Мандрівка

1

Високий чоловік з русявим чубом, який на скронях почав уже рідшати, ступав якомога тихіше, щоб не збудити команду. Йому пощастило вибратись зі своєї каюти, перейти палубу й спуститися на кригу так тихо, що порипування комаг — м’якого лапландського взуття, — коли він ступив на замерзлі дошки, не стривожило собак і вони не загарчали. Чоловік глянув на їхні морди, що темніли в сірому світанні, — вони були геть присипані снігом, лише кінчики носів блищали, зігріті теплим віддихом. Він припнув лижі й рушив одним із слідів, прокладених від корабля, що вмерз у кригу.

На Чоловікові було двоє вовняних підштанків, дві вовняні сорочки й жилет із верблюжої вовни, а зверху ще два светри й брезентова куртка. Він був завагався, чи не вдягти ще й хутряні штани та куртку, але термометр показував тільки мінус 35, а він намагався одягатись так, щоб не пітніти без потреби. Комаги в нього були з тюленячої шкіри, а онучі — з найтовщого домашнього сукна. Руки йому захищали від морозу волохаті рукавиці, а поверх них ще одні, з вовчої шкіри хутром усередину.

Чоловік пробіг лижнею в північний бік із чверть милі. Тоді витяг носаки комаг із кріплення лиж і побрався на крижину, що стриміла на кілька метрів угору. Звідти він найперше глянув на корабель, що лежав на кризі, ледь перехилившись на правий борт, ніби від натиску не дуже сильного вітру. Три його щогли здіймалися, немов пам’ятник чомусь безсмертному — може, самій смерті, яку зустріло стільки молодих зухвальців на шляху до крайніх точок землі.

Дивлячись на корабель, Чоловік відчував справедливі гордощі. Він довів усьому світові, що такий корабель, як цей, не дасть розчавити себе на тріски чи втиснути в глибінь величезним силам, які вивільняються під час нагромаджування крижин. Він вивертається від них, мов корок на воді, мов чесна, праведна душа від нечистої сили перед брамою пекла. Його виштовхує назовні, а не заганяє в глибину. Потім корабель своєю вагою трощить кригу, доки вона подається, і гордо, як перше, пливе далі. Сантиметрової щілини між крижинами досить, щоб він зміг прокласти собі шлях до ширшої розколини.

 

Минуло вже кілька днів, відколи Чоловік зі своєю командою застрягли в кризі й перенесли більшість спорядження в безпечне місце. То була жменька людей, охоплених страхом, що крига розчавить корабель і вони залишаться безпритульні серед безмежного, замерзлого, пустельного моря. Аж ні: корабель здригався й стогнав, проте не тонув.

Коли Чоловік стояв отак серед неозорого безлюддя, йому здалося, наче хтось із царства тіней підійшов до нього й став поряд. Той хтось мугикав, коли мугикав Чоловік, зітхав, коли зітхав він, замовкав, коли замовкав він. Дарма було й пробувати прогнати його від себе. Та тінь чекала свого часу.

 

Чоловік поглянув на північ і на південь, на. схід і на захід. Тиша. Ніде жодної ознаки життя, жодного звуку. Всюди біле безмежжя, тільки ледь помітно рухаються, мов примари, окремі крижини.

— Ти готовий заплатити будь-яку ціну за досягнення полюса?

— Так…

— Вона може виявитись дуже високою…

— Нічого не вдієш…

Це був, мабуть, його власний голос, внутрішній голос, що питав і водночас давав відповідь. Чоловік не раз прислухався до нього, намагався збагнути його, але здебільшого це нічого не давало. Нарешті він став на лижі й рушив назад до корабля.

2

Часто в житті він залишав уторований шлях і йшов своїм власним. Тепер йому спала на думку одна подія, яка боляче вразила його тоді, коли вона сталася, і згадку про яку він потім завжди відганяв від себе. А сьогодні не зміг відігнати. Це було під час засідання Королівського географічного товариства в Лондоні, де він викладав свій план перетнути Північний полюс на кораблі такої будови, що крига не зможе його розтрощити. Він побачив тоді скептичні посмішки на обличчях учених, глумливі міни авторитетів.

Майже кожен корабель, який досі намагався проплисти між кригою, розтрощувало, коли крига починала рухатись і утворювалися страшні тороси. Команда змушена була залишати його, поки він не потонув, і пробувати пішки дістатися до людей. їй не щастило діставатися до них. Більшість замерзали або гинули, виснажені цингою та іншими нещастями. І ось він, молодик із маленької країни, без титулу, з досить скромними досягненнями, якщо йдеться про відзнаки, проте дужий у плечах, високий, з таким гучним голосом, що проб’ється крізь будь-який туман, весь сухорлявий, твердо вірить, що йому пощастить подолати полюс, причепивши до підошов двоє полін. Хіба тому, хто зійде на кригу з розтрощеного корабля, нема чого нести, аби ще й тягти за собою снігами ці так звані лижі?

Один із учених бере слово й каже:

— Мені здається, що наш шановний гість із притаманною молодості легковажністю цілком забув обміркувати труднощі, які виникають під час повернення, коли корабель вмерзне в кригу.

Гість відповідає своїм низьким голосом поправною, але все-таки трохи чудною англійською мовою, що викликає в присутніх ледь помітні посмішки:

— Я думаю не про повернення, не про шлях назад, а тільки про шлях уперед. Думаю про мету, яку мої люди і я повинні досягти. Я спалюю за собою мости. Мої люди мають бути готові саме до цього.

У залі западає мертва тиша. Он як, він спалює за собою мости?.. Він бачить, як на деяких обличчях проступає подив. На деяких гнів. Або скепсис, найбільше скепсис і сумнів. А сумнів у людей завжди для нього був найгіршим ворогом. Адже він часто спалював за собою мости. Як, наприклад, тоді, коли перетинав на лижах великий, укритий льодом материк і почав зі східного узбережжя. Він тоді поставив собі за мету досягти західного узбережжя, де було кілька невеличких осад, щоб, коли виникне необхідність, можна було перезимувати в тих людей.

Така необхідність виникла. І з того часу він вважав, що місяці, прожиті серед ескімосів Гренландії, були найкращі в його житті.

Або той день, коли він підійшов до неї, що стояла, тримаючи на руках їхню щойно народжену дочку. Стояла, мов колона з криги, молода, вродлива й розумна. Він сказав:

— Я вирішив досягти полюса.

Вона мовчала — знала, що дарма спиняти його, навіть з дитиною на руках.

Чоловік повернувся назад. Собаки вже не спали й кинулись йому назустріч.

Із корабля долинув запах свіжої кави. Чоловік подумав, що більше протягом довгого року він не вчує цього запаху або й ніколи вже не вчує.

— Так, так, Варраво! — сказав він собаці. — Ти підеш зі мною. Але ти не здогадуєшся, на що ти йдеш. Кінець кінцем тебе з’їдять твої товариші.

Корабель, що, ледь похилившись набік, лежав перед ним, був єдиний у світі. Збудований з норвезького й італійського дуба, з самшиту і смолистої ялини. Носова частина його мала півтора метра завтовшки, шпангоути були такі самі могутні. Прихильні люди, які бачили корабель на воді, казали, що він скидається на троянду, яка погойдується на хвилях. Не такі прихильні порівнювали його з яєчною шкаралущею, що будь-якої миті може потонути, команда не встигне навіть підняти прапор на верх щогли. Задум цього корабля народився в Чоловіковій голові, а втілили його в життя найкращі майстри, що були на той час. Корабель мав округлі форми з усіх боків, щоб міг вислизати з диявольських зубів криги. Він витримав випробування.

