Могила на роздоріжжі

Щоразу, проїжджаючи через Чок-Ньютон, я мимохіть обертаюсь і дивлюсь на сусіднє узгір’я, туди, де путівець перетинається з відлюдним прямим шляхом, що пролягає по межі двох парафій; і щоразу мені в ту хвилину пригадується подія, що колись трапилась там. Може, воно й зайве — воскрешати тепер напівзабуту сільську бувальщину, та мені здається, спомин про те, що там відбулося, варто зберегти.

Сталося все, як потім розповідали Вільям Дьюї з Мелстока, Майкл Мейл та інші, темного, але теплого й напрочуд сухого різдвяного вечора. Десь перед північчю церковний хор Чок-Ньютона, великої парафії, що лежить на півдорозі між містами Айвелом та Кастербріджем (тепер там є залізнична станція), зібрався на вулиці, щоб пройти попід вікнами в своїх парафіян і привітати їх різдвяними гімнами. Ця капела музикантів та співаків була одна з найбільших у графстві. На відміну від меншого, але кращого мелстокського оркестру, який визнавав тільки струнну музику, чокньютонці грали на службі божій у неділю також і на мідних та дерев’яних духових інструментах і займали в церкві всю західну галерею.

Тієї ночі було там дві чи три скрипки, дві віолончелі, альт, контрабас, гобой, кларнети, серпент та семеро співаків. Та для нас цікаве не те, що вони грали та співали того вечора, а те, що їм довелось побачити.

Уже багато років обходили вони так своїх парафіян з різдвяними гімнами, і ніколи нічого надзвичайного з ними не траплялося. Але того вечора, як твердить дехто, двох чи трьох найстаріших музикантів з самого початку охопив якийсь винятково урочистий та глибокодумний настрій — неначе вони очікували, що до них приєднаються тіні їхніх покійних друзів, які колись разом з ними грали, співали й уміли кохатися в музиці глибше, ніж уміють тепер, а нині безмовно лежать на цвинтарі, і могилки над ними помалу зрівнюються з землею. А може, в них було передчуття, що замість добре знайомого живого сусіда у вікні котроїсь спальні невиразно засвітиться напівпрозоре обличчя і за нічне вітання щиро подякує давно замовклий голос. Так чи так, а молоді музиканти й співаки були, як завжди, веселі та бадьорі. Коли вони всі зібралися біля кам’яного хреста посеред села, недалеко від корчми «Білий кінь», звідки вони домовились рушити в свій похід, хтось зауважив, що зійшлись вони зарано, бо ще немає дванадцятої години. Чок-ньютонські хористи тоді не починали співати, поки не настане Різдво за календарем; але вертатись у корчму випити ще пива їм не хотілося, і вони вирішили почати з висілка на Сідлінчській дорозі, де люди не мали годинників і тому не знали, чи минула вже північ. Тож вони й подались у той бік, а коли піднялися на згірок, їхню увагу привернув вогник аж ген за оселями над путівцем.

Від Чок-Ньютона до Брод-Сідлінча буде зо дві милі. На півдорозі путівець, підіймаючись на кряж, що розділяє двоє сіл, перетинає, як уже сказано, під прямим кутом старий відлюдний шлях, що зветься Лонг-Еш-лейн і не раз уже згаданий у наших оповіданнях. Прямий, як вежа у доброго землеміра, цей шлях прокладений ще римлянами і пролягає від того місця на багато миль на північ і на південь. Нині він, зовсім покинутий, поріс травою, але на початку цього сторіччя ним іще їздили й утримували його в порядку. Вогник, здавалося, заблимав саме на перехресті двох доріг.

— Я, мабуть, знаю, що воно таке, — промовив один з музикантів.

Вони постояли ще трохи, обговорюючи, чи справді цей вогник має щось спільного з тією подією, чутка про яку висе дійшла до них, і вирішили підійти ближче.

Піднявшись на згірок, вони побачили, що не помилились. Перед ними стелився праворуч і ліворуч Лонг-Еш-лейн, а на перехресті, де перетиналися дороги, чорніла свіжовикопана яма. Якраз коли вони підійшли, четверо чоловіків — то були гробарі з Сідлінча — кинули в ту яму чийсь труп. Коняка з возом, що ним привезли сюди мерця, спокійно стояла осторонь.

