнє. Він чимало подорожував і бачив, пише Кароліна, і знає більше про англійську літературу, ніж вона сама.

21 липня. Лист від Кароліни. Цікаво, чи «наш і Марлетів приятель», про якого вона пише тепер загадково і не називає на ім’я, це та сама особа, що й «мсьє де ля Фест» із перших листів? Думаю, це має бути той самий чоловік, зважаючи на його заняття. Якщо так, то звідки ця несподівана переміна інтонації? …Я блукала думкою з чверть години, відколи написала попереднє речення. Що, коли моя люба сестра мало-помалу закохується в цього молодого чоловіка, — а він таки молодий, я більше не маю сумніву, — яка ж це прикра, небезпечна для неї річ! Я щиро сподіваюся, що мати пильно стежить за цими справами. Тільки ж, як на те, бідна матуся ніколи не бачить, куди вітер віє; по правді, Кароліні більше мати я, ніж вона. Була б я там, як ревно стежила б я за ним і вже б допевнилася, що в нього на думці!

Вдачі я сильнішої, ніж Кароліна. В минулому я завжди була їй опорою, вела Кароліну крізь усі її дрібні прикрощі та великі страждання. Чи стривожена вона перед лицем цього почуття, такого нового й дивного для неї? Та я думаю про Кароліну так, ніби вона безтями закохана, хоч доказів чомусь такому немає ніяких. Може, він просто її випадковий приятель, якого вона більш ніколи й не згадає у своїх листах.

24 липня. То він таки неодружений, як я вже й здогадувалась. «Якщо мсьє де ля Фест коли одружиться, він…» — і таке інше. Так вона пише. Вони стають близькі одне одному, це напевне. І ще: «…дістала дещо мастити собі коси, і мсьє де ля Фест каже, ніби воно добре для кінчиків його вусів». Сказано так наївно, так щиро: вона й не здогадується, скільки ця фраза розповіла мені про їхні взаємини! Але ж мати — і що тільки вона там робить? Чи вона знає про їхні стосунки? Коли так, то чом не натякне на це у своїх листах до батька? …Ходила глянути на Кароліниного поні — вона, як їхала, кілька разів повторила прохання, щоб я кожнісінький день назирала, чи його, бува, не зобижають. Так побивалась Кароліна за тим своїм поні, коли вирушала в дорогу, а тепер хоч би разочок спом’янула в листі бідолашну тварину. Образ її улюбленця витіснений іншим.

3 серпня. Спершу Кароліна забула про свою конячку, а тепер, як і слід було сподіватися, забула й про мене, її сестру. Десять днів минуло, як писала вона останнього листа, і, коли б не цидулка від матері, я б і не знала, чи є ще вона на світі.

II. ЦІКАВІ Й ПОВАЖНІ ВІСТІ

5 серпня. Злива листів. Лист від Кароліни, другий від матері, по листу від обох до батька.

Так і сталось, як я побоювалася, читаючи останні сестрині листи. Моя люба сестра і мсьє де ля Фест заручилися, чи майже заручилися, — Кароліна щаслива, мати задоволена, та й Марлети раді. Вони там з Марлетами, здається, знають усе про того молодого чоловіка, а я, старша сестра Кароліни, знаю про нього чомусь так мало. Я почуваю чи не те саме, що й батько, а він вражений і, я певна, зовсім не в захваті від того, що з ним навіть не порадилися заздалегідь, хоча він надто чемний і докоряти нікому не стане. Я не хочу сказати, що заради нашої з батьком думки слід було відкладати добре діло — коли це справді добре діло; але цієї звістки ми не сподівалися. Мати, мабуть, передбачала таку розв’язку, та й Кароліна могла б сказати певніше, що мсьє де ля Фест її коханий, а то тільки натякала загадково на нього як просто на друга Марлетів і згодом перестала взагалі називати його на ім’я. Батько, хоч і не заперечує прямо проти його французького походження, каже, що «волів би мати зятя англійської чи якої іншої поміркованої національності», але я заспокоюю його — мовляв, різниця між расами, країнами та вірами що не день стирається, і патріотизм стає наче пороком, тож у цьому випадку слід зважати тільки на вдачу людини. Цікаво, якщо вони таки поберуться, чи він і далі житиме у Версалі, а чи переїде до Англії?

7 серпня. Додатковий лист від Кароліни, — вона здогадалася, мабуть, як ми непокоїмося за неї, і надумала дещо пояснити. Пише, що «Шарль», хоч і живе тепер у Версалі, фахом своїм до нього аж ніяк не прив’язаний; що він житиме там, де вона побажає, аби тільки не надто далеко від того чи того осередку думки, мистецтва й цивілізації. Вони з матір’ю обидві гадають, що шлюб відбудеться не раніше, як наступного року. Пише, що він кожного року виставляє пейзажі та види каналів, тож, мабуть, має популярність і заробляє досить, щоб сім’я жила в достатку. Коли ж ні, то чом би нашому батькові не дати їм більше, ніж він намірявся, і зменшити трохи мою частку, готовану для мене, ще поки думалося, що мені першій буде потрібен посаг.

«У нього чарівні манери, приваблива зовнішність і достойна вдача», — таку відповідь дістала я від неї на прохання змалювати його. Це досить невиразний портрет, краще б уже знати щось одне, та напевне: обличчя, голос, думку, вчинок. Але, звісно ж, тепер її око не помічає матеріальних якостей; вона неспроможна бачити його таким, який він є. Вона бачить його в сяйві таких чеснот, які ніколи не були й не будуть властиві жодному чоловіку — чи то чужинцеві, чи англійцеві, чи кому з колоній. Подумати лишень: Кароліна, на два роки молодша за мене літами, а вдачею — ніби на цілих п’ять, заручена перша! Але саме так воно й буває в сім’ях, і то частіше, ніж нам підказує пам’ять.

16 серпня. Цікаві сьогодні вісті. Шарль, пише вона, просить, щоб не чекати з шлюбом до наступного року, і він майже переконав матір. Я сама не бачу ніяких причин зволікати, крім однієї, все тієї самої, що батько досі не мав нагоди скласти думку про майбутнього зятя, про час одруження чи взагалі про що-небудь. Одначе він досить легко змирився з такою долею, а вони їдуть обговорити це питання з нами, причому Кароліна вирішила, поки не побачиться зі мною, не давати якоїсь певної обіцянки. Як буде на те моя та батькова згода, пише Кароліна, то вони призначать весілля на листопад, тобто за три місяці; що відбудеться воно в селі, що я, звісно, буду дружкою, і таке інше. Вона малює нехитру картину: яке-то враження, мовляв, справить на сільських людей це романтичне дійство у вівтарі нашої старої церкви, дійство, де вона буде головним актором, — коли, наче бог, упаде з небес чужоземний джентльмен, схопить її і, тріумфуючи, забере з собою. Тільки розлука зі мною смутить її, та цьому горю можна трохи зарадити, бо я наїжджатиму час від часу і довгі місяці житиму коло неї. Це простодушне щебетання втішне мені, люба моя сестричко, та я не можу не сумувати. Певно, цього не минути — я вже ніколи не стану тобі тим, ким була досі: твоїм провідником, порадником і найближчим другом.

Мсьє де ля Фест, безперечно, здається живим втіленням усього того, чого тільки можна хотіти від захисника такої чулої, тендітної дитини як Кароліна, і за це я вдячна долі. Проте я не повинна забувати, що досі бачу його тільки Кароліниними очима. Заради її добра я палко прагну скоріше познайомитися з ним, і заглянути йому глибоко-глибоко в душу, і дізнатися, з чого ж насправді зліплений цей чоловік, якому судилось володіти таким скарбом. Заручини ці й справді зладналися трохи скороспішно, в цьому я цілком згодна з батьком, проте не один гарний і щасливий шлюб учинився похапцем, та й мати ніби дуже рада.

20 серпня. Жахлива звістка прийшла сьогодні, і ми тепер у глибокій тривозі. Цілий день і до цієї години — а зараз пів на дванадцяту ночі — я силкувалася вгамувати свої думки, зосередитись на чомусь одному, і я беруся за ці записки хіба тому, що не можу всидіти згорнувши руки, а нічого іншого мені не лишається, як сидіти й чекати, чекати. Мати тяжко захворіла у Версалі; за день чи два вони збиралися вирушати, але тепер усяку думку про дорогу слід відкласти, бо везти матір у нинішньому її стані аж ніяк не можна. Мені дуже не подобається слово «крововилив», коли йдеться про таку огрядну жінку, і я певна, Кароліна з Марлетами нічого не перебільшили. Отримавши листа, батько зразу вирішив їхати туди; я цілий день збирала його в дорогу, бо їде він щонайменше на кілька днів, і треба було владнати багато справ, а найперше — знайти когось, хто б за нього відправив службу в неділю, що нелегко було зробити за такий короткий час; та зрештою бідний старенький містер Дагдейл зголосився спробувати, взявши за помічника містера Гайєма, що читає з Біблії.