Тієї ночі, коли корабель умерз у кригу, морські сили підняли велетенські крижини в диявольський танок, кидаючи їх на палубу. Щогли хиталися, снасті тремтіли, мов дерева в бурю. Та врешті корабель вирвався з тих смертельних обіймів і поплив далі, мов неушкоджена яєчна шкаралуща.

Чоловік піднявся на борт. Команда зібралася біля столу на сніданок — дванадцятеро людей, він був тринадцятий. Його запросили сісти. Він нишком окинув їх поглядом. Жоден із них не був тут випадковою людиною. Всі були дуже здорові, і кожен, крім того, вмів робити те, чого не вміли інші. Наприклад, Ялмар. Він умів поставити намет і запалити примус у бурю. Той, хто може це зробити поблизу полюса, — виживає, той, хто не може, — гине.

Коли Ялмарів громовий голос котився над кригою, п’ятдесят собак покірно лягали додолу. Або він міг визначити якусь сіру цятку за вухом білого ведмедя, віддаленого проти світла метрів на сто п’ятдесят, тоді натиснути на гачок і звалити його з одного пострілу. Він незвичайно дужий. Гімнаст найвищого класу, національний герой, відомий усій Норвегії зі списків нагороджених, на диво врівноважений. Він швидко думав у скруті, поволі роздратовувався, коли мав час. За столом тепер ніхто б не помітив, якби йому, наприклад, учора ввечері загрожувала смертельна небезпека. На вигляд він здавався простодушним. Але насправді був хитрий і розумний. Чоловік вибрав собі його в товариші.

Ялмар був велетень, який нікому не корився б. Крім Чоловіка. Чоловікові, єдиному, ким він захоплювався, Ялмар був відданий, вірний і покірний.

Випивши кави, вони почали прощатися.

3

26 лютого 1895 року двоє мандрівників рушили в напрямку полюса. Над кригою мерехтів багрянець, наче кров від ножової рани, — відблиск північного сяйва, яке спалахувало далеко на небі. Крім того, решта команди, що залишалась на кораблі, запалила на верхівці тороса багаття з ящиків. Його відблиск відбивався на гострих зубах собак і на блискучих перлинах інею на бородах у мандрівників, що поспішали за саньми. Іскри, ніби в смертельному танку, кружляли над багаттям і поривалися вгору, марно пробуючи досягти до зірок.

Виїзд виявився невдалим. За якихось п’ятсот метрів тріснув полоз саней.

Довелося повертатись на корабель, іншої ради не було.

Вони квапливо поміняли полоз. А заодно ще раз обговорили, що їм брати зі спорядження. Власне, слово «обговорили» тут недоречне. Бо Чоловік вирішував сам, що брати, він докладно знав, де мала лежати кожна, навіть найменша, річ. У нього було добре натреноване вміння примушувати інших мовчати. Примушувати без єдиного слова. Тільки в очах його з’являлося щось жовте, вони горіли, наче в лихоманці у хворого собаки.

 

Над кригою миготіло червонясте сяйво, коли вони вирушали першого разу. Коли виїздили вдруге. Їх огорнув густий туман, напоєний важкою вологою, і собаки завили в ту сіру запону.

Вони знов попрощалися з тими, хто залишався. І поїхали. Проте виявилося, що й цього разу сани надто важкі. Вони без кінця застрягали в кризі, і кільком людям з команди, що якийсь час іще йшли з ними, доводилося підважувати їх. Ясно було, що всього лише двом чоловікам не можна їхати з таким вантажем. Ялмар — бо Чоловік вибрав його собі в товариші — сказав, коли вони ввечері лежали в наметі:

— У нас забагато саней, і вони перевантажені. Або в нас замало людей… Видно, погано розрахували, — додав він за мить, бо Чоловік мовчав.

Та Чоловік не був би собою, якби в його очах не з’явився неприємний, проте невитравний жовтий блиск, що поширився на ціле очне яблуко, коли вони обернули сани й рушили назад до корабля. Це вже було щось трагікомічне. Вони їздили туди й назад, ніби вибиралися в свято до церкви. Той, хто перший помітив їх із палуби, вигукнув:

— Ви вже побували на полюсі?

Усі засміялися. Чоловік також. Але було помітно, що його обличчя, вкрите сажею, брудом і потом, раптом побіліло.

Цього разу вони попрацювали ґрунтовно. Кількість саней зменшено до мінімуму. Спорядження знов переглянуто: вони безжально відкидали кожну річ, без якої могли обійтися. Із шести саней залишилося троє, на кожних по двісті кілограмів вантажу. Знов запряжено собак. Чоловік повинен був іти з одними саньми й визначати напрямок. Ялмар мав іти позаду з двома саньми.

Того дня стояла гарна погода. На небі висіли важкі сині хмари, але вітер не віяв і не чути було гуркоту криги. Вони попросили не проводити їх, проте самі часто оберталися й махали руками людям на палубі.

Почався найважчий лижний похід в історії людства.

4

Є тільки двоє людей на світі, а світ той — замерзлий океан. Таким вони його відчувають. Запряжені в сани собаки посилюють враження, що вони — самітні мандрівники на мертвій планеті з низько навислим бляклим небом, яке давить на груди. Їм доводиться обминати незамерзлі місця й тороси, провалюватися по стегна в розм’яклий сніг і витягати з нього передки саней, щоб посуватися далі. В роті вони відчувають присмак крові.

Тороси змушують їх ненастанно міняти напрямок, відкрита вода — робити великі дуги. Вони силують собак впрягатись у шлеї. В них прокидається почуття, яке вони знали й раніше, коли жили на палубі у відносній безпеці. Почуття єдності в небезпеці й у виснажливій, важкій роботі, але й взаємного роздратування. Умови, в яких вони опинилися, викликають у них своєрідну покірливість і байдужість, ці почуття відвертають їхні погляди від невідомої небезпеки, та за ними, трохи глибше, зачаївся паросток ненависті, який починає проростати щоразу, коли доводиться витягати сани, підганяти собак, обминати торос чи без кінця провалюватись у мокрий сніг.

— Це він мене втягнув у таке, — голос належить Ялмарові. — Якби не він, я б давно кинув усе…

 

Чоловік тепер так далеко попереду, що не чути, як він щось гукає Ялмарові. Чоловік поганяє собак у напоєний голубим світлом присмерк, у сіро-блакитнявий світ криги, куди ніколи не ступала людська нога. Він відчуває, що не може дозволити собі бодай миттєвої слабості, бо Ялмар, хоч як він далеко, відразу вловить її, і на його обличчі майне посмішка. Не зловтішна, звичайно. Навпаки, сповнена співчуття. Але цієї думки Чоловікові досить, щоб іти швидше за собак, ноги його не знають утоми. Тому Ялмара прив’язує до нього якась сила й тягне вперед. Обох їх та сила тягне один до одного і водночас відштовхує один від одного.

Настає ніч. Безбарвне весняне світло полярної пустки, їм видно майже так, як удень. їхні сліди, що звиваються між торосами й плесами відкритої води, підсилюють враження самоти. Сліди йдуть від корабля у велике невідоме, де тільки смерть — велике відоме.

Маленький намет, який вони взяли з собою, зроблений із сирового шовку й не має дна. Надворі зривається вітер і переходить у бурю. Мандрівники відгрібають сніг убік і сидять у спальних мішках, поки на кухонній машинці, званій примусом, гріється юшка. Цю машинку винайшли шведи. А Чоловікові дали, щоб він випробував її в дорозі. Вони жують тверді замерзлі котлети з ведмежого м’яса й відчувають, як до них повертається снага. Але вершина їхньої вечері — тепла юшка. У них знов дзвінкішають голоси, знов жвавішають думки. Вони пробують висушити рукавиці, засунувши їх під одяг до голого тіла. В них є з собою трохи сухої осоки, і вони підстеляють її в комаги. Перед ними коротка ніч. Адже треба використовувати на мандрівку весь довгий день, коли вони хочуть досягти полюса, поки скінчаться харчі.

