Розділ восьмий

Довго мандрував уже Ґольдмунд, рідко ночував він двічі на тому самому місці, всюди жінки його прагнули й ощасливлювали, від сонця він засмаг, а від мандрівок та пісненького харчу добряче схуд. Багато жінок прощалися з ним зраночку та й ішли геть, не одна з них була у сльозах, а Ґольдмунд думав собі не раз: «Чому жодна з них не лишається зі мною? Чому, коли вони вже мене кохають і заради однієї любовної ночі зраджують шлюбну вірність — чому вони тут же повертаються до своїх чоловіків, хоча й бояться, що їх там переважно чекає одне лише лупцювання?» Жодна всерйоз не прохала його залишитися, жодна ніколи не попросила узяти її з собою й не була готова через любов ділити із ним радість і нужду мандрівного життя. Він, щоправда, і не просив про це жодну з них, і жодній на таке навіть не натякав; коли він запитував своє серце, то бачив, що йому була дорогою його свобода. Він не міг пригадати жодної коханки, за якою не припинив би тужити в обіймах якоїсь іншої. І все ж таки було йому дивно і трохи сумно, що кохання всюди виглядало таким швидкоплинним: і жіноче, і його власне, і що воно так само швидко могло насититись, як і розгорітися. Хіба це було добре? Хіба було так завжди і всюди? Може, то було щось у ньому самому, можливо, то він сам був так створений, що жінки, хоча його й прагнули і вважали вродливим, та не хотіли бути разом з ним інакше, як для того короткого, безсловесного зв’язку на сіні або десь серед моху? Може, справа полягала в тому, що життя його проходило в мандрах і що осілий люд відчував страх перед життям безпритульного? А може, це у ньому, у його особі вся справа, що жінки прагнули його, як гарної ляльки й тулили до себе, а потім геть усі втікали назад до своїх чоловіків, навіть якщо там на них чекали побої? Він не знав.

Вчитися в жінок він ніколи не втомлювався. І хоча його більше тягнуло до дівчат, до зовсім юних, таких, що ще не були з чоловіком й нічого не знали, у таких він міг закохатися з усією пристрастю, та, проте, до дівчат переважно було неможливо доступитися — до тих ніжно коханих, сором’язливих та добре захищених. Але й від жінок учився від дуже радо. Кожна віддавала щось взамін, якийсь жест, якийсь особливий поцілунок, якусь особливу гру, особливий спосіб віддавати себе або чинити опір. Ґольдмунд ішов на все, він був ненаситним і податливим, мов дитина, не цурався ніякої спокуси: лише в такий спосіб він і сам був таким спокусливим. Самої його вроди не вистачило б, аби притягати до нього так легко жінок; була ще власне та дитяча безпосередність, та відкритість, та допитлива невинність любовного потягу, та беззастережна готовність до всього, чого б від нього не забажала жінка. І сам того не відаючи, він із кожною коханкою був власне таким, яким вона його хотіла і яким собі вимріяла: з однією — ніжним та терплячим, з іншою — гарячим та пожадливим, раз дитинячим, як той хлопчик, що в нього це вперше, раз умілим та досвідченим. Він був готовим і до ігор, і до боротьби, до зітхань і до сміху, до сорому й до безсоромності; він жодній жінці не робив того, чого б вона не бажала, нічого, до чого вона б його сама не спонукала. Власне це й було тим, що кожна розумна жінка із почуттями дуже швидко у нього вловлювала і що робило його їй любим та коханим.

Але він учився. Від численних коханок він за короткий час навчився не лише багатьом утіхам та любощам і набрався від них досвіду. Вчився він також жінок в усій їх різноманітності бачити, відчувати, сприймати на дотик, вдихати; у нього виробився тонкий слух на будь-який вид голосу, він навчився безпомилково визначати в багатьох жінок уже за тембром їхнього голосу, на що вони здатні в коханні. Знову й знову він захоплено розглядав, якими безкінечно різноманітними могли бути жінки, як по-різному голова могла переходити в шию, як же різноманітно з-під пасмів волосся могло виділятися чоло і як по-різному могло рухатися коліно. У темряві, із заплющеними очима, пальцями, що ніжно торкалися жіночого волосся, він учився відрізняти один його вид від іншого, один вид жіночої шкіри й легенького пушку на ній від інших. Він зауважив уже дуже рано — можливо, в тому й полягає сенс його мандрів, що його тягне від однієї жінки до іншої, аби цю здатність впізнавати й розрізняти, він мав змогу вивчати та опановувати все тонше, усе багатогранніше й глибше. Можливо, це було його призначенням: пізнати жінок та кохання на тисячу ладів та у тисячах відмінностей аж до досконалості, так як ото деякі музиканти, які не на одному інструменті вміють грати, а на трьох, чотирьох чи й на багатьох. Для чого б це мото придатися, куди воно веде, Ґольдмунд не знав — лише відчував, що це його дорога. Він, може, і був здібний до латини та логіки, хоча й не мав до цього якогось особливого, дивовижного та рідкісного обдарування — проте до кохання, до ігор з жінками такий дар у нього був, тут він учився без труда, тут не забував він нічого, тут досвід нагромаджувався й ставав упорядкованим сам собою.

Якось, коли він уже рік чи й два ходив світами, примандрував Ґольдмунд до обійстя заможного рицаря, у якого було дві юні вродливі доньки. Було це ранньої осені, ночі ось-ось мали стати холодними, минулої осені та зими він уже скуштував цього і заклопотано думав про найближчі місяці: взимку мандрувати було важко. Він попрохав про їжу та нічліг. Прийняли його люб’язно, а коли рицар почув, що чужинець грамотний і знає греку, то дозволив йому пересісти від столу для прислуги до свого столу і поводився з ним майже як із рівним собі. Обидві доньки сиділи з опущеними очима, старшій було вісімнадцять, меншій заледве виповнилося шістнадцять: звали їх Лідія та Юлія.