Як радо я б поїхала з батьком, аби уникнути стомливого й тривожного чекання! Але ж хтось та мав зостатись, і їм там легше обійтися без мене, ніж без батька. Джордж одвіз його на станцію до останнього поїзда, яким він устигне на опівнічний пароплав і десь уранці буде в Гаврі. Батько не любить моря, а надто нічного плавання. Сподіваюся, він добудеться туди без пригод, але й потерпаю за нього — адже батько такий домувальник, де йому подолати бодай найменшу перешкоду. Та й покликало його в дорогу таке лихо — невесело мандруватиметься йому! Я вже подумую, чи не мені самій слід було поїхати до матері.

21 серпня. Учора вночі я була така пригнічена, трохи не заснула над своїм писанням. Батько досі вже, мабуть, у Парижі, а ось несуть листа…

Згодом. У листі висловлювалось щире сподівання, що батько вирушив. Вони бояться, що бідна моя матінка помирає. Що буде з Кароліною? О, як би я хотіла побачити матір! І чом це ми не поїхали обоє?

Згодом. Я підводжуся із стільця і ходжу від вікна до вікна, а тоді сідаю і записую рядочок. Навіть не уявляю, як одружиться бідна Кароліна, коли помре мати. Молюся, щоб батько вчасно доїхав, і встиг поговорити з нею, і почув її волю щодо Кароліни та мсьє де ля Феста — чоловіка, якого не бачили ні батько, ані я. Я могла б знадобитися там у цій скруті, а натомість приречена лишатися тут і чекати в тривозі.

23 серпня. Лист від батька із сумною звісткою, що материна душа відлетіла. Бідна мала Кароліна прибита горем — вона ж була материна улюблениця. Тільки й утіхи, що батько встиг приїхати й почути з материних вуст її велике бажання, щоб він якомога швидше благословив Каролінин шлюб. Певно, мсьє де ля Фест користувався неабиякою прихильністю матері, і тепер це стало чи не святим обов’язком батька — визнати його зятем без будь-яких застережень.

III. ЇЇ СМУТОК ТРОХИ РОЗВІЮЄТЬСЯ

10 вересня. Більш ніж два тижні я не бралася за свій щоденник. Надто сумні були події, і я не мала духу описати їх. І все ж приходить час, коли добре буває, думаючи про свою біду, вилити її на папері…

Мою любу матінку привезли додому й поховали тут, на парафіяльному цвинтарі. Не так вона бажала цього, як батько; він-бо дуже хотів, щоб мати лежала поруч його першої дружини в родинному склепі. Ще поки не зачинили склепу, я бачила, як вони лежать поруч, — дві жінки, що їх кохав один чоловік. Отак я стояла, а Кароліна обіч мене, і найшла на мене якась мана: примарилося мені, що й мене з Кароліною кохатиме один і ми, наче ці дві жінки, лежатимемо отак разом, — нісенітниця, звісно, адже ми сестри. Коли я прочнулась, Кароліна взяла мене за руку й сказала, що пора йти.

14 вересня. Весілля відкладено на хтозна-коли. Кароліна, мов сновида, що прокинулася зненацька, не тямить, де вона і що з нею. Вона ходить мовчки по оселі, і я не можу прочитати її думок, а могла ж досі. Вона сама написала мсьє де ля Фесту й сказала йому, що весілля просто не може відбутися цієї осені, як гадалось. Є щось гнітюче в цьому відкладанні, якщо їй судилося взагалі одружитися з тим чоловіком; проте я не бачу, чим тут можна зарадити.

20 жовтня. Я стільки клопоталася коло Кароліни, втішаючи її, і весь час забувала про свій щоденник. Каролінине життя тісніше перепліталося з материним, ніж моє. Ніколи не жила вона далеко від домівки так довго, як я, то й не стала самостійною, і від першої втрати й усього, що та втрата принесла з собою, Кароліна похилилася, мов прибита дощем лілея. Проте у людей її вдачі навіть глибокі рани гояться швидко, і найпекучіша гострота горя вже минулася.

Батько вважає, що не слід надто довго зволікати з весіллям. Бувши у Версалі, він познайомився із мсьє де ля Фестом, і, хоч розмовляли вони удвох мало, і то похапцем, на батька справили велике враження вдача й поводження мсьє де ля Феста; тож тепер він дуже хоче мати його зятем. Дивно, що Каролінин наречений неминуче прихиляє до себе всіх, кого тільки зустріне. Портрет мсьє де ля Феста (Кароліна показала його мені) свідчить, що почасти він завдячує це своїй вроді, але то має бути не сама зовнішність — може, якась чарівливість, сила принаджувати — те, що перешкодило Кароліні хоч трохи докладніше змалювати його мені. Хай там що, а фотографія показує напрочуд гарні обриси його обличчя та голови, і, хоч рот його прихований вусами, вигнуті дугами брови ніби промовляють за романтичну вдачу справжнього шанувальника Природи. Думаю, що власник такого обличчя мусить бути чулий, і добросердий, і вірний.

30 жовтня. В міру того, як туга сестри за матір’ю стихає, її любов до мсьє де ля Феста починає знову, як перше, забирати цілковиту над нею владу. Вона безперестану думає про нього і пише йому цілі трактати в листах. Коли ж він сповістив, що навряд чи зможе приїхати до нас так скоро, як обіцяв, вона жахливо розчарувалась, прикро було дивитися. Я теж розчарована, бо хотіла побачити й оцінити його. Але він саме надумав поїхати в Голландію схопити деякі світлотіньові ефекти для своїх картин, бо ті ефекти можна добути тільки в цей осінній місяць, і він мусить відкласти свій приїзд у наші краї — тепер уже на початок наступного року. Я сама думаю, що він мав би приїхати, хоч би чого це йому коштувало; мав би зважити на Каролінину свіжу втрату, на те, що негарно зволікати із здійсненням її найпалкіших мрій, та на її щире почуття до нього. Одначе хто знає — його професійні успіхи теж важливі. А втім, вона бадьора й сповнена надій, відстрочення скоро мине, і вони зустрінуться знову.

IV. ВОНА БАЧИТЬ ГАРНОГО НЕЗНАЙОМЦЯ

16 лютого. Життя у нас тут було таке нудне цілу зиму, що, не знаходячи нічого хоч трохи вартого запису, я зовсім занедбала свій щоденник. Тепер я знову беруся за нього і пишу про майбутнє любої Кароліни. То, мабуть, вона була така прибита горем зразу після материної смерті й не змогла дати певної відповіді на запитання мсьє де ля Феста, чи надовго відкладено весілля; згодом стали на тому, що домовляться про все, коли він приїде восени; та що він не приїжджав, то все так і лишалося в невідомості аж по цей тиждень, коли Кароліна з великою щирістю й довірою написала йому, вже без будь-якого спонукання з його боку, і сказала, що цілком готова призначити час весілля і додержить свого слова, хай-но тільки він прибуде. Тепер вона трохи побоюється, чи не надто сміло вчинила, перша, з власної волі, знову порушивши цю справу; та Кароліна може вважати, що його запитання досі чекало відповіді, і вона просто сповнила свою обіцянку. По правді, за всім цим ховається той секрет, що Кароліна трохи засмучена, адже останнім часом він більш не нагадує їй про задавнену нез’ясованість їхніх стосунків — одне слово, його вже не зогріває, як колись, пристрасне бажання мати її дружиною. Гадаю, він її досі любить, як і перше любив; я навіть певна, що так воно й має бути. Бо ж справді, як її можна не любити? Чи не з усіма чоловіками це буває: згублять з очей жінку і стають неуважливі. Кароліна повинна бути терпляча і пам’ятати, що в такого талановитого чоловіка дуже багато важливих обов’язків. Маю додати, заради справедливості, що вона досить добре пам’ятає про це, і навряд чи яка дівчина будь-коли мала стільки терпіння за таких обставин. Він сподівається приїхати щонайпізніше на початку квітня. Що ж — приїде, то й побачимо його.

5 квітня. Думаю, те, що пише мсьє де ля Фест, слушне, а Кароліна журиться. Навряд чи варто йому перевозитися туди-сюди через Ла-Манш саме зараз, коли море таке бурхливе, тим більше що йому треба, так чи інак, у травні їхати до Лондона у своїх малярських справах, і тоді він легко зможе завітати до нас двічі — дорогою туди й назад. Коли Кароліна стане його дружиною, вона, безперечно, зробиться практичніша, але тепер вона ще така дитина, що й знати не хоче ні про які причини та підстави. А втім, час промайне швидко, бо ж треба приготувати їй посаг, і вже зараз слід подбати про це, щоб не було тоді поспіху. Ні в якому разі не повинна Кароліна виходити заміж у напівжалобі; я певна, що й мати не хотіла б цього, і чудуюся, чому Кароліна, завжди така згідлива, тепер так наполягає і не дається ні на які умовляння.

30 квітня. Місяць пролетів, мов на ластівчиних крилах. Ми дуже хвилюємось, і я не менш за Кароліну — не знаю до пуття, чому. Він пише, що справді приїжджає за десять днів.