Чок-ньютонські музиканти зупинилися й стали дивитись, як сіндлінчці загортають яму лопатами й притоптують землю ногами. Закінчивши своє діло, гробарі покидали лопати на віз і зібралися їхати.

— Кого це ви тут поховали? — спитав голосно Лот Свонгілз. — Чи не сержанта?

Сідлінчські гробарі так старанно порались біля ями, що тільки тепер помітили ліхтарі чок-ньютонського хору.

— Чи ви не з чок-ньютонського хору? — в свою чергу запитали вони.

— А хто ж би ще? Та невже це ви поховали тут старого сержанта Голвея?

— Авжеж. То ви вже чули про це?

Чокньютонці не знали всіх подробиць, вони тільки чули, ніби сержант застрелився у себе в хижці минулої неділі.

— Та до пуття, мабуть, ніхто нічого не знає. Принаймні ми в Чок-Ньютоні не знаємо нічогісінько, — вів далі Лот.

— О ні. На слідстві все з’ясувалося.

Музиканти підійшли ближче, і гробарі, сівши перепочити після роботи, розповіли їм докладно про всю пригоду.

— Вийшло все через сина. Бідний стариган! Не витримало його серце.

— Але ж син, напевне, в солдатах? І зараз він у своєму полку в Індії?

— Атож. А там нашим солдатам недавно перепало. Не треба було батькові умовляти його йти до війська. Та й Люкові не слід би докоряти батькові, адже старий йому добра бажав.

Ось яка, коротко кажучи, була їхня історія. Старий сержант, що так сумно пішов із життя, батько нинішнього молодого солдата, що служив на Сході, сам служив колись у війську. Служилося йому дуже добре, і закінчив він службу задовго до початку війни з Францією. Відслуживши свій час і звільнившись у відставку, він вернувся в рідне село, одружився й зажив тихо та мирно. Та, коли Англія згодом устряла в війну, він дуже побивався, що через старість та недоміч не може вернутись до армії. У нього був один син; коли хлопець підріс і вже йшлося про те, яку дорогу вибрати в житті, йому захотілось навчитися якогось ремесла, але батько завзято умовляв сина піти в солдати.

— Ремесло тепер небагато варте, — казав він. — І коли війна з французами триватиме ще довго, а воно так і буде, то ремісникам буде ще гірше. Служба, Люку, — ось де твоє місце. Вона зробила з мене людину, і ти там станеш людиною. Тільки в мене не було таких можливостей, як будуть у тебе, — адже часи тепер гарячі.

Люк вагався. Він мав мирну вдачу й любив свою домівку. Одначе, звиклий шанувати батька й вірити йому, він нарешті піддався на умовляння й завербувався до війська. А через кілька тижнів його вже й повезли в Індію, до …ського піхотного полку, що вже відзначився був на Сході під командуванням генерала Уелслі.

Але Люкові на службі не щастило. Спочатку через людей прийшла додому звістка, що він захворів, а потім якось, коли його батько вийшов прогулятися, йому хтось сказав, що на його ім’я у Кастербрідж надійшов лист. Старий сержант відрядив посланця за дев’ять миль. Той викупив листа й приніс йому додому. Лист, як він і гадав, був від Люка, і зміст його прикро вразив батька.

Люк писав його, мабуть, у хвилину глибокого пригнічення. Розповідав у ньому, що життя йому стало тягарем, перетворилося на рабство, і гірко дорікав старому, що той порадив йому піти на військову службу, яка йому зовсім не до душі. Йому дошкуляє втома й хвороби, ніякої слави він не зажив і служить справі, якої не розуміє й не любить. Якби не батькова кепська порада, він, Люк, ремісникував би і жив би собі в рідному селі, якого радий був би ніколи не покидати.

Прочитавши листа, старий сержант відійшов далі від людей, щоб ніхто його не бачив, і сів на лаву при дорозі.