Досягти полюса!

Хіба сьогоднішня дорога не здається такою, що внутрішній голос питає, чи вони справді його досягнуть? А це ж іще тільки перша велика проба сил, перше змагання з кригою, зі смертю, з незчисленними милями. Голос обережно шепче, так тихо, що його майже не чути: «Ви ніколи не досягнете полюса…

Ви ніколи не досягнете полюса…

Шлях назад, на тверду землю, буде в багато разів довший, ніж шлях до полюса.

Корабель весь час міняє місце, тому ви ніколи його не знайдете. Тому вас ніколи не знайдуть».

Та годі про це.

Уночі вони страшенно мерзнуть. Мокрий від поту спідній одяг і такий самий мокрий від крижаної води верхній не дають тепла, вони крутяться в спальних мішках і не можуть заснути. Треба негайно щось робити, якщо вони хочуть зберегти надію вижити. Вони знаходять раду. В кожного з них температура тіла близько 37 градусів. Слід зробити так, щоб вітер якнайменше видував те тепло. Вони розпорюють кожен свій спальний мішок і зшивають їх докупи в один. Залізти в нього не так легко, але зрештою їм це вдається. Треба тільки трохи поморочитись. Тепер вони гріють один одного. Їм знов починає здаватися, що й неподалік від безлюдного полюса можна жити.

5

Шлях до полюса й далі такий самий важкий, стомливий, неможливий. Вони впрягаються в сани, щоб допомогти собакам, і тягнуть разом із ними. Обличчя в них обвітрені, поорані зморшками, краї носа обмерзли, пальці задубіли й стали тверді, мов крига. Вони пробиваються до точки на карті, де перед ними ніхто ще не був. Час від часу їм вивертає нутрощі, і собаки б’ються за блювотиння.

Один до одного вони звертаються на «ви». Намет такий низький, що вони торкаються головою верха, навіть сидячи. Не можна простягти руку: завжди натикаєшся або на полотнище, або на свого товариша. Годилося б виявляти звичайну в таких випадках чемність, казати: «Вибачте, я ненавмисне». Та хто буде думати про чемність серед цього безмежжя, на шляху до полюса, куди ще ніхто не доходив? У найтяжчі вечори, після особливо виснажливої дороги, в них здіймається гіркота, переростаючи в те, що вже можна назвати ненавистю. Тоді в Чоловікових очах горить жовте полум’я.

Чоловік помічає небезпеку. Помічає, зважує її, робить висновок і наказує. Адже тут він старший.

— Нам треба щоранку розповідати якусь смішну історію, щоб цим приготувати себе до виснажливого дня.

Вони сидять, промоклі наскрізь, у тісному наметі. Згори на них і на кригу ллється синє світло. Світло, яке живе над синьою пусткою. Але тепер важливо бути оповідачем, а не поетом. Ялмар якраз мастак оповідати різні історії. Та йому ніби заціпило. Мов хлопчак, якому бракує слів, він розповідає про свої спостереження над собаками. Дві суки розпалюють у собі страшні ревнощі. Між ними лежить показний собацюра і тримає обох у послуху. Чоловік голосно регоче й вигукує:

— Ви мастак, Ялмаре!

Вони обидва розуміють, що цього вечора можна говорити про собак. І не вмовкають: то хвалять їх, то лають, то захищають, то вишукують у них вади. Але обидва знають ще й інше: вранці два перші собаки мають загинути.

Вони прикидають, котрі саме. Два найкволіші. Їх зжеруть інші. Так би мовити, не встигнуть убиті захолонути, як їх з’їдять живі. Потім тих живих, худих, із пораненими лапами, поженуть знов у напрямку далекого полюса.

Мандрівники мовчки, похапцем снідають і, не дивлячись один на одного, виходять надвір. Жоден із них досі не вбивав собаки. Найкраще було б застрілити їх, але треба ощадити набої. Не вдаватись до рушниці там, де можна обійтися ножем. Вони вигострюють ножі, сумно перезираються і йдуть кожен за свою купу криги, ведучи по жалюгідному собаці. В Ялмара й тут більше вправності. Він упорюється за одним ударом. Вони рубають м’ясо й ділять його між собаками. Собаки такі голодні, що з’їдають по шматку свого родича. Тепер мандрівники обидва відчувають, що переступили якусь межу. В Чоловіка дрижить голос, коли вони зустрічаються біля намету. Ялмар мовчки витирає ножа об холошу. І, як вияв їхньої спільної муки, лунає Чоловіків голос:

— Може б, ми перейшли на «ти»?

6

З ними відбувається дивна зміна — вони погоджуються на тому, що злочини бувають полярно протилежні: з доброю і з поганою метою. В історії, яку вони розповідають під час сніданку, має бути щось дражливе, а то воно не подіє на них. Розуміють вони також, що мусять дійти до крайньої межі і скуштувати сирого собачого м’яса. Це буде їхнім випробуванням. Вони переконують себе, що це буденна річ — коли треба, то треба. І витримують випробування. Підходять на крок ближче до жорстокості й тим самим стають здатні на великі вчинки.

А от тиша може довести людину до божевілля. Найгірше, коли серед тиші залунає якийсь звук. Загавкає собака, хтось із них крикне чи зарипить полоз на кризі. Тоді весь світ ніби напружується і не зважується дихнути. Такої миті тиша може розчавити людину.

Вони мають два каяки. Кожен важить по вісімнадцять кілограмів. Каяки лежать упоперек саней. Їх не можна міцно прив’язати. А ще гірше, що вони чіпляються за кригу, коли мандрівники тягнуть сани повз тороси. Каяки їм будуть потрібні, як вони вертатимуться назад із полюса без собак, добираючись до твердої землі скреслим морем, вертатимуться переможцями над білою пустелею. Цієї думки їм треба було міцно триматися.

Та якось вони побачили, що на обох каяках протерлись великі дірки. Якби їх такими пустити на воду, вони б відразу потонули.

Чоловік знов опановує себе. Він знає, що тепер від його сили волі залежить, чи лишиться в них мужність і надія.

Він негайно наказує стати табором. На кризі виростає низенький намет, і в синьому нічному світлі, розлитому над крижаною пустелею, двоє чоловіків, сидячи, орудують великими голками. Вони латають каяки клаптями брезенту, взятого про запас. Потім замащують стібки сажею, змішаною з казанком вівсяної каші. Виходить не зовсім щільно, але добре й так.

Можна знов вирушати. Чоловік мордується, як віл. Фізична сила його невичерпна, а ходити на лижах він привчався багато років, цілий світ знає про його зухвалий лижний перехід через Гренландію. А ще він перейшов на лижах із Західної Норвегії до Східної, маючи з собою тільки собаку. Місцеві люди казали, що, крім короля Сверре, який колись здолав ці гори пішки, їх більше ніхто не переходив. Але жодна попередня мандрівка не була така тяжка, така втомлива і безнадійна. Йому доводиться обминати відкриту воду, далеко відхилятися вбік, бо раз по раз виявляється, що просто на північ не можна пройти. Доводиться вертатись до Ялмара, допомагати йому і його собакам. Отже, виходить, що шлях до полюса для нього подовжується вдвічі. Ялмар краще ладнає з собаками. У нього багатший запас лайки, що сиплеться на бідолашних тварин. Але цю мову собаки розуміють. Чоловік відчуває на собі прискіпливий погляд Ялмара, йому це не подобається, хоч він і переконує себе, що це дрібниця, якою не варто перейматися.

Ялмар сприймає як глум те, що Чоловік завжди дає йому зрозуміти: наказ — це наказ, його треба виконувати негайно. Ніколи між ними не стоїть питання про рівність. Ніколи Чоловік не просить допомоги, хоч таке прохання було б дійовіше за наказ. Але за цим ховається щось інше, і чим більше мандрівка забирає в них сили, тим більше воно росте. Приязнь, яку вони майже соромляться визнати, тепле почуття між двома чоловіками в крижаній пустелі.