9 травня. Четверта година дня. Від збудження насилу виводжу літери, але я мушу зробити запис у щоденнику, перш ніж вийду з кімнати. Сподіване прийшло не так, як сподівались, — ось де причина мого безглуздого хвилювання, і це свідчить про те, що я така сама школярка, як і Кароліна.

Мсьє де ля Фест, наскільки ми розуміли, повинен був приїхати завтра, але ось він уже тут — щойно прибув. Довелося мені взяти все у свої руки — батько, думаючи, що мсьє де ля Фест з’явиться перед наші очі не раніш, як за двадцять чотири години, поїхав перед прибуттям пошти кудись далеко на свячення, тож ми з Кароліною неабияк розхвилювались, коли розпечатали Шарлів лист і прочитали, що йому несподівано поталанило швидко впорати роботу і він через кілька годин прибуде слідом за цим листом. Ми послали криту коляску до вказаного в листі поїзда і, напружені, мов дві щойно напнуті струни, стали чекати, коли знову зариплять по жорстві колеса. Нарешті почули, і тоді постало питання, хто ж має вийти йому назустріч. Як по правді, то це був мій обов’язок, але я чомусь злякалася, просто не могла примусити себе зійти вниз і наполягла, щоб пішла Кароліна. А втім, вона не пішла до самих дверей, як то робить звичайно, коли ми сподіваємося когось, а чекала, вся тремтячи, у вітальні. Чи здогадався він, коли побачив порожній передпокій і дім, неначе всіма покинутий, що той дім о тій самій хвилині жив і дихав цікавістю під оманливою машкарою спокою? Я стояла в кутку горішньої площадки сходів, де ніхто не міг побачити мене знизу, і чула, як він перейшов передпокій — ходою, легшою, ніж у мого батька, — та як потім увійшов до вітальні, а слуга зачинив за ним двері й пішов геть.

Яка чудова, певне, то була зустріч двох закоханих на самоті! Каролінине осяйне личко, відтінене її чорною сукнею, — як воно, мабуть, зворушило його. Я знаю, вона все плакала — сама чула; а потім у неї, сердешної, почервоніють очі, та й не дивно, хоча вона така щаслива. Уявляю собі, що вона йому каже, поки я пишу оце: як вона потерпала, чи після всього щось знову не перешкодить йому приїхати; усміхаючись, дорікає лагідно, чому довго зволікав, та все таке. Слуга саме несе дві валізи через площадку до його кімнати. Зійти мені вниз чи не треба?

Трохи згодом. Я побачила його! Зовсім не так гадала я зустрітися з ним, і мені прикро. Зразу після того, як його валізи перенесено нагору, я вийшла з кімнати, щоб спуститися вниз, коли це, ступаючи на першу сходинку, завважила щось на підлозі в передпокої і постояла мить, поки роздивилася, що то купа дрюччя і полотна — упаковані разом тент і мольберт. О цій самій хвилі двері вітальні розчинились, і вийшли паші заручені. Вони говорили поміж себе, що підуть до саду, і він зачекав трохи, поки вона наділа свій капелюшок. Я хотіла пропустити їх, так щоб не помітили мене, бо вони наче не бажали мого товариства, але вертатися вже було пізно, і тоді він глянув угору й задивився, втупившись у мене поглядом сновиди. А я теж, замість зійти до них, як годилось би зробити, стояла, сторопіла й недоладна, і, поки зібрала докупи слабкі свої чуття, щоб таки спуститись у передпокій, Кароліна покликала його, і вони разом вийшли у садові двері. Я хотіла була піти за ними, та передумала і вернулася до себе, щоб записати оці кілька рядочків. Більш я ні на що не здатна…

Він навіть гарніший, ніж я думала. Правду підказувало мені серце, що врода — то не вся його приваба; це показав уже той миттєвий погляд. Яка щаслива, певно, Кароліна! Та мені слід, звісно, зійти вниз і, поки вони вернуться, подбати про чай у вітальні.

Друга година дня. Я познайомилася із мсьє де ля Фестом і наче переродилася від того. Не можу сказати, чого воно так має бути, але розмова з ним ніби розширює погляд, і розкриває серце, і підносить тебе, мов ставить на ходулі й розпросторює перед тобою далечінь.

У нього гарне розумне чоло, чудові брови, чорні очі й волосся, мовить він жваво, все ніби переконує. Голос його звучить м’яко як для чоловіка, а отже, коли подумаю, то й не бажала б тому голосу більше твердості. Ми розмовляли про його роботу; я і в голову собі не покладала, що мистецтво вимагає таких жертв чи такої любові й відданості, або що в його царині слід вибирати один із двох шляхів: або шлях вульгарного накопичення грошей, або шлях високих цілей і, як наслідок, тривалого невизнання публікою. Що він обрав другий шлях, зайве було казати тому, хто розуміє його. Це Каролінине щастя, що її обрав такий чоловік, і не слід їй нарікати на всі ті зволікання, адже вони були неминучі. Не знаю, чи гадає він, що її душа досить багата розумом і почуттями для його душі, але часом здається, ніби він розчарований її простими судженнями про речі. Чи ж справді він так її любить, як, безперечно, йому здається і як, безперечно, він сподівається любити її довіку?

Чудну річ сказав він мені, коли нас на кілька хвилин лишили наодинці, — мовляв, Кароліна у своїх розмовах і листах так мало згадувала мене, і він навіть не підозрював, що я є в домі. Та, звісно, це ж було природно, що вона писала й говорила здебільшого про себе. Мабуть, саме моєю несподіваною появою перед його очима слід пояснити те, що я два чи три рази ловила на собі його пильний погляд і трохи ніяковіла, бо ж останнім часом так мало бувала в товаристві, а він тоді ніби прокидався і відвертався збентежено. І добре, що відвертався, бо не помічав мого збентеження. Це свідчить, що й він теж не така вже світська людина.

10 травня. Сьогодні ввечері після обіду мала у вітальні ще одну цікаву розмову із мсьє де ля Фестом про школи пейзажного живопису, — батько саме заснув, і, опріч мене та Кароліни, не зосталося нікого, з ким би Шарль міг порозмовляти. Я не думала стільки з ним говорити і, щоб розважитися чимось та полишити коханих на самих себе, взяла з полички том «Сучасних художників»; але ж йому край треба було залучити мене до розмови, і довелося мені ту книжку відкласти вбік. А втім, я наполягла, щоб слухати й Кароліниної думки, хоча її погляди на живопис виявилися тільки чарівно-простими, незрілими — та й годі.

Завтра, як година буде гарна, ми всі троє ідемо до Верріборнського лісу, де Шарль на практиці покаже ті способи кольорового вирішення, що їх перелічив нам сьогодні ввечері. Я поклала собі не займати його уваги так, щоб Кароліна випадала з розмови, і ось мій план: коли ми зайдемо в гущавину, я відстану й тихенько втечу, і вертатимуться вони самі, без мене. Думаю, він такий уважний до мене тому, що просто хоче прихилити до себе людину, близьку до Кароліни і здатну вплинути на її добру думку про нього.

11 травня, пізно ввечері. Не можу заснути, то з відчаю засвітила свічку і взяла перо. До мого неспокою спричинилося те, що сьогодні сталось, чого я спочатку не хотіла звіряти ні паперові, ні будь-чийому серцю, окрім свого. Ми, як і збирались, подалися до Верріборнського лісу — Кароліна, Шарль і я — і всі троє простували зеленою доріжкою далі й далі, а Шарль ішов посередині між Кароліною і мною. Скоро я похопилася — розмовляли, як звичайно, тільки ми з ним, а Кароліна тішилася птахами та білками, покірливо ступаючи поруч свого нареченого. Завваживши це, я при першій пагоді непомітно відстала й тихенько подалася поміж дерев туди, де знала іншу стежку, якою можна було вернутися додому. Незабаром я на ту стежку виблукала і пішла нею в мовчазній задумі, коли це на повороті, бачу, стоїть мсьє де ля Фест як укопаний і задумано усміхається до мене.

— Де Кароліна? — спитала я.

— Зовсім недалеко, — відказує він. — Коли ми побачили, що вас немає позаду, то подумали: мабуть, ви нас загубили — й звернули на іншу стежку, тож вона пішла шукати вас он в тому напрямку, а я — в цьому.

Тоді ми пішли назад шукати Кароліну, але ніде не могли її знайти, і вийшло так, що ми з ним удвох проблукали лісом добру годину. Коли ми дісталися додому, виявилось, що вона пошукала трохи і, втративши надію нас знайти, вирішила вернутись. Мене б ця пригода не стурбувала так, якби я не збагнула, що весь той час, поки не було коло нас Кароліни, він по-справжньому й не шукав її, а на моє чудування, куди це вона могла подітись, казав тільки: «Та ви не бійтесь — вона запевнила мене, що знає дорогу додому з будь-якого куточка цього лісу. Краще порозмовляймо ще трохи. Запевняю вас, я ціную щастя бути в товаристві тієї, кого шаную більш, ніж ви гадаєте», — і все такі речі. Я ж, нерозважлива, трохи збентежилась на виду — не знаю, як я не стрималась, — і, мабуть, він помітив це. Довірлива й простосерда Кароліна нічого не запідозрила, а проте мені прикро.