Коли він через півгодини підвівся з лави, у нього був вигляд змарнілої, зломленої людини, і відтоді природна бадьорість зовсім покинула його. Вражений до живого синовими пекучими докорами, він почав щораз частіше заглядати в чарку. Дружина його померла кілька років тому, і він жив тепер сам у будинку, що лишився йому від неї. Одного грудневого ранку, якраз перед Різдвом, з його подвір’я пролунав постріл; сполохані сусіди зайшли до нього й побачили, що старий сержант віддає богу душу. Стрілявся він із старої кремінної рушниці, якою часом лякав птахів. Судячи з того, що він говорив напередодні, та з розпоряджень, які він зробив на випадок смерті, цей вчинок був, очевидячки, заздалегідь обміркований, і на нього наштовхнув сержанта синів лист. Колегія присяжних визнала цю смерть самогубством.

— А ось і той лист від сипа, — промовив один із гробарів. — Його знайшли в небіжчиковій кишені. По цьому листу видно, скільки разів старий перечитував його. Але на все воля божа. Коли вже має хто померти, то хіба його врятуєш?

Яма була вже закидана і зрівняна з землею, ніякого горбка над нею не нагорнули. Гробарі побажали чокньютонцям на добраніч і рушили додому за возом, яким привезли сюди, на згірок, небіжчика. Незабаром кроки їхні завмерли вдалині, і над самітною могилою свистів тільки, як і споконвіку, байдужий вітер. Лот Свонхілз обернувся до старого Річарда Толлера, гобоїста:

— Шкода чоловіка. А він же старий солдат, Річарде, весь строк відслужив. Хоч, правда, вояка з нього був абиякий, з цього сержанта. Але про його душу слід би подбати, хіба ж ні?

Річард відповів, що він сам такої думки.

— А що б ти сказав, якби нам проспівати щось духовне над його могилою? Тепер Різдво, спішити нам нема чого, та й нема куди, а забере це не більше десяти хвилин. Ніхто тут нам не заборонить нічого, та й хто знатиме?

Лот схвально кивнув головою.

— Про душу його слід подбати, — повторив він.

— Чи заспівають, чи плюнуть на його могилу, — мертвому однаково, душа його тепер далеко, — втрутився в розмову кларнетист Ноттон, найбільший скептик у хорі. — Але я згоден, коли решта не проти.

Всі стали півколом біля щойно загорненої ями, і в тихому нічному повітрі залунали звуки добре відомого гімну, що стояв у них шістнадцятим номером і, як гадав Лот, найбільше насував до цього випадку:

— Чудно якось. Ми ще ніколи досі не співали цього по небіжчикові, — сказав Езра Кетсток, коли вони закінчили останню строфу й ще хвильку постояли в задумі біля могили. — Але це, здається, більш по-людському, ніж просто так піти геть, як зробили оті сідлінчські хлопці.

— А тепер назад до Ньютона. Поки ми дійдемо до священикового дому, якраз буде пів на першу, — сказав старший хору.

Та не встигли музиканти сховати свої інструменти в футляри, як вітер доніс до їхнього слуху стукіт коліс. Щось швидко наближалося тією самою дорогою, якою гробарі поїхали додому. Щоб не потрапити під колеса на вузькому путівці, хор вирішив зачекати на широкому перехресті, — хай запізнілий подорожній промине їх там.

За хвилину у світлі їхніх ліхтарів з’явився найманий екіпаж із вимореним конем, від якого аж парувало. Коли екіпаж порівнявся з дороговказом, чийсь голос гукнув ізсередини:

— Стій!

Візник натяг віжки, дверцята відчинились, і з екіпажа на дорогу вистрибнув солдат у формі одного з лінійних полків. Солдат озирнувся довкола і, видно, здивувався, побачивши музикантів, що стояли при дорозі.

— Це ви тут когось поховали? — спитав він.

— Ні, ми не з Сідлінча, слава богу, ми ньютонський церковний хор. Що тут щойно поховано людину, це правда. І ми проспівали різдвяний гімн над останками бідолахи. Та це… Чи справді переді мною молодий Люк Голвей, що поїхав до війська в Індію, а чи це його дух, що з’явився сюди просто з поля бою? Це ти той син, що написав листа…

— Ох, не питайте мене. Виходить, похорон уже скінчився?