На другий день Ґольдмунд хотів іти собі далі. Йому годі було й сподіватися, що він зуміє завоювати якусь із цих вродливих білявих панночок, а інших жінок, заради яких він би хотів залишитися, там не було. Та от рицар відвів його після сніданку вбік і відпровадив у кімнату, облаштовану для особливих справ. Скромно розповів старий юнакові про своє зал набування ученістю та книгами, він показав йому шабатурку, повну назбираних ним рукописів, показав письмовий пюпітр, що він звелів змайструвати для себе, а ще запас найкращого паперу та пергаменту. Пізніше Ґольдмунд поступово довідався, що той побожний рицар у молодості вивчав різні науки, та потім цілком і повністю віддався військовій справі й світському життю, аж поки під час важкої хвороби Божа пересторога не змусила його податися на прощу і спокутувати свої гріхи молодості. Він дійшов до Рима і навіть до Константинополя, а після повернення додому побачив, що батько вже помер, а будинок спорожнів; тоді він там осів, оженився, втратив дружину, виховав двох доньок. І тепер, коли старість постукала у двері, вирішив засісти за написання докладного звіту про своє колишнє паломництво. Написав він уже кілька розділів, проте, як сам признався юнакові, латина його була досить-таки слабенькою і це постійно перешкоджало його роботі. Він запропонував Ґольдмундові нове вбрання та безкоштовний побут, якщо б той погодився вже написане повиправляти й переписати начисто та допомогти з продовженням роботи.

Було це восени, і Ґольдмунд знав, що це означає для мандрівника. Та й нове вбрання не завадило б. Проте юнакові передусім сподобалась можливість ще тривалий час перебувати в одному домі з двома вродливими сестрами. Без довгих роздумів він погодився. Вже через кілька днів ключниці веліли відчинити шафу для одягу: там знайшлася гарна брунатна тканина, з якої для Ґольдмунда дали пошити одяг і шапку. Хоча рицар і думав про чорний колір та про щось на зразок магістерської мантії, гість його не хотів про таке навіть слухати й зумів його вмовити, і от вийшло гарне вбрання, щось середнє між пажем та мисливцем. Одяг був йому дуже до лиця.

З латиною теж пішло непогано. Вони разом переглянули дотепер написане, і Ґольдмунд не лише виправив чимало помилкових слів та пропусків, а й переробив рицареві короткі незграбні речення у гарні латинські періоди з надійною будовою та акуратним consecutio temporum (узгодженням часів, лат.— Прим. перекл.). Рицар був цим дуже задоволений, не міг нахвалити Ґольдмунда. Щодня вони проводили за цією роботою принаймні дві години.

У замку (власне кажучи, була то досить добре укріплена і простора сільська господа) Ґольдмунд мав чим зайнятися. Він брав участь у полюваннях і в ловчого Генріха навчився стріляти з арбалета, потоваришував із собаками й міг їздити верхи, скільки душа забажає. Його рідко можна було побачити наодинці, він собі розмовляв із собакою, з конем, з Генріхом, із ключницею Леєю, огрядною старою з чоловічим голосом, яка вельми полюбляла сміх і жарти, або із цуценям чи з вівчарем. З жінкою мельника, зовсім по сусідству, було б не важко затіяти любовну історію, але він тримався здалека і вдавав недосвідченого.

Від обох рицаревих доньок він був просто у захваті. Молодша була вродливішою, та вона така бундючна, що з Ґольдмунд ом майже не розмовляла. Він з обома поводився із надзвичайною увагою та ввічливістю, однак сестри сприймали його присутність як постійне залицяння. Молодша повністю замкнулася в собі, вона затялася у своїй сором’язливості. Старша, Лідія, вибрала при розмовах із ним особливий тон: вона поводилась із ним напівповажно, напівнасмішкувато, ніби вчений з якимось екзотичним звіром, з цікавістю ставила йому багато запитань, розпитувала про життя у монастирі, але щоразу в її голосі було щось глузливе, вона щоразу вдавала із себе чванливу пані. Він з усім погоджувався й поводився з нею, як з дамою, а з Юлією — як із молодою черницею, а коли йому вдавалося своєю розмовою затримати їх після вечері надовше, ніж звичайно, або коли у дворі чи в саду Лідія до нього зверталася й дозволяла собі з нього покепкувати, він був задоволений і відчував, що робить успіхи.

Цієї осені листя довго трималося на високих ясенах у подвір’ї, а в саду довго ще цвіли айстри й троянди. І от якогось дня з’явилися гості, сусіда-землевласник зі своєю дружиною приїхав верхи у супроводі конюха, погідного дня вони так захопилися незвично довгою мандрівкою, що ось були тут і просили можливості переночувати. Прийняли їх дуже люб’язно, і ось Ґольдмундове ліжко вже перенесли з кімнати для гостей у кімнатчину, що була їм за канцелярію, для гостей було облаштовано покій, веліли зарізати пару-другу півнів, а у ставку за млином наловити риби. Ґольдмунд із задоволенням брав участь у святковій метушні й відразу відчув, що заїжджа дама звернула на нього увагу. Та тільки-но він встиг помітити в її голосі й погляді приязність і бажання, коли зауважив, напружуючи всю свою увагу, як змінилася Лідія, якою вона зробилася тихою й замкненою і як вона почала спостерігати за ним і дамою. Коли під час святкової вечері дама почала під столом ногою загравати з ногою Ґольдмунда, захопила його не тільки ця гра, набагато більше захопила його похмура, мовчазна напруга, з якою Лідія спостерігала за нею з повними цікавості, палаючими очима. Зрештою він навмисне упустив на підлогу ніж, нахилився під стіл і пестливо торкнувся дамської п’ятки й ніжки, побачив, як Лідія зблідла й кусає собі губи, і продовжував розповідати монастирські анекдоти, відчуваючи, що далека гостя із хвилюванням прислухається не так до його історій, як до його спокусливого голосу. Інші теж його слухали, господар прихильно, гість із незворушним обличчям, але і його торкнувся вогонь, що палав у юнакові. Лідія ніколи ще не чула, щоб Ґольдмунд так говорив, він розцвів, у повітрі зависла любовна хіть, очі його блищали, в голосі його виспівувало щастя і благання любові. Всі три жінки відчували це, кожна по-своєму: мала Юлія з величезним спротивом і неприйняттям, дружина рицаря сяяла задоволенням, Лідія — з болісним хвилюванням серця, що змішалося з палкою любовною пристрастю, тихим опором і бурхливими ревнощами, від чого її лице звузилося, а очі палали. Ґольдмунд відчував усі ці хвилювання. Вони повернулися-потекли до нього, як таємні відповіді на його залицяння, мов птаство літали довкола нього думки про кохання, віддаючись, чинячи опір одна одній і одна одну поборюючи.