V. СТАНОВИЩЕ ЇЇ ТЯЖКЕ

15 травня. Що більше я про це думаю день у день, то дужче переконуюся — таки недаремні були мої побоювання. Надто вже він цікавиться мною; сказати простими словами — любить мене, чи, щоб не огрубити фрази, палає пристрастю до мене, а Кароліну він любить як сестру, не більш. Отака сумна правда; як воно все сталося, не можу сказати, але воно мене гнітить.

Сто малесеньких дрібниць одкрили мені цю істину, і що довше я думаю, то тривожніші робляться мої думки. Тільки провидіння може вирятувати мене з цієї жахливої скрути. Нічим не заохочувала я його зраджувати Кароліну. Завжди намагалась уникати його, вперто відмовлялася бути третьою в їхніх зустрічах. І все марно. Відколи він у домі, над нами ніби який згубний фатум тяжіє — все перекручує, міняє місцями. Знала б я, поки він іще не приїхав, що таке може статись, з якою радістю я б подалася десь до найдальшої подруги, аби тільки запобігти цій очевидній зраді. А я сліпо привітала його, сказати щиро, сама була особливо люб’язна до нього — заради неї.

Не може бути, щоб я помилялась у своїх підозрах — самій собі я не сміла сказати правду, аж поки переконалася напевне. Навіть коли б я досі не зважала ні на які передчування, його сьогоднішня поведінка довела б мені їх правдивість. Сьогодні поштою надійшли кілька моїх фотографій, їх передавали по колу за сніданком та обговорювали. Тимчасово поклала я ті фотографії на столику, що стояв поруч, і згадала про них аж за годину, коли піднялася до своєї кімнати. Пішла забрати їх і застала його, як він стояв біля того столика спиною до дверей, схилившись над фотографіями й притуливши одну до своїх вуст.

Побачивши те, я так перелякалась, що тихенько втекла геть, щоб він не помітив мене. Цей його вчинок довершив низку дрібніших прикмет, що наштовхували на один і той самий висновок. Нині переді мною постає питання: що мені робити? Поїхати кудись — це перше, що спадає мені на думку, але як я поясню такий крок Кароліні й батькові? До того ж цим я могла б довести Шарля до відчаю, і тоді скоїлося б якесь лихо. Тож поки що я надумала, що можу тільки чекати, хоча його близькість якось дивно турбує мене і мені ледве стає духу зустрічатися з ним. Як розв’яжеться прикра ця плутанина?

19 травня. Таки сталось! Я уникала його, і тим тільки прискорила найгірше — освідчення. Сьогодні пішла я на город нарвати трохи листя жерухи, що росте там у кутку. Тільки зайшла я на город, як почула чиюсь ходу за муром. Хвіртка відчинилась і зачинилась, я обернулась і побачила його тієї самої миті, коли він увійшов. Город з усіх боків оточений муром, городника десь не було, тож ніхто не міг бачити нас тут. Він перейняв мене, пройшовши стежкою повз грядку спаржі.

— Ви знаєте, чого я прийшов, Алісіє? — спитав він тремтячим голосом.

Я нічого не відповіла, тільки похнюпилась, бо його топ сказав мені все.

— Так, — повів він далі, — я люблю вас, і тільки вас. Моє почуття до вашої сестри — це теж любов, але любов захисницька, опікунська — не більш. Кажіть що хочете, а я нічого не можу вдіяти. Я переоцінив моє почуття до неї і знаю, яка велика моя провина, адже я не мав права помилятися в самому собі. День і ніч боровся я з цим відкриттям, та хіба його сховаєш! І навіщо тільки я побачив вас — адже ж міг я спочатку зв’язати себе шлюбними обов’язками і вже тоді зустріти вас? Тієї миті, коли мої очі вгледіли вас у день мого прибуття, я сказав собі: «Ось жінка, якої чекала моя чоловіча зрілість». Відтоді якісь незбагненні чари все обертали до вас моє серце. Та скажіть мені хоч слово!

— О мсьє де ля Фест! — вихопилось у мене.

Що я ще сказала, не можу згадати, але, мабуть, скруту мою було таки добре видно, бо він запропонував:

— Треба якось повідомити її; може, і в її любові я помилився; але все залежить від того, що почуваєте ви.

— Я не можу сказати, що почуваю, тільки це здається мені жахливою зрадою, і з кожною миттю, що я біля вас тут стою, все стає гірше!.. Збережіть їй вірність — її молоде серце таке ніжне… повірте мені, я певна: Кароліна щиро вас любить. Коли б то вона не любила! Вона ж помре, як дізнається!

Він тяжко зітхнув.

— Їй ніяк не можна виходити за мене, — мовив він. — Не кажучи вже про моє власне щастя, я певен: це буде жорстоко щодо неї — поєднати її зі мною.

Я відповідала, що не можу чути таких слів від нього, і слізно благала його йти геть; він послухався, і я почула, як за ним зачинилася хвіртка. До чого призведе це освідчення, і яка доля Кароліни?

20 травня. Учора я чимало перелила на папір, а проте не все. Я, сказати щиро, таки сподівалася без надії, сподівалася всупереч переконанню, всупереч надміру пильній самосвідомості. Сама собі не смію сказати правду, але записую, і зболілому серцю стає легше. Так, я люблю його — ось страшна правда, і я вже не можу боронитися, тікати від неї чи відкидати її, хоча більш нікому в світі ніколи того не повідаю. Я кохаю нареченого Кароліни, і він любить мене. Не вчора, не від нашої тієї розмови запалала ця пристрасть — вона прийшла з першого погляду, мимо нашої волі, і я ж своєю мовою вчора не так потурала, як перечила їй, та, леле! — не загасила її. Хай бог дарує нам цю жахливу зраду.

25 травня. Все непевне; шляхи наші розпливаються в імлі. Він з’являється і щезає, малюючи (про людське око, мабуть) під своїм тентом у лісі. Чи він і вона бачаться наодинці, я не можу сказати, але здається мені, що ні, бо вона сумує, дожидаючи його, а він не приходить. По ньому аж ніяк не видно, щоб та моя відсіч пішла йому на добро чи що він намагатиметься зберегти їй вірність. О, якби я мала самовладання бога та здатність мученика до самопожертви!

31 травня. Все скінчилося — чи то скоріше цей акт сумної драми скінчився — нічим. Він поїхав од нас. Дня весілля не названо, адже батько мій не той чоловік, що може підганяти когось у такій справі чи взагалі хоч якось втручатися. Насправді у таких випадках ми, двоє дівчат, зовсім беззахисні: женихи можуть приходити коли завгодно і коли завгодно покидати нас, а бідолашний батько надто чемний, щоб мовити хоч слово, обуритися чи спитатись. До того ж мсьє де ля Фест, діставши благословення моєї покійної матері, забрав необмежену владу над батьком, який вважає образливим для її пам’яті мати якусь власну думку про нареченого Кароліни. Розуміючи, що цей обов’язок лягає на мене, я в останню мить спитала мсьє де ля Феста про весілля — голосом, який усе-таки затремтів.

— Відколи померла ваша мати, все стало непевне — все! — похмуро мовив він.

І більш нічого. Може бути, що верріборнська парафія вже не побачить його ніколи.

7 червня. Мсьє де ля Фест написав — одного листа їй, другого мені. Лист до неї, видно, був не дуже палкий, бо вона прочитала його і не звеселилася. Мій був звичайним дружнім листом, написаним на звичайному аркуші паперу; я перебігла його і віддала Кароліні. Та в конверті був іще клаптик паперу, який я не посміла показати нікому. Цей клаптик і є справжній його лист; коли я по літері читала його, зачинившись у своїй кімнаті, я вся тремтіла, мене кидало то в жар, то в холод. Він пише мені, що дуже нещасний і жалкує за тим, що сталось, але тоді він не міг нічого вдіяти з собою. І нащо я показалася йому на очі — невже тільки на те, щоб зробити його невірним? Леле, леле!

21 червня. Моя люба Кароліна втратила апетит, бадьорість, здоров’я. Без надії серце мліє. Його листи до неї стали холодніші — якщо взагалі він написав ще хоч одного листа окрім того, першого. Він здержується писати мені більше, бо знає, що це ні до чого. І взагалі, становище, в якому опинилися він, вона і я, вкрай печальне. Чого людські серця такі химерні?

VI. РОЗУМ СПОНУКАЄ ЇЇ ДІЯТИ

19 вересня. Три місяці тривоги й чекання, поки нарешті я зважилась на крайній крок і написала йому. Найбільше нас турбує здоров’я бідної Кароліни, яка помалу слабла й слабла, аж поки стала така квола, що ми вже не певні, чи вона коли одужає цілком. А сьогодні їй іще погіршало. Її стан дуже небезпечний. Лікар так і каже: вона помирає від розбитого серця, і тепер, навіть коли усунути причину недуги, і це може не допомогти. Чи мені слід було раніше написати Шарлеві? Але ж як було мені писати, коли вона заборонила мені? То тільки гордість кріпила її, і не слід було її слухатись.