Вони прагнуть знов опинитися на кораблі, але не зважуються признатись у цьому. Та одного вечора, коли вони сьорбають теплу юшку чайними ложечками, щоб надовше розтягти задоволення, котрийсь із них згадує, як добре було на кораблі. І відразу їх обсідають спогади.

— Пам’ятаєш, як ми виявили, що на кораблі завелися воші?

— Їх, мабуть, занесли самоїди, з якими ми вели обмінну торгівлю в Сибіру. І раптом здалося, ніби весь корабель повний вошей. Ми перепробували всі засоби. Та вони мало допомагали. Думали, що спалахне бунт, якщо ми їх не знищимо. Здається, це ви, Югансене, знайшли на них спосіб, порадили спробувати, чи воші не бояться морозу.

— Ні, ні, пане Нансене, це ви!

Інколи вони забували, що вже перейшли на «ти».

— Ми вирішили ризикнути і спробували знищити їх морозом. Весь одяг з корабля, спідній і верхній, шкарпетки, онучі, перини, спальні мішки, навіть скатерті, якими пишався кухар, повиносили на палубу. Всі люки позакривали. Цілу ніч тринадцятеро чоловіків у підштанках дослухалося до звуків знадвору, сподіваючись почути передсмертну пісню вошей, пісню про їхню останню морську подорож. Вони нічого не почули. Та коли настав ранок, усі босоніж вибігли на сніг і побачили, що їхня надія здійснилася. Вошина армія лежала заклякла лапами догори, скошена смертю, перед якою не могла встояти. Корабель знову став затишною домівкою для людей, що пливли серед криги й снігів. Це додало їм мужності. Другого дня, хоч як мало вони спали вночі, всі тільки й говорили про цю велику подію на кораблі.

У Чоловіка чутливіше серце, ніж у Ялмара. Він лежить у спальному мішку поряд із товаришем і думає про листи, які послав додому з останньою поштою, коли його секретар зійшов на берег у Північному Сибіру, щоб будь-яким способом добратися додому, до Норвегії. В тих листах — найкращі почуття, які йому вдалося висловити в житті, вони сповнені тепла й відданості дружині, турботи про їхню маленьку дочку. Він ладен усе зробити для них. За винятком одного: триматися дому.

Вони знов вилазять з намету, запрягають собак у сани й бредуть далі на північ. На північ, з усіма можливими відхиленнями в усі напрямки, чвалають мокрим снігом, обминають нагромадження криги, такі великі, як літня загорода для худоби в Норвегії. Одна думка снується без кінця в головах обох мандрівників. Але обидва вони не мають духу поділитися з товаришем тим, що їх мучить. Та думка ніби вмерзла в них і не розтане, навіть якщо прийде весна: ми ніколи не дійдемо до полюса…

Вони обидва знали, що йдуть на великий ризик, коли надумали досягти полюса на лижах. Ніхто до них полюса не досягав, але навіть тепер вони вже зайшли далі на північ, ніж будь-хто досі. Позаду за ними дрейфує корабель. Неможливо вернутися й віднайти його. Єдиний порятунок — досягти Землі Франца-Йосифа й зустріти там мисливську шхуну. Та між ними й суходолом пролягає безліч морських миль. Чоловік давно таїв підозру: крижані маси перебувають у русі. Що через Льодовитий океан проходять течії, вже доведено. Та хіба не може бути течій, що рухаються в протилежному напрямку — з півночі на південь? Чоловік провадить спостереження, а ввечері сидить у наметі й робить обрахунки. Занепокоєння його дедалі зростає, але він не зраджує його. Він знає, що на Ялмара можна покластися в усіх випадках. Та свідомість того, що вони важать життям і не доберуться до полюса, — надто важкий удар навіть для найсильнішого.

У його широких грудях стискається клубок, мов пекуча жарина. Чоловік і раніше тверезо оцінював свої шанси і тримався, поки не виходив переможцем, як тоді в Гренландії. Вирушаючи на північ, він знав, що вся нація пишається ним, бажає йому успіху. Він ніколи не мав нагоди аналізувати стратегію поразки. А тепер лежав ночами без сну в одному мішку з Ялмаром, трохи мерз, удавав, що спить, дихаючи глибше, ніж звичайно, коли не спить, і обдумував пункт за пунктом усі свої можливості.

«Ми можемо досягти полюса, потім загинути з голоду, бо в нас замало харчів. Ми маємо їжі для двох людей десь днів на двісті, а для собак — на тридцять денних переходів. Полюса ми можемо досягти, але не повернемося додому. Ніхто ніколи не знайде наших трупів. Буде відомо, що ми загинули, але ніхто не знатиме про наші перемоги. Це одна можливість. А друга — ми повернемося назад, не досягти полюса. Тому в нас буде шанс вернутися додому живими. Не великий шанс, але все-таки.

Ти повинен вибрати поразку й життя. Або перемогу й смерть. Якщо завтрашні спостереження покажуть, що крига дрейфує на південь, ти повинен на щось зважитися».

Настає завтрашній день… І він зважився.

Ялмара це не приголомшило. Він був розумніший за інших і мав здоровий інстинкт. Він захоплювався Чоловіком і ніколи ще не був такий відданий йому, як того дня, коли вони переконалися, що зазнали поразки.

Вони повернули назад.

Але досягли 86 градуса 14 хвилин. Дійшли далі на північ, ніж будь-хто до них. Із їхніх щоденників відомо, що свою поразку вони сприйняли з мужнім спокоєм. їх усе ще відділяло від твердої землі безліч миль.

Чоловік знову йшов попереду й визначав напрямок.

Потім виявилося, що вони того самого дня обидва забули накрутити годинники. Не знаючи точної години, не можна було вести точних спостережень — ні визначати, де вони опинилися, ні прикидати, в якому напрямку їм іти.

7

Надворі була весна. Весна в Льодовитому океані, якої вони так спрагло чекали. Коли ж вона настала, виявилося, що їм іще погіршало.

Між торосами сніг розм’як. Часто під ним утворювалась ополонка, і той, хто йшов перший, тобто Чоловік, ризикував наїхати на неї з саньми й собаками. Так і ставалося кілька разів. Поки він вилазив з ополонки, штани до колін промокали наскрізь. При температурі мінус десять—дванадцять градусів вони оберталися на крижаний панцер, і в тому панцері кожен крок обертався на болісне випробування. Негнучкі обмерзлі рукави куртки обхоплювали кисть, мов зубці пилки, й роздирали шкіру. Минув не один рік, поки Чоловік позбувся тих страшних ран. Рукавиці й онучі їм щастило сяк-так висушувати — лягаючи спати, вони засовували їх під штани на стегна. Собаки ставали дедалі неслухняніші. Коли треба було перебиратися через великі розколини, їх зіштовхували у воду. Вони вилазили звідти мокрі, і їхня шерсть бралася кригою. З голоду собаки гризли замерзлу упряж. Доводилося весь час лагодити її. А це була пекельна робота, коли температура раптом опускалася до мінус сорока градусів.