— Та його й не було, того похорону, як по-християнському говорити. Просто закопали, от і все. Ви, мабуть, зустріли чотирьох чоловік із порожнім возом?

— Неначе пса в рівчаку — і все через мене!

Солдат стояв, мовчки дивлячись на могилу, і музикантам стало його шкода.

— Друзі мої, — промовив він, — тепер я вас розумію: ви пожаліли його, як сусіди, і проспівали за упокій його душі. Дякую вам від щирого серця за ваше співчуття. Так, я нікчемний син сержанта Голвея, я той син, що довів батька до смерті, неначе вбив його своєю власною рукою.

— Що це ти! Не набалакуй такого на себе, хлопче. Він уже давно дуже сумував. То розважиться трохи, то знов зажуриться, так ми про нього чули.

— Ми були в Індії, коли я написав йому. Мені тоді кругом не щастило, аж світ був немилий. Тільки послав я цього листа, як надійшов наказ вертатись нам у Англію. От через що ви бачите мене тут. І, ледве ми прибули до казарм у Кастербрідж, я почув… Хай я буду проклятий, коли не вчиню над собою, що й він… Більше нічого мені не лишилося.

— Не дуже квапся, Люку Голвею, ще раз тобі кажу. Спробуй усе це загладити своїм подальшим життям. І твій батько, може, дивлячись із неба на твої діла, ще всміхнеться тобі ласкаво.

Люк покрутив головою.

— Не знаю, не знаю… — відповів він.

— Спробуй стати такою хорошою людиною, як був твій батько. Ще не пізно.

— Хіба? Як на мене, то вже запізно… Гаразд, я ще поміркую. Дякую вам за добру пораду. Ще для одного принаймні трохи поживу: перенесу батькове тіло на пристойне християнське кладовище, навіть хай доведеться робити це власними руками. Якщо не зумів уберегти його життя, то хоч дам йому людську могилу. Щоб не лежав у такому ганебному місці.

— Еге, та й священик наш каже, ніби цей звичай, що його оце дотримуються в Сідлінчі, дикунський, і з ним пора вже кінчати. До того ж небіжчик — старий солдат. Наш священик, як бачите, не те що ваш там у Сідлінчі.

— То він каже, що звичай цей дикунський? Та воно й правда! — вигукнув солдат. — Послухайте-но, друзі!

І завів мову про те, що він був би їм дуже вдячний, якби вони нишком перенесли останки самогубця на кладовище, але не в Сідлінч, бо він зненавидів цю парафію, а в Чок-Ньютон. Він би віддав їм усе, що мас, аби вони тільки зробили це.

Лот спитав Езру Кетстока, що він думає про це.

Кетсток, віолончеліст, що був ще й за причетника при церкві, не зразу відповів і порадив молодому солдатові спочатку самому звернутись до ньютонського священика.

— Може, він погодиться, а може, й ні. Тепер у Сідлінчі священик з крутим норовом, скажу по правді, і він каже так: якщо хто згарячу накладе на себе руки, то хай нарікає сам на себе. А наш зовсім не так думає. То, може, він і дозволить.

— Як його звати?

— Превелебний містер Олдхем. Він рідний брат лорда Уессекса. Але ти не бійся, що він із таких панів. Він розмовлятиме з тобою, як простий чоловік, аби тільки від тебе горілкою не тхнуло.

— А, це той, що й був. Я спитаю його. Дякую вам. І коли я виконаю свій обов’язок…

— Що тоді?

— В Іспанії почалася війна. Я чув, ніби нас туди перекинуть. Постараюся стати таким, як хотів мене бачити мій батько. Не знаю, чи вийде що з цього, але я все зроблю, на що стане сили. Присягаюся тут, над його могилою, і хай мені бог помагає!

Люк ударив рукою по білому стовпу дороговказа так сильно, що стовп аж похитнувся.

— Так, в Іспанії війна. Це мені нагода показати себе гідним свого батька.