Після вечері Юлія пішла до себе, вже давно настала ніч, тримаючи свічку у глиняному підсвічнику вона покинула веранду, холодна, мов маленька черниця. Інші сиділи ще годинку, і тоді як обидва чоловіки розмовляли про врожай, про імператора та єпископа, розпашіла Лідія прислухалася, як між Ґольдмундом та дамою досить ненав’язливо вилося плетиво розмови, між розпущеними нитками якого поступово з’являлася густа і якась млосна мережа наступів та відступів, поглядів, наголосів, малопомітних рухів, кожен з яких мав стільки значення і був так наповнений жаром. Дівчина втягувала в себе цю атмосферу похітливо і водночас з почуттям огиди, і коли вона бачила або відчувала, як Ґольдмундове коліно під столом торкалося коліна гості, вона чула цей доторк на власному тілі й здригалася. Опісля вона не спала і півночі прислухалася, і серце готове було вискочити їй із грудей, вона була переконана, що ті двоє повинні зійтися. У своїй уяві вона довершила те, що їм було заборонено, бачила їх в обіймах одне одного, чула їхні поцілунки, при цьому тремтіла від збудження, водночас і боячись того, і бажаючи, щоб обдурений рицар заскочив коханців зненацька і всадив огидному Ґольдмундові ніж у серце.

Наступного ранку небо затяіло хмарами, подув вологий вітер, і гість, відхиляючи всі припросини побути ще, наполягав на негайному від’їзді. Лідія була присутня, коли гості сідали на коней, вона потисла руки і говорила прощальні слова, але притому зовсім не розуміла, що робить, зосередивши всі свої чуття у погляді, з яким юна прикипіла то того, як дама, сідаючи на коня, поставила свою ногу в руки, підставлені Ґольдмундом, як його права рука широко й міцно обхопила її взуття і на якусь мить сильно стиснула.

Чужинці від’їхали. Ґольдмунд повинен був повертатися в канцелярію і працювати. За півгодини він почув владний голос Лідії, потім почув, як їй привели коня, господар Ґольдмунда підійшов до вікна і глянув униз, сміючись і хитаючи головою, а потім вони обоє дивилися вслід Лідії, як юна верхи виїжджала з дюру. Сьогодні їм вдалося ненабагато просунутися вперед у їхній латинській писанині, Ґольдмунд був розсіяний, і господар люб’язно відпустив його раніше, ніж звичайно.

Ґольдмунд непомітно вислизнув на коні з подвір’я, він летів назустріч вицвілим краєвидам, в лице йому бив холодний і вогкий осінній вітер, кінь гнав клусом, і він відчував, що той біжить усе швидше й розігрівся, і в нього самого кров закипає. Глибою дихаючи, він мчав через цей сірий день по стерні й перелогах, полями й болотами, порослими хвощем та осокою, по видолинках, вкритих вільшняком, через сосновий ліс, де стояв гнилий болотний запах, а потім знову через голі бурі пустища.

На тлі неба, вкритого легкими сірими хмарами, він розпізнав на високому гребені пагорба різко окреслений силует Лідії: вона трималася прямо на своєму коні, що йшов тихою ходою. Ґольдмунд рвонув до неї, а вона, як тільки побачила, що її переслідують, погнала коня, кинувшись тікати. Часом вона зникала, а часом з’являлася, і було видно, як на вітрі розвівається її волосся. Він переслідував її, немов якусь здобич, серце його сміялося, короткими ніжними вигуками він підганяв свого коня, коли мчав уперед, з радісним поглядом розглядав особливості тих місць, пониклі поля, зарості вільхи, тут і там кілька кленів, глинясті краї калюж, знову й знову звертаючи погляд на свою мету, на вродливу втікачку; незабаром йому вдасться її наздогнати.

Коли Лідія зрозуміла, що він близью, вона припинила втечу і дала коневі йти кроком. Вона не повернулася до переслідувача. Гордо й удавано байдуже їхала вона верхи вперед, ніби нічого не сталося, ніби вона була на самоті. Він підігнав свого коня до неї, коні мирно йшли зовсім поруч; але і тварин, і вершників ця погоня добре розігріла.

— Лідіє! — тихо покликав він. Вона не відповіла.

— Лідіє!

Вона мовчала.

— Як же гарно було бачити, Лідіє, здалеку бачити, як ти їдеш верхи, твоє волосся розвівалося за тобою, мов золота блискавка. Як це було гарно!

Ах, як чудово, що ти тікала від мене! Це тоді я побачив, що ти мене трішки любиш. Я цього не знав, ще вчора увечері у мене були сумніви. Лише тоді, коли ти намагалася втекти від мене, я раптом зрозумів. Прекрасна, люба, ти, мабуть, втомилася, давай зійдемо з коней!

Він швидко зіскочив з коня і в ту ж мить схопив її вуздечку, щоб вона не вирвалася ще раз. Вона згори дивилася на нього, і обличчя її було білим, мов сніг, і коли він знімав її з коня, то вона розридалася. Він обережно вів її кілька кроків, посадив у суху траву і став біля неї навколішки. Вона сиділа, відважно боролася, намагаючись придушити ридання і зрештою дала собі раду.

— Ах, ти такий жахливий! — почала вона, коли вже могла говорити. Вона ледве видушувала із себе слова.

— Хіба я такий уже поганий?

— Ти спокусник, Ґольдмунде! Я забуду, що ти ось казав мені, це безсоромні слова, тобі не личить так зі мною розмовляти. Як ти можеш подумати, що я тебе кохаю? Давай забудемо це! Але як я можу забути те, що була змушена бачити вчора ввечері?

— Вчора ввечері? Що ж ти там такого побачила?

— Ох, не будь таким, не бреши вже так! Та це було огидно і безвстидно, як ти там на моїх очах намагався сподобатись тій жінці! У тебе є встид? Ти навіть погладжував їй коліно, під столом, під нашим столом! Переді мною, у мене на очах! І от тепер, коли вона поїхала геть, ти з’являєшся і переслідуєш мене! Ти й справді не знаєш, що таке сором!

Ґольдмунд уже давно пожалкував за словами, що сказав їх перед тим як зняти її з коня. Як це було нерозумно. Коханню слова були зайві, йому слід було мовчати.

Більше Ґольдмунд нічого не сказав. Він стояв навколішках біля неї. Вона дивилася на нього, така вродлива і така нещасна, і її страждання передалося й йому, він і сам відчув, що й справді є щось, від чого було гірко. І проте, незважаючи на все, що вона ось сказала, він бачив у її очах любов, та й біль на її тремтячих вустах — це була любов. Він вірив її очам більше, ніж її словам.

Однак вона чекала на його відповідь. Позаяк її не було, Лідія ще більше стисла вуста, глянула на нього все ще заплаканими очима й повторила: «У тебе є хоч трохи сорому?»

— Вибач,— сказав він покірно,— ми тут говоримо про речі, про які не треба було б говорити. Це моя вина, пробач мені! Ти питаєш, чи є у мене сором. Так, звісно, що у мене є сором. Але ж я тебе кохаю, чуєш, а кохання нічого не знає про сором. Не гнівайся!