Запаси харчів танули. Вони вдвічі скоротили денну пайку для себе, а для собак іще більше. Якось стається таке. Чоловік перепочиває зі своїм запрягом, що тепер складається тільки з п’ятьох собак. Собаки лежать на снігу, а сани стоять на крижині трохи вище від її краю. Чоловік не сподівається ніякої халепи. Він саме переступає з ноги на ногу, коли під ним тріскає опора, і він сповзає на півметра вниз. В одній руці він тримає палицю, якою опирається, а другою чіпляється за горбик на кризі. Віжки він обмотав навколо пояса й гукає на собак, щоб ті витягли його. Але собаки навіть не рухаються. З дурощів чи з помсти — мовляв, отепер ти попався! Чоловік знає, що до Ялмара, який іде позаду, кілька сот метрів. Дарма гукати йому. Той подумає, що він кричить на своїх собак. Чоловік відчуває, що палиця, яка впирається в затвердлий зверху сніг, починає подаватись. І помічає, що вага тіла поволі, страхітливо наближається до тієї межі, коли не можна буде втримати рівноваги і його безжально затягне під велику крижину, схожу на зуби хижого звіра. Вона ніби роззявляє до нього пащу. Чоловік пробує-таки гукнути Ялмара, але переконується, що такого напруження легень досить, аби палиця, на якій він висить, сповзла ще глибше. У голові в нього снується тільки одна думка: якби собаки захотіли тягти, вони б його витягли. Їхні собачі душі мстяться йому за те, що він погнав їх у полярну пустелю. Чоловік чує, що Ялмар уже недалеко, і з усієї сили гукає його на допомогу. Рука сповзає з палиці, він занурюється глибше. Він знає, що віжки можуть зачепитися за крижину, і його зовсім затягне у воду. Чоловік гукає ще раз. Він уже по груди у воді.

Нарешті прибігає Ялмар. Зупиняє своїх собак, кидається до ополонки й мало сам не падає. Він трохи відступає, бере Чоловіка за плечі, й нарешті один велетень витягає другого.

Коли настає вечір, вони пробують висушити в наметі Чоловіків одяг теплом від двох невеличких світильників з тюленячим жиром. Вечеря в них — найурочистіша пора дня, і сьогодні також. Вона складається з кількох тоненьких скибок ведмежого м’яса й шматка шоколаду. Шоколад іще раніше поламано, щоб його легше було запакувати, тому його неможливо поділити на рівні пайки. Вони складають клаптики на дві купки на Чоловіковому щоденнику доти, доки обидва переконуються, що справедливіше поділити його вже не можна. Один із них відвертається. Другий кілька разів крутить щоденником.

— Права чи ліва?

— Ліва.

Після цього вони поволі з’їдають шоколад. Перед наметом лежать собаки й виють, прохаючи їсти.

Їх дедалі більше турбувало те, що не можна робити докладних спостережень. Чоловік вирішив замість годинника керуватись місяцем і за його допомогою визначити, де саме вони перебували. Але для цього потрібні були відповідні таблиці, які він начебто взяв із собою. Та виявилося, що він помилився. Він забув таблиці на кораблі.

Хоч вони й полатали каяки, крізь шви однаково протікала вода. І взагалі треба було їх знов ущільнювати. Мандрівники мали з собою трохи дьогтю і крейди. Вони зробили з цього мастило, яким заліпили найгірші проточини. Вони спустили каяки на воду, прилаштували на них упоперек сани. Вийшли досить надійні суденця. На санях сиділи два останні живі собаки. Третього поклали на каяк убитим, а решта вже раніше пішли на харч. Напередодні ввечері вони вицідили з нього кров, змішали її зі жменею борошна й спекли те місиво на жиру, наче млинці. Смачними їх годі було назвати, але вони їх якось таки поковтали.

— А це найважливіше, — сказав Ялмар.

Коли мандрівники вивели свої каяки на широку смугу води, по якій пливли невеликі крижини, то відразу помітили перед собою великого морського зайця. Який саме він був, вони не могли визначити, бо тільки передня частина його тулуба лежала на крижині, а задня звисала у воду, але кількасот кілограмів він напевне важив. Ялмарів каяк був ближче. Він уже прицілився, поки Чоловік знайшов свою рушницю. Потім Ялмар казав, що то був найкращий постріл у його житті. Куля влучила в лобову кістку між очима тюленя. Він не встиг зануритись у воду, а схилив голову, ніби кланяючись, і відразу сконав. Чоловік миттю схопив гарпун, що лежав напохваті, і вони витягли морського зайця з води.

Перед ними була пожива на багато тижнів. Але ця гора м’яса могла вмент піти під воду, якщо крижина трісне.

Мандрівники почали гарячково працювати, щоб не втратити здобич, найбільшу, яку їм досі пощастило вполювати. Ввігнавши в тюленя гарпун, вони обмотали другий кінець линви навколо великої брили на крижаному полі. Найкраще було порізати тюленя там, де він лежав, і частинами переносити на крижане поле. Вони добре вигострили мисливські ножі і взялися до діла. То була смертельно небезпечна робота. Кожної миті вони могли посковзнутися на змішаній із жиром крові, яка розлилася по кризі, зробивши її слизькою, мов розмокле мило. Холоші штанів і рукави куртки теж були заліплені кров’ю і жиром. Поки мандрівники поралися біля м’яса, — а їм треба було на це кілька годин, — один каяк почав перекидатися, бо на нього наштовхнулась крижина, що пливла по воді. Цього ще бракувало! Сани зсунулись набік і потягли за собою каяк. У тому каяку лежала більшість спорядження, яке в них іще було. В каяк набралося води. Треба було поспішати. Ялмар скинув пасок, ліг на край криги і прив’язав його одним кінцем до каяка. Тоді спробував витягти каяк на крижане поле. Чоловік озвався так холодно, ніби рот його теж був набитий кригою:

— Найгірше з набоями. Якщо вони промокнуть, ми пропали.

Мабуть, уперше в житті голос у нього тремтів. І, мабуть, уперше в житті в нього тремтіли й руки.

Ялмар стрибнув з криги в другий каяк і спробував відчепити котрийсь із запасних мельхіорових полозів, які вони прилаштували до каяків, щоб побачити, чи не легше їм буде так перетягати ті каяки через тверде. Йому пощастило відчепити один полоз, і він перескочив із ним у перший каяк, а звідти на крижину, де замащений кров’ю Чоловік стояв із ножем у руці. Морський заєць уже лежав з розпореним животом. Чоловік сказав із стримуваним роздратуванням, яке означало, що він ось-ось може вибухнути:

— Найперше треба витягти набої.

На щастя, набої лежали в спеціальній скриньці з дужкою, щоб можна було її нести, мов валізку. Вони зігнули з полоза великий гак, тоді лягли долілиць і за третьою спробою витягли скриньку. Витягли вони також медичні інструменти. Решта могла почекати, то були не такі важливі для життя речі тепер, коли вони вполювали тюленя.

Набої означали для них життя або смерть. Чоловік узяв один, заладував ним рушницю, підняв її й натиснув на гачок. Пролунав постріл. Потім вони витягли решту. Того вечора вони сиділи біля світильника з тюленячим жиром і їли припечене тюленяче м’ясо.

Над полярною пустелею висів великий круглий місяць. Термометр показував мінус тридцять п’ять градусів.

8

У полярному морі настала весна, опівдні було кілька градусів тепла, а вночі лише близько мінус двадцяти. Воду покрила снігова каша, і не можна було плисти каяками. Крига тріскала, утворюючи впоперек їхнього шляху нові смуги відкритої води. Мандрівники вже давно почали шукати поглядом землі, але не помічали ніяких її ознак. Нерви їхні були розшарпані до краю, кожна дрібниця дратувала їх.