26 вер. Шарль приїхав і бачив її. Він приголомшений, карається, жалкує. Я сказала йому, що єдине, чим він може бути корисний, це підбадьорювати її своєю присутністю. Не знаю, що він їй пообіцяє, коли вона поздоровшає, але поки що він мало говорить до неї, та й говорити боїться, бо його слова небезпечно хвилюють її.

28 вер. Боротьба між обов’язком та егоїзмом у моїй душі (не дай боже ще коли такого зазнати!) скінчилася тим, що я попросила його змилуватися над нею і негайно зробити її, недужу, своєю дружиною. Я сказала, що бідне дитя недовго обтяжуватиме його і що така урочиста церемонія як ніщо в світі скрасить її останні години. Він відповів, що залюбки вчинив би так і що сам про це вже думав, та тільки зупиняє його одна поважна обставина: коли вона помре його дружиною, то, за нашими законами, він ніколи не зможе одружитися зі мною, її сестрою. Я жахнулася тих його слів. А він вів далі: «З другого боку, аби певність, що негайний шлюб зі мною врятує їй життя, то я б не відмовлявся, бо, може, згодом, десь далеко від вас, я зумів би втішитися з такою любою дружиною, як Кароліна; та коли — і це може статися — ні моїм одруженням із нею, ані чим іншим не пощастить її врятувати, то, вчинивши так, я втрачу обох: і її, і вас». Я не спромоглася на відповідь.

29 вер. Шарль відмовлявся, твердо обстоюючи свої міркування, до сьогоднішнього ранку, а тоді я захопилась однією ідеєю, яку зараз-таки сказала йому. Полягала ідея в тому, щоб він пристав бодай на умовний шлюб із Кароліною — заради її любові; шлюб, який не обов’язково мав бути законним, але заспокоїв би її зболілу, знесилену душу. Такі речі бувають, до них часто вдаються, і я певна: Кароліна втішиться несказанно, коли відчує, що належить йому. Тоді, як вона нас покине, я зможу стати його дружиною десь у майбутньому, коли так буде треба; з другого боку, як вона виживе, Шарль зможе по її одужанні повідомити її, що їхній шлюбний контракт недостатній, і церемонію повторять, а я залюбки зроблю все, щоб не турбувати їх своєю присутністю, аж поки сиві коси та зморшки відкинуть у минуле його нещасливе кохання до мене. Виклала все це йому, але він не погодився.

30 вер. Згодом. Хвилююча зустріч. Він пристає на все, що я запропоную. Домовилися про такі три можливості: по-перше, якщо бідолашна Кароліна покине пас, я одружуся з ним, коли мине рік по її смерті; по-друге, у випадку її одужання, на який мало надій, я беру на себе завдання сказати Кароліні правду про обряд, учинений над ними: що зроблено це на мою пропозицію, аби швидше втішити її, поки добудеться спеціальний дозвіл, і що її чекає церемонія в церкві; по-третє, на той малоймовірний випадок, коли вона охолоне й не захоче знову пройти з ним шлюбний обряд, я виїду з Англії, зустрінуся з ним за кордоном і там вийду за нього заміж, причому обіцяю не повертатися до Англії, поки Кароліна одружиться з іншим або визнає, що її відданість Шарлеві зосталася в минулому. Я обміркувала ці умови і прийняла їх.

11-а вечора. Зрештою цей задум мені не дуже подобається. От хоч би й те, що я, перш ніж сказати добраніч батькові, спробувала обережно вивідати, як він подивиться на такий план, бо мені здавалося, в нього не буде заперечень. Та він каже, що ні в якому разі не схвалить жодного такого фальшивого обряду; хоч які добрі в нас наміри і хай навіть бідна дівчина помре, це було б негаразд. Тож я в печалі тулю голову до своєї подушки.

1 жовтня. Я певна, що батько помиляється Що ж тут негаразд, коли така подія була б цілющим бальзамом на зранену душу Кароліни і коли Шарль рішуче відмовляється від справжнього обряду — до того ж навряд чи здійсненного, навіть якби була на те Шарлева згода, бо дуже нелегко дістати спеціальний дозвіл? Батько не знає, чи не хоче вірити, що до цього безнадійного стану Кароліну призвело її кохання до Шар ля. Але я добре знаю, що це так і що певні слова можуть дати їй невимовне щастя, бо на спробу шепнула була їй про такі шлюби, і подіяло дуже. Отже, не можна звіряти батькові всього того, що стосується до Кароліни. Він не розуміє її.

Опівдні. Сьогодні я скористалася з батькової відсутності й звірилася зі своїм потаємним задумом одному чулому молодику, який прийшов уранці до батька про щось поговорити. Це містер Теофілус Гайєм, якого я вже згадувала, він живе в сусідньому містечку, і його незабаром висвятять на священика. Я розповіла йому про Каролінину недугу та про мої ліки. Він палко запевнив мене, що допоможе, — все для мене зробить (по правді, він закоханий у мене), і він не вбачає нічого лихого в такому милосердному вчинку. Пополудні, поки ще не буде батька, він вернеться до нас, щоб здійснити цей задум. Я поговорила з Шарлем, він обіцяє бути напоготові. Зараз треба сповістити Кароліну.

11-а вечора. Досі я була така схвильована, що не могла сісти записати останні події. Ми здійснили наш план, і я рада, хоч почуваюсь окаянною грішницею. Батькові, звісна річ, поки що нічого не треба казати. У Кароліни після обряду не сходить з лиця вираз небесного щастя. Я зовсім не подивуюся, коли виявиться, що саме сьогодні справді врятовано їй життя і, отже, стало необхідно поєднати їх законним шлюбом. У такому разі можна буде розповісти батькові про все, що ми вчинили, і він не осудить нас перед лицем цього дивовижного успіху. Тим часом бідолашний Шарль ще не втратив можливості взяти недостойну мене замість неї, коли вона… Та я не спроможна зважувати холоднокровно те й інше, то не хочу й не буду цього писати. Шарль зараз же після церемонії поїхав — десь на південь Європи. Спочатку він був якийсь напружений, розхвильований, аж нестямний, проте я своїми умовляннями помалу заспокоїла його. Мені довелося на покару дістати від нього прощального поцілунка, в чому я дуже каюся, бо знаю, що той поцілунок означає; але він заскочив мене так несподівано і зараз же вийшов з кімнати.

6 жовт. Їй видимо стало краще, і навіть коли вона почула, що Шарль раптом мусив поїхати, то не засмутилася від тієї звістки. Лікар каже, що очевидне поліпшення її стану може бути оманливим, але я гадаю, їй додалося охоти до життя, бо ми сказали їй, що дуже важливо не говорити про цей шлюб нікому — ні батькові, ні чужим людям.

8 жовт. Вона все ще видужує. Я рада, що врятувала її — єдину мою сестрицю, — якщо то я врятувала її; хоча тепер я вже ніколи не стану Шарлеві дружиною.

VII. ЇЇ ЧЕКАЄ НЕСПОДІВАНКА

5 лют. Довгий час я зовсім не могла писати, але зараз я потроху прямую до такого стану, коли, мабуть, могтиму вряди-годи записати рядочок. Каролінине одужання, що розтяглося більш ніж на чотири місяці, забирало всю мою увагу, — спершу повільне, останнім часом швидке. З цим одужанням як жахливо все ускладнюється.

Шарль написав мені сповненого докорів листа з Венеції, де саме перебуває. Він питається, як йому виконати в дійсності те, що він зіграв у фальшивій виставі, коли він досі любить мене? І знов же, як лишити обов’язок несповненим? За весь цей час я не сказала правди, і вона досі вірить, що він насправді взяв її — на добро чи на зло, аж поки смерть розлучить їх обох. Я та й усі ми троє опинилися в скрутному становищі. Коли ближче й ближче моторошна хода смерті, думка людська губить рівновагу, і чого ми тільки не робимо, аби зарадити миттєвій потребі, і бачимо лише того, хто дорогий нашому серцю, з ким, здається, от-от розлучимося навіки.

Якби він тоді одружився з нею по-справжньому, тепер усе було б гаразд. Та він забагато роздумував, хоч і мав на те підставу: вона таки могла померти. Якби так склалось, була б я, напевне, скорботною жінкою, зате не шарпали б мене бурі… Кінець кінцем, він може заявити коли-небудь про своє право на мене — ось звідки виростає мій неспокій. Все висить на волосинці. Припустімо, я скажу їй, що те одруження було несправжнє; припустімо, вона обуриться проти мене й проти нього, бо ми ошукали її, — що тоді? Або ж, припустімо, вона не обуриться і пробачить нам, — Шарль повинен одружитися з нею, і честь спонукає мене, попри його заперечення, заохочувати його до того та розчищати шлях для цієї події, пояснюючи все Кароліні так, як я вмію. Я хотіла розказати їй ще на тому місяці, коли вона, власне, була вже досить зміцніла, щоб почути такі вісті, але мені все бракувало снаги. Звісно, треба написати й прикликати його, і хай він допоможе мені.