Здавалось, вона й не чує. Вона сиділа з тим самим гірким виразом на вустах і дивилася кудись далеко, ніби була зовсім на самоті. Він ніколи ще не потрапляв у таке становище. Так сталося через розмови.

Він м’яко поклав своє обличчя їй на коліна, і від доторку йому відразу стало легко і приємно. Однак він був трохи безпорадним і сумним, та й вона все ще видавалася йому сумною, непорушно сидячи і вдивляючись у далечінь. Яке збентеження, який смуток! А проте її коліна сприйняли доторк його щоки привітно і не відкинули його. Із заплющеними очима він лежав, поклавши обличчя їй на коліно, і воно поволі відчувало й сприймало його шляхетну, видовжену форму. З радістю і зворушенням Ґольдмунд подумав, як же це коліно у своїй юній та благородній формі відповідає її довгим, гарним, чітко окресленим нігтям на пальцях рук. Він вдячно пригорнувся до коліна і почав своєю щокою та вустами розмовляти з ним.

Ось він відчув її руку, яка несміливо і легко, майже непомітно лягла на його волосся. Люба рука, він відчував і чув, як вона тихо й по-дитячому куйовдила його волосся. Він частенько вже розглядав її руку і захоплювався нею, він знав її майже як свою власну: довгі стрункі пальці з видовженими, гарної форми опуклими рожевими нігтями. І от довгі ніжні пальці соромливо розмовляли з його кучерями. Їхня мова була дитячою і боязкою, але вона була коханням. Він вдячно притулив свою голову до її руки і відчував потилицею та щоками її долоню.

Та ось вона сказала: «Вже час, нам треба їхати».

Він підвів голову й ніжно глянув на неї; потім м’яко поцілував її тонкі пальці.

— Прошу тебе, підіймайся,— сказала вона,— нам треба додому.

Він тут же скорився, вони встали, сіли на своїх коней і поїхали.

Ґольдмундове серце було переповнене щастям. Якою вродливою була Лідія, якою по-дитячому чистою й ніжною! Він ще ні разу не цілував її, і все ж його було обдаровано, він був весь переповнений нею. Їхали вони швидко, і лише перед самим прибуттям, якраз перед в’їздом на подвір’я, вона перелякалася і сказала: «Нам не слід було обидвом приїжджати в той самий час, які ми нерозумні!» і в останню мить, коли вони вже зіскочили з коней і підбіг конюх, вона швидко прошепотіла йому на вухо: «Скажи мені, чи ти цієї ночі був у тої жінки?» Він багато разів похитав головою і почав розгнуздувати коня.

Після обіду, коли батько пішов геть, вона з’явилася у канцелярії.

— І це правда? — відразу пристрасно запитала вона, і він тут же зрозумів, що вона мала на увазі.— І чому ти тоді так загравав до неї, так огидно, і робив так, щоб вона закохалася?

— Це для тебе,— відповів він.— Повір мені, мені в тисячу разів дужче хотілося погладити твою ногу, ніж її. Але твоя нога ніколи до мене під столом не наблизилася і не запитала мене, чи я тебе кохаю.

— Ти мене справді кохаєш, Ґольдмунде?

— О, так.

— Але що з цього буде?

— Я не знаю, Лідіє. Та мене це й не хвилює. Я щасливий від того, що тебе кохаю — що з того буде, про це я не думаю. Я радий, коли бачу, як ти їдеш верхи, і коли я чую твій голос, і коли твої пальці куйовдять моє волосся. Я буду радий, якщо зможу тебе поцілувати.

— Цілувати можна тільки наречену, Ґольдмунде. Ти про це ніколи не думав?

— Ні, ніколи про це не думав. А чому мав би я думати? Ти ж знаєш так само добре, як і я, що не можеш бути моєю нареченою.

— Це правда. А тому що ти не можеш бути моїм чоловіком і назавжди бути зі мною, то з твого боку це несправедливо — говорити зі мною про кохання. Ти гадав, що зможеш мене звабити?

— Нічого я не гадав і не думав, Лідіє, я взагалі думаю набагато менше, ніж ти вважаєш. Я не хотів нічого, якби лиш ти мене захотіла один раз поцілувати. Ми так багато говоримо. Люди, що кохають, так не роблять. Мені здається, ти мене не кохаєш.

— Сьогодні зранку ти казав щось зовсім інше.

— А ти вчинила навпаки!

— Я? Що ти маєш на увазі?

— Спершу ти від мене втікала, коли побачила, що я наближаюся. Тоді я подумав, що ти мене кохаєш. Потім тобі треба було поплакати, і я подумав, це тому, що ти мене кохаєш. Потім моя голова лежала в тебе на колінах, і ти мені куйовдила волосся, і мені здалося, що це любов. Але зараз ти не робиш нічого подібного на кохання.

— Я не як та жінка, якій ти вчора погладжував ногу. Схоже, що ти призвичаєний до таких жінок.

— Ні, дякувати Богу, ти набагато вродливіша і вишуканіша, ніж вона.

— Я не про це.

— О, але це правда. Ти знаєш, яка ти вродлива?

— У мене є дзеркало.

— Ти коли-небудь бачила своє чоло, Лідіє? А плечі, а нігті на руках, а ще коліна? А ти бачила, як це все схоже одне до одного і як одне одному відповідає, яку воно усе має схожу форму, довгу, видовжену, чітку і струнку форму? Ти це бачила?

— Як ти розмовляєш! Я взагалі-то цього ніколи не бачила, але зараз, коли ти так кажеш, я таки знаю, що ти маєш на увазі. Послухай, ти ж спокусник, і от тепер ти намагаєшся зробити мене марнославною.

— Шкода, що я не зміг тобі догодити. Але навіщо мені робити тебе марнославною? Ти вродлива, і я хотів тобі показати, що вдячний за це. Ти змушуєш мене казати тобі це за допомогою слів, я б міг тобі сказати це в тисячу разів краще без слів. Словами я не можу тобі дати нічого! За допомогою слів я також не можу нічого від тебе навчитися, і ти нічого від мене.

— А чого б я могла від тебе навчитися?

— Я від тебе, Лідіє, а ти від мене. Але ти не хочеш. Ти хочеш кохати лише того, хто буде тебе мати за наречену. Він сміятиметься, коли побачить, що ти нічого не навчилася, навіть цілувати.

— То ти хочеш мені вділити науку цілування, пане магістре?