Чоловік вирішив стати табором там, де вони вполювали морського зайця. На короткий час. їх змусила до цього необхідність. Чоловік був не з тих, хто зупинявся без нагальної потреби. Все в них було мокре. Намет, спальні мішки, останні пригорщі вівсяної крупи були просякнуті морською водою. Ввечері, коли Чоловік топив жир, потрібний для палива й освітлення, він ненароком зачепив примус і перекинув його. Гарячий жир вилився на руку, і вгору відразу шугнув омах полум’я. Чоловік блискавично зігнувся, щоб збити полум’я жменею снігу, але вогонь поширився далі й захопив полотнище намету. Сірники, що були намокли, коли перехилився каяк, і тепер сохли, теж загорілися, полум’я перебігало від одного сірника до іншого. Ялмар, що відпочивав у спальному мішку після тяжкого дня, миттю кинувся вперед, не встигши навіть витягти ноги з мішка. Він покотився по полум’ї, але не погасив його. Чоловік теж нагріб своїми великими, понівеченими від морозу руками криги й снігу, навалився на намет і збив найбільше полум’я. Але мокре полотнище горіло далі. Тоді він стягнув з голови крислатого капелюха, яким пишався і який захищав його від різкого сонця, й почав гасити ним полум’я. Здавалося, що вже горить півнамету. Один набій, якого вони не сховали до скриньки, опинився у вогні й вибухнув. На щастя, куля ні в кого не влучила. Ялмар уже виплутався зі спального мішка й накинувся на пожежу знадвору. Коли йому вдалося зірвати намет, накривши ним Чоловіка разом зі спорядженням, полум’я погасло. Але від намету мало що залишилося.

Мандрівники були геть вимащені жиром і сажею. Чоловік дуже обпік руки, штани на колінах вигоріли. Йому було страшенно боляче, але він не звертав на це уваги. Двоє собак, які ще залишились у них, відірвалися з прив’язі. Вони нестямно скавуліли, налякані пожежею. Найменше постраждав Ялмар. Але в спальному мішку заяла чимала дірка.

Це сталося увечері під Івана Купала. Вони уявили собі, як тепер у них у Норвегії по берегах і в горах горять багаття і люди біля них цілу ніч танцюють, веселяться, а навколо них розлягається зелена земля. Вони не признавались один одному, що їм згадалося. Вони б іще дужче затужили за домівкою, якби говорили про цю свою тугу. А однаково в них нічого не змінилося б. Вони сиділи поруч на обгорілому спальному мішку, їли напівсире тюленяче м’ясо й запивали його теплим жиром.

Чоловік мовив:

— Головне, аби вижити.

Ялмар відповів йому тихим голосом:

— Добре, що це сталося серед літа.

Вони лягли спати під голим небом, щільно притулившись один до одного, щоб якнайменше витрачати свого тепла.

9

Одного ранку, коли вони вилізли з полагодженого намету, Чоловік не зміг ступити й кроку. Його зціпило від потилиці до стегон, а коли він спробував глянути вбік, то відчув у голові, тепер зарослій брудним, масним, довгим волоссям, такий біль, ніби його хто вдарив ножем. Обидва вони, і Чоловік, і Ялмар, зрозуміли, що це швидше випробування сили волі, а не фізичної витривалості. Коли вони похитнуться, то неминуче програють змагання зі смертю. І щоб таке сталося з Чоловіком, з дужим велетнем, який стільки разів підіймав важкі сани, провалювався у крижане море, з показної зарозумілості ходив із розстібнутою на шиї сорочкою, хизуючись перед публікою, яка складалася з однієї особи, що він не боїться холоду! Це могло погано скінчитися. Тепер він нерухомо лежав на санях. Навколо, хоч куди глянь, перед ними простягалися сотні миль невідомих просторів замерзлого моря. Ні вітрила, ні диму з пароплава, ні будь-якого сліду на кризі, крім їхнього власного. Вночі над ними висіли бляклі зірки, наче дрібні золоті монети.

Якщо Чоловік і сказав Ялмарові, дивлячись убік: «Бери собак і йди далі!» — якщо він і сказав таке, то в обох вистачило такту вдати, ніби цих слів не було. Але обом стає ясно, що тепер владу перебирає на себе Ялмар. Він звільняє одні сани від невеличкого вантажу, що в них лишився, й перекладає його на другі, тоді на перших, порожніх, влаштовує постіль із брудного одягу та мокрих шкур, а під голову Чоловікові підмощує свої комаги. І разом із собаками тягне їх далі. Посуваються вони поволі. Адже обох саней разом вони не мають сили тягти. Здолавши метрів сто з одними, Ялмар повертається по другі. Чоловік на санях спить чи вдає, що спить. Обличчя його вкрите глибокими зморшками, ніби порізане ножем. На ньому різко позначаються тільки бліді губи. Мандрівники не розмовляють між собою. Та коли Ялмар раз повертається по сани з Чоловіком, той наказує:

— Я лишаюся, а ти йди далі!

Уперше Ялмар не слухається, але й сам він на межі виснаження. Минають години. Тьмяне око сонця поволі пливе за хмарами. Зрідка вгорі змахує крилом морський птах. Мабуть, із цікавості пролітає над невеличкою валкою з двох собак і двох людей. Поява птахів означає, що тверда земля десь близько. Коли вони доберуться до неї, то виживуть. Там є надія зустріти мисливців. Вони не знають, чи та земля на схід від них, чи на захід. Годинники в них стали, і не можна зробити докладних вимірів.

Минає день, але ночі тепер білі. Ялмар звик брести розм’яклим снігом, мокрий від поту зсередини й від води ззовні. Він спльовує кров’ю. Отже, її ще не так мало, щоб вона не досягала й до рук та ніг. Він не спиняється на перепочинок і вночі, вперто простує до сірої смуги криги на обрії, аж поки звалюється з ніг. Коли він нарешті за якийсь час вертається по сани з Чоловіком, то бачить, що той випав на сніг. Чоловік розквасив собі обличчя й реве, мов поранений ведмідь. Він стоїть навколішки, тримаючись за крижину, й. блює. Потім смикається і раптом зводиться на ноги.

— Я живий! — каже він Ялмарові.

— А я ні, — відповідає той.

Кров із упольованого тюленяти вони змішують зі жменею вівсяних крупів, які в них ще є, і печуть на вечерю млинець.

Їжа їм дуже смакує. Чоловік просиджує ніч, щоб йому знов не зціпило спини.

10

Ялмар сидів без шапки на невеличкій крижині неподалік води і пробував полатати недопалений намет. Ножа він устромив у купу снігу поряд. Щось змусило його обернутись, і він побачив позад себе голову велетенського ведмедя. Звір був не далі як за чотири метри й дивився на нього. Ялмар схопився, щоб узяти рушницю, але виявилося, що вона лежить на крижині трохи вище. Тим часом ведмідь заревів і стрибнув до нього, люто роззявивши велетенську пащу. Ялмар на бігу посковзнувся. Ухиляючись, щоб не розбити голови об твердий, мов кремінь, лід, він ударився коліном. У нього потемніло в очах. Коли він отямився, то побачив, що лежить під передніми лапами звіра. А просто над ним була могутня паща з червоним язиком і жовтими зубами. З пащі капала слина. Ведмідь трохи недооцінив своєї здобичі. Він замахнувся дужою передньою лапою, щоб прибити Ялмара, але той миттю відсахнувся вбік і схопив звіра за горло пораненими, обмороженими, проте міцними, немов залізними, пальцями. Ведмідь не влучив — мабуть, здобич була надто близько. А Ялмар стиснув його за горло так, що він аж захарчав. І тоді Ялмар почув крик — чи то людини, чи ведмедя, якому не вистачало повітря. Він усе ще лежав під передніми лапами звіра, боячись, що той розчавить його, як наляже на нього своїм тягарем. Знов почувся крик. То Чоловік побачив, що діється. Він стояв біля відкритої води, підтягуючи за трос каяк. Його рушниця була в каяку, засунена в самий ніс, аби на неї не бризкала морська вода. Дістати рушницю звідти було не так легко. Чоловікові треба було б залізти під палубу, щоб дотягтися рукою до приклада. Тому він замість рушниці схопив дробовик. Він бачив перед собою велетенського ведмедя, який схилився над маленькою людиною в чорному вбранні, що з усієї сили вп’ялася йому в горло. Надбіг собака, худий, відважний, знавіснілий від бажання взяти участь у незвичайному полюванні. Ведмідь дужим помахом лапи відкинув його геть. Відразу по тому примчав другий собака і, завзято гавкаючи, напав на ведмедя ззаду. Ведмедеві довелось обернутися, щоб відігнати його. Він ударив собаку в бік, і той полетів шкереберть до води, відчайдушно виючи. Ялмар скористався цим. Він відпустив ведмедеве горло, схопився на ноги, пошукав очима ножа й згадав, що застромив його в купу снігу поряд. Якщо він нахилиться по ножа, ведмідь матиме час напасти. Просто перед ним були жовті, палючі очі розлюченого звіра. З них сипалися іскри, з пащі й далі капала слина.