14 березня. Вона все дивується, чому він не приїжджає, адже п’ять місяців його вимушеної відсутності минули, і ще дужче вона дивується, чому він не пише частіше. Останній його лист, скаржиться вона, був холодний, і вона побоюється — може, Шарль шкодує, що одружився; може, то він тільки пожалів її, певний, що вона помре. Серце кров’ю обкипає, коли чуєш, як близько вона витає коло істини і все ж ніяк не розгледить її обрисів.

Непокоїть мене й дрібніша прикрість в особі молодого Гайема, який картає себе, що зіграв свою роль у тій історії. Певно, доля карає мене, як не карала ніколи жодної жінки, — надто винахідливо перекрутила вона мої найкращі заміри!

2 квітня. Практично вона здорова. Щоки її помалу рожевіють, хоча це ще не той рум’янець, що був колись. Але Кароліна досі дивується, чим вона могла образити «свого любого чоловіка», тож довелося сказати найменшу частку правди, — а сказала я десь таке: мовляв, він, мабуть, таки жалкує (але скоро перестане), що через її недугу шлюб учинився трохи скороспішно, бо, може, стан його справ ще не дозволяв йому одружуватись, та він приїде, неодмінно приїде до неї, ось хай тільки влаштує, де жити. А тим часом я написала йому, щоб швидко приїхав і допоміг мені вирішити цю жахливу дилему. Ніякого натяку на любов не знайде він у тому листі.

10 квітня. Я стривожена, бо і мій лист, що я недавно адресувала йому на Венецію, де він перебуває, і останній Каролінин зосталися без відповіді. Кароліна думає, що він хворий. Я не дуже в таке вірю, але хоч би він швидше відгукнувся. Може, його образила владність моїх слів; мені боляче думати, що таке можливе. Я ображаю його! Та досить уже про це. Я повинна сказати їй правду, а то вона у своєму невіданні ще стане на якийсь небезпечний, згубний шлях. Оце недавно вона сказала мені жалібно, що коли б він її побачив та коли б довідався, як вона цілими днями думає про нього і тільки про нього, то напевне пробачив би їй нахабне бажання стати його дружиною. Як це мило, як зворушливо. Я не зуміла приховати сліз.

15 квітня. У домі переполох. Батько сердиться і потерпає, а я в розпачі. Кароліна щезла — втекла таємно. Я знаю, знаю, куди вона подалася! Яка ж я винна і яка невинна вона! О, якби я розказала їй раніше!

Перша година. Досі ніякого сліду. Виявилося також, що зникла й маленька покоївка, яка навчається в нас свого діла, і я майже певна, що Кароліна, боячись подорожувати сама, підмовила цю дівчину їхати з нею компаньйонкою. Це ж з відчаю поїхала вона шукати його, і шлях її лежить до Венеції. Чого б іще вона тікала, коли не для того, щоб бути разом із своїм гаданим чоловіком? Тепер я пригадую: вже кілька днів по ній видно було, що вона хоче зробити, так само як по перелітних птахах можна бачити, коли вони збираються у вирій; а проте я не сподівалася, що вона зважиться на такий крайній крок одна, без допомоги, навіть не порадившись зі мною. Можу записати тільки ці голі факти, бо не маю часу на роздуми. Але уявити лиш: Кароліна мандрує через увесь європейський континент із дівчиськом, з якого більше клопоту, ніж помочі! Таж до них учепиться перший-ліпший злодюга, якому вони траплять на очі.

Вечір, восьма година. Так усе сталось, як я й здогадувалась. Кароліна втекла, щоб бути з ним разом. Після обіду надійшов лист, якого вона вкинула в поштову скриньку в Бадмут-Реджісі на світанку, — на щастя, хтось із слуг спитався сьогодні в місті, чи є пошта, а то б я одержала цю записку тільки завтра. Написала вона небагато: що надумала знайти його; що вирушила потай, аби ніщо їй не перешкодило; а про дорогу — нічого. Я вражена — щоб це тендітне створіння зробилося раптом таке рішуче й цілеспрямоване. Леле, він же міг виїхати з Венеції, і Кароліна шукатиме його тиждень чи й два, а то й зовсім не знайде.

Батько, довідавшись про це, зразу ж наказав мені приготуватися на дев’яту вечора, щоб устигнути на поїзд, який прибуває в порт до відплиття нічного пароплава. Я все зробила, а що лишається ще година, то беруся за перо, щоб не так тоскно було чекати. Батько каже, ми повинні наздогнати її, а Шарля обзиває послідущими словами. Звісна річ, він гадає, що це просто закохана дівчина втекла до свого милого; і як же я, нещасна, поясню йому, що Кароліна більше, ніж просто закохана, і має поважнішу підставу для такого вчинку, але все-таки та підстава не досить поважна, і тому ця її втеча до Шарля небезпечніша за звичайний любовний порив. Ми їдемо через Париж, думаємо там її перейняти. Я чую, як батько ходить неспокійно туди-сюди в холі, і не можу більше писати.

VIII. ВОНА ЇДЕ НАВЗДОГІН

16 квітня. Вечір, Париж, готель. Тут нам не пощастило її наздогнати, але Кароліна таки була в цьому готелі, як я передбачала, адже вона не знає більш готелів у Парижі. Завтра вранці вирушаємо далі.

18 квітня. Венеція. Ранок пригод і переживань, після якого я вся стомлена і зболіла, але заснути не можу, хоч уже понад годину пролежала на дивані у своєму номері. Тож я дістаю свого щоденника і швиденько записую, аби позбутися думок, бо ті думки, як не запишеш, так і пектимуть вогнем, зависнувши в голові.

Ми приїхали сюди вранці; сяяло сонце, заливаючи своїм світлом будинки, що стояли серед моря, і здавалося, то коркове місто плаває на гладенькій синяві. Та я тільки зиркнула з вагонного вікна на той чудовий краєвид, і незабаром ми переїхали воду, що відділяла нас від міста, і опинилися на залізничній станції. Коли ми добулися до виходу, батька так спантеличили чорні гондоли, які стояли рядком біля сходів, і галас гондольєрів, що він заговорив невпевнено і ці люди неправильно витлумачили його бажання, давши нам дві гондоли замість однієї з двома веслами; тож він опинився в одному човні, а я — в іншому. За хвилинку ми виправили це непорозуміння, і нас зразу перевезли до готелю на Ріва-дельї-Ск’явоні, де жив мсьє де ля Фест, коли ми дістали останню звістку від нього; пливли ми якийсь час Великим каналом, попід Ріальто, а далі вузенькими каналами, що зрештою привели нас під міст Зітхань, — саме такий був у нас настрій! — а тоді знову на відкритий простір. Кольори були напрочуд чисті, — це жорстоко, що мені довелося вперше споглядати цю красу за таких прикрих обставин.

Тільки ми зайшли до готелю (старомодного, як і більшість місцевих готелів, де людей беруть на звичайних умовах і en pension), я кинулася хутчіше до заведеного в рамку списку пожильців і зразу побачила Шарлеве прізвище поміж решти. Але головною нашою турботою була вона. Я звернулася до швейцара в холі і, певна, що Кароліна подорожує як «мадам де ля Фест», назвала це ім’я — так, щоб не чув батько. (Він, бідолаха, якраз допитувався плутано надворі про «англійську леді», так ніби тих англійських леді не було тут душ двадцять).

— Вона щойно прибула, — відповів швейцар. — Мадам приїхала першим поїздом сьогодні вранці, коли мсьє ще спав, і вона просила нас не турбувати його. Зараз вона у своєму номері.

Чи то Кароліна побачила нас із вікна, чи почула мій голос, я не знаю, але в ту мить до мого слуху долинула чиясь хода на незастелених мармурових сходах і з’явилася вона власного персоною.

— Кароліно! — вигукнула я. — Навіщо ти це зробила?

І кинулася до неї.

Вона не відповіла, тільки похилила голову, щоб приховати хвилювання, яке швидко поборола, заговоривши вдавано буденним тоном.

— Я оце йду до свого чоловіка, — сказала вона. — Ще не бачила його. Я тут недавно.

Більш нічого вона не зволила пояснити і вже хотіла йти далі. Я почала благати її зайти до якоїсь кімнати, де б ми могли поговорити наодинці, але вона не погоджувалась. Одначе поряд якраз була їдальня, зовсім порожня о цій годині, я затягла її туди й зачинила двері. Не знаю, як я почала і як скінчила своє пояснення, але я розповіла їй, коротко і досить плутано, що одруження було несправжнє.

— Несправжнє? — неуважливо перепитала вона.

— Так, — ствердила я. — Ти сама переконаєшся, що все так і є, як я сказала.

Вона все ще не йняла віри.

— Я не дружина йому? — вигукнула вона. — Не може бути. Хто ж тоді я?