Ґольдмунд усміхнувся до неї. Хоча її слова і не сподобалися йому, та він за цими трохи аж занадто бурхливими і не зовсім щирими мудруваннями відчував її дівоче єство, як воно було охоплене любовною пристрастю і боязко чинило їй опір.

Більше він не відповідав. Він лише усміхався до неї, твердо і вперто не відводячи очей від її неспокійного погляду, і коли вона не без опору здалася чарам, він повільно наблизив своє обличчя до неї, аж поки їхні вуста не доторкнулися. Він ледве чутно торкнувся її вуст, і ті відповіли йому дитячим поцілунком і відкрилися, ніби у якомусь болісному здивуванні, коли він їх не відпустив. Він потягнувся за її втікаючими вустами, м’яко їх домагаючись, аж поки вони не подалися йому знову назустріч і навчав її, зачаровану, приймати і повертати поцілунок, аж поки вона не притулила втомлено своє обличчя до його плеча. Ґольдмунд дав їм заспокоїтися, переповнений почуттям щастя, він вдихав запах її волосся, муркотів їй на вухо ніжні й заспокійливі звуки і пригадав собі в ту мить, як його, недосвідченого учня, циганка Ліза свого часу посвятила в цю таємницю. Яким чорним було її волосся, якою смаглявою її шкіра, як палило сонце і як пахнув прив’ялий звіробій! І як же далеко все це було, з якої вже тепер далечіні воно зблиснуло! Як швидко зів’яло все, що ледве встигло розцвісти!

Лідія поволі підвелася, вона змінилася в обличчі, її широко розкриті закохані очі дивилися серйозно.

— Дай мені піти, Ґольдмунде,— сказала вона,— я так довго була в тебе. Ти, о, коханий мій!

Вони щодня потайки знаходили годину для себе, і Ґольдмунд дозволив коханій цілком і повністю вести його. Ця дівоча любов неймовірно ощасливлювала і зворушувала його. Деколи вона не хотіла нічого іншого, як тримати його руки у своїх і дивитися йому в очі і прощалася з ним дитячим поцілунком. Іншим разом вона цілувала нестямно, ненаситно, але не дозволяла ніяких доторків. Одного разу, зашарівшись від сорому і переборюючи себе, бажаючи принести йому велику радість, вона дозволила йому побачити одну зі своїх грудей, несміливо визволивши з-під одягу маленький білий плід, і коли він, впавши на коліна, поцілував його, вона знову обережно заховала груди, червоніючи від голови до п’ят. Розмовляли вони також, але по-новому, більше не так, як у перший день; вони вигадували один для одного імена, вона охоче розповідала йому про своє дитинство, про свої мрії та ігри. Неодноразово говорила вона й про те, що кохання її було помилкою, бо він не може пошлюбити її; говорила про це з сумом і покорою, огортаючи своє кохання в цю сумну таємницю, як у чорний серпанок.

Уперше Ґольдмунд відчував, що жінка його не тільки прагне, але й кохає.

Якось Лідія сказала: «Ти такий вродливий і маєш такий радісний вигляд. Та в очах твоїх немає радості, там тільки сум; так, ніби ті очі знають, що щастя не буває і що все гарне й кохане довго з нами не буде. У тебе найгарніші очі, які тільки можуть бути, і найсумніші. Я гадаю, це тому, що ти безпритульний. Ти прийшов до мене з лісу і одного разу ти знову підеш далі й спатимеш на підстилці з моху і мандруватимеш. А де ж моя домівка? Коли ти підеш геть, я й далі матиму батька, і сестру, і кімнату, і вікно, де я зможу сидіти й думати про тебе; але домівки в мене більше не буде.

Він дав їй виговоритись, часом він при цьому усміхався, часом журився. Словами він не втішав її ніколи, лише легким погладжуванням, лише тримаючи її голову на своїх грудях і ніжно й тихо наспівуючи їй чарівні, безглузді звуки, як ото няньки наспівують дітям, аби їх заспокоїти, коли ті плачуть. Одного разу Лідія сказала: «Я б хотіла знати, Ґольдмунде, що з тебе колись буде, я про це часто думаю. У тебе не буде звичайне життя, і воно не буде легким. Ах, хай тобі добре ведеться! Деколи я думаю, з тебе мав би стати поет, хтось такий, хто має видіння й мрії і хто вміє чудово їх розповідати. Ах, ти мандруватимеш по всьому світі, і всі жінки тебе кохатимуть, і все-таки ти залишишся самотнім. Іди краще назад у монастир до свого друга, про якого ти мені так багато розповідав! Я молитимусь за тебе, щоб тобі не довелося померти колись на самоті десь у лісі».

І так ото могла вона говорити, дуже серйозно, і в очах у неї був глибокий відчай. Але потім могла, сміючись, знову їхати з ним верхи полями у пізню осінню пору, або задавати йому жартівливі загадки і закидати його зів’ялим листям і блискучими жолудями.

Одного разу Ґольдмунд лежав у своїй кімнаті в ліжку, чекаючи, що засне. На серці йому було важко, якось так чарівливо болюче й важко, важко й сильно билося воно у грудях, переповнене коханням, переповнене сумом і безпорадністю. Він чув, як на даху гуркотить листопадовий вітер; у нього вже стало звичкою, що перед тим, як заснути, він лежав отак якийсь час, а сон не приходив. Він тихо проказав про себе, як робив це за звичкою надвечір, Марійську пісню:

Пісня з її ніжною музикою запала йому в душу, але на вулиці в той самий час співав вітер, співав про незгоди та мандри, про ліс, про осінь, про життя безрідника. Він думав про Лідію, і думав про Нарциса, і про свою матір, переповненим і важким було його неспокійне серце.

Раптом він здригнувся і, не вірячи своїм очам, прикипів поглядом до дверей кімнати: вони відчинилися, у темряві досередини увійшла постать у білій сорочці. Лідія по кам’яних плитах безшумно зайшла босоніж у кімнату, зачинила двері і сіла на його ліжко.

— Лідіє,— прошепотів він,— моя козуле, моя біла квітко! Лідіє, що ти робиш?

— Я прийшла до тебе,— сказала вона,— тільки на хвилину. Я хочу таки раз побачити, як мій Ґольдмунд лежить у своєму ліжечку, моє золоте серденько.

Вона лягла до Ґольдмунда, тихо лежали вони, і їхні серця важко билися. Вона дозволила йому цілувати її, дозволила його зачудованим рукам грати її тілом, але не більше. Незабаром вона м’яко відвела від себе Ґольдмундові руки, поцілувала його в очі, безшумно підвелася і зникла. Двері рипнули, під кроквами дрижав і гупав вітер. Усе було зачароване, повне таємниць, повне тривог і пересторог. Ґольдмунд не знав, що він робить, що думає. Коли він знову прокинувся із неспокійного напівсну, його подушка була мокра від сліз.