На тому все й закінчилося тієї ночі. Але незабаром стало відомо, що солдат дотримав своєї присяги принаймні в одному, бо священик під час різдвяних свят, побачивши Кетстока на цвинтарі, попросив його знайти підхоже місце, де можна поховати сержанта, додавши, що він сам трохи знав небіжчика і що він не пам’ятає жодного закону, який забороняв би переносити останки. Але, не бажаючи, щоб про нього думали, ніби він це зробив на злість своєму колезі в Сідлінчі, священик наполягав, щоб цей акт милосердя виконали вночі й по змозі таємно, а могилу викопали в непомітному місці.

— І скажіть про це негайно молодому Голвеєві, — додав він.

Проте Езра не встиг іще нічого зробити, як солдат сам прийшов до нього додому. Війна в Іспанії швидко розгорялась, тому Люка відкликали з відпустки назад до полку, і він змушений був просити своїх друзів, щоб перенесли батькові останки без нього. Він оплатив усі витрати і благав їх зробити що слід якнайшвидше.

З тим солдат і поїхав. Наступного дня Езра, подумавши трохи, знову зайшов до священика, бо йому несподівано спала на думку одна прикра річ. Він пригадав, що сержанта поховали без труни, тож не був певен, чи не прибили труп кілком до дна ями. Справа, отже, виявилась зовсім не такою простою, як спочатку гадали.

— Ваша правда, — пробурмотів священик. — Не знаю, як це й зробити вже кінець кінцем.

На другий день увечері прибув з найближчого міста надгробок, який візникові сказано передати містеру Езрі Кетстоку, що ж до витрат, то вони були оплачені наперед. Причетник і візник занесли надгробок у комору. Залишившись сам, Езра надів окуляри і прочитав короткий простий напис:

Тут спочиває
сержант…
…ського піхотного Його Величності полку
Семюел Голвей,
що помер грудня двадцятого 18… року.
Надгробок поставив Л. Г.
Я не гідний називатися твоїм сином.

Езра знову пішов до священика, садиба якого стояла над річкою.

— Камінь привезено, сер. Тільки я боюся, що ми ніяк із цим ділом не впораємось.

— А мені б хотілося зробити йому цю послугу, — промовив старий священик. — Я поховав би його, не взявши й плати. Та коли ви й ваші товариші не беретесь перенести тіло, я не знаю, що сказати вам.

— Бачите, сер, я розпитував тих гробарів, що ховали сержанта, і, як мені подумалося, так воно й є. Вони прибили трупа до дна ями колякою шість футів завдовжки — витягли її з огорожі кошари. Отже, чи варто братися за це діло, коли воно отак прикро обертається?

— А що чули нового про сержантового сина?

Езра чув тільки, ніби той цього тижня відплив до Іспанії з останнім батальйоном свого полку.

— І коли вже йому так запаморочило розум, то ми, певне, більш не побачимо його в Англії.

— Прикра історія, — промовив священик.

Езра поговорив ще з музикантами та співаками, і тоді один із них запропонував поставити надгробок на перехресті біля дороговказу. Але всі зійшлися на думці, що так не робиться. Другий сказав, що надгробок можна поставити на кладовищі, не переносячи туди тіла старого сержанта. Але вирішили, що й так було б нечесно. Отже, все лишилося, як було.

Надгробок довго лежав у причетника в коморі, аж поки йому набридло дивитися на нього, і Езра тоді затяг його між кущі в кінець садка. Від часу до часу хтось заводив мову про надгробок, але та мова завжди кінчалася так:

— Коли зважити, як сержанта поховано, то навряд чи можна що зробити.

їм усім не вірилося, що Люк колись вернеться додому, і цю думку підкріплювали чутки про поразки, що їх несподівано зазнала англійська армія в Іспанії. Це аж ніяк не спонукало їх виконати доручене. Валяючись між кущами у садку в Езри, надгробок позеленів від плісняви, потім вітер звалив одне дерево над річкою, і воно, впавши, розкололо надгробок на три уламки. Нарешті й ці уламки зникли під шаром листя та сміття.

Люк народився не в Чок-Ньютоні, рідні у нього у Сідлінчі не залишились, і всю війну ніяких вістей про нього не доходило ні в одне, ні в друге село. Але після Ватерлоо й падіння Наполеона в Сідлінч одного дня прибув ротний старшина з багатьма нашивками і, як виявилося, уславлений герой. Служба в чужих краях так змінила Люка Голвея, що односельці впізнали у ньому сина старого сержанта тільки тоді, коли він назвався їм.