Я розказала ще щось про те одруження і, як могла, пояснила, чому я так повелася; та бачить бог, як тяжко було мені почувати, що у своїй душі я знаходжу лише малу краплину виправдання для себе, а вона ж і тієї краплини не знаходить!

Коли вона по-справжньому все збагнула, це просто прибило її. Але, трохи отямившись, вона спалахнула гнівом на нього й на мене.

— Навіщо мене так ошукали? — спитала вона тоном ураженої гордості — тоном, якого я не сподівалася від цього невиннятка. — І ви гадаєте, що чимось можна виправдати це шахрайство? Яку пастку, ох, яку пастку ви мені наготували!

Я промимрила: «Нам здавалося, це потрібно, щоб урятувати тобі життя», — та Кароліна мене не слухала. Вона впала на стілець, затулила обличчя руками, і тієї миті увійшов батько.

— Ах, ось де ти! — сказав він. — А я тебе шукаю. І Кароліна тут!

— А ви тату, брали участь у тому дивному добродійстві?

— У чому? — перепитав він.

І все випливло на поверхню, і тільки тепер батько довідався, що той план порятунку Кароліни, про який я його питала, був здійснений насправді. Зараз же він став на бік Кароліни. Хоч скільки я запевняла їх, що хотіла лише добра, нічого не допомогло. За хвилину Кароліна підвелась і швидко вийшла з їдальні; батько пішов за нею, лишивши мене наодинці з моїми думками.

Мені так треба було негайно знайти Шарля, що я навіть не завважила, куди вони пішли. Слуги сказали мені, що мсьє де ля Фест якраз курить надворі, і один з них пішов по нього, а я за тим слугою; та не встигли ми далеко забігти, коли він сам вийшов з готелю позад нас. Я думала, він неабияк здивується, але він зовсім не здивувався, побачивши мене, хоча виказав інше почуття, нітрохи його не приховавши, і я жахнулася. Мабуть, і на моєму обличчі відбилося щось подібне, проте я зібрала всі свої сили, щоб притамувати почуття, і, коли вже могла, сказала йому, що приїхала Кароліна. Він просто мовив стиха: «Так».

— То ви знаєте, Шарлю? — спитала я.

— Щойно дізнався, — відповів він.

— Ох, Шарлю, — вела я далі, — ви не довели справу до кінця, досі не одружилися з нею по-справжньому, і, боюсь… ми тепер у скрутному становищі. Чому ви не відповідали на наші листи?

— Я хотів сам приїхати замість відповіді, бо не знав, як звертатися до неї, ані як звертатися до вас. А що вона?

— Кароліна десь пішла з батьком, — відповіла я. — Вона сердиться на вас і зневажає мене.

Він мовчав, і я запропонувала наздогнати їх, показавши рукою, куди, як мені здавалося, попливла їхня гондола. В нашому човні було двоє веслярів, тож скоро ми побачили попереду Кароліну з батьком; нас вони помітити не могли, бо в нашій гондолі була felze[1], а їхня була без накриття. За Джярдіно Реале вони звернули у вузький канал, і коли й ми попливли між його слизьких стін, то побачили, як вони обоє вибиралися зі своєї гондоли на сходи, що вели туди, де кінчалася Via 22 Marzo[2]. Коли ми допливали до того місця, вони ходили туди-сюди по Via, про щось радячись. Висівши з гондоли, Шарль став на сходах і задивився на тих, нагорі. Я дивилася на нього. Він ніби про щось роздумував.

— Може, ви підете й поговорите з нею? — сказала я нарешті.

Він послухався і пішов нагору. Одначе не поспішив приєднатися до них, а став за виступом вікна і стежив, як вони задумано розмовляють. Аж ось Шарль озирнувся на мене, і я показала, що треба йти вперед; він слухняно вийшов і стрівся з ними віч-на-віч. Кароліна спалахнула, згорда вклонилася Шарлю, відвернулась і, рвучко схопивши батькову руку, повела його геть, перш ніж він устиг сам щось надумати. Вони зникли у вузенькій calle, чи то вуличці, яка вела до задвірків Великого каналу.

Мсьє де ля Фест поволі пішов назад; коли він сів поруч мене у гондолі, я побачила своє становище так ясно, що, мабуть, можна було почути, як б’ється моє серце. Постала третя можливість — та, якої ми обоє найменше сподівалися. Кароліна відмовилася від нього; він був вільний і міг добиватися моєї руки.

Ми верталися разом у тому самому човні. Шарль, здавалося, цілком поринув у свої думки, і тільки як ми звернули за ріг і випливли на Великий канал, він порушив мовчанку.

— Вона дуже гостро говорила з вами в тій salle-a-manger[3], — сказав він. — Не думаю, щоб вона мала повне право так з вами розмовляти, — адже ви так ніжно бавили її.

— А я думаю, вона мала право, — відказала я. — Це ж там я розповіла їй про те, що ми зробили, а доти вона нічого не знала.

— Вона була сповнена гідності… я захоплювався нею, — промурмотів він. — Та вами я захоплювався більше.

— Але звідки ви знаєте, що було поміж нами? — здивувалась я.

Тоді він пояснив, що бачив і чув усе. Їдальня поділялась на дві частини ширмою, і він якраз сидів у другій половині, коли ми зайшли в першу; тож наші слова йому було добре чути.

— Але, люба Алісіє, — провадив він далі, — дужче за все інше вразило мене те, з якою любов’ю ви просили пробачення. І чи знаєте ви, що тепер я маю право вважати вас моєю нареченою?

Я чекала цього, і все ж не була готова. Я пролепетала, що зараз цього обговорювати не будемо.

— Чому ж ні? — заперечив він. — Хіба ви не знаєте, що ми можемо одружитися негайно? Вона ж відмовилась і від вас, і від мене.

— Цього не може бути, — заявила я твердо. — Ви як слід не просили її стати вашою законною дружиною, себто повторити обряд у церкві, і, поки ви цього не зробите, я не одружуся з вами, бо то був би страшний гріх.

Я не помітила, куди повернули нашого човна гондольєри. Мабуть, він дав їм якусь вказівку, а я того не чула, бо коли я, поринувши у бездумний відчай, здалася на погойдування гондоли, то спостерегла, що нас везуть Великим каналом до центру, а тоді ми звернули в бічний канадець близько Палаццо Грімані й пристали до якихось сходів біля задвірків великої церкви.

— Де ми? — спитала я.

— То церква Фрарі, — відповів він. — Ми могли б тут одружитися. Принаймні хоч зайдімо досередини — заспокоїмося та й надумаємо, що робити.

Ми увійшли, і я побачила: це таке місце, де одружишся чи не одружишся, а засмутишся напевне. Слово, яке раз у раз ніби промовляє Венеція, — занепад — набувало тут особливого відтінку. Вся величезна будівля неначе западала в драглисту землю, якій несила була тримати цю ваготу. Стіни потріскані, мов павутинням повиті, і таке саме павутиння затуманило шиби у вікнах. Нудотно-солодкавий дух затопив нефи. Часинку ми з ним поблукали по церкві у ніяковій мовчанці, яку він вряди-годи порушував, розповідаючи побіжно про статуї та інші речі, що траплялися нам на очі, і я навіть трохи боялася, чи не дістане він зараз із кишені дозвіл на шлюб, а тоді в південному трансепті я натрапила на двері, які вели до ризниці.

Я зазирнула туди, глянула на маленький вівтар у протилежному кутку. Людей тут не було, тільки самотня жіноча постать стояла навколішках перед запрестольною статуєю — чудовою роботою Белліні. Але чудової скульптури та жінка ніби й не помічала. Вона плакала й молилась, немовби виливала своє горе. То була моя сестра Кароліна. Кивком голови я покликала Шарля; він підійшов до мене й собі глянув у ті двері.

— Поговоріть із нею, — сказала я. — Вона простить вас.

Я легенько проштовхнула його в двері, а сама вернулася в трансепт, перейшла неф і вийшла до західних дверей. Там я побачила батька і заговорила до нього. У відповідь він напався на мене: адже, діставши спочатку вигідні помешкання в пансіоні на Великому каналі, він вернувся по мене до готелю Рівадель-Ск’явоні, але мене там не було. Тепер він чекав на Кароліну, щоб провести її до пансіону; вона просила залишити її там саму і не турбувати, поки вона трохи вернеться до тями.

Я йому сказала, що не варто побиватися за тим, чого не вернути, що я, безперечно, вчинила не по правді і що час та одруження з Шарлем будуть найкращими ліками на її рану. Тут батько цілком погодився зі мною, а коли я сказала йому, що саме в цю хвилину мсьє де ля Фест перебуває в ризниці з Кароліною, і запропонувала, щоб ми з ним зачекали їх у пансіоні, де батько взяв кімнату і для мене, він на те пристав. Так ми й зробили, і я, піднявшись до своєї кімнати, що виходила на канал, вихилилась у вікно, пильнуючи гондоли, яка мала везти Шарля і мою сестру.