Через кілька днів вона знову прийшла, та солодка біла примара, і лежала якусь чверть години коло нього, як минулого разу. Пошепки в його обіймах вона говорила йому на вухо, їй було про що сказати і на що пожалітися. Він ніжно слухав її, вона лежала на його лівій руці, правою він погладжував її коліно.

— Ґольдмундику,— казала вона ледве чутним, придушеним голосом майже біля його щоки,— як шкода, що я ніколи не зможу тобі належати. Так не потриває ще довго, оце наше маленьке щастя, наша маленька таємниця. У Юлії вже є підозра, незабаром вона змусить мене сказати їй. Або батько помітить. Якби він знайшов мене у тебе в ліжку, мій маленький золотий пташку, було би тоді твоїй Лідії дуже погано; стоятиме вона тоді із заплаканими очима і дивитиметься вгору на дерева і бачитиме, як її любий-коханий висить там угорі і гойдається на вітрі. Ах, слухай, втікай-но краще геть, втікай негайно, поки батько не велів тебе зв’язати й повісити. Я вже якось бачила одного повішеного злодія. Я не зможу бачити тебе повішеного, чуєш, втікай краще звідси і забудь мене; аби ти тільки не згинув, золотко, аби тільки не клювали птахи твої блакитні очі! Але ні, скарбе, ти не можеш піти геть — ах, що ж я робитиму, коли ти мене полишиш.

— А ти не хочеш піти зі мною, Лідіє? Втікаймо разом, світ великий!

— Це було б чудово,— бідкалася вона,— ах, як же чудово перейти з тобою цілий світ! Але я не можу. Я не можу спати в лісі і не мати домівки,

із соломою у волоссі, я так не можу. І я не можу зганьбити свого батька.— Ні, не говори, я нічого собі не вроїла. Я так не можу, як не можу їсти з брудного тареля або спати у ліжку прокаженого. Ах, нам усе заборонено, і добре, і погане, ми обоє народжені для страждання. Золотко, мій бідний маленький хлопчику, доведеться мені зрештою бачити, як тебе повісять. А я, а мене замкнуть і потім відішлють у монастир. Любий, ти мусиш мене покинути і знову спати з циганками й селянками. Ах, іди, іди, поки вони тебе не впіймали і не зв’язали! Ми ніколи не будемо щасливі, ніколи.

Він м’яко гладив її коліна і коли зовсім легко торкнувся її сорому, то попросив: «Квітко, ми могли б бути такими щасливими! Можна мені?»

Вона без осуду, але твердо відвела його руку і трохи від нього відсунулась.

— Ні,— сказала вона,— ні, цього тобі не можна. Це мені заборонено. Ти, цигане малий, цього, мабуть, не розумієш. Я ж роблю погано, я погане дівчисько, я ганьблю весь наш рід. Але десь у глибині душі я все ще горда, ніхто не може увійти туди. Ти повинен залишити це мені, інакше я не зможу більше приходити до тебе в кімнату».

Ще ніколи він не зневажив якусь її заборону, побажання або якийсь натяк. Він і сам дивувався з того, яку владу вона над ним мала. Та він страждав. Почуття його були невгамованими, і серце його не раз чинило завзятий опір такій залежності. Не один раз він намагався від цього звільнитися. Не один раз він із вишуканою ввічливістю залицявся до малої Юлії, та й, по правді, було просто необхідно мати добрі стосунки з цією важливою особою і по можливості водити її за ніс. З цією Юлією виходило у нього якось дивно, вона часто вела себе так по-дитячому, а не раз здавалася такою всезнайкою. Вона поза всіляким сумнівом була вродливіша за Лідію, просто незвичайна красуня; не по літах розумна і по-дитячому невинна — вона викликала в Ґольдмунда особливо велике збудження; він часто був закоханий у Юлію. Власне у цьому сильному збудженні, яке сестра викликала в нього, він часто впізнавав зі здивуванням різницю між похіттю й коханням. Спочатку він дивився на обох сестер однаковими очима, обох він бажав, але вважав Юлію вродливішою і більше вартою того, щоб її спокусити, він однаково залицявся до обох і з обох не спускав очей. І от тепер Лідія здобула над ним таку владу! Тепер він кохав її так сильно, що через кохання навіть відмовився від того, аби володіти нею. Він пізнав і полюбив її душу, у її дитячості, ніжності та схильності сумувати вона здавалася подібною до його власної душі; він часто був глибоко здивований і захоплений, наскільки ця душа відповідала своєму тілу, вона могла щось зробити, щось сказати, висловити якесь побажання чи судження, і слова її та настрій її душі були ніби викарбувані у тій самій формі, що й розріз її очей та обрис її пальців!

Хвилини ті, коли йому здавалося, що він бачить основні форми та закони, за якими була влаштована її суть, її душа й тіло, будили в ньому не один раз бажання затримати щось від цієї постаті і відтворити її. На кількох аркушах, які він зберігав у таємниці, Ґольдмунд пробував по пам’яті розчерком пера нарисувати обрис її тіла, лінію її брів, її руку, коліна.

З Юлією стало досить важко. Було видно, що вона відчуває ті хвилі кохання, у яких плавала її старша сестра, і її чуття, повні цікавості й жадання, зверталися до цього раю, навіть якщо своїм упертим глуздом вона й не хотіла цього визнавати. Супроти Ґольдмунда вона виявляла надмірний холод і неприязність, але тим не менше у короткі хвилини забуття могла дивитися на нього із захопленням і похітливою цікавістю. З Лідією вона часто була ніжною, приходила до неї інколи в ліжко і дихала з погано прихованою пожадливістю у місце кохання, місце статі і навмисне зачіпала заборонену, таку жадану таємницю. А потім знову давала їй зрозуміти, майже ображаючи, що вона знає про таємну провину Лідії і зневажає її. Викликаючи роздратування й неспокій, гарне примхливе дитя миготіло між двох коханців і порушувало спокій, у повних спраги снах потайки ласуючи з їхньої таємниці, то вдаючи невинність, то даючи зрозуміти, що володіє дуже небезпечними знаннями. За зовсім короткий час дитина перетворилася в могутню силу. Лідії доводилося від цього страждати більше, ніж Ґольдмундові, якому крім трапез мала рідко траплялася на очі. Поза увагою Лідії не могло залишитися, що Ґольдмунд не був байдужим до чарів Юлії, часами вона бачила, як його схвально-оцінюючий погляд із задоволенням зупиняється на ній. Вона не могла нічого сказати, все було таке складне, таке небезпечне. Найголовніше, що не можна було роздратувати чи образити Юлію; ах, кожного дня, кожної миті таємниця їхнього кохання могла бути розкрита і їхньому важкому, боязкому щастю міг настати кінець, дуже можливо, кінець жахливий.