Ялмар крикнув Чоловікові:

— Швидше, а то буде пізно!

Та Чоловік усе ще вовтузився з дробовиком. Набої були у нього в кишені, але він не міг знайти того, що треба. Нарешті він кинувся до Ялмара й ведмедя, які зчепились у вирішальному Двобої. В Ялмара підігнулись коліна. Над ним стояв звір.

Бабахнув постріл. Заряд дробу влучив ведмедеві у вухо. Бабахнув другий постріл, і ведмідь сконав.

Ялмар побіг по свою рушницю. Вони помітили ще двох ведмедів. То були однорічні ведмежата, що зацікавлено визирали з-за крижини. Мандрівники постріляли їх, кожен свого.

— Молоде м’ясо смачніше, ніж старе, — сказав Ялмар.

Вони влаштували собі добрячий обід з ведмежини, а три шкури знадобилися для постелі. Відтепер, залізши в один мішок, вони втримують тепло цілу ніч.

11

Вони йшли далі на південь. То була невимовно тяжка мандрівка, з саньми, що перекидалися кожного разу, коли доводилось обминати торос, із каяками, які пропускали воду, коли мандрівники перепливали відкриті плеса. Вони знали, що єдина можливість повернутися цього літа додому — це рухатися вперед навіть холодними білими ночами, щоб добратися до твердої землі, поки ще там будуть мисливці. Вони робили для цього все, що могли. Переглянули ще раз спорядження й викинули те, без чого могли обійтися. Викинули навіть медичні інструменти, сподіваючись, що вони їм не знадобляться.

Але бібліотечку все-таки залишили. Вона складалася з двох позицій: альманаху кишенькового формату й Чоловікової візитної картки. Вони мінялися тими позиціями. Якщо один читав альманах, другий лежав і розглядав візитну картку.

 

Одного дня Ялмарові здалося, що він побачив землю. Чоловік негайно заперечив, наче в нього перехопили важливе відкриття, яке мало належати йому. Він узяв невеличкий бінокль, якого завжди носив на шиї, і приклав до очей. І тоді зрозумів, що його ввело в оману велике блискуче пасмо на півдні. То була не хмара, а гірський кряж.

Ялмар захоплено вигукнув:

— Ми доберемося туди за кілька днів!

Та він помилився. їм довелося йти до тих гір два тижні.

Відстані тут були такі великі, а сонце таке яскраве, що відразу засліплює тебе, і коли ти вдруге глянеш на гори, то вже нічого не побачиш. Тому й неможливо визначити, скільки до них насправді треба добиратися.

Але їзда їхня була страхітлива. На воді плавала снігова каша. Скрізь здіймалися тороси. Кожен крок був небезпечний для життя. Знов почала відчуватися нестача харчів. Тюлені трималися тих місць, де крига була міцніша. А щоб зустріти ведмедя, треба було досягти твердої землі.

Вони знали, що йдеться про їхнє життя. Та коли інстинкт самозбереження, який наказував їм відганяти від себе зневіру, ослаб від голоду, в душу почала закрадатися думка: «Що з того, як ми й досягнемо твердої землі, коли не зустрінемо там якогось мисливця? Нас від нього можуть відділяти й сотні миль. Або впаде туман, і хоч ми навіть будемо за кілька миль від нього, нас ніхто не побачить і не почує. Ми маємо тільки один шанс. Нам треба досягти твердої землі, поки ще є набої».

Тим часом вони наблизились до велетенського прибережного льодовика, що здіймався прямовисно вгору. З льодовика текла вода. їм аж паморочилось у голові, коли вони дивилися на нього. Він був такий великий, що коли б розколовся, то навіть його половинки були б як два велетні, що зійшлися у двобої. Переможений мав загинути. Або обидва. І обидва були б до цього однаково байдужі.

Мандрівники пливли попід берегом три дні й три ночі, поки знайшли таке місце, де змогли вийти на нього. Вони були ледь живі з голоду. Після цілоденного бовтання в сніговій каші на них не лишилося сухої нитки. Від утоми вони поснули під голим небом, коли зупинилися на відпочинок, їхній намет порвався на шматки. Над ними здіймалося тепер тільки біле шатро полярної ночі.

Нарешті вони прокидаються. І дивляться в бік моря, де мають бути каяки. Одного з них підхопила течія. Чоловік зривається на ноги, витягає з кишені годинника, скидає з себе те дрантя, що залишилося з одягу, і мчить на край крижаного моря. Температура води, мабуть, не багато вища за нуль, але Чоловік стрибає в неї і починає плисти. Каяки віддаляються не швидко, вони зв’язані докупи линвою — виходить подвійний човен. Один із них, ближчий, пливе впоперек течії, видно, його щось гальмує. Другий спрямований носом до моря, його досягти важче.

Крижана вода навалюється на Чоловіка, наче могутній струмінь водоспаду. Виринувши, він хапає ротом повітря. Він витривалий, блискучий плавець, однаково вправний у кожному стилі. А проте рухається не швидше за каяки. Холод забирає в нього більше сили, ніж плавба. Він лягає на спину, щоб відпочити. І бачить, як по краю криги безпорадно бігає Ялмар. Ялмар нічим не може допомогти, може тільки чекати. Він молиться богові. Не так, як годиться, але краще він не вміє. «Господи, якщо ти не мерзотник, не дай Чоловікові загинути!»

А Чоловік клякне від холоду. Але бачить, що на кілька помахів рук наблизився до каяка. Це додає йому сили. Тим паче, що в ближчому каяку складена більшість їхнього спорядження. Ялмар на березі мало не божеволіє. Він бігає в підштанках із дірками на колінах. Штани він скинув і сховав під сорочку, щоб Чоловік міг одягти їх, якщо повернеться назад.

Нарешті Чоловік допливає до ближчого каяка, але, мабуть, тут його чекає найважче. Негнучкими пальцями правої руки він хапається за линву і, відштовхнувшись лівою ногою й щосили махнувши лівою рукою, щоб надати тілові розгону, рвучко кидається на борт каяка.

Нічого не виходить. Йому не щастить утриматись на борту. Чоловік хвилину відпочиває, щоб зібратися на силі, але з кожною секундою втрачає тепло. Тіло дерев’яніє. Він набирає в груди повітря, знов занурює ліву ногу у воду поряд з правою і відштовхується тепер обома. Цього разу йому вдається втриматись, він лежить на борту, відсапуючись, і з його одягу стікає крижана вода. Він мацає навколо себе рукою, знаходить весло і пробує швидко веслувати ним — виходить зовсім не швидко. Штани починають замерзати на колінах. Знов поздирається шкіра. Ця думка застряє у нього в голові. Спершу він веслує від берега. Але чує Ялмарів застережливий крик. Чоловік випростується, ловить другий каяк, дивиться, чи ніщо з їхнього мізерного спорядження не впало у воду. Тоді починає веслувати до берега.