Вони не забарилися. Щойно показалися вони з-за повороту праворуч від мене, я впізнала їх по кольору її парасольки. Вони змушені були сидіти поруч, та розмови між ними не було, і мені видалося, що в Кароліни лице розпашіле, а Шарль блідий. Коли їх підвезли до наших сходів, він простяг їй руку і допоміг висісти з гондоли. Я гадала, Кароліна відмовиться від його допомоги, та вона не відмовилась. Скоро я почула, як вона пройшла повз мої двері. Я бачила, що гондола не відчалила з ним, і, бажаючи знати, чим скінчилася їхня зустріч, зійшла вниз. Він саме повертав від дверей, та не до води, — хотів, напевне, пройтися додому вузенькою вуличкою, що вела на Via 22 Marzo.

— Bona простила вас? — запитала я.

— А я не просив її відказав він.

— Але ви повинні попросити, — наполягала я.

Він помовчав, а тоді заговорив:

— Алісіє, нам треба порозумітись. Невже ви хочете мені сказати раз і назавжди, що, коли ваша сестра побажає стати моєю дружиною, ви без ніяких сумнівів зійдете їй з дороги і вже й не подумаєте більше про те, що я вам пропонував?

— Саме це я вам і кажу, — мовила я пересохлими губами. — Ви належите їй, то як я можу вчинити інакше?

— Авжеж, так воно і є — це всього-на-всього питання честі, — відповів він. — Що ж, дуже добре, тепер і я кажу «честь», а не «любов». Я спитаю її прямо; коли вона скаже «так», ми з нею поберемось. Але не тут. Весілля відбудеться у вас, в Англії.

— Коли? — спитала я.

— Я поїду з нею туди, — провадив він далі, — і за тиждень по її поверненні ми одружимось. Зволіканням я нічого не виграю. Але за наслідки я не відповідаю.

— Що ви маєте на увазі? — спитала я.

Він не відповів, повернувся і пішов геть, а я піднялась до своєї кімнати.

IX. ВОНА БАЧИТЬ КІНЕЦЬ

20 квітня, Мілан, 10.30 вечора. Оце стільки ми проїхали, вертаючись додому. Я тут, безперечно, de trop[4], тож, скільки можу, намагаюсь їхати окремо від решти. Пообідала в тутешньому готелі і вийшла на вулицю сама, занедбавши правила пристойності, бо не могла сидіти в номері. Звільна йшла я по Bia Алессандро Мандзоні, поки на очі мені трапила велична галерея Вітторіо Еммануеле, і я увійшла під високі скляні аркади, а опинившись у центральному восьмикутнику, сіла на одному з багатьох стільців, що там стояли. Потроху звикаючи до потоку людей, що проходили мимо, гуляючи, я завважила Ка роліну й Шарля, які сиділи на стільцях навпроти. Це вперше, відколи я розмовляла з ним, випала мені нагода побачити їх en tête-à-tête[5]. Скоро вона запримітила мене й відвернула погляд убік, а тоді, піддавшись, очевидно, миттєвому пориву, скочила зі свого місця і перейшла до мене. Ми з нею не розмовляли ще від тієї зустрічі у Венеції.

— Алісіє, — сказала вона, вмощуючись поруч мене, — Шарль просить, щоб я простила тебе, і я тебе справді прощаю.

Я стисла її руку і спитала із сльозами на очах: — А його прощаєш?

— Так, — сором’язливо відповіла вона.

— І що ж буде?

— Ми одружимося зразу, як приїдемо додому.

То й була чи не вся паша розмова. До готелю Кароліна верталася разом зі мною, а Шарль ішов за нами трохи віддалік, хоча вона знай озиралась, ніби кликала його наздогнати нас. «Честь, а не любов» — лупало мені у вухах. Отакі справи. Кароліна знову щаслива.

25 квітня. Ми приїхали додому, і Шарль з нами. Події розвиваються тепер з мовчазною швидкістю, вони просто летять, і часом мене гнітить дивна й неприродна легкість того лету. Шарль тим часом перебуває в сусідньому місті — чекає тільки дозволу на шлюб; коли він той дозвіл дістане, то приїде сюди, тихо одружиться з нею і забере її з собою. На обличчі в нього скоріше зречення, ніж радість, але про ту пекучу тему він мені більше ні словом не прохопився і нітрохи не відхилився від шляху, що собі накреслив. Може, згодом вони стануть щасливі, — я плекаю надію, що так буде. Але не можу виборсатися з пригніченого стану.

6 травня. Переддень весілля. Кароліна безтурботна й щаслива, але не весела. Та про неї турбуватися нічого. Коли б то я могла ці слова сказати й про нього! Він приходить і йде геть, мов привид, а проте всі нібито й не помічають нічого дивного в його поведінці. Я не можу не бути на урочистій церемонії, але якби я не з’явилася, то, думаю, він був би спокійніший. Однак може бути, що я помиляюсь, — он батько просто каже: чом би Шарлеві й Кароліні не бути щасливими, як інші люди? Ну, та завтрашній день усе владнає.

7 травня. Вони одружилися; ми щойно повернулися з церкви. Вранці Шарль був такий блідий на виду, аж батько спитав, чи він, бува, не хворий. Він відповів: «Ні, тільки голова трохи болить», — і ми рушили до церкви. Не було нам ніякої перешкоди чи завади, і діло зроблено.

Четверта вечора. Досі вони б уже мали вирушити в свою подорож, якби не сталася незбагненна затримка. Шарль вийшов півгодини тому і ще не вернувся. Кароліна чекає в холі, та я страшенно боюся, що вони спізняться на поїзд. Думаю, ця дріб’язкова перешкода нічого не означає, і все ж я сповнена лихих передчуттів.

14 вер. Чотири місяці минули; всього чотири місяці! А здається, минули роки. Чи це можливо — тільки сімнадцять тижнів тому я записала на цьому папері, що вони одружилися? Порівняти, так я тепер літня жінка!

Того незабутнього дня ми чекали-чекали Шарля, а він не вертався. О шостій годині, коли бідолашна Кароліна в невимовній тривозі піднялася до своєї кімнати, прийшов доглядач греблі й сказав, що хоче бачити батька. Вони розмовляли в батьковому кабінеті. Потім батько подзвонив у свій дзвінок і послав по мене. Я спустилася вниз і там почула фатальну звістку. Шарля більше не було. Доглядач саме хотів закрити заставки в греблі, коли це побачив капелюх на воді — його крутила водоверть; тоді він глянув у воду і побачив щось дивне на дні. Він зрозумів, що це означає, і, опустивши заставки, так щоб вода стала, виразно побачив тіло. Не варто переказувати, що писали тоді газети. Шарля принесли додому, але він був мертвий.

Ми всі потерпали за Кароліну, і страждала вона дуже, але ось що дивне: її страждання було просто тим горем, яке виливається у риданні та сльозах. Слідство виявило, що Шарль мав звичку вряди-годи ходити за луку, щоб дати півкрони старому, який жив там на шпилі і який колись був скромним художником-пейзажистом, поки втратив зір; припускали, що й того дня Шарль ішов туди з тією самою метою, та ще, мабуть, хотів попрощатися із старим. З цих відомостей слідчий із своїми присяжними зробили висновок, що він загинув від нещасливого випадку, і досі всі вірять, нібито Шарль утопився, коли переходив греблю, щоб допомогти старому. Тільки одна людина не вірить у нещасливий випадок. Коли я трохи отямилася від тієї звістки, то подумала: дивно, що він захотів піти за луку до старого в останню хвилину і пішов сам, хоча будь-який подарунок можна було так легко передати через когось іншого. Поміркувавши ще, я переконалася, що самогубство так само входило в його плани на той день, як і весілля в нашій церкві. Це були дві половини всього того заміру, який він виплекав ще тоді, коли на Великому каналі дав мені обіцянку, якої я ніколи не забуду: «Що ж, дуже добре, тепер і я кажу «честь», а не «любов». Коли вона скаже «так», ми з нею поберемось».

Не знаю, чого б то я тепер мала робити цей запис; але мені спало на думку якось завершити ту частину своєї безладної хроніки, що стосується до історії кохання моєї сестри й Шарля. Кароліна покірливо живе собі у своєму горі й напевне його переживе, а я… та що там казати про мене.

X. ВОНА ДОПИСУЄ ЧЕРЕЗ ВЕЛИКИЙ ЧАС

П’ять років опісля. Я випадково натрапила на цей старий щоденник і захотіла переглянути записи того часу, коли життя тепліше світилося в моїх очах. Щось мене спонукає додати одне речення, щоб картина минулого була повна. Десь рік тому моя сестра Кароліна, поступившись наполегливому залицянню, прийняла руку й серце Теофілуса Гайєма, колишнього сором’язливого юнака, що читав з біблії і що допоміг здійснити фальшивий шлюб, який я придумала, а тепер став повноправним священиком у сусідній парафії. Його каяття через негарну роль, яку він зіграв, скінчилося тим, що він закохався в Кароліну. Всі ми спокутували свої гріхи, в яких завинили перед нею, — нехай же більш ніколи її не спіткає омана.