Часом Ґольдмунд дивувався, що він аж дотепер ще не забрався геть. Важко було жити так, як він зараз жив: бути коханим, але без надії ані на дозволене й тривале щастя, ані на легке здійснення тих бажань, що до них він досі був призвичаєний; з постійно збудженим і голодним, ніколи не вдоволеним потягом і до того ж у постійній небезпеці. Чому ж він і далі був тут і все це терпів, усе це сум’яття і такі заплутані почуття? Хіба не були ці переживання, почуття й муки сумління чимось для осілих, для тих, які у згоді з законом, для людей у теплих покоях? Хіба не було в нього права безрідного та невибагливого, права ухилитися від усіх цих ніжностей та ускладнень і посміятися над ними? Так, він мав таке право і він був дурень, коли шукав тут щось подібне на домівку й платив за це таким болем і стількома ускладненнями. І він усе-таки робив це, з радістю страждав і потайки був від того щасливий. Було це по-дурному, і було важко, було складно й вимагало великого напруження — жити отак, але це було чудово. Чудовим був темний і прекрасний смуток цього кохання, його безглуздість і безнадійність; прекрасними були ці переповнені думками безсонні ночі; прегарним, чудовим було все це: скорботний слід на вустах Лідії, загублений, упокорений звук її голосу, коли вона говорила про свою любов і про смуток. Усього протягом кількох тижнів на юному обличчі Лідії виникла і вже залишилась там ця скорботна риса, йому здавалося, що це так прекрасно і так важливо — відтворити її на папері, і він відчував: за цих кілька тижнів і сам він став іншим, і набагато старшим, не розумнішим, але все ж досвідченішим, не щасливішим, і все ж набагато дозрілішим та багатшим душею. Він уже більше не був хлопчиком.

Своїм м’яким, розгубленим голосом Лідія сказала йому: «Тобі не треба журитися, не сумуй через мене, я ж хотіла лише принести тобі радість і бачити тебе щасливим. Вибач, що я принесла тобі смуток, заразила тебе своїми страхами і журбою. Ночами я бачу такі дивні сни, у них я постійно іду по пустелі, вона така велика і така темна, що я не можу цього виразити словами, і я йду і йду, і шукаю тебе, але тебе немає, і я знаю, що я тебе втратила і муситиму завжди, завжди отак іти, сама-самісінька. А потім, коли я прокидаюся, я думаю: «О, як добре, як чудово, що він ще тут і я його побачу, можливо, ще кілька тижнів, або кілька днів, все одно, але він ще тут!»

Якось зранку Ґольдмунд прокинувся у своєму ліжку, коли ще тільки світало, і якийсь час лежав, поринувши у роздуми. Картини сну все ще крутилися перед ним без жодного зв’язку. Він бачив сон про свою матір і про Нарциса, обидві постаті він і далі міг чітко бачити. Коли він уже звільнився від плетива снів, то звернув увагу на особливе світло, незвичайний блиск, що проникав сьогодні через віконницю. Він підскочив, підбіг до вікна і побачив там карниз, дах стайні, в’їзд у подвір’я і всю околицю, яка мерехтіла блакитно-білим світлом, вкрита першим снігом цієї зими. Суперечність між неспокоєм у його серці і тихим, упокореним світом зими вразила його: як спокійно, як зворушливо і покірно віддавалися поле і ліс, пагорби й поля сонцеві, вітрові, дощеві, посухам, снігові, як прекрасно, з тихим стражданням несли клени та дуби їхню зимову ношу! Хіба не можна було бути, як вони, хіба не можна було нічого від них навчитися? Переповнений думками, він вийшов на подвір’я, побродив по снігу, торкнувся його руками, пішов у сад і через засипаний снігом паркан дивився на занурені в сніг стовбури троянд.

На сніданок вони їли мучну юшку, всі говорили про перший сніг, всі, в тому числі й дівчата, вже виходили надвір. Сніг випав цього року пізно, незабаром уже Різдво. Рицар розповідав про південні краї, де немає снігу. Але те, що зробило цей перший зимовий день незабутнім для Ґольдмунда, трапилося лише, коли вже давно настала ніч.

Сестри сьогодні посварилися, але Ґольдмунд про це не знав. Уночі, коли в будинку стало тихо і темно, Лідія прийшла до нього, як звично, вона мовчки лягла до нього і поклала йому на груди голову, щоб чути, як б’ється його серце, і знайти поблизу нього розраду. Вона була сумна і перелякана, вона боялася зради Юлії і, проте, не могла зважитися поговорити про це з коханим і висловити своє занепокоєння. Так вона й лежала в нього на серці, слухаючи, як він часом шепотів їй на вухо пестливі слова і відчувала його руку у своєму волоссі.

Однак раптом (вона ще й не лежала аж так довго) Лідія страшенно перелякалася і випросталась із широко розплющеними очима. Та й Ґольдмунд добряче перелякався, коли побачив, як двері кімнати відчинилися й увійшла постать, яку він від переляку не відразу впізнав. Лише коли проява стала зовсім близько до ліжка й нахилилася над ним, серце його стиснулося: він побачив, що це була Юлія. Вона вислизнула з плаща, накинутого прямо на нічну сорочку, і впустила його на підлогу. Зойкнувши, ніби їй всадили ножа, Лідія відкинулася назад і вчепилася в Ґольдмунда.

Повним зневаги та зловтіхи голосом, хоча й дуже невпевнено, Юлія сказала: «Я не можу от так лежати сама в кімнаті. Або ви берете мене до себе і ми лежатимемо утрьох, або я йду і розбуджу батька».

— Звісно, ходи сюди,— сказав Ґольдмунд і відкинув покривало.— Ти ж змерзнеш у ноги.

Вона залізла в ліжко, і йому було непросто знайти для неї місце на вузькій лежанці, бо Лідія сховала обличчя в подушку і лежала нерухомо. Зрештою вони вляглися всі троє, на кожному боці у Ґольдмунда по дівчині, і на якусь мить він не міг позбутися думки, наскільки такий стан ще зовсім недавно відповідав би всім його бажанням. З дивною тривогою, а водночас і з потаємним захопленням він відчував стегно Юлії у себе на боці.