Люк Голвей відважно прослужив усю Піренейську кампанію, від початку до кінця під командуванням Веллінгтона. Він брав участь у боях під Бусако, Фуентес д’Оноре, Сьюдад-Родріго, Бадахосом, Саламанкою, Вітторіею, Катр-Бра і Ватерлоо. А тепер вийшов на пенсію і приїхав у рідні місця відпочити.

Прибувши в Сідлінч, він квапливо під’їв з дороги і зразу ж того вечора пішки рушив через узгір’я в Чок-Ньютон, а минаючи дороговказ, глянув на те місце, де колись закопали його батька, й промовив:

— Слава богу, тут його немає!

Коли він дійшов до Чок-Ньютона, вже почало смеркати, але він попрямував просто на кладовище. У вечірньому присмерку ще видніли надгробки, і старшина почав до них пильно придивлятися. Він оглянув усю передню частину кладовища понад дорогою, потім другу частину, над річкою, але ніде не побачив того, що шукав. Могили сержанта Голвея й надгробка з написом «Я не гідний називатися твоїм сином» там не було.

Тоді він вийшов з кладовища й почав розпитувати людей. Старий священик на той час уже помер, та й багато хто з тих, що були колись у чокньютонському хорі. Однак помалу ротний старшина довідався, що його батько й досі лежить на перехресті путівця та Лонг-Еш-лейн.

Засмучений подався Люк додому. Коли б іти назад тим самим путівцем, йому б довелося минути роздоріжжя, де був похований його батько, бо від Чок-Ньютона до Сідлінча не було іншої дороги. А йому не хотілося проходити там удруге, бо у вухах дзвенів докірливий батьків голос, і він поплентався по ріллі манівцями, аби лиш не проходити знову повз той стовп.

Не раз у бою, та й після бою Люка підбадьорювала думка, що він відновить честь своєї родини і заслужить своїми ділами пошану. Але батько його й досі лежав у ганебній могилі. І в Люка тепер було таке почуття, ніби батькові останки мусять спокутувати його, Люкову, провину. Хоча це було тільки почуття, але вразливому аж надміру синові здавалося, ніби всі його зусилля виправдатись і вмилосердити тінь ображеного батька розсипалися на порох.

Все ж таки він ще намагався струснути з себе апатію і, покинувши село Сідлінч, яке він незлюбив тепер ще більше, перебрався у Чок-Ньютон, де найняв будиночок, що стояв пусткою. Там він жив тепер один, неначе хотів стати справжнім самітником, не дозволяючи жодній жінці переступити поріг свого житла.

Надійшло Різдво, перше, відколи Люк оселився там. На святвечір він сидів у кутку біля каміна, коли раптом з долини долинули ледве чутні голоси, а незабаром співанка голосно залунала у нього під самим вікном. Це хористи прийшли співати різдвяні гімни. І хоч між ними не було багатьох старих співаків та музикантів — ні Езри, ні Лота, що вже давно спочивали на кладовищі, — вони грали й співали ті самі гімни, що й колись, і по тих самих старих нотах. Крізь шибки та віконниці до кімнати старшини линули ті самі знайомі рядки, що їх колись проспівав старий хор над могилою його батька:

Доспівавши, хористи пішли до іншої оселі, і знов у кімнаті старшини стало тихо та сумно.

Свічка опливла, з неї треба було зняти нагар, але він сидів нерухомо, аж поки вона заблимала, догоряючи, й по стелі хвилями забігали тіні.

А на другий день уранці різдвяні радощі потьмарила трагічна звістка, що пронеслася по селу, неначе вітер. На роздоріжжі, де колись поховано старого сержанта, знайшли старшину Голвея мертвого — він прострелив собі голову.

На столі у себе в кімнаті Люк залишив клаптик паперу, на якому написав свою останню волю: поховати його біля дороговказу, поруч батька. Але той папірець хтось змів додолу, і його помітили тільки тоді, коли старшину вже поховали, як і всіх, на кладовищі.