Та раптом одна подія перетворює Чоловіка в надлюдину із заліза. Тільки що те залізо живе. Над ним дуже швидко летять два птахи. Чоловік хапає дробовика, стріляє в першого і влучає. Тоді стріляє в другого. Цього разу не так влучно, а все-таки кілька дробин зачіпають птаха. Бо той уриває свій красивий лет і, затріпавши крильми, падає навскоси у воду. Чоловік підбирає першого птаха, але з другим йому доводиться позмагатись. Птах смертельно поранений, а Чоловік закляклий від крижаної води й наскрізь мокрий. Птах здіймається вгору на метр чи два, але знов падає. Чоловік важко, незграбно обертає каяка, хоч той такий легкий на плаву, і пробує досягти птаха. Нарешті таки досягає. Але мало сам не падає у воду.

Він пристає до берега. Тим часом Ялмар тримає казанок на вогні. В них було в запасі кілька впольованих птахів, і Чоловік, що клацає зубами й не може вимовити слова, відразу випиває чашку гарячої юшки. Тоді скидає з себе весь одяг. Ялмарові доводиться допомагати йому. Потім Чоловік надягає на себе Ялмарові сухі штани й суху запасну сорочку, порвану й зашкарублу від жиру, залазить у спальний мішок, випиває ще чашку юшки, з’їдає шматок сирого тюленячого жиру, і це допомагає: серце починає битися спокійніше й повільніше.

Ялмар у підштанках тим часом патрає впольованих птахів, які сподівалися миру, а не лиха над безмежним крижаним простором. Він хоче сьогодні приготувати святковий обід.

Чоловік проспав, не прокидаючись, дванадцять годин. І аж тоді встав.

— Десь поблизу ходить ведмідь, — сказав йому Ялмар.

12

Вони посувалися все далі на південь. У морі так само було повно снігової каші, і на вутлих каяках ним плисти було неможливо. Тому доводилось тягти сани берегом, а там здіймалися прямовисні кручі. На мандрівників раз по раз спадали невеликі снігові лавини, і це їх страшенно виснажувало. А коли в Чоловіка знов скорчило спину, навантаження виявилось завеликим для Ялмара. Два дні він тяг і Чоловіка, й те майно, що в них залишилось, а тоді не витримав і здався. Вони знали, що на карту поставлене їхнє життя. Чоловік, ревучи з болю, скотився з саней, з велетенським зусиллям сів на них, заходився смикатись і врешті став на ноги.

— Я вже одужав, — сказав він Ялмарові.

Він протримався на ногах ще кілька годин, поки їм трапилась невеличка бухта, над якою гора здіймалася пологіше. Там вони знайшли зручне місце за кількома великими каменями, які захищали їх від північного вітру, й стали табором. Того вечора вони добре обміркували свої можливості. І хоч Чоловік знав, що вирішальне слово лишалося за ним, у нього вистачило розважності вислухати й Ялмарову думку. Становище було таке: коли вони найближчим часом не зустрінуть мисливців, треба рахуватися з тим, що все-таки доведеться тут зимувати. Фізично вони дадуть собі раду, та чи витримають психічно? Тільки людина залізної волі здатна пережити зиму в складеній із каміння хижі серед довгої полярної ночі, в пустелі, де на тисячі кілометрів навколо немає жодної живої душі. Але є ще одне, найважливіше. Може, в них вистачить терпіння й мужності, вистачить сили, та чи вистачить набоїв? А без набоїв смерть неодмінно поставить на них свою печать. Вони стали на тому, що треба пройти ще бодай кілька морських миль на південь. Тепер вони зрозуміли, чому, повертаючись назад, долали такі короткі відстані. Із узбіччя гори їм було добре видно, що крига дрейфувала на північ. Аби вона була дрейфувала на північ на їхньому шляху до полюса, вони б, мабуть, досягли його. Все було проти них. Чоловік і його віддані супутники пішли проти сил природи й зазнали поразки.

Тими днями полярне літо зі своїм різким, сліпучим сонцем перейшло в осінь. Скоро зима знов розгуляється з усієї сили. Вперше за цілу мандрівку вони почали дорікати один одному за ті помилки, яких котрийсь із них допустився. Але обидва знали, що цього не слід робити. Якщо вони мали бодай найменший шанс вижити, то мусили разом працювати в цьому холоді до кривавого поту.

Їм довелося суворо ощадити набої. Та однаково вони часом мусили стріляти ведмедів. Клапоть стовбура ялини, занесений на їхній берег, мабуть, із віддалених на багато миль звідси сибірських лісів, пригодився їм на гребінь для кам’яної хижі. Поки сягав той гребінь, можна було випростатися в хижі на весь зріст. Але те високе місце було таке коротке, що стояти міг тільки хтось один.

Найкращими зимовими днями для них були ті, які вони провели уві сні. Раз їм пощастило проспати двадцять дві години поспіль. Ведмеже м’ясо рятувало їх від голоду. Вони вилежувались, без тренування ставали обважнілі. І з жахом думали про дальший шлях, коли настане весна і їм знову треба буде брести снігами й розм’яклою кригою.

Вони не знали, до якого саме суходолу прибилися. Чи це Земля Франца-Йосифа? А якщо так, то чи це північний, чи південний її край? Чи можна сподіватися, що мисливці добираються аж сюди? Коли весна врешті настала, вони, кілька разів вистріливши, рушили далі на південь. Це був їхній останній шанс.

Одного дня, коли вони, падаючи з ніг від утоми, сіли відпочити на чистій від криги місцині під льодовиком, їх накрила лавина. І так швидко, раптово, що вони на превелику силу вибралися з неї з одним каяком. Другий безслідно зник під снігом. І це був той, у якому вони везли набої. В них залишилося кілька шматків ведмежини. Її мало вистачити днів на вісім, у крайньому разі на два тижні, а тоді буде кінець.

Увечері Чоловік попросив залишити його самого. Навколо нього простягалась велетенська крижана пустеля. Здавалося б, і цієї самоти було забагато. Проте Ялмар відійшов і сів спиною до Чоловіка на борт каяка, що залишився ще в них. Тепер вони обидва мали змогу без перешкод обміркувати становище.

Чоловік думав: «Саме це я й передбачав. Враховував, що ми навряд чи виживемо. А проте один із нас має ще шанс. Чуття моє підказує, що за цим невисоким кряжем, який лежить перед нами, є відкрита вода. Отже, один із нас може сісти в каяк і спробувати доплисти до Шпіцбергену. Якщо він забере з собою все м’ясо, то, може, йому й пощастить. Ялмар повинен зробити таку спробу. Якщо він добереться до людей, то розповість, що ми дійшли далі на північ, ніж будь- хто досі. Ми оглядали простір у напрямку полюса й можемо засвідчити, що там немає ніякої твердої землі. Це дає підставу вважати нашу мандрівку науковою. Я залишуся тут. Мабуть, я все-таки зможу ловити рибу руками, колись мені це вдавалося, або зумію з ножем уполювати молодого тюленя. Я не зовсім у безнадійному становищі… До того ж, коли Ялмар зустріне мисливців, то попросить їх завернути в мій бік. Завтра вранці я дам йому письмовий наказ».

Ялмар думав своє:

«Плисти повинен він… Може, я й дужчий, зате він розумніший, витриваліший, отже, має більше шансів добратися до людей. А я залишуся. Я ніяк не змушу його пристати на цей план. Тому доведеться ножем відкрити собі жилу. Тоді він залишиться сам і зможе добратися до людей.

Але ще не тепер. Нехай ще мине ця ніч».

Коли настав ранок, вони заходилися перетягати каяк через кряж. Вони не знали, який кожен із них виношує план. Коли вони сіли відпочивати на гребені кряжа з краєвидом на обидва боки, почувся собачий гавкіт. Чоловік схопився й рушив у той бік, звідки він лунав. З-за тороса з’явилася людська постать.

Вони замахали шапками.

Потім потиснули один одному руку.

— How do you do.

— How do you do.