— Я повинна була один раз побачити,— знову почала вона,— як воно — лежати у тебе в ліжку, куди моя сестричка так охоче навідується.

Щоб заспокоїти її, Ґольдмунд м’яко потерся щокою об її волосся і злегка погладив рукою їй стегна й коліна, як ото задобряють кішку, і вона мовчки й з цікавістю піддалася доторкам його руки, із млостю та благоговінням відчуваючи зачарування, не чинячи жодного опору. Під час цих своїх чаклувань він пам’ятав і про Лідію, тихенько наспівуючи їй на вухо знайомі любовні звуки, й добився принаймні, що вона підняла лице і повернулася до нього. Він безшумно цілував її вуста й очі, тоді як його рука на другому боці ворожила над сестрою, і він усвідомив усю ніяковість та химерність такого становища — воно ставало нестерпним. Зрозуміти це Ґольдмундові допомогла його ліва рука; тоді як вона знайомилася із гарним, притихлим в очікуванні тілом Юлії, він уперше відчув не лише красу і повну безнадійність свого кохання до Лідії, але і його сміховинність. Він повинен був, як йому здавалося тепер, коли вуста його були з Лідією, а рука з Юлією, він повинен був Лідію або змусити віддатися, або піти собі геть своєю дорогою. Кохати її і все ж відмовлятися від неї було безглуздо і неправильно.

— Серце моє,— прошепотів він Лідії на вухо,— ми непотрібно страждаємо. Якими б щасливими могли ми зараз бути всі троє! Давай вчинимо те, до чого нас кличе наша кров!

Оскільки та нажахано відсахнулася, його хіть перекинулась на іншу, рука його зробила їй так добре, що у відповідь вона аж застогнала тремтячим від сластолюбства голосом.

Коли Лідія почула цей стогін, серце її стиснулося він ревнощів, ніби на нього бризнули отрути. Вона зненацька сіла, скинула з ліжка покривало, скочила на ноги і закричала: «Юліє, ходімо геть!»

Юлія здригнулася; сама вже нерозважлива різкість цього крику, що міг їх усіх зрадити, показала їй усю небезпеку, і вона мовчки підвелася.

Та Ґольдмунд, скривджений і обдурений в усіх його прагненнях, швидко обняв Юлію, коли та підводилася, поцілував їй обоє грудей і палко прошепотів їй у вухо: «Завтра, Юліє, завтра!»

Лідія стояла в сорочці, босоніж, на кам’яній підлозі, великі пальці в неї на ногах скоцюрбилися від холоду. Вона підняла з підлоги плащ Юлії й накинула на неї рухом, у якому були страждання й покора і який навіть у темряві не пройшов повз увагу Юлії; це її зворушило і примирило. Тихцем сестри вислизнули з кімнати і зникли. Повний суперечливих почуттів Ґольдмунд прислухався до них і дихнув з полегкістю, коли в будинку настала мертва тиша.

І так всім трьом молодим людям після того, як вони в дивний і неприродний спосіб були разом, довелось поринути в роздуми на самоті, адже й сестри, коли дійшли до своєї спальні, не були в стані порозмовляти одна з одною, а лежали мовчки й уперто кожна окремо у своєму ліжку і не спали. Дух нещастя і суперечності, демон безглуздя, самітності та душевного сум’яття, як здавалося, запанував у будинку. Лише після опівночі заснув Ґольдмунд, лише над ранок — Юлія. Лідія лежала, безсонна і вимучена, аж поки над снігами не зійшов блідий день. Вона тут же встала, вбралася, довго стояла навколішки перед невеликим дерев’яним Спасителем і молилася, і як тільки почула на сходах кроки свого батька, пішла і попрохала, аби він зволив з нею поговорити. Навіть не намагаючись розрізняти між своїм хвилюванням про дівочу цноту Юлії та своїми ревнощами, вона вирішила покласти край цій справі. Ґольдмунд та Юлія ще спали, коли рицар уже знав усе, що Лідія повважала за потрібне йому повідомити. Про участь Юлії в цій авантюрі вона промовчала.

Коли Ґольдмунд у звичну годину з’явився у канцелярії, то побачив, що рицар, який зазвичай віддавався своїй писанині у домашніх пантофлях та повстяному сурдуті, зараз був у чоботях, у камзолі і з мечем на поясі. Він відразу зрозумів, що це означає.

— Вбери свою шапку,— сказав рицар,— мені треба з тобою перейтися.

Ґольдмунд взяв із цвяха шапку і пішов слідом за своїм господарем вниз по сходах, по подвір’ю і вийшов через ворота. Трохи підмерзлий сніг легко порипував під їхніми підошвами, на небі все ще стояла ранкова зоря. Рицар мовчки простував уперед, юнак ішов слідом і не раз оглядався на подвір’я, на вікно своєї кімнати, на засніжений стрімкий дах, аж поки той не пропав і вже більше нічого не було видно. Ніколи він більше не побачить цей дах і це вікно, не побачить ніколи канцелярію і спальню, ніколи не побачить двох сестер. Він віддавна призвичаївся до думки про раптовий розрив, а проте серце його болісно стиснулося. Було йому гірко й боляче від цього прощання.

Так ішли вони цілу годину, господар попереду, не розмовляючи. Ґольдмунд почав думати про те, що з ним трапиться. Рицар був при зброї, він, мабуть, уб’є його. Але він у це не вірив. Небезпека була малою, йому б треба було просто втекти звідти, старий зі своїм мечем нічого б і не вдіяв. Ні, його життя не було в небезпеці. Але ця мовчазна хода вслід скривдженому та врочистому чоловікові, це німе випровадження геть ставало для нього що не крок, то болючішим. Нарешті рицар зупинився.

— А тепер ти,— промовив рицар скрипучим голосом,— підеш далі сам, весь час у цьому напрямку, і вестимеш своє мандрівне життя, як це ти звик був робити. Якщо ти коли-небудь з’явишся поблизу мого дому, то тебе пристрелять. Я не хочу тобі метатися, мені би треба було бути розумнішим і не підпускати такого молодого мужчину близько до своїх доньок. Та якщо ти наважишся повернутися, то життю твоєму кінець. А тепер іди, і хай тобі Бог простить!

Він стояв у блідому світлі сніжного ранку, і його обличчя із сивою бородою було, як напівмертве. Так він і стояв, мов примара, і не рухався з місця, аж поки Ґольдмунд не зник за найближчим гребенем пагорба. Червоне мерехтіння на захмареному небі зникло, сонце так і не зійшло, поволі почали падати маленькі несміливі сніжинки.